Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.18

23.01.202323.01.2023 fenixslovo 0 коментарів Дмитро Кешеля, Родаки

Минули роки. Життя склалося так, що після університету ми з Владьом майже не зустрічалися. Але однієї ночі явився сон.

…Я опинився на безлюдній і дивовижно-пустельній рівнині – ані горбочка, ані деревця, ані травинки. Навкруги, скільки око сягало, текли в заобрійну далину білі ручаї домотканого полотна. Тільки дорога, що рівною смужкою перетинала простори, була вкрита вибоїнами і сірою гарячою пилюкою. По ній неспіхом і розважливо простував назустріч похилого віку, але напрочуд вродливий чоловік. Одягнутий він був у все біле з домотканого полотна. Широкі ногавиці, довга селянська сорочка, зовсім босий і з непокритою сивою головою. У правій руці – темний і лискучий посох мудреця, а лівою притримував лямки полотняної торби, що висіла за плечима і дивно ворушилась, ніби хтось із неї намагався вибратись.

– Владю, се ви? – запитав здивовано, впізнавши у стомленому пілігримові свого наставника.

– Як ми давно, Митрику, не виділися, і яке щастя, що зустрілися! – мовив усміхнено Владьо. – А могли і розминутися…

– Ви куди, Владю?

– За мною королева мого серця, моя трояндова жінка вже прислала, – кивнув убік Владьо.

Я озирнувся і раптом помітив сліпучо-зеленого коня. Це був унікальний арабський скакун – стрункий, із чутливими, як пальці скрипаля, ногами, витонченою, як у балерини, шиєю і глибокими розумними очима. Кінь був увесь зелений, настільки яскраво, сліпучо-зелений, що ось-ось спалахне зеленим полум’ям.

– Я знав, що моя трояндова жінка не забула про мене, – мовив Владьо. – Всі ці довгі роки вона ревно молилася за мене. Вдень і вночі трояндова жінка молилася за моє спасіння. І Бог почув.

– Я дуже щасливий, що ви нарешті зустрінетесь із жінкою, яка молилася за вас, – сказав я, не відриваючи очей від зеленого-зеленого коня.

Владьо помітив мою цікавість.

– Це вона послала його за мною, – пояснив гордо. – Цей кінь, тільки не дивуйся, цей кінь – місяць май, май – зелений май… Цей місяць приніс мене у світ, я народився в маю. Бачиш, моя трояндова жінка не тільки молилася за мене, а й пам’ятала, що у цей світ я влетів на майському коні.

– А з якого далеку і куди веде ця дорога? – запитав я, глянувши навкруги.

– Ця дорога не має ані початку, ані кінця.

– А тоді як ви йдете, чи знаєте, в який бік іти до жінки, яка молиться за вас.

– Звичайно, знаю! І ми б уже давно були біля неї, я міг би вже тепер їй руки цілувати. Тільки мушу зробити тут ще одне добре діло. Висихають мої колодязі. Я йду, аби наповнити їх святою водою, – кивнув головою на полотняну торбу. – Я несу святу воду з криниць, з яких черпав і пив Христос. Наповню святою водою вмираючі колодязі, тоді сяду на коня і…

Владьо підвів догори щасливі очі: небеса, як і всі навколишні простори, були всуціль затягнуті білими сувоями домотканого полотна. І тільки над нашими головами пульсував-дихав, наче голубе серце, витончений кружалець неба.

– Я ж тобі казав, я вірив – ми ще там будемо! – мовив, радісно дивлячись у небесне вікно.

Погляд Владя спалахнув знову, як і колись, фанатично-щасливим блиском, як у безнадійно хворого, до якого прийшло чудодійне зцілення; як у смертника, якому за хвилину до страти виголосили помилування; як у сліпця, якого осяяло нечекане прозріння.

– Мені пора, – сказав. – За все тобі дякую. Так жаль розлучатися.

І, поправивши торбу із святою водою, Владьо пішов повз мене. За ним, ствердно помахуючи головою, граційно попрямував зелений-зелений кінь. Не обертаючись, Владьо помалу розчинявся вдалині. Із полотняної торби, що ніс за плечима, раз у раз скапували великі, як діаманти, краплі води. Святої води, живої води із біблійних криниць, з яких черпав і тамував безмежну спрагу і страждання Син Божий. І там, де падали краплі, на сірій курній дорозі виростали і розквітали, облиті свіжою ранковою росою, пречисто-білі троянди.

Прокинувшись вранці і згадавши сон, я відчув непогамовну тривогу. Це відчуття не покидало впродовж дня. Аж раптом під вечір із Мукачева подзвонила тітка Моргіта і сповістила:

– Загинув Фийсів Владьо. Завтра будуть хоронити. Ти міг би і приїхати. Як-не-як, Владьо був наш сусіда, а в твоїй судьбі…

Голос тітки на півслові умовк, і в телефонній трубці запікало – десь на лінії обірвався зв’язок.

Наступного дня з букетом білих троянд я приїхав у сусіднє з моїми рідними Небесі село. Сюди кілька років тому після смерті батька, залишившись самотнім і безпомічним, Владьо, як у нас казали, приженився до молодої вдовиці.

Ще по дорозі в мене виникло нестримне бажання після похоронів пішки пройтися на Небесі і переночувати в бабиній хаті, де проминула ангельська пора мого дитинства. Коли під’їхали до обійстя покійника, зупинився в нерішучості і розгубленості перед двором – на мене дивилися десятки очей. Це були сільські бабусі. Доки домовину ще не винесли з хати, вони рядочком повсідалися на лавицях попри дерев’яну огорожу і, перешіптуючись, з якоюсь покірною обережністю позиркували на городського пана. Мені спершу зробилося ніяково, а потім, дивлячись на цих рідних серцю стареньких жінок, відчув ностальгічний щем і безмежну ніжність до наших страдниць-матерів. Ось вони, в жалобній одежі, рівненько повсідались на лавицях, наче чорні ластівки, і застигли перед прийдешнім відльотом у Вічність. А з ними і їх ровесниця – Глибока Осінь. Вона прикрасила зморшкуваті, мозолясті обличчя золотими промінчиками старенького пізньоосіннього сонця. І сидять вони, наче Мадонни Вселюдської печалі, безмірної християнської Любові і Всепрощення.

Я дивився на цих великомучениць і згадував, як по війні вони впрягались замість коней і волів у плуги й орали, аби засіяти политу кров’ю смерті землю зернами життя. Ці, тепер уже старенькі, Мадонни заміняли нам утрачених на війнах, загублених у гріхах і блудах батьків, постійно тремтячи за шматок хліба для своїх дітей. І від тих страхів і думок про окраєць для дітей їх обличчя стали кольору тяжкого житнього хліба, а руки – твердими й порепаними, як скоринка чорного буханця. Ніколи не забуду, як деякі з наших стареньких матерів, що пройшли через голод, навіть перед смертю умудрялися схопити шматок хліба. їх потім так і знаходили – із міцно затиснутим у жменях окрайцем. Обличчя у них завжди були щасливими й умиротвореними – їм не страшна була вічна дорога, бо йшли по ній із шматком буханця зі свого тяжкого страдницького життя.

Гамуючи в собі дитячі спогади, жаль і співчуття до стареньких, я зайшов у двір, притулився до огорожі і запитав в однієї з бабусь:

– Перебачте, що вас потривожу.

– Ой, што ви – прошу, прошу красно, – спохватилася старенька.

– Як то все сталося? – кивнув у бік хати, звідки стали виносити труну.

– Йой, панику добрий, што говорити, – жалібно почала старенька. – Як у нас кажуть, жона – то яблуко і змія в єдному часі. Така була і Йолана.

– Що за Йолана?

– Тать та, што Владя на тот світ спровадила. Коли спершу зійшлися, одне одному в долонях росу подавали і пилинки з голови здували. А дальше в Йолану тот, згинув би у мертвих водах, рогатий вуйко вселився. Жона почала немилосердно пити, валяндатися із такими ж червононосими битангами, тижнями пропадала. А Владьо – чоловік був дуже такий, знаєте, нєжний, культурний, єдним словом – челядина од Бога. Бився за спасіння її душі, давав її много раз лічити, айбо то все цапові під хвіст.

– Я то все чув, – злукавив, знаючи, що ця бабусина бесіда, як це буває в сільських, може затягнутися ще надовго, а тут уже посеред двору клали домовину.

Бабуся згідливо покивала головою і тепер уже поквапливо мовила:

– А позавчора прийшла, як коза із танців, – ледве на ногах теліпалася. Айбо ще півлітру на похмілку принесла. Гепнула собою на постіль і захарчала. А Владьо узяв ту півлітру і спрятав, авби бештія дальше не травилася. Та й вечером собі ліг у літній кухні. А гута фрасова вночі встала і за півлітрою, але тої гарячої смоли нема. Туйки она догадалася, што то лем робота Владя. Так розозлилася, якби їй мурашник у перебачницю засунули, – схопила сокиру, вбігла в кухню і бідного Владя прямо по голові. Можете собі здумати – сплячого чоловіка єдним ударом…

Бабуся хотіла ще про щось вельми важливе сказати, бо оглянулась, чи не підслуховують, але я пішов до труни. Голова покійника була всуціль забинтована і прикрита білим покривалом. З-під наспіхом вирізаної тюлі виднілося тільки обличчя – геть опухле і неприродного синьо-фіолетового кольору.

Я дивився на спотворене тіло цього колись дивовижного красеня і з гіркотою думав:

– Господи великий, як незбагненний ти в наших стрімких злетах, так і непізнанний у великих падіннях.

Далі поклав на груди покійника букет білих троянд, і в цю мить сталося дивне. Зранку чисте осіннє небо в підобіддя спеленали суцільні важкуваті хмари. Але щойно я поклав Владьові на груди квіти, над нами вмить проясніло, і вгорі, наче акуратно вирізаний, усміхнувся і запульсував ніжно-блакитний кружечок неба. Достоту такий, як ми колись із Владьом постійно бачили із дна колодязя. Несамохіть глянув на покійника і застиг вражений. Його обличчя розгладжувалось, міняло колір, ставало дедалі спокійнішим і навіть ледь-ледь усміхненим. І я почув, як Хтось щасливий прошепотів мені:

– Яке велике блаженство – Ми вже там! Ми вірили – і Ми вже там!

І звучало над усім осіннім світом:

«…І ніхто не проводжав мене, окрім печального батька на порозі… і старенької акації при воротах – най-ніжнішого дерева на землі… Старенької квітучої акації із сумними материнськими очима і запахом вуст коханої… старенької акації – наймилішого дерева на землі… колючого до крові і ніжного до сліз дерева…».

Серед ночі, під Новий рік, мене розбудили дивні, тихі й умиротворені голоси. Здавалося, сюди, на Небесі, з усіх околиць, лісів і озер злетілися добрі духи, порозсідалися по всьому обійстю і тихо-тихо ведуть між собою мудрі бесіди.

Обережно злізаю з ліжка, підходжу до вікна, розсуваю фіранки і ледь не зойкнув: понад нашими Небесі, понад Долиною Святого Івана пливли перші сніги. Вони були білоокі, цнотливі, як сільські дівчата-підлітки, і довірливо-чисті, як перші усмішки немовлят. Тихо шелестячи поміж деревами, кущами і висохлими травами, сніги заповенювали далекі і ближні овиди своєю ангельською чистотою і божественно-білим спокоєм. Умить забулася стара ревматична осінь із її пліснявими дощами і скаржливими вітрами, прокислими болотами, большевицькою пропагандою і покаліченою мадярською революцією.

Від споглядання перших снігів з’явилося таке щасливе відчуття, ніби після багатьох днів вовтузіння у бочці зіпсованих оселедців мене зненацька витягли і совісно викупали-виполоскали в гарячих джерельних чистоводах. Моя душа, немов пухнасте кошеня на сонячному підвіконні, тихо грілася і щасливо муркотіла.

І тут з боку Мукачева залунав протяжний крик. За ним – другий, третій. Ось уже котрий тиждень о цій порі, після півночі, починають голосити поїзди. Дивно, кожної пори року, коли слухаю волання паровозів, що біжать через Мукачево в Європу і з Європи, у мене виникають найдивовижніші слухові асоціації.

Восени у голосах потягів чую крики пташиних зграй, взимку – голодних волів і корів, весною – радісне іржання розгнузданих коней на зелених пасовиськах, влітку – веремію циганських таборів, що завжди о цій порі мандрують повз наші Небесі у бік дунайських рівнин. Крики потягів останнім часом схожі на волання потопельників. Чи радше – плачі великих грішників, що в останню хвилину життя благають на колінах прощення від своїх жертв. Це покаяльні крики поїздів-грішників. І їхні гріхи мені довелося побачити два тижні тому.

Ми продавали з бабою Фіскарошкою яблука і горіхи на привокзальній площі Мукачівської залізничної станції. Торгівля тут завжди йшла жваво і вельми прибутково. Особливо коли зупинялися московські поїзди. Військові чини, які поверталися з окупованої совєтами Європи, тут завжди вискакували з вагонів і, не торгуючись, скуповували-змітали все, що продавали трудяги із приміських сіл. Ми вже пакувалися додому, коли з бічної вулиці вискочили одна за другою кілька автомашин з військовими. Зістрибуючи на ходу, солдати із собаками почали вимітати із площі пасажирів і торгівців. Перелякані невідомістю, ми з бабою чкурнули через загорожу, заскочили у вугільний склад і принишкли. Потім оговтались і через щілини в дошках стали спостерігати, як автоматники хутко шикуються в шеренгу вздовж залізничного полотна. Все завмерло, тільки непогамовні вівчарки скаженіли, намагаючись зірватись із повідків.

Собаки весь час вітрили на захід, ніби чуючи, що ворог ось-ось має з’явитись саме звідти. Нарешті з-під мосту, стишуючи хід, виринув захеканий паровоз. Якось винувато оглядаючись, він тихо, наче злодій, проповз мимо військової шеренги і зупинився якраз напроти вугільного складу. На товарних вагонах натужно заричали двері, і звідти посипались військові – так само озброєні і з собаками. Їх місце миттєво почали займати солдати, які прибули на станцію хвилин десять тому. Видно, йшла заміна караулу.

– Божіньку, спаси і помилуй! – перехрестилася Фіскарошка, прикипівши до дірки в дошках. – Ану ж лем подивися, дитино, што робиться в сьому злодійському світі. Бідні люди…

Я кинувся до щілини і завмер – навпроти нас стояли товарні вагони, в яких зазвичай перевозять худобу. На кожному з них так і було написано – «скотовоз». Написи робили поспіхом, бо з кожної літери зиґзаґоподібно стікали криваві ручайки. Складалося враження, що з товарняків щойно вивели худобу, тут же порізали, а свіжою кров’ю на кожному вагоні написали «скотовоз». Мені здалося, що я навіть бачу, як ті криваві літери, хижо посміхаючись, парують од теплої крові. Крізь заґратовані віконечка із «скотовозів» дивилися люди-привиди: обличчя зарослі, брудні, худющі. Голови багатьох перев’язані закривавленими бинтами. Найбільше вражали очі – змучені, зболені, повні пустельної безнадії і космічної порожнечі.

В’язні мовчки дивилися з-за ґрат на станційну метушню, і бачилося, що це люди із якогось іншого, чужого і незрозумілого часу. І цей світ, у якому їх везуть невідомо куди, для них – невеличкий епізод прикрого сну… Варто тільки крикнути – примари зникнуть, і вони, теперішні в’язні, прокинуться повні сил, молодими, не покаліченими, вільними і щасливими. І, мабуть, саме через те, коли оскаженілі вівчарки рвалися до заґратованих вікон, аби вчепитися в обличчя своїх ворогів, ув’язнені спокійно дивилися вниз і божевільно-тихо посміхалися, адже це тільки прикрий сон.

Коли потяг рушив, ми, обтрушуючись од вугільного пилу, вийшли знову на привокзальну площу. Тут уже було порожньо і тихо. Біля входу в касу стояв із сигнальним ліхтарем бабин племінник Петро Іваньо – він працював на станції обхідником.

– Петрику золотий, што це тутки було? – вчепилася за рукав племінника Фіскарошка. – Хіба тоті каліки у вагонах такі страшні розбійники, што аж на них стільки вояків і псів треба?

– А-а-а-а… Дорога тітко, то не каліки, то мадярські революціонери… Всіх, кого совєти взяли в полон, – у товарняки і до ведмедів вчитися на цимбалах грати, – Петро махнув рукою на північ.

– Як? Отак просто хапати людей із свого обійстя, із своєї землі і серед білого дня на очах у всього світу везти їх у чужину на погибель? – сплеснула руками Фіскарошка.

– Та не дуже серед білого дня, – мовив, похитуючи головою, Іваньо. – їх везуть завжди вночі, аби менше очей. А те, што тепер виділи… Кажуть, коло Чопа вночі залізницю мадярські партизани підірвали. Ремонтували, то й задержали. А так дуже секретно везуть – лем ночами – і всіх на Сибір!

І ось тепер, слухаючи покаяльні крики-плачі грішників-поїздів, що таємно везли невинних жертв від рідних домівок у далекі крижані світи, мені здавалося, що сам Господь, аби полегшити страждання мучеників, устелює їх страдницьку дорогу щирим благословенням – чистими-пречистими, білими-пребілими снігами…

Удосталь намилувавшись нічною казкою, відчуваю блаженну втому, і знову обережно, аби нікого не розбудити, лягаю в ліжко. Дослуховуючись до тихого шепотіння снігів, скаржливого поскиглювання вітру, незчуваюся, як сон неквапливо огортає мене теплими обіймами.

– Дитино, вставай, бо проспиш велике знамення Боже, – мовить баба над вухом і одразу знімає з мене перину.

Здається, тільки-но склепив очі, а мої всі у хаті вже на ногах. Невдоволено бурчу і згортаюся калачиком від холоду.

– Ти хоч очі розплющ, – радить баба, – а потім вже суди – вставати чи далі дрихнути, як ведмідь.

Розкриваю повіки і ледь не захлинувся од голубого сяйва, що струменіло знадвору потужними потоками через вікна. Мимоволі зиркнув на годинник – сьома ранку. Боже великий, о цій порі ще темно, а кімната, обійстя, навколишні села яскраво освітлені неймовірної краси і ніжності голубизною.

– Бабо, що сталося? – схоплююся перелякано.

– А ти подивися, – баба підводить мене до вікна і веде перстом у бік Ловачки.

Над горою, саме в тому місці, де і два місяці назад, із небесних глибин дивилося гігантське Око Небесне. Східне крайнебо на цей раз не кривавилося, як велетенська рана, а знімалось над Ловачкою спокійно і велично, наче мармурова стіна новозведеного храму. І на його, мармурового крайнеба фоні, Око Небесне сяяло дивовижною добротою, милосердям, випромінюючи врочисту і незбагненної теплоти голубизну. На відміну від минулої з’яви Ока Небесного, коли людей, худобу, птицю і навіть годинники охопили жах, хаос, темрява, паніка і передчуття фатальних подій, тепер навкруги панували спокій, умиротворення і передчуття щасливого дива.

– Ми скоро уже готові! Збирайся, дитино, і ти, – мовила баба, застеляючи ліжко.

Диво-дивне… Ніхто й не обмовився, куди йдемо, але я зрозумів – нас чекають у Долині Святого Івана. Усвідомлення, що мусимо бути саме там і саме в цю вранішню пору, спалахнуло само по собі, і, здавалося, вже давно, від народження, жило в мені. Подібне я спостерігав, коли опускалися із наших Небесі. Звідусіль – із Мукачева, Росвигова, Лавок, Іванівців, інших близьких і далеких країв – у Долину Святого Івана сходилися люди. Прошкуючи снігами, вони мирно бесідували про всяку-всячину, і ніхто жодним словом не промовився, з якої потреби прямує під Ловачку. Усіх нас про цей прихід було оповіщено ще в утробі матерів. І тепер кожний вважав своїм святим обов’язком відвідати Долину Святого Івана. А святі обов’язки ніколи не обговорюють і про них не дискутують.

По дорозі мені згадалося, як минулого разу, коли з’явилося Око Небесне, у багатьох наших людей на різних частинах тіла виступили загадкові знаки: сяючі хрести, фігури дивних звірів із пташиними головами, крилатих жінок, обриси величних споруд, загублених у пісках часу, зображення Нового Завіту, розкритого на сторінках Євангелія від Святого Марка. У мене тоді на лівій долоні акуратними літерами зійшов чіткий напис: «…І прийде час, коли у цьому зболеному краї скоріше гора з горою зійдеться, аніж людина з людиною зустрінеться…». Через декілька днів це пророкування зникло. А я довго ще відчував, як долоня горіла і час од часу терпла, ніби через неї проходив електричний струм. Нині ніхто не помітив жодного знаку, і про пережите минулого разу навіть і не згадувалося. Коли опинилися на березі ріки Кривуліни і проходили мимо гірки співочого каміння, Фіскарошка помітила дещо незвичне. Все каміння було огорнуте кучерявим молоденьким снігом. І тільки один валун був оголений і парував теплом. Ми підійшли ближче і здивовано переглянулися. За ніч на камені з’являвся напис по-старослов’янськи. Ми довго-довго сліпали, доки прочитали і втямили зміст пророчого послання. А говорилося у ньому таке: «…Коли вуста ваші перестануть речи ім’я Боже, ви жахнетесь, почувши, як його вимовляють німі і всі інші істоти, позбавлені дару мови. Воістину, якщо ви замовкнете, каміння заговорить. Навіть коли все людство на землі замовчить, трава заговорить. Навіть коли всі люди планети зітруть із пам’яті своєї ім’я Боже, воно буде виписане райдугою на небі і вогнем на кожній піщинці. І тоді пісок людьми стане, а люди піском…».

Прочитавши-повторивши написане, ми з бабою водночас сказали: «Воістину буде так, а не інак!». І перехрестилися. Так само всі, хто проходив мимо співочого каміння, читали пророче об’явлення і повторювали: «Воістину буде так, а не інак!». І осіняли себе хрестом.

Коли долина наповнилася людом, від Ока Небесного полинув промінь і опустився, наче лагідна рука, на плечі гори Ловачки – саме на те місце, де тисячу літ тому оселився в печері святий Іван. Згамувавши подихи, люди звідси, з Долини, незрушно дивилися у бік Ловачки і чекали. Нарешті із черева гори вийшов старець. Це був і не чоловік, а скоріше згусток благородного світла, що мав обриси людини.

За тисячу літ пристрасних молитов і посту фізичне тіло святого Івана зітліло і давно розвіялося прахом по світах. Лишилася тільки Душа, яка мала через великі страждання спокутувати свій гріх. І кінець тисячолітнього покаяння наступив: сьогодні вночі святий Іван відмолив останнього древнього воїна, який наклав голову через його вину. І тепер святий Іван – в миру старослов’янський князь Іоанн Драгобрат – останній раз спускався до ріки Кривуліни. Натовп, наче води старозавітного моря перед Мойсеєм, вмить розступився, і білий старець, мовчки роздаючи обабіч вдячні поклони, попрямував до ріки. Він навіть не йшов, а місячним сяйвом вільно і легко плив над молодими снігами, не торкаючись земної тверді.

Ще в ранньому дитинстві мамка якось розповідали, що наш рід по лінії діда Петра бере свій початок од княжого роду Іоанна Драгобрата. Тому всі ми, в тім числі і я, і вдалися такими твердими характерами, непокірними, вічними шукачами пригод на свою нечесану голову. Можливо, мамка і мали правду, бо коли святий Іван наблизився до мене, на якусь мить зупинився, повернув сяючу голову і привітно усміхнувся. І я відчув, як мене огорнуло ангельське блаженство і все навкруги потонуло в якомусь дуже тонкому, але дивовижно рідному і знайомому ароматі.

Старець впевнено підійшов до ріки у найширшому її руслі. Тут стишив ходу і ледь-ледь завагався. А далі осінив себе хрестом і впевнено пішов босими ногами по паруючій, ще не охололій од снігу і морозу водяній гладіні. Святий Іван і по воді ішов так легко, що навіть ступні не замочив. І коли став на тамтому березі Кривуліни, впав на коліна, і перед ним, наче зіткані із снігу, постали білі тіні – тисяча древніх воїнів. Вони рівними шеренгами постали від гори Ловачки й аж до мукачівського замку. Одягнені в залізні шоломи і обладунки воїни, білі і ледь-ледь видимі серед снігів, лівими руками піднімали щити, а правими – мечі, і переможно вітали древньослов’янського князя і свого полководця. Тим часом святий Іван встав із колін, вклонився воїнам, повернувся, очевидно, аби впевнитись, що виконав свою місію, і знову легкою ходою перейшов поверхнею ріки.

– Бабо, а що тримає святого Івана на воді? – запитав, ошелешений побаченим, я.

– Віра! Віра! – мовила баба, а потім додала: – Віра, дитино, переводить кожного з нас через холодні води, через пекельний вогонь, через великі болі і страждання!

Щойно старець знову перейшов через Кривуліну, як води в ріці стрепенулися, враз порожевіли і запахли малиною. Ароматом тонким, дивовижно рідним і знайомим, яким війнуло од святого Івана, коли він проходив повз мене, а я ніяк не міг той запах пригадати. Потім ще три дні води у Кривуліні такими і залишаться – рожевими, солодкими. І пахнутимуть достиглою малиною.

А святий Іван, перейшовши вдруге босими ногами по воді, піднявся до печери, закинув уверх голову і підняв руки. І в цю мить небо озвалося сотнями срібних дзвіночків. Із зіниці Ока Небесного, дзвінко щебечучи, стали випорхувати зграї маленьких, яскраво-барвистих птахів і кружляти над білим старцем. На очах у всіх птахи раптом почали утворювати живу кольорову драбинку, яка все нижче опускалася над печерою. Святий Іван взявся за неї і почав живими пташиними сходинками підніматися вгору. А далі птахи підхопили білого старця і так само раптово, як з’явилися, несподівано і зникли у всесвітніх високих глибинах. В ту ж мить почало танути й Око Небесне. Голубизна помалу розчинялася, і на сході знову виринуло чоло сонця.

– Відмолив своє святий Іван. Стільки літ і нас оберігав своїми молитвами, – гірко мовила баба, коли поверталися додому, – хто ж тепер спокутуватиме наші гріхи?

– Адже «…І прийде час, коли у цьому зболеному краї скоріше гора з горою зійдеться, аніж людина з людиною зустрінеться…», – додав свого і я.

– А хто це тобі сказав?

– Просто прийшло само по собі в голову.

– Просто так нічого з нічого не буває, – прорекла повчально баба. – Але такого ніколи не станеться, бо Господь сотворив людину не для знищення, а для життя. І коли їй буде грозити погибель, завжди найдеться святий Іван, – і тут же підкреслено додала: – Наш святий Іван!

Далі буде…

Початок читайте:

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.7

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.8

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.9

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.10