Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.16

13.01.202313.01.2023 fenixslovo 0 коментарів Дмитро Кешеля, Родаки

Колюча акація

Наш милий сусід пан учитель Фийса належав до тих людей, яким Богонько дарує долю з великою драбиною: то стрімко уверх – на солодку вершину, а потім шалено вниз – у гірку долину.

Він був із відомої родини угорських графів Телекі. Перед Першою світовою закінчив військову академію в Будапешті і під час війни дослужився до гусарського полковника. Після того як добродійка Австро-Угорська імперія почимчикувала в білих капцях у небуття, пан Фийса викладав філософію в університеті. Там, у Будапешті, познайомився й оженився на баронесі Ірмі Перені – тендітній красуні і вельми ревній католичці. Дружина отримала у спадщину багатий особняк у Мукачеві. Тут молодята проводили відпустки, а також відзначали великі свята.

Біля наших Небесі був великий виноградник Ірминих батьків, який теж перейшов до молодих. Вони звели тут, по сусідству з нашим обійстям, дачний будинок, як у нас говорили – боргазу. Сюди панська родина навідувалась весною на свято печеної картоплі. Щороку, тільки-но закінчували обрізки виноградників, існував звичай – пекти картоплю на виноградній лозі. На свято печеної картоплі приїздили пани не лише з Будапешта, а й із Праги, Братислави, Відня, Берліна. Тоді нашу добру мамку Ловачку кількадень огортали пахощі виноградних димів, крумплі, смаженого на вогнищах м’яса. Упереміш із піснями лилося шумуючи благородне вино…

У боргазі Фийси проводили і літні вакації. Подружжя, на одміну від деяких інших шляхетних родин, було вельми благородним і доброзичливим до простого люду. Усім, хто трудився на їх виноградниках, платили щедро і ніколи не жаліли милостині для бідних. Тому на Небесі Іштвана й Ірму з любов’ю і навіть гордістю називали: «Наші добрі пани».

У сім’ї Фийсів росло двоє синів. Їх баронеса Ірма приїжджала народжувати саме в Мукачево. Старший Золтан став, як і колись батько, військовим. А молодший Владьо володів дивовижним голосом і став оперним співаком. Вісімнадцятирічному йому вже аплодувала вся Європа. Високий красень, чистої води блондин, із синіми глибокими очима, витонченим аристократичним обличчям… Він із тріумфом великого полководця покоряв сцени найвідоміших оперних театрів Відня, Будапешта, Парижа, Лондона. Його спів, як писала преса, будив неймовірні почуття. Одні на концертах Владя впадали в ейфорію, блаженство, інші від шаленого захоплення ридали, навіть доходили до істерії. Аби послухати Владя, цінителі співу приїжджали до Будапешта з Америки, Аргентини, Японії, Куби, Австралії. Навіть війна не зуміла перервати стрімкого вознесіння Владя на співочий Олімп.

А ось життя старшого Золтана – офіцера гортіївської армії – війна в один день обірвала під Сталінградом. Похоронка поховала і долю баронеси Ірми. Після вістки про смерть Золтана вона залишила чоловіка в Будапешті і повернулася до родинного маєтку в Мукачево. У дворі дала звести каплицю, цілими днями в ній молилася, відрекшись від мирського життя.

Восени 1944 року в Мукачево прийшли радянські солдати. Завжди наївне, не в міру романтичне і по-дитячому довірливе закарпатське Щастя бігало з хмільними музиками вулицями п’яного містечка, било себе в груди, обіцяючи кожному двору і кожній челядині міхи добра, ситого життя, море свободи і гори слави. Тільки родинне гніздо баронів Перені це осіннє Щастя обережно обійшло, злодійкувато оглянулося і притьмом побігло далі, лишаючи баронесу Ірму в невідомості. Навколо неї час, здавалося, не те що зупинився, а якось навіть пожух, струхлявів і покрився пліснявою. Прислуга, знаючи про неминучий прихід чужих військ, давно порозбігалася. І все почало занепадати, вкриватися пилом. Єдиний вірний слуга Вінце, який не зрадив своїй господині, ледве встигав справлятися з необхідним: наколоти дров, зварити їсти, нагодувати баронесу, сяк-так прибрати. А Ірма – із незворушним спокоєм і одержимістю – продовжувала, ніби й нічого не сталося, цілими днями молитися у своїй каплиці. Аж ось одного ранку біля воріт зупинився військовий автомобіль. Із кабіни вийшов радянський полковник і з ординарцем рішуче увійшов у двір. Розгонистими кроками попрямував до будинку, бубнячи собі під ніс: «Вот і жівут же зарази».

Навіть не постукавши, полковник розчахнув двері, зайшов у прийомну залу і ще більше отетерів. Вся підлога вистелена рожевим італійським мармуром, стіни оббиті різьбленим скелястим дубом, старовинні картини в позолочених рамах, кришталеві венеційські люстри. Полковник жадібними очима озирався навкруги, наче потрапив у печеру скарбів, і закричав: «Хозяєва! Гдє хозяєва?!». З бібліотеки вийшла баронеса. Наче готуючись прийняти смерть, побожно склала на грудях руки й покірно мовила: «Я тут».

– Штоби за двадцать чєтирє часа вас здєсь не било! – гаркнув полковник і, обернувшись до ординарця, додав. – А ти, Стьопа, оставайся. Прослєді… і єслі што – знаєш, как поступать!

– Так точно! – відчикрижив ординарець.

Провівши полковника, солдат повернувся і став твердо на вході з автоматом – з того дня маєток Перені переходив у власність радянського полковника.

Якогось осіннього дня баба Фіскарошка перебирала на ґанку картоплю, коли з вулиці несміливо почулося:

– Слава Йсусу Христу.

Біля воріт стояла дивна черниця з клунком за плечима і полотняною тайстрою в руках.

– От я і тутки, дорога Марійко, – скорботно мовила навідувачка.

Баба із глибоким подивом і навіть страхом упізнала в жінці, яку сприйняла за черницю, баронесу Ірму.

– Паніко дорога, што сталося? – налякано підбігла Фіскарошка до баронеси.

– Прийшов час підніматися з хрестом на гору, – тихо відповіла Ірма і попросила: – Поможіть мені, кедвешна Марійко, відкрити боргазу.

Із того дня баронеса почала мешкати поруч нас у дачному будиночку на виноградниках. Вона була зовсім безпомічна в хатній роботі. Тому баба щодень, готуючи для родини, милостиво відносила щось і баронесі. Прибирала і прала одежу своєї колишньої пані, яка за одну мить із золотої карети, запряженої баскими білими кіньми, опинилася на розбитому возі з немічними волами. І хоч баба од природи мала мудрість у голові і добре тямила поговірку: «Не зарікайтеся ніколи од тюрми і жебрацької торби», доля баронеси глибоко вразила її. Фіскарошка ходила мовчазна, якась притлумлена, а потім на свій простацький розум видала: «Життя – це милий і красний сон, але з дуже страшним кінцем».

Цілу осінь пані майже не виходила на люди. Сиділа днями на порозі і байдужо-безживними очима дивилася в долину. А на сам Святвечір католицького Різдва, нікому не сказавши слова, зібралася і попрямувала до Мукачева. Зайшла в парк навпроти родинної садиби і примостилася на лавиці. За кілька день перед святками випали перші сніги і вдарили люті морози. Баронеса була одягнута у благеньку одежу, а коли побачила після двомісячної розлуки батьківське гніздо, їй стало так тепло і душевно затишно, ніби із глибоких снігів вийшла на сонячну галявину, вкриту весняним буйно-квіттям.

Сутінки запливали в міські вулиці. У вікнах осель, наче надії у зневірених людських очах, спалахували різдвяні свічки. Із блаженною усмішкою і дивним світлом у серці баронеса Ірма дивилася на свій будинок. І щемливі спогади, ніби різдвяні пухнасті сніжинки, пропливали в її уяві. Тут пройшли її благодатне дитинство і юність, тут разом із найближчими їй людьми святкувалися Різдво, Великдень, всі сімейні торжества. У старовинних залах звучали арії з опер і жартівливі пісеньки з оперет, класична музика світових геніїв. Тепер в будинку буянила п’яна гармошка і сороміцькі «частушкі». Там, у маєтку баронеси, сьогодні відзначали теж якесь свято…

Ірма з гущавини парку дивилася, як у двір заходять військові з дамами, і зовсім не мала злоби чи ненависті до цих людей. їй просто стало невимовно жаль себе. Викинута на вулицю з рідної домівки. Син Золтан у могилі серед дикого степу. Про молодшого Владя і чоловіка Іштвана зовсім не відомо. А ще баронесі стало дуже жаль античні скульптури, які колись прикрашали територію довкола будинку. Античні боги, грізні римські легіонери, пишногруді музи, служителі Олімпу з арфами – всі вони крізь тисячоліття несли велич минулих цивілізацій. Аж тут на мукачівському подвір’ї вражено зупинилися перед п’яним солдатським гульбищем і миттєво зниділи, змарніли і стали по-жебрачому нещасними. Вони, колишні богатирі і велетні, тепер, наче каліки, сутулились, мерзнучи попід деревами, і терпеливо чекали, коли із парадних покоїв їм винесуть милостиню.

– Прости їм, великий Господи, – прошепотіла льодяними вустами баронеса, спостерігаючи, як захмеліла публіка шаліє чимдалі все більше і більше.

І неспогадано баронеса побачила. Ні, навіть не побачила, вона всім єством відчула дивовижне сяйво, що почало розквітати в небесах. Ніжно-трепетне світло потиху лилося ізгори, наповнюючи блаженним теплом й осяянням старовинний парк, кожне дерево в ньому, сніги і душу жінки. Баронеса Ірма достеменно знала – у ніч Різдва Христового відкривається небо. І вся природа – земля і води, трави і дерева, птиці, звірі і домашня худібка – розмовляють не тільки між собою, а й із Богом. У цей час через відчинені небеса на Святу вечерю прибувають і душі рідних, дорогих, які відійшли у Вічність. Баронеса пам’ятала, що у мить Одкровення Різдвяного неба треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. І тільки-но подумала про найсокровенніше, як до неї долинули лагідні голоси, схожі на мову білої зимової трави.

Через парк до Ірми наближалися дивні люди. Всі вони були ніжно-білими, наче виточені з рідкісного мармуру. Різдвяні гості рухалися легко, пливучи над снігами, й вільно проникали крізь стовбури могутніх дерев. І раптом Ірма завмерла од здивування: попереду процесії йшли батько з матір’ю. Вони померли старенькими, немічними, але тепер були зовсім молодими і щасливими. За ними – дідусь із бабусею, тіточки і ще багато родичів, які давно відійшли у вічні світи. Усі вони тепер пашіли молодістю, красою, заповнюючи нічний зимовий парк світлом блаженства й умиротворення.

– Мамко, няньку, ви звідки тут? – прошепотіла тихо баронеса.

– Але ж ти цього забажала, – мовив усміхаючись батько. – А сьогодні ж Різдвяна ніч.

– Так, я цього хотіла, – полегшено зітхнула Ірма. – Я дуже хотіла. Утіште мене, у великій скорботі утіште і дайте мені тепла…

На цих словах усміхнена мати підійшла до Ірми, ласкаво обняла і пригорнула до себе. Ні! Не пригорнула, а огорнула сяйвом божественного тепла. Того всемогутнього, вічного і незабутнього тепла, котре як найвищий дар Господа одержуємо від матерів.

– Великий Боже, дякую тобі! Як мені добре з вами! – прошепотіла, гамуючи ридання, баронеса.

– Не плач, дитино, – ласкаво мовила мати. – Ми тепер уже ніколи не покинемо тебе.

І тут баронеса відчула: мати з батьком взяли її, як у дитинстві, ніжно за руки, і всі троє почали підніматися в небо. Все вище і вище… все вище і вище… А з відчинених небесних врат весело неслися їм назустріч великі і пишні, схожі на білі божі ружі сніжинки. Це чисті й непорочні душі спішили із вічних світів до рідних домівок на Святвечерю.

По двох місяцях од війни, паркого липневого дня, щаслива баба Фіскарошка поверталася з Мукачева, де вельми вигідно спродала на базарі груші-скороспілки. Наближаючись до обійстя, раптом помітила, що біля колишнього панського будиночка сидить на солдатському ранці якийсь жебрак. Коротко підстрижений, худенький, у засмальцьованій напіввійськовій одежі, стоптаних черевиках, бідолаха нагадував безпорадного їжачка, що не встиг сховатись від осені в теплу зимівку й згасав під холодним дощем. У той час по селах вешталось багато знедолених, покалічених війною, а почасти і божевільних. За душевнохворого і сприйняла Фіскарошка жебрака, що сидів під воротами панської боргази, й надала ходи, аби той не вчинив якогось лиха.

– Ви што туйки, бачіку, хочете? – запитала якомога обачніше баба.

– Марько золота, хіба ви мене не упознали? – підвів той благально втомлені очі.

– Єйзус Крістус, се ви, пане Іштване? – кинула на себе перестрашено хрест баба. – Божіньку великий, із вас і третини не лишилося.

Але намість того, аби поплакатись в’єдно із Фіскарошкою над химерністю долі, пан Фийса схопився за скроні і почав розпачливо хитати головою.

– Солоденька моя, Марько, коби ви знали, што я видів, – застогнав. – Найстрашніший сон – то, перепрошую, є лем невинна дітська казка коло того, што на моїх очах творилося.

Баба, гадаючи, що пан Фийса, мабуть, гортає в пам’яті пережиті страхіття війни – смерть дружини, втрату сім’ї, – склала побожно руки на грудях і скорботно мовила:

– Та што казати, війна гірше од смерти, бо не жити, не вмерти. Кругом біда за бідою, як лист за водою. І витерла краєчком хустини сльозу.

– Та я не про те, цукрена моя чічко, – відмахнувся пан Фийса…

– А про што?

– Тать я таке видів, што мертві би в гробах попереверталися.

– Та кажіть уже, пане…

– Ангелики би вас любили, Марько, – пан Фийса сторожко оглянувся навколо, а далі, наче відкриваючи найбільшу таїну сотворення світу, видихнув. – Я видів на свої очі, як п’яний руський полковник бігав по двору з віником за жінкою, навіть двічі вдарив її по голові.

Ці слова пан Фийса промовив із таким відчаєм, наче йому вирвали останнього зуба. Рясний піт вкрив чоло, але під враженням від побаченого чоловікові забракло сили навіть витерти лоба. Баба зрозуміла, що пан Фийса побував у своєму мукачівському маєтку і там замість родини побачив, як п’яний совєтський полковник висловлює свої гарячі почуття любій дружині віником по голові. Але за короткий час, відколи руські вояки «ослободили» край, Фіскарошка такого набачилася, що на очах не те що здивування, а роги виростали. Тому, полегшено зітхнувши, заспокоїла.

– Пане, я думала, що вам Страшний суд явився, а ви таку сміхоту розказуєте.

Фийса притьмом схопився на ноги, звів руки до неба і простогнав:

– Божіньку великий, це ж офіцер! Скажіть мені на милість, могли би ви даже у сні страшному увидіти, штоби гусарський полковник, а ци якийсь інший офіцер нашого ясного цісаря бігав п’яним із віником за дамою серця? – запитував у небес розгублений пан Іштван і благав: – Господи, не веди так швидко сесь світ до погибелі!

Баба Фіскарошка від побаченого і почутого геть розгубилася. їй, бідачці, гадалося: чоловік почне плакатися на власну долю, і вона готова була його утішити, розрадити, зігріти. Але того, із чим зустрілася, ніяк не могла збагнути своїм простацьким розумом: перед нею страждав, мучився і карався чоловік, для якого честь і гідність офіцера були набагато вищими, як власна сімейна трагедія, чи навіть Апокаліпсис усього людства. Звідкіль моїй бідній бабі було зрозуміти селянським глуздом: у тому світі, де втрачають гідність і мораль, простій людині не варто жити!

Майже щонеділі, після вечері, коли наші Небесі потиху поринали в сутінки, ми втрьох – баба, дідо і я – крадькома заходили до пана Іштвана в його боргазу, де він тепер постійно мешкав. Господар зустрічав нас завжди радо, наче зустрічались після столітньої розлуки. Далі замикав на ключ двері, покрівцями занавішував вікна, витягував із дерев’яної скрині трофейний німецький приймач, включав його і довго й обережно настроював… Нарешті чулися позивні, і жінка-диктор м’яким і глибоким голосом, схожим на воркування молодої горлиці, радо віталася незнайомою мовою, про щось повідомляла, й одразу лунала музика. Далі в неї вплітався божественно-врочистий голос, і починалися пісні. Це були концерти з оперного театру Ла-Скала. І головним виконавцем був молодший син пана Фийси – золотий голос Європи Владьо. Після війни він оселився в Італії і там оженився на юній графині Єлизаветі Марконі – доньці генерала Альберто Марконі. Тепер Владьо вже кілька років поспіль був солістом оперного театру і його найбільшою коштовністю.

Не відомо, як пан Фийса дізнався про долю свого меншого сина і чи підтримував із ним якісь зв’язки, але концерти Владя, на які він запрошував потайки, були для нас, мало сказати, великими дарунками. Кожна зустріч із піснями Владя відкривала нашим душам незбагненно світлий, неосяжний, хоч і невідомий, але дуже рідний, дорогий світ таїнства і великої любові. І ще одне диво: ми не знали мови, якою співав Владьо, але розуміли його пісні. Мені особливо запам’яталася одна із них, після якої я чомусь тихо плакав. Пісня ця – про розлуку людини з рідною землею – «Колюча акація – найніжніше дерево у світі». І були в тій пісні такі слова:

«Я народився на землі,

де сонце схоже на сироту,

небо – на обличчя вдовиці,

а вітер пахне, як вічно черствий хліб.

Я любив цю землю,

як згорьована мати любить

свою безнадійно хвору дитину…

Та одного ранку затрубили ангели Долі,

і я мусів покидати свою божественну землю…

І ніхто мене не проводжав,

крім печального батька на порозі

й акації при воротах…

Старенької акації –

із сумними материнськими очима

і п’янким запахом вуст коханої…

Старенької акації –

найніжнішого дерева на всім білім світі.

…Минули літа…

Багато літ минуло…

Я ще живий,

але душа давно померла від печалі,

бо на чужій землі тяжко співати…

співати материнською мовою…

Я ще живий,

бо пам’ять гріє моя знедолена земля,

а серце – тінь печального батька на порозі

і пахощі квітучої акації,

пахучої до сліз і колючої до крові –

найдобрішої, найніжнішої на Божому світі…».

Ця пісня була бездонно-болюча і сумна, як безмежна печаль Марії Магдалини біля ніг розіп’ятого Христа.

З’юрмившись біля приймача, ми, здавалося, слухали не пісню, а Божественне одкровення. І в цю мить мені бачилося, як спів Владя, наче потужний промінь світла, пронизуючи безкрайній океан Всесвітньої ночі, несеться з потойбічного світу до нас на Небесі, в забутий історією і людьми куточок землі, як радісна передвістка про майбутнє пришестя Великого Щастя. Я зримо бачив, як ангели, кружляючи парами, розсипають із небес по всій землі повними жменями світлі звуки мелодій, осяваючи нічні простори. І всі знедолені, бездомні, зневірені, пропащі поволі-поволі піднімають догори очі, і на онімілих вустах їх починають оживати слова молитви.

У міру того як конала мадярська революція, згасав і пан Фийса. Від бравого цісарського гусарського полковника, якого ми колись бачили, залишилась жалюгідна подоба. Він схуд, давно не голився, очі потьмяніли, а останні дні зовсім не покидав двору. По кілька разів виходив із хати, крадькома озирався, а потім лускав дверима і знову закривався на ключ. Час од часу його перелякане обличчя на мить спливало то в одному, то в іншому вікні і притьмом зникало. Така поведінка сусіда вельми збентежила бабу Фіскарошку. Вона все чекала, що пан Фийса врешті-решт зайде до нас і повідає, що сталося. Але він мовчав. І коли Фіскарошка вже зібралася до нього, пан Фийса раптом заявився сам. Тихо увійшов у хату, зняв шапку і, припершись до одвірка, приречено мовив:

– Маю, дорога Марько, з вами бесіду.

І тут же питально глянув на мене.

– Іди лем, хлопе, у хлів і вичисти гній з-під свиней, – наказала діловито баба.

Я неохоче одягнувся, вийшов із хати, хоча цікавість аж розпирала. Тихенько пригнувся під вікном і застиг. Про що в них була мова, так і не міг розібрати. Пан Фийса швидко і розпачливо пояснював бабі, а та лишень йойкала і причитала. Невдовзі сусід вийшов із хати, тиснучи до грудей клунок, а за ним, похитуючи головою, Фіскарошка. Я миттю чкурнув у хлів і звідти спостеріг, як баба вийшла на місток, сторожко роздивилася навкруги, а потім подала знак. Пан Фийса, прикриваючи піджаком клунок, притьмом перебіг вулицю і зник у своєму обійсті.

Розпалений цікавістю, я кілька разів пробував обережно розпитати бабу, яка нагальність пригнала пана вчителя до нас, але та лише відмахнулася:

– Будеш багато знати, цигани тя вкрадуть.

А через декілька днів на світанку під нашими Небесі загурчали машини. Ми всі схопилися і прилипли до вікна. В Долині Святого Івана зупинилися два військові «студебекери», з них посипались солдати із собаками й почали шикуватись у шеренгу. Із кабін вийшли офіцери, дали команду, і військові, розсипавшись ланцюгом, рушили в бік Небесі, обхоплюючи їх кільцем. Невдовзі гавкіт собак і масні матюки залунали біля нашого обійстя.

– Господи, што твориться?! – запанікувала Фіскарошка.

– А штоби не творилося, не висувай голову з хижі, – порадив Соломон. – На все воля Божа…

Військовий напад на Небесі мене зовсім не налякав. Навпаки, підлив азарту, цікавості, навіть піднесення і захопленості. Не переймаючись страхами Фіскарошки, вискочив у сіни, вилетів по драбині на горище й обережно витяг одну черепицю. Побачена картина згамувала гарячу кров. Солдати, залігши з автоматами, щільним кільцем оточили будинок пана Фийси, тримаючи його під прицілами. Збоку, гамуючи оскаженілих собак, за деревами стояли офіцери. Вони про щось довго сперечалися, а відтак один взяв гучномовець і крикнув:

– Контра, ми знаєм, што ти здєсь! Сдавайся, іначе разнєсьом дом у пух і прах!

Одразу все стихло, навіть пси оніміли. І тут на хаті пана Фийси привідчинилися обережно двері і на поріг зі злегка піднятими руками вийшов молодий, міцної статури чоловік. І хоч був давно небритий, з розкуйовдженим волоссям, у брудній, порваній одежі, ніщо не могло затьмарити його неймовірної вроди. Навіть я, хлопчак, не міг не помітити аристократичної витонченості обличчя і не захопитися атлетичною поставою.

Невідомий був навдивовижу спокійний. Впевнено, наче граючи у виставі, зійшов східцями і тоді почав опускати руки. Але не встиг! Двоє військових вискочили із-за рогу, збили чоловіка з ніг і закрутили руки.

Тієї ж миті солдати кинулись із засідки до хати, заблокували вікна і причаїлися біля дверей. Молодий хлопець, тримаючи напоготові зброю, почав обережно підніматися східцями. І тут на порозі постав старий учитель. Якийсь не по-земному здивований і вражений пан Фийса з відкритим ротом ошелешено роздивлявся навкруги. Побачивши перед собою перекошене від злості обличчя юного солдата, тихо попросив:

– Сину мій, не роби зла.

Замість відповіді військовий спритно підскочив до старого і прикладом вдарив у правий бік. Учитель по-пташиному змахнув руками і полетів із порогу аж до середини двору, розпростершись долілиць на траві. На якусь мить застиг, а потім звівся на тремтячих руках і, стоячи на колінах, знову тихо почав благати:

– Люди, лишіть мого сина!.. Він на своїй землі. Нікого не вбив, не вкрав. Хіба се гріх, хіба се злочин жити на своїй землі?

На старого вчителя ніхто не звертав уваги. Хоча ні! У холодних осінніх небесах, над хатою пана Фийси, на пухнастій велетенській хмарі знову стояв імператор Ференц Йовжка. У великій печалі, з великим болем спостерігав, як збиткуються над одним із останніх його воїнів. Допомогти нічим не міг. Імператор поривався втішити свого солдата твердою обіцянкою: ось-ось мине зовсім небагато часу, і він забере гусарського полковника знову до себе в почесну варту. Хай тільки ще трішки потерпить, і мужнього цісарського лицаря тут, на небесах, із радістю зустрінуть його бойові побратими. Тільки хай ще раз збереться з духом, аби виграти свій останній бій на цій грішній землі. Як не кричав, як не благав побитий горем імператор, його слова падали у хмари, глухли і розчинялись у них. І на землі, як і завжди, ніхто нічогісінько не чув. І від повного безсилля, відчаю і безпомічності великий імператор Ференц Йовжка вперше за всю історію гірко й безутішно заплакав.

Невідомого, якого пан Фийса назвав своїм сином, уже саджали в кузов «студебекера». І я, дивлячись потайки з горища, раптом збагнув: невідомий красень, якого щойно арештували на моїх очах, – син пана Фийси Владьо. Ось він зі зв’язаними руками на мить піднявся в кузові на повен зріст, обернувся і глянув на своє обійстя. Посеред двору на колінах стояв батько. З непокритою головою, безпорадний – він прощально простягав за сином руки. А біля воріт!!! Господи, я досі ніколи її не помічав! Біля воріт, скидуючи останні листочки, стояла розгублена й ошелешена старенька акація…

І неймовірним сумом і болем у мені залунали незнайомою мовою такі знайомі слова: «…І ніхто мене не проводжав, крім печального батька на порозі і квітучої акації при воротах… Старенької акації – із сумними материнськими очима і п’янким запахом вуст коханої… Старенької акації – ніжного до сліз і колючого до крові – найдобрішого і наймилішого дерева на всім Божім світі…».

Поява й арешт молодшого сина пана Фийси, всесвітньовідомого тенора, соліста Міланської опери Ла-Скала Владя мала неймовірну й трагічну історію.

Тільки-но світ дізнався про початок Угорської революції, тисячі мадярів, які свого часу покинули батьківщину, рятуючись від комуністів, з усіх кінців землі хлинули на поміч повстанцям. Серед них – і Владьо. Потайки від родини він покинув Італію, через Австрію проник в охоплену полум’ям Угорщину і майже до останнього дня воював у Будапешті. Тим часом, зламавши останні бастіони революціонерів, радянські війська щільно замкнули угорські кордони із сусідніми державами. І тисячі повстанців опинилися у пастці. Найбільш відкритим залишався коридор від Чопа до Ужгорода. Збагнувши свою приреченість, Владьо скористався цією лазівкою і нічними стежинами повернувся до родинного притулку. Як йому це вдалося – навіки залишиться таємницею, так само, як і те, хто вислідкував і здав Владя совєтській безпеці.

Владьо повернеться із сибірських тюрем на початку 60-х років, коли тикнеться бурхлива ера великого кукурудзівника і горохівника, непогамовного і непередбачуваного у своїх вчинках Микити Хрущова.

Наша родина саме зібралася за вечерею, коли почувся знайомий стукіт, і в хату увійшов пан Фийса. Не увійшов, а влетів, наче добра вістка, сяючи од щастя. Відчинив навстіж двері, став збоку, і з потемків сіней переступив поріг ставний чоловік – у новенькій фуфайці, сірих грубих штанях, кирзових чоботах, пострижений під «нулівку».

– Слава Йсусу Христу! – привітався гість, сором’язливо мнучи у руках шапку-вуханку.

Всі отетеріли – перед нами стояв Владьо. Тюремна уніформа, в якій випускали на волю в’язнів радянських концтаборів, і тепер не могла приховати його вроди й аристократичної вишуканості.

– Дай і вам, Божіньку, доброго здоров’я, – сплеснула баба Фіскарошка.

– Ви, Марько, не бійтеся, не тривожіться, – вибіг посеред кімнати пан Фийса. – Це все законно – мого Володьку випустили з тюрми, він тепер житиме з моєю старістю.

Батько роздивлявся сина з трепетом і ніжністю, наче дитина, якій на долоню сіло маленьке пташеня.

– Ой, підходьте, гостеньки дорогі, – заметушилася баба. – Вечеря у нас небагата, але од серця і душі.

Упродовж вечора ніхто й словом не обмовився про те, що довелось пережити Владьові. І на що далі йому сподіватися. Говорили про всяке – щиро, невимушено. Складалося враження, що Владьо жив з нами по сусідству од свого народження і на хвилю не покидав батьківського обійстя. Тільки ось у його безпосередності чаїлось щось безмежно трагічне. Десь посеред бесіди Владьо несподівано замовкав, невидющим зором дивився у вікно… Він був схожий на перший осінній дощ – тихий, ще теплий, чистий, а в глибині своїй – сумний, болючий і безнадійний.

Коли трохи випили, осміліли, баба почала розповідати, з яким щастям ми слухали колись пісні Владя по радіо, а потім несподівано попросила:

– А не могли би ви нам щось заспівати?

Він тільки й чекав цієї миті. Схопився із-за столу, став посеред хати, прокашлявся і заспівав «Цвіте терен…».

Усі ці роки голос в його грудях страждав, наче птах у клітці. А тепер, випущений на волю, стрімко вирвався, могутньою хвилею вдарив під стелю і неймовірно лунко розплеснувся по хаті. Від співу ледь чутно затремтіли стіни, а електролампочка розбризнулася друзками навсібіч. Ми оскляніли, навіть не поворухнулись. А Владьо співав у темряві. Це була світла співоча темрява. І ми в ній бачили навіть найдрібніше макове зернятко у найвіддаленішому куточку землі Господньої.

Без паспорта, без громадянства, із єдиною потертою посвідкою про звільнення із в’язниці Владьо опинився між небом і землею. Повернутися в Італію він уже не міг, але і влаштувати життя тут теж не виходило. Оббивав пороги мукачівських установ, однак перед учорашнім політичним в’язнем, та ще й без документів, розводили руками. Кожен, до кого звертався Владьо, достеменно відав, що перед ним нащадок могутнього графського роду, всесвітньовідомий співак, але допомогти ніхто не міг. Адже з усіх щілин стежило недремне око радянської безпеки, і будь-який добродій міг опинитися там, звідки повернувся Владьо.

Майже всюди йому намагалися допомогти потайки: пропонували гроші, одежу, продукти. Проте гідність не дозволяла великому співакові простягнути руку за милостинею. І ось один із великих мукачівських партійних начальників умудрився допомогти по-іншому. Майже кожного тижня через свого шофера присилав до нас, на Небесі, ящик продуктів. Передавав бабі Фіскарошці, а та вже знаходила спосіб, як подати на стіл нашим сусідам і вберегти їх від голоду.

Утративши надію знайти роботу, страждаючи від розлуки із сім’єю і від усвідомлення, що ніколи в цьому житті вже не зустрінеться з родиною, Владьо почав потиху тягнутися до чарки. Чого-чого, а цього «добра» у нас завжди в достатку, і наш жалісливий народ із великою щедрістю готовий ним ділитися – особливо зі страждущими. Але сталося диво! У Владьові несподівано одкрився рідкісний талант: він безпомилково визначав, у яких місцях найсмачніші і найближчі до поверхні підземні джерела. І почав всесвітньовідомий співак копати в людей колодязі.

Вістка про дивовижного колодязяря-співака швидко рознеслася по околицях. Владя почали розривати замовленнями. Він уже не справлявся з роботою і одного дня запропонував мені стати його напарником. В той час я перевалив уже за п’ятнадцятий. І хоч, як казала баба, на голову був легким, проте сили Богонько не пошкодував: міг залюбки понести на плечах теля і без зайвих зусиль покласти на лопатки удвічі старшого за себе. Як-не-як, непримирима боротьба з учителями, наукою і колгозними панами загартувала мене духовно, додала фізичної виправки і богатирської моці. На пропозицію я відгукнувся з великою радістю і вдячністю.

Упродовж літа, копаючи із Владьом колодязі, мені нестерпно кортіло дізнатися бодай трішки про його минуле, і я всіляко понукував його до відвертості. Та після кожного з моїх настирливих домагань Владьо згасав, нидів і якось пригнічено-загадково мовив:

– Ми ще не дійшли до того колодязя.

Урешті-решт це таки сталося. Того осіннього дня ми копали студню в заміському маєтку одного з мукачівських начальників на Червоній горі. Десь на десятому метрі засльозила вода. Владьо трохи зачекав, зачерпнув пригоршню і спробував на смак.

– От ми і найшли новий скарб. Смачна, жодні багатства світу не гідні цієї Божої благодаті, найдорожчі парфуми не зрівняються з ароматом новонародженої водички, – мовив із небаченим досі піднесенням Владьо. – Ось тепер можна трохи і перепочити.

Зіпершись на лопату, глянув угору. Високо над нами, наче акуратно вирізаний із голубого-преголубого паперу, пульсував кружечок неба. Тут, внизу, холодно, волого, але живий шматочок неба вгорі дихав такими неймовірними теплотою, блаженством і спокоєм, що, здавалося, перед нами одкрилося віконце до раю. Владьо, зачаївши подих, заворожено дивився на сяючий блакиттю кружалець. Потім глибоко зітхнув, й адамове яблуко на його шиї почало швидко рухатись уверх-вниз. Видно, щось хотів сказати, але дивний клубень перепинив мову, і Владьо тільки беззвучно ворушив губами. Але раптом біль прорвався:

– Ми ще там будемо! Увидите, ми ще там будемо, – гамуючи сльози, закричав Владьо, показуючи піднятим кулаком у голубе небесне віконце.

Крик потужним ключем вирвався із земних глибин, розхлюпнувся над поверхнею, і грудки червоної криці посипались на голови. Владьо вмить притих, присів навпочіпки і обхопив голову руками:

– Господи великий, пресвята Діво Маріє, як я її люблю, – простогнав із відчаєм. – Я так люблю ту жінку. Тільки смерть, тільки смерть сильніша за мою любов. І життя, і всі багатства світу я віддав би, Господи, щоби ще хоч раз глянути на ту жінку. Тільки раз до неї доторкнутись!

Потім умовк, поволі піднявся і, знову викинувши кулак догори, голосно пообіцяв у небесне вікно:

– Ми ще там будемо! Я вірю, що ти чуєш мене, Господи, і зволиш – ми ще там будемо!

Потім умовк і до самого вечора не зронив жодного слова. А коли розходились по домівках, поклав мені руку на плече і, ніби вибачаючись, винувато сказав:

– Ти прости, не дивуйся з мене. Я вже ні за чим не жалію. Мене постійно тривожить лише одна думка: коли я збирався воювати в Мадярщину, зайшов у квітковий магазин і заплатив великі гроші його ґаздові… Це був аванс: якщо я не повернуся, щоб він кожного ранку приносив моїй любимій жінці букет білих троянд. Моя любима жінка схожа на білу троянду – така ж красива і божественна! Тепер я ночами не сплю. Мучать думки, чи порядний той хазяїн квіткарні? Адже я переконаний, якщо він – чесний чоловік і щодня приносить букет, моя любима впевнена, що я живий, і твердо знає – ми обов’язково зустрінемось. Як ти думаєш, що той квітникар?

– Вам цього і в голову не треба брати, – сказав я. – На всі сто упевнений, той чоловік – порядна людина.

– Дякую, – полегшено зітхнув Владьо. – Я саме це хотів почути. Дякую, ти дуже втішив мене.

Не мовлячи жодного слова, він зачинив за собою хвіртку і легкою ходою попрямував до хати.

І ось тепер щоразу, дійшовши води в черговому колодязі, Владьо припиняв роботу. Повільно-повільно піднімав очі уверх і, незмигно дивлячись із холодних земних глибин на острівок живого неба, твердо і впевнено, наче клятву, повторював:

– Ми ще там будемо! – і міцно стискав піднятого догори п’ястука.

Згодом це стало для нього ніби священним ритуалом. При цьому Владьо завжди дивився широко відкритими очима, повними якоїсь божевільної радості і блаженства. Із такою вірою в очах безнадійно хворі завжди чекають чудодійного зцілення, засуджені до смерті – дивовижного помилування, приречені на довічну сліпоту – раптового прозріння, назавжди розлучені – щасливої й несподіваної зустрічі.

У мене завжди складалося враження, що той окраєць неба над кожним колодязем став для Владя Господніми Воротами в його дивовижний світ минулого. Варто йому тільки вибратися із дна колодязної глибини, розчинити те маленьке небесне віконечко, пройти через нього – і ти знову опинишся в іншому житті. Там, де він на осяяній кришталевими люстрами сцені! А перед ним – безмежна зала. І всі вони, світова знать голубої крові, аплодують і шаліють у захваті від його співу. І будь-який вельможа чи нащадок великих європейських правителів готовий упасти на коліна перед Владьовим талантом і цілувати йому руки. А в партері, причаївшись у напівтемному куточку, захоплено, очима, повними кохання, дивиться на нього чарівна жінка. Жінка, схожа на білу троянду. Жінка, любов до якої сильніша за смерть.

Так, саме так було в тому світі, який для Владя тепер залишився за далекими небесами. І він все ще не усвідомлював, що раз вигнані з раю у нього більше не повертаються. Тому з фанатичною вірою із дна глибоких колодязів твердо, як клятву, день у день продовжував повторювати:

Ми ще там будемо!!!

Ми ще там будемо!..

Ми ще там…

Через рік ми розпрощалися. А першопричиною став Владьо. Відколи почали копати колодязі, він не відставав від мене – тобі треба йти вчитися!

– Куди мені з решітчатою головою? – відмахувався я, сприйнявши його пропозиції спершу за фіґлі.

– Я давно за тобою придивляюся, ти – тямущий хлопець, – переконував Владьо.

– Ви запитайте у свого нянька – пана Фийси, він вам намалює хвостом мого портрета, – сміявся я.

– Не згоден. Ти просто не вписуєшся у рамки цього життя – як і кожна неординарна особистість. Ти – бунтар, а таких не терплять, їм постійно намагаються накинути вуздечку й усмирити. Скажи, ти на якій парті сидів?

– Із самого першого класу – на останній, – мовив не без погорди.

– Бачиш, тобі з першого класу намагалися показати твоє місце, прирікали на меншовартість, а ти, милий простачок, сприймав це як свободу.

– А чого зі мною панькатися, в мене няньо – не партєйний секретар, баба – не голова колгозу, а дідо – не начальник торгівлі, – хмикнув я.

– Маєш правду. У вас як, пана з тебе не буде, дяка – теж, а в колгоз працювати з мотикою згодиться!

– А хіба не так у наших сім’ях втовкмачують дітям змалку?

– Розумієш, кожна людина за своєю природою єдина в Господа. Двох однакових людей, як і двох травинок на землі, двох волосинок на людській голові, немає. І Бог всім дає рівні можливості в житті. Це просто треба знати і повірити у свою Долю.

– Але як?

– Наскільки неймовірно важко, настільки ж і просто! Ти маєш, найперше, дуже повірити в себе. І кожного дня як молитву твердити і собі, і небесам: «Я у Бога – єдиний! Я у Бога – найкрасивіший, найрозумніший! Я у Бога – наймужніший!» Із цією Вірою і йди по життю до великої мети. І пам’ятай, як би тебе не спокушали, не провокували, ніколи не витрачай дані тобі Богом таланти і сили на марноти і дрібниці. Бо сказано: «Якщо по дорозі до мети ти кидатимеш каменем у кожного пса, який на тебе гавкає, – ніколи до мети не дійдеш!..».

Щось обірвалось, перевернулось у мені після цієї розмови. Світ наче роздвоївся, мене почали доймати постійні сумніви, чи таке вже просте, безтурботне і однозначне життя? І взагалі, яка місія кожної людини в цьому світі?

Одного дня, під час вранішньої молитви, дивлячись крізь вікно на величний схід сонця, я несамохіть промовив. Вірніше, в моїй голові само пролунало… Пролунало тихо, але дуже виразно і чітко: «Господи, знаю, я у Тебе не один! Але саме такий, як я – єдиний!».

Ці слова, слова, що самі по собі зазвучали в моєму єстві, стали з цієї миті Одкровенням мого життя! І я одразу взявся за книги, прочипів над ними зиму і весну, а влітку, на приємне здивування собі і на превелике ошелешення всієї незліченної родини й оціпеніння вчителів, успішно вступив до університету і так само прекрасно його закінчив.

Далі буде…

Початок читайте:

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.7

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.8

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.9

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.10