Деякі роздуми навколо старих фотографій
Я люблю і тексти, і фотографії, як способи вираження й можливість ділитися інформацією. Тому поєдную їх разом, щоб створювати фотоісторії, які цікаві як мені, так і, сподіваюся, багатьом іншим. Надто про Карпатський регіон, Закарпаття. Бо що можна знати краще від того, де народився і живеш, і що любиш? І водночас розуміти, що знаєш не так вже і багато.
Сьогодні ми живемо у часи, коли кожен може ділитися історіями, вести блог, робити прямі ефіри, і їх побачать у будь-якому куточку планети за лічені секунди. Фотографія, мабуть, найкращий спосіб поділитися історією у світі, переповненому інформацією.
Тим більше стара фотографія. Створена тоді, коли фотограф, маючи можливість зробити обмежену кількість знімків, довго ладився, аби вловити саме ту емоцію, мить, подію, на якій хотів зробити акцент.
Колись я написав, що якщо буду ділитися хоча б однією фотографією з Карпат часів міжвоєння XX століття в день, то це займе кілька років. Я був наївний, бо тоді ще не мав і половини тих архівів, які маю зараз… Шукаючи старі фотографії, і натрапляючи на нові збереження, відчуваю азарт першовідкривача якогось загубленого загадкового світу. Здається, що світ всередині знімка такий близький, і такий далекий водночас – подорож у минуле, куди переносишся, щоб уявити й “прожити” життя своїх предків, які багатьма поколіннями жили в карпатських горах. Змога поглянути на їх тодішню реальність, завдяки об’єктиву іноземних фотографів…
На цій світлині невідомого фотографа, що зберігається в Угорському етнографічному музеї, – старе й молоде покоління у селі Ужок, що на Ужанській Верховині. Це бойки, які живуть у бойківсько-лемківському етнографічному міжкордонні. Кінець 1930-х років, і ми знаємо, що прожив дідусь, і що готує історія онуку. Такі світлини дуже емпатичні, і в них є історичний бік, який ми пізнаємо, з’ясовуючи деталі.
Тож, поки є такі світлини, і поки мені з ними цікаво, попереду нас чекають нові відкриття сторінок “загубленого світу” в Карпатах.
