Час лангольєрів
Великий друг України Стівен Кінг вигадав лангольєрів понад тридцять років тому.
В однойменній повісті, що була опублікована в 1990 році, лангольєри – це чудовиська, що пожирають минуле та залишають по собі небуття. З полчищами таких монстрів довелося зіткнутися героям Кінга, які пройшли крізь часову діру й потрапили у вчорашній день:
“Брайан зойкнув, за його спиною зойкнув Нік. Вони побачили морди м’ячів, що наближалися, жахливі морди прибульців з інших планет. Вони мерехтіли й змінювали лик, немов обличчя привидів. Браян бачив крихітні очі та гігантські роти – печери, сповнені блискучих зубів. Вони їли на ходу, відхоплюючи шматочки навколишнього світу”.
В якомусь сенсі велика війна – це нашестя таких самих лангольєрів, безжальних пожирачів нашого минулого. Того самого минулого, яке визначало обличчя України протягом десятиліть. День за днем озброєні до зубів монстри відхоплюють від нього дедалі нові шматки.
Кожне місто, яке руйнують російські окупанти – це знищена частинка українського минулого. Це зникнення звичних вулиць та знайомих будинків, які багато років зберігали матеріальну пам’ять про минулі часи.
Кожен біженець, змушений залишити країну через ворожу агресію, теж забирає із собою частинку минулого. Він вивозить свій досвід та свої спогади, без яких його попереднє місце проживання перестає бути колишнім.
І, звісно, якась частинка минулого зникає разом із кожним українцем, якого вбили російські загарбники. Скільки б років він не прожив, разом із ним гине жива пам’ять днів минулих, і втрата ця завжди непоправна.
Паралельно з фізичним знищенням українського минулого відбувається інший, не менш значущий процес.
Великий пласт минулого виявляється токсичним, оскільки так чи інакше пов’язує сьогоднішню Україну з країною-агресором. Культові книги та фільми минулих років, популярні телепередачі та музичні хіти 1990-х та 2000-х, кумири дитинства та юності: тепер надто багато з цього асоціюється з нашим ворогом і постає у новому відразливому світлі.
Замість звичайної ностальгії таке минуле починає викликати відторгнення та витісняється геть.
Нинішньої весни про цей ефект досить емоційно висловився письменник Ян Валетов:
“У мого покоління вкрали частину молодості, частину пам’яті, частину міфології. Вкрали пісні, які ми співали молодими. Вкрали “Вальс-Бостон”, “Білоруський вокзал”, “Пора-пора-порадуемся”… Все, до чого могли дотягнутися, забруднили своїми загребущими руками. Слава богу, Висоцький уже помер, і Галич теж, бо трапилося б з ними те, що й із Юнною Моріц. Як можна переглядати старих “Трьох мушкетерів”, бачачи перед собою Боярського, який з’їхав з глузду? Як можна дивитися “Рабу кохання” авторства очманілого Міхалкова?”.
У словах Валетова чути гіркоту, однак її відчувають далеко не всі ровесники письменника. Навпаки, для когось прихід військових лангольєрів став унікальною можливістю: нарешті особисто поквитатися з минулим.
Якщо протягом багатьох років вас дратувало культурний вигляд Харкова чи Одеси, то тепер ви можете із задоволенням спостерігати за його поступовим зникненням. А якщо в дитинстві вас мучили зубрінням шкільних класиків, то тепер за вас помстилися, і на ваших очах ці класики зазнають кенселінгу.
Значна частина українського суспільства розглядає втрату минулого як розчищення місця для світлого майбутнього і сприймає цей процес з ентузіазмом.
Звісно, наш нинішній досвід не є чимось унікальним у світовій історії. Достатньо згадати, що в 1939-1945 роках такі ж полчища лангольєрів атакували Європу, пожираючи величезні шматки європейського минулого. Тодішнє минуле зникало разом із людьми, приреченими на смерть. Разом із людьми, змушеними назавжди залишити рідні міста. І разом із людьми, чию репутацію непоправно занапастила війна.
Друга світова забрала із собою єврейське минуле Варшави, Кракова та Львова. Німецьке минуле Данцига, Кенігсберга та Бреслау. Італійське минуле Зари, Поли та Паренцо. Минуле, в якому Анрі Філіп Петен був французьким національним героєм – переможцем Великої війни. І минуле, в якому Кнут Гамсун був норвезькою національною гордістю – лауреатом Нобелівської премії з літератури за 1920 рік.
Щоправда, та сама Друга світова продемонструвала, що історія не терпить порожнечі, і що жодна країна не може жити з чорною дірою замість минулого. Якщо реальне минуле значною мірою знищене, його місце займає минуле вигадане.
Наприклад, післявоєнна Франція прийшла до фантазійного минулого, в якому абсолютна більшість французів завжди були борцями з нацизмом та колабораціонізмом, ідейними резистантами та переконаними прихильниками де Голля. Хоча реальні настрої та вчинки французьких громадян у 1940-1943 роках мали обмаль спільного з цією гарною картинкою.
Очевидно, щось подібне чекає і на нас. Післявоєнна Україна намагатиметься вигадати для себе нове минуле до 2022-го, 2014-го та 1991-го – на заміну минулому, що активно пожирається зараз, у розпал російської агресії.
Ймовірно, це буде гарне минуле, в якому переважна більшість українців завжди сповідувала нинішні патріотичні ідеали. Минуле, в якому наші співвітчизники ніколи не мали інших пріоритетів, окрім боротьби з Москвою. В якому незалежна Україна від початку була наступницею УНР, а не УРСР. У якому наша країна завжди співпереживала героям Крут та воїнам УПА, сприймала радянський режим як окупаційний та послідовно викривала кремлівський імперіалізм.
Прикмети цього нового минулого можна спостерігати вже зараз. Наприклад, коли багато наших співгромадян заднім числом називають українську мову “рідною”, хоча у своєму реальному дитинстві вони вимовили перші слова іншою мовою. Коли люди, які вперше зацікавилися особистістю Степана Бандери вже в зрілому віці, почуваються спадковими бандерівцями, які увібрали ненависть до імперії з материнським молоком. Або коли давня столична визначна пам’ятка – тоталітарна брежнєвська “Батьківщина-мати” – отримує нове ім’я та новий герб на старому радянському щиті.
Але проблема в тому, що повністю знищити минуле не до снаги навіть лангольєрам великої війни. Якась частина реального довоєнного минулого уникне їхніх безжальних зубів і вціліє. Вона збережеться у вигляді окремих реліктів, розкиданих по всій країні, і час від часу нагадуватиме про себе.
Тож на післявоєнну Україну чекає чимало химерних колізій: коли залишки нашого минулого, що пережили нашестя лангольєрів, стикатимуться з тим новим минулим, яке ми вигадаємо для себе самі.
