Як у СРСР “червоні комісарки” визначали моду і звичаї соціалістичного суспільства
Жінки, народжені революцією, – це червоні “комісарки”, “командирки” і феміністки, які виступають за рівні права і вільне кохання. Вони не тільки ставали учасницями бойових битв у Громадянську війну, а й диктували моду і звичаї в новому пролетарському суспільстві. Розкуті й упевнені в собі, вони воювали й займалися розпустою нарівні з чоловіками, не вважаючи це гріхом і ганебною справою.
Яку роль під час становлення більшовицької влади відіграли жінки-комісарки?
Морська жіноча команда.
Після повалення монархії в лютому 1917 року, в Росії з’явилися активні й напористі представниці слабкої статі, які з палким ентузіазмом взялися агітувати хто за більшовиків, хто за лівих есерів. Розмовляючи із солдатами і робітниками “народною мовою”, вони часто знаходили підтримку і схвалення своїм палким промовам. Вдягнені в чоловічі шкірянки поверх суконної сукні та червоні хустки на голові, з промовистим маузером у ручці — такі пані швидко дістали назву “комісарки”.
Кадр із фільму “Собаче серце” (1988, режисер В. Бортко). Праворуч від Швондера — дама-комісар, яка викликала сум’яття професора Преображенського.
Жваві панянки, які перетворилися на товаришів, справді були не промах — стріляли не гірше за чоловіків, мали самовпевненість, яка варта заздрості і успішно змушували всіх підкорятися своїй волі. Так товариш Яковлєва, в шкірянці й галіфе, з юнацьким запалом конфіскувала зброю в унтерів і околотованих Петербурга. Інший товариш — працівниця “Красной Звезды” Лагутіна, роззброїла солдатів, увірвавшись у казарму в дні лютневих подій. Виголосивши полум’яну промову, вона зажадала підтримати революцію і здати їй зброю. Чоловіки далеко не боязкого десятка, беззастережно підкорилися без жодних спроб чинити опір.
Багато комісарок, озброївшись гвинтівками, займалися охороною заводів і патрулюванням Смольного. Частина з них брала участь у бойових сутичках із відданими Тимчасовому уряду юнкерами. Як писали в революційних газетах того часу: “Жінки там же, де й чоловіки, — для них немає більше перешкод”.
Коли жінкам офіційно надали право навчатися військового мистецтва і що з цього вийшло
Панянки-курсантки Київської військової школи зв’язку. Кінець 1920-х років.
Крім відчайдушних комісарок після Жовтневої революції з’явилися і командирки — прозвані так у народі за підкреслено мужню зовнішність, круту вдачу і самовідданість. Дами у військовій формі з’явилися завдяки Троцькому: нарком виступав за те, щоб жінки могли мати військову освіту і нарівні з чоловіками служити в армії.
Таке право у жінок з’явилося вже 1918 року: 15 січня було підписано Декрет про організацію Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА), який відкривав доступ на службу всім повнолітнім громадянам країни. Через три місяці, у квітні, у світ вийшов декрет “Про обов’язкове навчання військовому мистецтву” – у ньому окремим рядком прописувалося, що “громадянки навчаються, за їхньою згодою, на загальних підставах”.
Скористатися законним рівноправ’ям поспішили не тільки колишні селянки й робітниці заводів – “командирками” ставали й колись добре виховані панянки, які отримали за царських часів відмінну освіту. Однією з них, наприклад, стала Лариса Михайлівна Рейснер: дочка професора, яка закінчила гімназію із золотою медаллю, встигла побувати й розвідницею, і взяти участь у Громадянській війні в ролі комісара розвідувального загону штабу 5-ї армії у складі Волзько-Камської флотилії.
Як прославилися “Червоні амазонки” в Росії
Герой Громадянської війни, навідниця кулемета 35-го кавалерійського полку Павлина Кузнєцова. Художник Л. Котляр. Фото: Листівка. 1960-ті роки.
І все ж більшість “командирок” були з простого народу. Коротко підстрижені, в черкесках і сорочках, із суконними шоломами й папахами на голові — представниці слабкої статі мало були схожі на жінок. Аби зовсім не відрізнятися від чоловіків-червоноармійців, деякі командирки брали собі відповідні імена та прізвища, водночас проявляли себе на полі бою, як справжні герої.
Показовий приклад образу командирки — кулеметниця Пінькова, яка вступила до лав Червоної Армії під ім’ям Іван Піньков. Колишня селянка неодноразово брала участь у боях і загинула від козацьких клинків, прикриваючи з кулемета відхід рідної частини.
Ще одна учасниця Громадянської війни, редакторка революційної газети Тетяна Солодовникова, присвоїла собі ім’я Тимофій, коли пішла на службу в Петроградський запасний полк. Правда про те, що вона жінка, доволі швидко спливла назовні, однак це не завадило воювати їй спершу на Польському фронті, а потім боротися з бандитизмом у складі частин Тамбовської армії.
“Червона амазонка” Павлина Кузнєцова була навідницею кулемета одного з кавалерійських полків дивізії Будьонного. Якось раз її полкова команда, зіткнувшись із білогвардійцями, зав’язала нерівний бій. У той момент лише стійкість Кузнєцової, яка, не турбуючись про власне життя, розстрілювала ворога, допомогла вийти зі скрутного становища. Під нескінченним вогнем вороги відступили, а відчайдушну кулеметницю представили до нагороди – 1923 року Павлині вручили орден Бойового Червоного Прапора.
Кого в Росії називали “маркітантками Революції”
Емансипована панянка, вбрана в стилі “комісарша”. Фото кінця 1910-х – початку 1920-х років.
Російська революція дала жінкам свободу не тільки соціального, а й морального плану. Сімейні тенета перестали вважатися священними, оскільки за рівноправності, що настала, шлюб замінився товариським союзом. Жити одне з одним, не вінчаючись і не реєструючи стосунків, стало нормою, як і вільне кохання без зобов’язань. Деякі, особливо розкуті жінки, які раніше боялися критики за непристойну поведінку, почали вести нічим не прикрите розпусне життя. За це в народі вони отримали прізвисько “маркітантки революції”.
В архіві академіка Бехтєрєва описано доволі показовий для того часу випадок, що трапився із сімейною парою. Чоловік скаржився і просив вилікувати від блуду невірну дружину, звинувачуючи її, що та постійно перебуває серед солдатів і чекістів. Жінка, перебуваючи на службі спочатку в Червоній Армії, а потім у ЧК, виявляла не тільки військовий запал у бою, а й вирізнялася високою велелюбністю, перебуваючи в чоловічому колективі. З претензіями чоловіка “маркітантка революції” не погоджувалася, відповідаючи на них: “Раз чоловікам можна, то й жінкам теж!”. Це, майже, що гасло для постреволюційних часів, підтримувалося слабкою статтю аж до середини двадцятих років.
