Причини поразки Росії не лише у божевіллі путіна та героїзмі українців. Російська армія побудована як армія швидкого розбійного наскоку
Зазвичай нездатність російської армії здобути переконливу перемогу на полі бою пояснюють грубими прорахунками 5-ї служби ФСБ, абсурдною впевненістю путіна в тому, що українська державність впаде при першому ж ударі російської військової машини, і численними помилками політичного і військового планування, що випливають з цього.
При цьому мається на увазі, що якби Росія все зробила з розумом, то слабка українська армія не витримала б.
Справді, аж до анексії Криму в українському істеблішменті та суспільстві були переконані, що воєнної загрози безпеці країни, по суті, немає. Ні західні країни, ні Росія не розглядалися як потенційні противники, а тому витрачати великі сили та кошти на національну оборону вважалося безглуздям. Попередження тих, хто розумів, що Москва рано чи пізно розпочне відновлення імперії, ігнорувалися.
Але шок 2014-2015 років кардинально змінив ситуацію. Після анексії Криму та Донбасу керівництво України та командування ЗСУ зробили чимало, щоб подолати слабкість збройних сил. На початку 2022 року ЗСУ являли собою одну з найбільших армій Європи. У них налічувалося близько 200 тисяч солдатів та офіцерів, майже 900 танків, 1176 одиниць ствольної артилерії та 1680 установок РСЗВ, вони були насичені протитанковими засобами як радянського, так і українського виробництва. У Росії зброї та техніки все одно було більше: за кількістю танків українські війська поступалися російським приблизно втричі, а за артилерією — удвічі. Крім того, танкові війська ЗСУ складалися в основному зі застарілих машин, які не витримували прямого зіткнення з танками супротивника. Найслабшим місцем ЗСУ була авіація: українські ВПС мали 124 бойові літаки, приблизно в 10 разів менше, ніж російські.
Переваги ЗСУ були не в зброї та техніці, а в людях та управлінні. Командування ЗСУ зробило ставку на морально-психологічну та професійну підготовку військовослужбовців, згуртованість та бойову злагодженість частин та з’єднань, створення сучасної системи зв’язку та управління військами. Уважно вивчався театр майбутніх воєнних дій, насамперед у Донбасі. Можливі варіанти дій противника та своїх сил обговорювалися не лише на численних нарадах, навчаннях та військових іграх, а й у неформальних дискусіях. Збройний конфлікт низької інтенсивності 2015–2022 років дозволив командному складу набути досвіду реальних бойових дій. Іншими словами, офіцерський корпус ЗСУ в масі своїй був морально, психологічно та інтелектуально готовий до великої війни з росією. За час гібридної війни майже півмільйона українців брали участь у бойових діях на Донбасі, а 200 тисяч із них регулярно проходили військову підготовку та були наприкінці 2018 року зараховані до оперативного резерву першої черги.
Навіть деякі слабкості ЗСУ обернулися перевагою. Нестача коштів на утримання великої професійної армії призводила до відтоку підготовлених кадрів і постійної підготовки нових. «Однак, — наголошувалося у доповіді британського Інституту оборонних досліджень, підготовленій за участю українських військових, — у цій ситуації в цьому була й користь. Український резерв та суспільство загалом складалися з дуже великої кількості людей, які мали військовий досвід та підготовлені для виконання спеціальних завдань. Однією із головних помилок російського планування була недооцінка чисельності резервістів України».
Боєздатність армії перевіряється війною. У перший тиждень вторгнення здавалося, що найсумніші прогнози справджуються. Російські війська зайняли великі території на півдні, підійшли до Києва, Харкова, Чернігова та Сум. Причини для цього були різні, але головна, мабуть, у тому, що найбоєздатніші українські з’єднання були зосереджені на Донбасі. Водночас принциповим успіхом України було передислокування авіації та частини комплексів ППО на нові місця базування буквально за годину-дві до того, як на колишні обрушився російський удар. Таким чином вдалося врятувати більшу частину бойових літаків та засобів ППО — росія не змогла отримати панування у повітрі.
Але вже до кінця березня ситуація на фронтах почала змінюватися. ЗСУ вдалося видавити російські війська з трьох північно-східних областей, зняти облогу з Києва, Харкова, Чернігова та Сум. Було зупинено наступ на Миколаїв та Одесу. Усього цього українська армія досягла до того, як західні союзники почали надавати їй допомогу далекобійною артилерією. Восени було проведено блискучу з військової точки зору операцію з деокупації Харківської області, звільнено плацдарм на правому березі Дніпра в Херсонській області.
Якісні фактори військового потенціалу — гарний зв’язок, надійне управління військами, отримання розвідувальної інформації від союзників у режимі реального часу, сучасне високоточне західне озброєння (хоч його й недостатньо), морально-психологічний стан військ, оперативна майстерність командування — дозволили ЗСУ компенсувати перевагу росії у озброєнні та вогневій могутності. Подальше залежить від номенклатури та обсягів західної допомоги. Чим вона більша, тим раніше настане перемога України.
Армія бліцкригу
Нездатність Росії досягти успіху в перші тижні війни зумовлює її назріваючу поразку. У 2008–2020 роках, коли відбувалася реформа російських збройних сил, вони будувалися як армія бліцкригу, яка добивається перемоги «малою кров’ю, могутнім ударом» і, зрозуміло, на «чужій землі». Якщо цього немає, то армія, втягнута у тривалу війну, стикається з важкими проблемами і зазнає поразки. Якщо війну планується завершити за кілька тижнів, то немає потреби створювати мобілізаційний резерв у пару сотень тисяч людей, дбати про логістичну систему, налагоджувати бездротовий зв’язок тощо. Але якщо війна затягується, брак підготовлених резервів живої сили, запасів боєприпасів, відсутність продуманої та надійної логістики тощо загрожують обернутися поразкою.
Орієнтація на бліцкриг була зумовлена специфікою стратегічного становища Росії. Її військово-політичні амбіції концентрувалися на Південному Кавказі, у Балтійському регіоні, з виходом у Центрально-Східну Європу та в Україні. У цих регіонах були основні об’єкти російської експансії і, відповідно, противники росії.
На Південному Кавказі Росія готувалася передусім до війни проти Грузії, в якій головну роль могли б грати ударні частини, що знаходяться на двох російських військових базах – в Абхазії та Південній Осетії, а також 7-а десантно-штурмова дивізія, дислокована в Новоросійську, Ставрополі. та Анапі. Від кордону з Південною Осетією до Тбілісі — година їзди автомобілем, тому, як можна припустити, російські війська мали б захопити грузинську столицю протягом однієї ночі, перш ніж Захід встигне вжити політичних чи військових заходів щодо збереження суверенітету та незалежності Грузії.
Війну з НАТО в Балтійському регіоні в Москві, зважаючи на все, планували завершити за кілька днів. Про це з великою тривогою писали європейські та американські аналітики, публіцисти та військові. Наприклад, Rand Corporation дійшла висновку, що НАТО не може ефективно захистити своїх найуразливіших членів: «Досягти околиць естонської та/або латвійської столиць, Таллінна та Риги, російські війська могли б максимум за 60 годин». У результаті НАТО виявилося б перед вибором: визнати поразку або спробувати провести контрнаступ, що загрожує ризиком ескалації та застосуванням росією ядерної зброї.
На війну з Україною, як зараз стало зрозумілим, у москві відводили кілька тижнів.
Десантні та десантно-штурмові з’єднання за кілька годин мали захопити ключові центри державного управління та військового командування у Києві та балтійських столицях. Тому величезні кошти вкладалися у нарощування бойової сили восьми бригад спецназу, 45 тисяч повітряно-десантних військ та 35 тисяч морських піхотинців. Саме вони мали знищити супротивника в найкоротші терміни. А загроза використання стратегічних ядерних сил проти США та інших провідних західних країн мала утримати ці країни від рішучих дій. Сухопутні ж війська, мотопіхотні та танкові частини, призначені для захоплення та утримання території, у такого роду сценаріях відігравали другорядну роль. Невипадково вони становили у Росії лише 28% від чисельності особового складу всіх збройних сил, тоді як в інших арміях континентальних держав, таких як Китай і більшість європейських країн, вони зазвичай становлять близько половини.
Але ЗСУ зламали цю гру. До кінця літа з’ясувалося, що попереду тривала війна, до якої російська армія не готова. Нема підготовлених резервів. Елітні десантні частини були вимушено перетворені на штурмову піхоту і зазнали тяжких втрат. Бездарно організований зв’язок і логістика породжують плутанину. Для створення нових частин і з’єднань із спішно мобілізованих не вистачає командних кадрів, які мають досвід військової служби, не кажучи вже про досвід бойових дій.
Один із так званих російських військкорів писав, наприклад: «Першою та головною умовою будь-якої успішної оборони є наявність сталого управління військами. ЗСУ собі це забезпечили по максимуму, пересадивши всю армію на закритий цифровий зв’язок і розсувавши прифронтовою смугою величезну кількість ретрансляторів. ЗС РФ свої проблеми із зв’язком вирішувати не хочуть». Замість цифрового зв’язку війська користуються провідним, причому кабелі кинуті на землю або розвішуються, де по деревах, де по стовпах. “Піхота на позиціях, – обурювався цей воєнкор, – все одно залишиться без провідного зв’язку після п’яти хвилин артобстрілу”.
“НАТО треба збирати манатки і вирушати на рубежі 1997 року”, – проголосив за півтора місяці до вторгнення заступник міністра закордонних справ росії Сергій Рябков. Схоже, у Кремлі передчували, як переможні російські армії не просто займуть Київ, а вийдуть на українсько-польський кордон і вимога «демілітаризації» буде пред’явлена до всього Північноатлантичного альянсу.
Минув рік. Збройні сили України витримали тиск російської військової машини і зупинили її. НАТО стоїть, де стояло, і до альянсу ось-ось вступить Фінляндія, яка має з росією понад тисячу кілометрів загального кордону. В Україні російські війська залишили зайняті у перші тижні війни Київську, Чернігівську, Сумську, Харківську області та Херсон, тепер вони напружують усі сили, щоб окупувати Донецьку та Луганську області та зберегти сухопутний коридор до Криму.
У політичному плані росія війну в Україні вже програла. Не виключено, що в результаті цього їй доведеться «збирати манатки» і забиратися з України до кордонів 1991 року.
