Війна зруйнованих міст
Нацисти принесли Україні менше руйнувань. Вони не підривали Хрещатик і Дніпрогес, не спалювали зернові елеватори й не крали колгоспну худобу, яка загинула, коли її гнали на схід, а в Німеччину гнали менше людей. І якщо Бахмут став новим Сталінградом, то фашисти зараз йдуть зі сходу.
Їх полчища вже багато місяців штурмують це місто, який став фортецею, передмістя і поля навколо нього завалені їхніми трупами, туди покладені десятки тисяч одиниць гарматного м’яса: вагнерівці СС, Зекс, Еленерс, Чмобік і кадрові армійці. Військові фахівці навіть придумали новий термін для тактики людської хвилі: «м’ясні атаки». Хоча ця тактика стара, споконвічно російська, згадайте подібний випадок під Ржевом, де Жуков загубив близько півмільйона солдатів і вимовив знамениту фразу «баби ще народять».
Зрозуміло, що в результаті багатомісячних боїв і обстрілів від затишного Бахмута залишилися лише скелети будівель, оточених місячним ландшафтом. Так само були зруйновані Попасна, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Маріуполь і багато інших міст і сіл, а серйозні руйнування були завдані Харкову, Херсону, Миколаєву, Запоріжжю, Дніпру тощо. Що викликало масовий відтік населення від «братів-визволителів», знаменитих вбивствами, тортурами й грабунками. За різними даними, з країни виїхало від 6 до 7, 5 млн осіб. Це колосальна гуманітарна катастрофа.
Війна в особистому вимірі
Мій старий знайомий з університету (клас 1978 року), який втік у 2014 році з Донецька до Києва (понад мільйон прихильників України в тій хвилі покинули окуповані райони Донбасу), останні роки жив у благословенному Ірпені, але через вісім років росіяни його окупували. Довелося майже сорок днів провести з сусідами в підвалі їх п’ятиповерхового будинку, рятуючись від обстрілів (сусідній, наприклад, обвалився).
Готували на вогні, жили без світла, але найнебезпечніше було ходити за водою до криниці – там міг бути російський солдат, який вже був відомий своїми звірствами. Після того, як окупантів прогнали, Ірпінське кладовище поповнилося сотнями свіжих могил… Коли стало зовсім нестерпно, Микола з дружиною пробрався через ліси до Києва до дочки. Тепер щоп’ятниці він їде в Ірпінь і відновлює будинок разом з сусідами. П’ятий поверх, розбитий снарядами, можна було б відремонтувати, але грошей на дах не вистачає.
Не тільки він, а й багато інших університетських друзів втекли з Донецька у 2014-15 роках. Більшість оселилися в Києві й знову переживають всі негаразди війни: авіанальоти, ракетні удари, нальоти дронів-камікадзе, відключення електроенергії та води, довгі години в бомбосховищах і метро. Така ціна за сусідство з Росією.
Так само зробили й мої родичі. Племінниця з Дніпра втекла з сім’єю в Австрію, де незабаром народила – такі поїздки важкі на дев’ятому місяці вагітності. Але вчинила правильно – місто постійно обстрілюють і обстрілюють ракетами житлові квартали (згадайте недавній удар в середині січня, коли ракета влучила в багатоповерхівку, коли загинуло багато жителів). Після таких обстрілів я ненадовго набираюся сміливості, щоб зателефонувати двоюрідному брату (йому 77 і він вирішив залишитися вдома), дізнатися, чи живий він …
Родичі з Миколаєва також втекли, одні в Болгарію, інші в Німеччину – не зумівши взяти місто, росіяни в помсту інтенсивно обстріляли його. Вони не заспокоїлися і зараз, коли їх викинули з Дніпра. Звірі.
Але найдовша, найважча і небезпечна одіссея дісталася моїй маріупольській двоюрідній сестрі й родині її дочки. 18 березня жителям оточеного і наполовину знищеного російським артилерійським вогнем і бомбардуваннями міста було оголошено про досягнення домовленості про від’їзд колони приватних автомобілів.
На той час будинок мого двоюрідного брата був побитий осколками, вікна довелося зашити залізними листами, але він зберігся – єдиний на весь квартал. Навколо є лише руїни. Це Лівобережжя, район навпроти Азовсталі, останній оплот героїчних захисників Маріуполя, так що там війна вирувала особливо люто: завод інтенсивно обстрілювали з усіх видів зброї й бомбили тонними бомбами. Лівий берег теж сильно постраждав, в результаті загинуло багато сусідів моїх родичів. Хто під снарядами, а хто похований в підвалах. Загалом, рятуватися треба було за будь-яку ціну.
Маріуполя більше немає
Виїхавши з Маріуполя, старші вирушили до Криму (окупантів не пустили на неокуповані території), а внучка двоюрідного брата, лихого мотогонника в юності, все ж встигла прорватися через лінію фронту до Запоріжжя у своєму старому Volvo і відвезла сім’ю свого хлопця до Німеччини, в тому числі і його паралізованого батька! Старші також дісталися до Німеччини через Крим, Кубань, всю європейську Росію, Латвію, Литву і Польщу. Двоюрідна сестра була тільки в домашніх капцях. Їм дали 40 хвилин на підготовку…
Військові паралелі
Цікаво, що будинку мого двоюрідного брата (мама народилася і жила в ньому свого часу) дійсно пощастило, це радянсько-російська удача. У Другій світовій війні він теж вижив! У серпні 1943 року радянські аси полетіли бомбити «Азовсталь» (їх традиція – бомбити завод), але німецькі зенітники знали свою справу, а сталінські соколи вважали за краще позбавлятися від бомб на підході – трохи вище житлових кварталів Лівобережжя. Одна бомба вибухнула біля будинку, мало не розколовши її надвоє, я бачив цю тріщину. Якби воно впало трохи ліворуч від курсу і не було б кому написати ці рядки… Однак ескалації не було, далеко від будинку облаштували капітальний підвал, а предки, я вважаю, мали мудрість ховатися в ньому під час привітань з радянської батьківщини. Як і у випадку з потомством.
До речі, через рік, влітку 1944 року, моя майбутня свекруха, незабутня Марія Петрівна, тоді ще зовсім юна дівчинка-підліток, ледь не загинула від російської бомби. Радянська влада чомусь бомбардувала їх молдавське містечко, в якому не було військових цілей, а батько викопав яму на винограднику, щоб сховатися від бомбардувань. Так, вже сховавшись в ямі, Маруся раптом згадала, що забула свій цінний іграшковий набір німецької роботи й кинулася за ним в будинок. В цей час бомба впала в яму…
До речі, я працював в «Азовсталі» в середині 80-х років, коли Горбачов почав перебудову, інтенсифікацію, автоматизацію і роботизацію. Ми поставили туди машини з програмним управлінням і з роботами. Це була прекрасна фабрика! Для тих, хто розбирається в цій справі, звичайно ж, хто розбирається в промисловій красі.
А ось що я думав про радянські рейди серпня 1943 року: чому? Навіщо бомбити новий, цінний для військової промисловості завод, якщо зрозуміло, що ваші війська впевнено просуваються і незабаром він повернеться до ваших рук (Маріуполь звільнили 10 вересня)? Мабуть, як і зараз, вікова звичка росіян до знищення, яка стала другою натурою: не будували, душа не болить.
Роботи заходу сонця
А в Бахмуті я працював, на знаменитому заводі ігристих вин – писав про це в “Лебеді”. І на авдіївському коксохімічному заводі, і, бувши чудовим настроювачем, працював на більшості заводів Донбасу. На жаль, левової частки тих заводів вже немає. Деякі були вивезені (вкрадені) з технікою й особовим складом в Росію 8 років тому, багато збанкрутувало без зв’язків з Україною і були зупинені, як ДМЗ, на якому я починав своє трудове життя, або навіть продані на металолом, і війна прокотилася по багатьох з них вогненним валом, не залишивши каменя на камені.
Олексій Арестович назвав війну вісім років тому «війною зруйнованих заводів», як її назвати зараз, коли масштаби військових дій і масштаби руйнувань набагато більше? Донбасу, який я пам’ятаю з дитинства, того потужного, мальовничого і багатого промислового краю, опорного краю держави, яким ми пишалися, вже немає.
Але що заводів – цілих міст немає! У Маріуполі зруйновано 75% будинків, у Сєвєродонецьку та Лисичанську 85%, а в Бахмуті та Вугледарі – всі 100%. Як і в Мар’їнці, де запеклі бої не вщухають з 2014 року, і ось уже кілька місяців лінія фронту проходить через центр міста. Я жив неподалік, сотні разів проїжджав цим затишним містечком, вела рахунок свого кооперативу в місцевому банку, а тепер Мар’їнки немає…
Чи відродиться Донбас у всій своїй силі та славі після перемоги України? Малоймовірно. Так, він отримає шанс розквітнути й стати окрасою Європи, але колишній Донбас вже не можна відновити. Бог дав би сили прибрати руїни, щоб нові покоління не злякалися. Хоча щось треба залишити позаду, щоб не забувати, що Росія була, є і завжди буде найлютішим ворогом вільної України.
Нарешті, я повернуся до роботів, які ми встановили в середині 80-х. Чому? А тому вони дозволяють зробити тимчасовий прогноз. Річ у тому, що вже через 6 років після початку масової роботизації СРСР розпався. А тепер пам’ятайте, що днями Путін доручив уряду розробити й запустити федеральний проєкт з розвитку вітчизняної робототехніки й впровадження роботів в промислове виробництво до 1 липня.
Так, бункерний дід живе в сюрреалістичному перпендикулярному світі, але роботи – вірний знак і РФ неодмінно розвалиться. Бо зараз ситуація набагато гірша, ніж в 1991 році, то ця радісна подія відбудеться набагато швидше.
