60 КАРКОЛОМНИХ ЩАБЛІВ НА ШЛЯХУ ДО ВЕРШИНИ ПОЛІТИЧНОГО ЕВЕРЕСТУ
Готував статтю до 60-річчя Віктора Балоги, хотів багато цікаво відмітити з життя одного з самих відомих українських політиків часів незалежності України. Але прочитав досить цікавий пост мукачівського активіста, журналіста та адміністратора фейсбушної групи «Мукачево SOS» Володимира Горишняка і вирішив, що краще, як написав про Балогу «зі сторони» пан Володимир, навряд чи напишу.
В кожного відомого політика усіх часів є знакові моменти, які стають рядками, сторінками підручників історії. Краянам не варто забувати відомого закарпатського політика часів СРСР, першого секретаря Закарпатського обкому КПУ Юрія Ільницького, який врятував Закарпаття від спорудження двох атомних електростанцій – у селі Береги на Берегівщині та селі Горінчево (Хустщина). Щоб запобігти зведенню небезпечних монстрів, Юрій Васильович залучив керівника України Петра Шелеста, СРСР – Леоніда Брежнєва, Президента Академії Наук Мстислава Келдиша.
Про один зі знакових моментів із життя Віктора Балоги написав його, в деяких моментах, опонент Володимир Горишняк. Його пост подаю без змін і правок:
***
Сьогодні одному з найвідоміших українських політиків сучасності, колишньому меру Мукачева і народному депутату України Віктору Балозі виповнюється 60 років!
Щиро вітаючи Віктора Івановича з ювілеєм і присвячуючи йому цей пост, мушу визнати: з паном Балогою ми майже не знайомі — востаннє бачилися з ним ще наприкінці минулого століття, коли я, як журналіст, готував для військового видання у якому тоді працював, матеріал про те, як наші армійці допомагали мешканцям Закарпаття долати наслідки нечуваної повені.
Роки потому, коли Балога в Києві очолював Секретаріат Президента Віктора Ющенка, а я — Всеукраїнський часопис “Військо України”, наші шляхи так саме не перетиналися: запрошень з Банкової не отримував, а набиватися у гості всіма правдами та не правдами – також не вважав за потрібне.
Втім, навіть попри поверхове знайомство з одним із довгожителів українського політикуму, ювілей Віктора Івановича я просто не міг залишити поза увагою нашої групи.
Тим більше, що на цей рік у пана Балоги припадає одразу два ювілеї: 60 років від дня народження і 25 років від тоді, як він став третім мером Мукачева в історії незалежної України, заклавши підвалини «політика нового покоління»
…Отже, чверть століття тому в історії Мукачева сталася подія, яка прямо чи опосередковано вплинуло на його розвиток на багато років вперед: саме 8 квітня 1998 року підприємець Віктор Балога здобув переконливу перемогу на виборах міського голови.
Особисто я чудово пам’ятаю атмосферу, яка панувала в нашому місті ще за рік до виборчих перегонів: авторитет молодого та доволі амбітного на той час голови правління ТзОВ «Барва» серед мешканців міста (і насамперед серед людей похилого віку) зростав у геометричній прогресії: продуктові набори у фірмовому поліетиленовому пакеті можна було побачити мало не в кожній оселі та й у наданні поміркованої допомоги нужденним, молодий підприємець, як правило, не відмовляв.
Натомість чинному на той час меру Мукачеву Василю Ільтьо протистояти своєму конкуренту на майбутніх виборах ставало все важче: централізованої допомоги від Києва місто на той час майже не отримувало, Мукачево перебувало у тотальній стагнації й про перспективи його розвитку майже не йшлося.
Зрозуміло, що за таких умов перемога Віктора Балоги на виборах міського голови майже ні в кого не викликала сумніву. І це навіть попри те, що Василь Андрійович Ільтьо продовжував користуватися серед мукачівців справді народною повагою та любов’ю. Але люди все ж таки чітко віддавали собі звіт у тому, що місту вкрай потрібна “свіжа кров” і Віктор Балога у якості такого собі “донора” проглядався як найоптимальніша кандидатура.
Жахлива повінь, які накрила місто в листопаді того самого, 98-го року, зайвий раз дала привід говорити про те, що інтуїтивний вибір мукачівців, які вони зробили лише півроку тому був вірним: злагоджені дії з ліквідації наслідків повені між органами міської влади та військовими (нагадаю, що командиром 128 дивізії на той час був легендарний полковник Геннадій Воробйов), допомогли мінімізувати наявні проблеми й буквально за лічені місяці місто повернулося до повноцінного життя.
Можна припустити, що риса кризового менеджера, здатного діяти в умовах надзвичайного стану (а саме таким зарекомендував себе Віктор Балога під час повені у листопаді 98-го) не могла не припасти до душі тодішньому Президенту України Кучмі. Маючи неабияку “чуйку” на тямущих чиновників, Леонід Данилович, з кадровим рішенням довго не вагався і вже у травні 1999 року призначив 35-річного Віктора Івановича на посаду голови Закарпатської обладміністрації. На цьому, власне, кар’єра мера Мукачева Балоги закінчилася де-факто не розпочавшись: Віктор Іванович офіційно керував містом трохи більше одного року. Між іншим, серед усіх інших його попередників та наступників, жоден з них так швидко не полишав кабінет на другому поверсі міської ратуші.
Але тут є одне “але”: авторитет Віктора Балоги серед мукачівців плюс його подальше кар’єрне зростання, а саме — перебування на інших державних посадах навіть вже ні в Ужгороді, а в Києві, призвели до того, що всі наступні мери Мукачева були або… друзями, або навіть близькими родичами Віктора Івановича.
Не маю сумніву, що їхні розповіді про сьогоднішнього ювіляра були б надзвичайно цікавими та відвертими. Приміром, як тут не пригадати слова давнішнього друга Віктора Івановича народного художника України покійного Івана Бровді, який в одному із телевізійних інтерв’ю якось зазначив: “Коли проїжджаю мимо рідного села Віктора Балоги, коли встаю чи лягаю спати, я Господа Бога молю, щоб він давав здоров’я йому і його родині… Кажу про це щиро. Але ніхто у світі стільки не потріпав мені нерви так, як він… Стільки було заказів!.. І всі гавкнули в пі@ду.”
На крутий норов Віктора Балоги вказують спогади й багатьох інших людей, які є його давнішніми друзями: мовляв, навіть попри те, що Балозі конче бракує дипломатичного такту а, спілкуючись із своїми співрозмовниками, у кишеню за словом він не лізе, Віктор Іванович має одну надважливу рису, яка в одну мить перекриває всі інші вади: в моменти, коли людина потребує допомоги (в тому числі і матеріальної), Балога, зазвичай, їй не відмовляє.
І, нарешті, як тут не навести ще одну рису, яка вигідно відрізняє Віктора Івановича від переважної більшості чиновників. Йдеться про те, що люди, які добре знають Балогу стверджують: до різного роду почесних звань, титулів та нагород, Віктор Іванович виявляє абсолютну байдужість. Більше того, будучи за часів президента Ющенка де-факто другою людиною в країні (згадаймо хоча б легендарну фразу Віктора Андрійовича – “Балога – це я!”), як стверджує всезнаюча Вікіпедія, у Віктора Івановича немає жодної(!) державної нагороди. Факт, який доволі красномовно свідчить про те, що людина дійсно не схильна до отримувань отримувати різного роду регалій, звань, титулів та відзнак.
Чого, до речі, не можна сказати про самі титули і регалії, які ходили за Балогою мало не по п’ятам. Адже таке авторитетне всеукраїнське видання як «Корреспондент», тричі(!) номінувало В. Балогу в ТОП-100 найвпливовіших українців: у 2006 р. (57 місце), 2007 р. (5 місце), 2008 р. (4 місце). На додачу до цього, за підсумками 2008 року, те ж саме видання визнало Віктора Балогу Людиною року.
Ну, і на завершення цього посту, мені б хотілося навести спогади одного з його колишніх підлеглих у ті часи, коли Віктор Іванович обіймав посаду Міністра України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Як на мене, ці спогади дуже чітко характеризують Балогу як людину, яка перебуваючи у столиці, все ж таки реально дбала про свою малу батьківщину.
Приходить на пам’ять мою розмова з одним із високопосадовців Міністерства з надзвичайних ситуацій, якому довелося проходити офіцерську службу саме в ті часи, коли міністерство очолював Віктор Балога.
Так ось, як тільки мій співрозмовник довідався про те, що Мукачево є моє малою батьківщиною (а наша бесіда проходила у неформальній обстановці під час фуршету в Києві), офіцер МНС кинув фразу щось на кшталт: мовляв, мукачівці мають поставити Балозі пам’ятник ще за його життя.
Щиро вітаючи Віктора Івановича з ювілеєм і присвячуючи йому цей пост, мушу визнати: з паном Балогою ми майже не знайомі — востаннє бачилися з ним ще наприкінці минулого століття, коли я, як журналіст, готував для військового видання у якому тоді працював, матеріал про те, як наші армійці допомагали мешканцям Закарпаття долати наслідки нечуваної повені.
Роки потому, коли Балога в Києві очолював Секретаріат Президента Віктора Ющенка, а я — Всеукраїнський часопис “Військо України”, наші шляхи так саме не перетиналися: запрошень з Банкової не отримував, а набиватися у гості всіма правдами та не правдами – також не вважав за потрібне.
Втім, навіть попри поверхове знайомство з одним із довгожителів українського політикуму, ювілей Віктора Івановича я просто не міг залишити поза увагою нашої групи.
Тим більше, що на цей рік у пана Балоги припадає одразу два ювілеї: 60 років від дня народження і 25 років від тоді, як він став третім мером Мукачева в історії незалежної України, заклавши підвалини «політика нового покоління»
…Отже, чверть століття тому в історії Мукачева сталася подія, яка прямо чи опосередковано вплинуло на його розвиток на багато років вперед: саме 8 квітня 1998 року підприємець Віктор Балога здобув переконливу перемогу на виборах міського голови.
Особисто я чудово пам’ятаю атмосферу, яка панувала в нашому місті ще за рік до виборчих перегонів: авторитет молодого та доволі амбітного на той час голови правління ТзОВ «Барва» серед мешканців міста (і насамперед серед людей похилого віку) зростав у геометричній прогресії: продуктові набори у фірмовому поліетиленовому пакеті можна було побачити мало не в кожній оселі та й у наданні поміркованої допомоги нужденним, молодий підприємець, як правило, не відмовляв.
Натомість чинному на той час меру Мукачеву Василю Ільтьо протистояти своєму конкуренту на майбутніх виборах ставало все важче: централізованої допомоги від Києва місто на той час майже не отримувало, Мукачево перебувало у тотальній стагнації й про перспективи його розвитку майже не йшлося.
Зрозуміло, що за таких умов перемога Віктора Балоги на виборах міського голови майже ні в кого не викликала сумніву. І це навіть попри те, що Василь Андрійович Ільтьо продовжував користуватися серед мукачівців справді народною повагою та любов’ю. Але люди все ж таки чітко віддавали собі звіт у тому, що місту вкрай потрібна “свіжа кров” і Віктор Балога у якості такого собі “донора” проглядався як найоптимальніша кандидатура.
Жахлива повінь, які накрила місто в листопаді того самого, 98-го року, зайвий раз дала привід говорити про те, що інтуїтивний вибір мукачівців, які вони зробили лише півроку тому був вірним: злагоджені дії з ліквідації наслідків повені між органами міської влади та військовими (нагадаю, що командиром 128 дивізії на той час був легендарний полковник Геннадій Воробйов), допомогли мінімізувати наявні проблеми й буквально за лічені місяці місто повернулося до повноцінного життя.
Можна припустити, що риса кризового менеджера, здатного діяти в умовах надзвичайного стану (а саме таким зарекомендував себе Віктор Балога під час повені у листопаді 98-го) не могла не припасти до душі тодішньому Президенту України Кучмі. Маючи неабияку “чуйку” на тямущих чиновників, Леонід Данилович, з кадровим рішенням довго не вагався і вже у травні 1999 року призначив 35-річного Віктора Івановича на посаду голови Закарпатської обладміністрації. На цьому, власне, кар’єра мера Мукачева Балоги закінчилася де-факто не розпочавшись: Віктор Іванович офіційно керував містом трохи більше одного року. Між іншим, серед усіх інших його попередників та наступників, жоден з них так швидко не полишав кабінет на другому поверсі міської ратуші.
Але тут є одне “але”: авторитет Віктора Балоги серед мукачівців плюс його подальше кар’єрне зростання, а саме — перебування на інших державних посадах навіть вже ні в Ужгороді, а в Києві, призвели до того, що всі наступні мери Мукачева були або… друзями, або навіть близькими родичами Віктора Івановича.
Не маю сумніву, що їхні розповіді про сьогоднішнього ювіляра були б надзвичайно цікавими та відвертими. Приміром, як тут не пригадати слова давнішнього друга Віктора Івановича народного художника України покійного Івана Бровді, який в одному із телевізійних інтерв’ю якось зазначив: “Коли проїжджаю мимо рідного села Віктора Балоги, коли встаю чи лягаю спати, я Господа Бога молю, щоб він давав здоров’я йому і його родині… Кажу про це щиро. Але ніхто у світі стільки не потріпав мені нерви так, як він… Стільки було заказів!.. І всі гавкнули в пі@ду.”
На крутий норов Віктора Балоги вказують спогади й багатьох інших людей, які є його давнішніми друзями: мовляв, навіть попри те, що Балозі конче бракує дипломатичного такту а, спілкуючись із своїми співрозмовниками, у кишеню за словом він не лізе, Віктор Іванович має одну надважливу рису, яка в одну мить перекриває всі інші вади: в моменти, коли людина потребує допомоги (в тому числі і матеріальної), Балога, зазвичай, їй не відмовляє.
І, нарешті, як тут не навести ще одну рису, яка вигідно відрізняє Віктора Івановича від переважної більшості чиновників. Йдеться про те, що люди, які добре знають Балогу стверджують: до різного роду почесних звань, титулів та нагород, Віктор Іванович виявляє абсолютну байдужість. Більше того, будучи за часів президента Ющенка де-факто другою людиною в країні (згадаймо хоча б легендарну фразу Віктора Андрійовича – “Балога – це я!”), як стверджує всезнаюча Вікіпедія, у Віктора Івановича немає жодної(!) державної нагороди. Факт, який доволі красномовно свідчить про те, що людина дійсно не схильна до отримувань отримувати різного роду регалій, звань, титулів та відзнак.
Чого, до речі, не можна сказати про самі титули і регалії, які ходили за Балогою мало не по п’ятам. Адже таке авторитетне всеукраїнське видання як «Корреспондент», тричі(!) номінувало В. Балогу в ТОП-100 найвпливовіших українців: у 2006 р. (57 місце), 2007 р. (5 місце), 2008 р. (4 місце). На додачу до цього, за підсумками 2008 року, те ж саме видання визнало Віктора Балогу Людиною року.
Ну, і на завершення цього посту, мені б хотілося навести спогади одного з його колишніх підлеглих у ті часи, коли Віктор Іванович обіймав посаду Міністра України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Як на мене, ці спогади дуже чітко характеризують Балогу як людину, яка перебуваючи у столиці, все ж таки реально дбала про свою малу батьківщину.
Приходить на пам’ять мою розмова з одним із високопосадовців Міністерства з надзвичайних ситуацій, якому довелося проходити офіцерську службу саме в ті часи, коли міністерство очолював Віктор Балога.
Так ось, як тільки мій співрозмовник довідався про те, що Мукачево є моє малою батьківщиною (а наша бесіда проходила у неформальній обстановці під час фуршету в Києві), офіцер МНС кинув фразу щось на кшталт: мовляв, мукачівці мають поставити Балозі пам’ятник ще за його життя.
І за які ж такі заслуги ми це повинні зробити? – запитав я співрозмовника.
За заслугу! – поправив мене офіцер. – А саме — за ту дамбу і, на додаток до неї, ще цілий комплекс інших гідротехнічні споруди, які були зведені на Мукачівщині саме у ті часи, коли наше міністерство очолював Віктор Іванович. Я особисто мав безпосереднє відношення до проєктування тих робіт і вимога Балоги до нас була дуже конкретною: хлопці, мені не потрібна просто дамба. Мені потрібна така дамба, щоб у води не було жодного шансу вийти з берегів Латориці. І з цим завданням, я вам гарантую, ми впоралися блискуче!, – із цими словами мій співрозмовник зробив маленький ковток коньяку з бокала.
Хочу наголосити: я лише навів слова людини, яка дійсно працювала пліч-о-пліч з міністром Балогою. Як кажуть, за що купив за те й продав. Уточнити факт такої розмови у самого Віктора Івановича в мене можливості не було. Але… Якщо взяти до уваги той факт, що вже впродовж багатьох років під час нечуваних повеней на Західній Україні й в Закарпатті, зокрема, Мукачево у критичні паводкові дні почувається дуже “сухо і комфортно”, то це дає мені привід припустили, що така розмова Балоги з його тодішніми підлеглими дійсно мала місце. І те, що офіцери МНС свою роботу виконали на совість — факт абсолютно доконаний.
Володимир Горішняк, адміністратор групи “МукачевоSOS”
Хочу наголосити: я лише навів слова людини, яка дійсно працювала пліч-о-пліч з міністром Балогою. Як кажуть, за що купив за те й продав. Уточнити факт такої розмови у самого Віктора Івановича в мене можливості не було. Але… Якщо взяти до уваги той факт, що вже впродовж багатьох років під час нечуваних повеней на Західній Україні й в Закарпатті, зокрема, Мукачево у критичні паводкові дні почувається дуже “сухо і комфортно”, то це дає мені привід припустили, що така розмова Балоги з його тодішніми підлеглими дійсно мала місце. І те, що офіцери МНС свою роботу виконали на совість — факт абсолютно доконаний.
Володимир Горішняк, адміністратор групи “МукачевоSOS”
