ЧУДО
Був пізній зимовий вечір. Чоловік пішов у нічну зміну, а ми з 2-річним Кирюшкою залишилися вдома вдвох. Усе намагалася вкласти малюка спати, але він упирався. Втомившись від умовлянь, я вирішила дати йому ще трохи часу на гру, сама ж відлучилася з кімнати на кухню. Зовсім ненадовго — чаю заварити. Я не встигла навіть дістати чашку з кухонної шафки, коли почула за стіною плач сина. …
……..Негайно ж забувши про свою спрагу, я кинулася в дитячу. Кирюшка стояв посеред кімнати та ревів, перебиваючи плач гучним кашлем.
– Що… де… де болить? – я впала на коліна перед сином, намагаючись визначити, що ж його тривожить. – Кирику, милий, ну що?
Син продовжував ридати, кашель його посилювався. І тут мене осінило: мабуть, мій малюк щось проковтнув! Я спробувала розтиснути йому ротик, але куди там – Кирюшка міцно стискав щелепи й починав плакати ще голосніше…
Не пам’ятаю, скільки саме минуло часу. На мої прохання і спроби сваритися син реагував криком, і навідріз відмовлявся відкривати рота. Звичайно, якби я була досвідченішою, напевно знайшла б вихід, але тоді просто розгубилася. Адже мені було всього двадцять років, сама — вчорашня дитина…
А малюк тим часом уже почав задихатися. Зрозумівши, що час спливає, я кинулася до телефону і схолоднілими пальцями набрала заповітне 03. Але що це? У слухавці була тиша. Ні довгих гудків, ні коротких — просто тиша, яка тієї секунди здалася мені найстрашнішою на світі. Скинувши виклик, я спробувала ще раз, ще, ще… Але телефон мовчав, нібито помер.
Мобільні на той час ще були розкішшю, яку ми, молода сім’я з вельми і вельми скромним достатком, ніяк не могли собі дозволити.
Не знаючи, що ще зробити, я притиснула хриплячого Кирюшку до себе і сама завила в голос. У голові звучало лише тільки одне – “Господи, допоможи!”. Не можу сказати, що колись зараховувала себе до атеїстів, і навіть була хрещеною, але, на свій сором, була в церкві лише один раз, у глибокому дитинстві, з бабусею, і не знала жодної молитви… А тут я раптом почала розмовляти з Богом. Як уміла, звичайними словами, немов би з людиною, яка перебуває в кімнаті поруч зі мною. Просила я Його про одне – допомогти моєму синочкові.
І тут… пролунав дзвінок у двері! Всією душею сподіваючись, що це повернувся чоловік, я понеслася до дверей. Але за ними замість мого коханого чоловіка виявився зовсім незнайомий чоловік років тридцяти п’яти.
– Здра… – він, мабуть, хотів привітати мене, але, побачивши мої червоні заплакані очі, зупинився. – Що з вами, дівчино?
Не знаю чому, але я просто на порозі, навіть не запросивши нежданого гостя увійти, почала розповідати, що сталося з моїм сином. Він слухав хвилину, не більше. Потім же акуратно відсунув мене вбік і, скинувши в передпокої черевики, швидко пройшов до кімнати.
Я круглими очима дивилася на чоловіка і не розуміла, що відбувається. Зате він, здається, чудово знав, що робить. Підійшов до сина і, присівши перед ним навпочіпки, якимось дивом за секунди заспокоїв його. А ще за кілька миттєвостей Кирюшка припинив кашляти, а незнайомець повернувся до мене, протягуючи на долоні щось кругле й чорне:
– Бусина.
Ну, звісно ж! Зовсім недавно, збираючись у гості, я випадково порвала нитку свого улюбленого намиста.
Мені здавалося, що я зібрала тоді всі запчастини, але, як з’ясувалося, ні. Одну з намистин все-таки знайшов мій малюк…
Ви запитаєте, що ж стало з тим чоловіком? Він розтанув у повітрі? Чи вилетів у вікно? А може, перетворився на невідоме звірятко і втік під шафу? На жаль, я вас розчарую. Олексій виявився цілком звичайною, земною людиною, лікарем дитячої швидкої допомоги. Того вечора він їхав з роботи, і його машина, яка начебто не давала жодних приводів для занепокоєння, заглухла якраз поруч із нашим під’їздом. Втомившись боротися з упертою залізякою, він, так само не маючи стільникового, не вигадав нічого кращого, ніж зайти в першу-ліпшу квартиру і зателефонувати звідти другові-автомеханіку. Домофони тоді ще були не в ходу, тому в під’їзд він потрапив безперешкодно. Ну, а оскільки наші двері знаходилися на першому поверсі прямо навпроти сходів, вибір його припав саме на них…
Так, до речі, зателефонувати Олексію того вечора так і не вдалося. Стаціонарні телефони не працювали ні в мене, ні в сусідів. Як з’ясувалося пізніше, сталася якась аварія на лінії. Але зате, коли наш гість, попивши чаю, на який я ледве його вмовила, повернувся у двір до свого автомобіля, той… без проблем завівся з першого разу!
Така ось історія. Можна називати те, що трапилося, як завгодно: щасливим збігом, або дивом. Знаю одне — до церкви моя знайома тепер ходить регулярно і не забуває ставити свічки за здоров’я Олексія…
