Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.16
Наша Ловачка, наче любляча мати над колискою первістка, ніжно схилилась над Мукачевом і продовжувала пашіти, палахкотіти і пахтіти весняним квітом. Сотні дерев, яким було тісно на горі, відірвались від гурту, розбіглися вулицями міста і біло-янгольською повінню затопили все Мукачево. Мені здавалось, що дерева не цвіли, а співали велетенським хором божественні гімни землі і небесам. Охоплені музикою квітучих дерев, попри мене йшли люди, і всі вони були світлими, усміхненими, осяяними таїною вічної любові. Навіть старенькі паровози на станції помолоділи. Восени вони щодня плачуть так тужливо, мов зграї птахів, яких заманили в пастки, тримають у клітках і не дають змоги полетіти в рідні вирії. А тепер, захмелілі од весняного шаленства, паровози раз у раз скрикують гучно і дзвінко, наче весільні старости, що закликають гостей і перехожих за ситі святкові столи.
Ось із таким гарним настроєм повертався я додому. Йшов селом і від того прекрасного, що відчував у душі, розумів: Богонько почув мої прагнення, чисті помисли і помаленьку укріпляє мого ангелика – все буде добре! Коли раптом неподалік крамниці:
– Агов, легіню, куди ходив?!
На воротах свого обійстя висіла моя біда – Маня Крумплянка. Навіть не висіла, а якось вмостилась в обіймах квітучого бузку. І так вона ото примостилась, що навіть не міг збагнути, чи то Маня цвіте в бузку, а чи бузок цвіте у голубих очах Мані. І в ту ж мить у мені знову прокинулось і ніжно заворушилось пухнасте звірятко… Полоскотало серце і стало теж як кетяг бузку. І вреднюща Маня стала чомусь мені пахуча, як бузок, і навіть рідна!
– Так звідаю ще раз, куди ходив? – бузково запитала Маня, виводячи із якогось пахучо-дурманного, але ніжно-щемкого стану.
– По ділах був у Мукачеві, – відповів багатозначно.
– А худобу коли ще поженемо пасти разом? – бузково вицірила зуби Маня.
– Що? Що? – отетерів я. – Пасти худобу, щоби знову до гріха довести?
– Якшто так, то можеш вже і безплатно мене поцюлювати. Я нікому і не скажу.
Від цих слів мене охопив жах, і я рвонув із місця. Помчав, як шалений. Мною гнали страх і паніка. Я тікав! Довго тікав, і дарма! Бо ще не знав, яка жорстока доля уготована в земному житті кожному чоловікові – у цьому світі йому від жінки і смерті ніколи не втекти!
Одержавши порівняно легко індульгенцію на помилування від директора, нам навіть вош не могла занести в голову, що справжній Карфаген постане в образі нашого дорогого сусіда, бабиного любимчика, учителя пана Фийси. Як добропорядна родина, ми запросили Фийсу на вечерю з нагоди повернення блудного сина до школи.
Напарили, нашкварили, накрили повний стіл наїдками. Пан Фийса так наминав, хай йому буде на здоров’я, що очі на ніс котилися, а вуха залазили за потилицю. І погарчики майстерно перекидував до рота. Баба весь час слідкувала, аби лиш не проковтнув бідака склянку в’єдно із самогонкою. А коли Фіскарошка, ніби між іншим, проінформувала нашого вченого сусіда, що були в директора і той передав мене в розпорядження Фийси, цей недопалок Гортіївського режиму ледь не вдавився. Пан учитель спершу замекав, як коза Танкістка, а далі заверещав, якби йому через сідницю зуби витягували. Мовляв, ліпше йому до кінця днів найпекучіший мадярський перець їсти, як терпіти мене у класі. А далі сказав таке, що навіть дід Соломон мало за піч не звалився.
– Можете, Марько, мені не дати похмелитися, най умру невинною смертю, айбо всьо ровно одкажуся прийняти вашого чібіса!
Наскільки не обожнювала моя дорога Фіскарошка пана Фийсу, але тут їй терпець увірвався.
– Пане Фийсо, што ви так перепудилися, ніби просимо вас козу Танкістку чардаш вчити танцювати? Дитина жажде знаній!
– Якшто ваш Митрик вернеться у клас – візьме ті знанія фрас!
– Ого, ви уже, пане Фийсо, як ваш любимчик Петефі – стихами заговорили, – в’їдливо вщипнула баба.
І тут же по-сусідськи нагадала панові чимало неприємних речей, а особливо – постійні позичання «шпірітусу» на «нігде вертання». Фийса довго-довго боровся, але під тягарем колишніх і майбутніх боргів він таки капітулював – візьме мене до класу, але тільки в ролі опудала, точніше – скелета, на якому демонструватиме учням анатомічну будову людини. Пристрасті завирували далі. Врешті-решт зійшлися на «ні вашим, ані нашим»: я повернуся до класу пічником. Хоч вже весна, але ночі холодні, тому зранку в класі треба ще підтоплювати. Ось я й заготовлятиму дрова і кожного ранку розводитиму вогонь, а далі тихо сидітиму біля пічки і слухатиму уроки. Втручатися в навчальний процес мені було категорично заборонено.
Першою безвинною жертвою мого новопризначення став бідний Соломон. Я безцеремонно конфіскував розкішний дерев’яний ящик, на якому днював і ночував біля печі дід, завантажив його на візок і поволік до школи. Ящик затяг до приміщення і поставив біля печі, у нього складатиму дрова, а у вільний час сидітиму й уважно слухатиму пана Фийсу. І тут одразу ж взявся до роботи. І коли до класу увійшов пан Фийса, од приємного здивування аж присвиснув – у приміщенні було тепло, чисто і затишно. Я ж собі поважно, немов на троні, сидів на соломонівському ящику з дровами і застиг у бентежному очікуванні.
– Хвалю, хвалю, – шанобливо поклонився пан Фийса до мене і звернувся до класу: – Дорогі дітки, наш Митрик однині буде пічником, давати нам тепло, слідкувати за дисципліною. Довіряємо йому наше здоров’ячко і порядок. А ми віддячимо Митрику своїми прекрасними знаннями!
Тільки-но пан Фийса поставив присутніх до відома, що він із громадою шкільних босяків довіряють мені власне здоров’я, порядок і безпеку, як розсунувся дах школи, далі розчинились небеса і в голову луснула блискавка. Все моє єство осяялось, далі спалахнуло, і гарячий мороз скував тіло. Я занімів і тільки й слухав, як мільярди мурашок шалено бігають від голови до кінцівок пальців. Божінько великий, мені довіряють, на мене покладають такі велетенсько-доленосні обов’язки – берегти людське здоров’я і навертати блудні душі до порядку! Од того потрясіння на мене напала страшна гикавка, яку ледве погамував наш Фийса, бризкаючи в обличчя і напуваючи холодною водою.
Надалі я сидів біля пічки на ящику, немов вилитий із воску, – непорушно, тихо, смиренно, не мигнувши оком. Хіба що кілька разів підвівся, аби пічку підкорми-ти дровами. Вперше за декілька років клас не почув від мене жодного слова, вперше в житті я повертався додому, не зачепивши жодної собаки, кішки чи якоїсь іншої скотини. Моя поведінка, мій душевний стан настільки збентежили пана Фийсу, що він увечері навіть зайшов запитати, чи, бува, не напала на мене якась страшна болячка. Ні, боліти не боліло, проте від фатального повороту долі я всю ніч горів і таки мав високу температуру. А до ранку вже був бадьорий, гострий, як молодий часник, і здоровий, як свіжий хрін!
Хутко затопивши піч, навів лад у приміщенні й уже пішов далі – став із різкою на порозі і почав пильнувати, аби у клас заходили тільки з чистими черевиками. Забрьоханих повертав назад, аби помилися в потоці. А коли хтось із однокласників дуже бунтував, винагороджував його різкою по плечах. До приходу вчителя у класі панувала така тиша, що бідний Фийса, йдучи на урок, спершу навіть проминув наші двері.
– Найся не приказує, ачей якась мара сталася, – запитав спантеличено, зайшовши у клас.
– Біди ніякої, – заспокоїв я. – Просто до нас однині прийшов порядок, – і подав Фийсові чистого стільця.
І тут же, глянувши на заляпані чоботи вчителя, делікатно зауважив:
– На перший раз, пане Фийсо, вам прощаю. Але вже завтра, як зайти у клас, помийте і ви чоботи, за вами вшиткими не наприбираєшся.
Мої клаповухі односельці весь цей час сиділи за партами незрушно, немов їм сідниці пригвинтили до стільців, і тільки тріщили один на одного баньки.
Пан Фийса теж якось здерев’янів і мало не вдавився адамовим яблуком. Зміряв мене, – най йому Богонько простить, – дуже недобрим поглядом і, ніби ковтаючи непережовані шматки сухарів, надсилу мовив:
– Так… так… Митьку, порядок має бути… Аякже… аякже… я постоянно вас усіх закликаю до порядку. І чоботи обов’язково помию!
Я залишився задоволений відповіддю учителя і, сповнений почуття виконаного обов’язку, сів біля пічки на розкішний ящик діда Соломона. І найголовніше – примостив біля себе на видному місці вицифровану палицю-різку.
Зізнатися чесно, не пригадаю, що то був за урок, а поготів бесіду пана Фийси. Мої очі, зіркіші за орлині, неприкаяно слідкували за дисципліною у класі. І тільки хтось ворухнувся, я одразу налітав:
– Гафіє, не колупайся у носі – там золота не знайдеш! – робив зауваження онуці нанашки Кутузовки.
І далі у такому ж тоні:
– А ти, недорікий Гітлєре, што постоянно шіпаєшся, якби короста тебе мучила!
– Анцьо, не списуй од Ферка. Ти дурна, а він ще глупіший – лем більше ошибок наробиш.
– Слухай, Ільку, якшто ще раз стрілиш гумкою Полані в потилицю, так тебе лусну палицею по шиї, що сині мухи всю жизнь будуть в очах літати!
Одній Мані Крумплянці якось не міг робити зауваження. Із тої хвилини, як стало відомо, що моя «солодкогуба» не викрила мене як «женського вредителя», я змінив своє ставлення до Мані. Тільки ось гляну на неї, і те пухнасте, тепленьке звірятко, що залізло мені в груди, вмить починає ворушитись. Воно звило собі гніздечко десь під серцем і весь час гріє його якимось тривожно-хмільним теплом. І лише одкрию рота, аби Мані зробити серйозне попередження, як сяйвооке звірятко своєю пухнастою мордочкою торкається серця, і воно на мить завмирає, а далі починає хмільно-тривожно колотитися.
А взагалі чимдалі зі мною почали коїтися все більш дивовижні перевтілення. Все те, що донедавна було неодмінним у моєму житті, – підніжки, несподівані щиглі однокласникам по носу і вухах, підкладання гумок з голками під сідниці, підбирання стільця, постійне стріляння на уроках з мініатюрних рогаток, смикання дівчат за косички – тепер здавалося неспасенним гріхом.
Більше того, на мене впало якесь прозріння. Сидячи біля печі на ящику з дровами, бачилося, я підношуся на величному королівському троні, з якого своїм пильним зором обіймаю увесь світ – від свого класу й аж до найглибших закутин на дні морів і океанів. Бували хвилини, коли, слухаючи уроки пана Фийси, на мене негадано нападали наукові осяяння. І я встромляв свої «золоті» в бесіду вчителя, час од часу підправляючи його думки. Щодень я ріс у своїх очах, помислах і ділах… Я вже по-панібратськи підходив до директора, ручкався з ним і запитував:
– Як ся маєте, як ваші діла?
І тут же давав йому дружні поради щодо навчального процесу, господарських справ.
Зважаючи на наш менталітет, зі мною нічого надприродного не відбувалося. Хіба вам ніколи не траплялось зустрічати в житті людей зовсім непримітних, таких собі сіреньких мишенят. Однак варто під цю невиразність підсунути керівне крісло, як дрібний гризунчик вмить облагороджується і стає білогривим скакуном. У кріслі він набирає неймовірної ваги, чинності, пихи і значущості.
Зі мною доля вчинила деякі корективи. В міру того як я розумнішав і підносився на своєму тронному ящику й отримував насолоду від влади, з моїми ближніми почало коїтись щось протилежне. Однокласники сахались від мене, немов від короставого. Пан Фийса мав за велике щастя, коли впродовж уроку не зробив йому зауваження. У коридорі одні вчителі намагались шмигонути у перший-ліпший клас, інші проходили повз мене так обережно, наче оминали іржаву авіабомбу часів Першої світової. А пана директора взагалі туберкульозна вош ущипнула. Коли бачив мене десь на своїм путі, на нього нападала гикавка, починав труситися і, розмахуючи руками, кричав:
– Спішу, спішу, Митьку! Немаю тепер часу тебе слухати.
Ну що ж – зате у мене часу стачило. Але, як кажуть, до пори до часу. Доки не стався конфлікт із паном Фийсою.
Жив пан Фийса самотньо, тому вранці не встигав снідати. А поготів, коли звечора перевиконував норму по «возліянію шпірітуса». Тому мав звичку брати з собою у школу сякий-такий бутерброд. А десь на другому-третьому уроці, коли учні виконували самостійне завдання, засував голову під стіл і крадькома наминав. До цього вже всі настільки звикли, що й уваги не звертали на підживлення пана вчителя. А коли я приступив до виконання своїх обов’язків, подібне не могло промайнути повз моє пильне око.
– Смачного вам, пане Фийсо, – побажав я увічливо із свого ящика.
Бідака Фийса з неспогаданки ледь не вдавився і зайшовся таким кашлем, що я мусив хутко подавати воду і лупити учителя по хребтянці, аби не задихнувся.
Кілька днів поспіль Фийса утримувався від бутербродів. Та голод завжди моцніший за гонор, і вчитель здався. Тепер він їв дуже швидко, весь час криво позиркуючи на мене, наче кіт, на якого чатує не менш голодний пес. Така поспішність призводила до того, що пан Фийса розтрушував довкола крихти, які я мусів відтак прибирати. Врешті це мені набридло.
– Пане Фийсо, у вас што – цуравий рот? – запитав я. – їсте і чамкаєте, яко та паскудна свиня, а мені то все на бідній голові!
Божіньку мій великий, що тут вчинилося! Фийса підскочив, ніби йому розпеченого кола в сідницю встромили. Підняв над собою руки, голову підкинув до стелі і як закричав:
– О, силища небесні, за що ви мене так тяжко наказали? Лем одні ви видите, як я терплю і страждаю, айбо більше уже не можу!
І тут же старорежимний огризок, вирячивши, як на Страшному суді, очиська, обернувся до класу:
– Діти мої солодкі, доки ми цього антихриста будемо терпіти? – показав караючою десницею на мене. – Доки він буде нашу крівцю пити? Геть супостата!
– Геть! Долів із ним! – заревів клас.
Я не встиг і пікнути, як десятки рук витягли мене з-під пічки і в’єдно з ящиком, революційно завиваючи, винесли з класу. А далі, скандуючи переможні гасла визволення, пронесли коридором, вийшли на східці і з тим же ящиком викинули мене на двір. І так само дружно революційні маси повернулись і зайшли до класу.
Я сидів на своєму ящику посеред шкільного подвір’я, немов викинутий на безлюдний острів командою піратський капітан, і невидющими очима дивився в іронічно-глумливі небеса. До скону віку не забути, що діялось в ту мить у моїй душі. Сказати, я був шокований, ошелешений, – трухляві, порожні слова! Я був геть знівечений, до останку знищений, до краплини розтрощений і на сім ліктів у землю вкопаний! І це теж вельми бліденьке порівняння із тим страшним, всесвітньо-катастрофічним станом, який охопив мене. Так почувається геніальний полководець, який за півкроку до тріумфальної перемоги через якусь нісенітницю миттєво втратив армію і зазнав ганебної поразки. Чи більше – король, який свято вірив у свою всемогутність, а його із трону скинули придворні блазні. І від цього сам не відав, плакати, лаятись, грозитись, битись головою об ящик діда Соломона чи хутко придумати страшну помсту. І хоч я мав трішечки шалений характер і не завжди богоугодні діяння, доля мене таки по-материнськи любила, жаліла і хутко сама привела помсту.
– Митре, що мені робити? – раптом почувся позаду плаксивий голос.
Від шкільного туалету прямував мій однокласник Йосип Жидик на прізвисько Бегемот. Він постійно просипав і, як правило, приходив у школу на третій урок. Але перед тим навідувався у шкільний туалет покурити. Йосип був всеядним і ненаситним, тому повністю відповідав своєму прізвиську. А туалет – благенький, хирлявий, зліплений із дощок ще за небіжчиці Австро-Угорщини. І коли сьогодні Бегемот зайшов туди, добряче підгнилі дошки не витримали, і мій цімбора по груди провалився в лайно… чи культурніше б мовити – в «загальношкільне добро».
Ледь не захлинувшись у тому «золоті», гембатий бумбак сяк-так вигрібся з ями і не придумав ліпшого, як попрямувати до школи.
– Митре, та што тепер мені чинити? – скиглив, стікаючи «шоколадними» патьоками Бегемот.
І навкруги почав поширюватись такий страшний сморід, наче над школою пройшлася злива тухлих яєць. Навіть горобці миттєво знялися зі стріхи і стали шалено розлітатись.
– Но та скажи, што робити? – благав Бегемот.
І тут мене осінило. Затуляючи носа, я радісно порадив:
– Біжи у клас! Пан Фийса поможе твоїй біді!
Тугодумий Бегемот ощасливлено кивнув головою, хутко зайшов до школи і дався до класу. Я ж притьмом перев’язав мотузкою добряче потовчену скриню діда Соломона і дременув подалі від гріха.
У класі події розгорталися як у кіно. Скинувши із трону в моїй особі кровожерливого тирана, революційно налаштовані маси, гикаючи, улюлюкаючи, урочистим маршем зайшли у приміщення, порозсідалися за парти і десятками торжествуючих очей любовно вп’ялися у свого мужнього вождя пана Фийсу. А він, неборака, захмелілий од щастя перемоги, увесь світився у своїй правоті. Тепер він був схожий на Мойсея, який після стількох років блукань пустелями нарешті привів своє плем’я до землі обітованої. Ходив поміж партами і, витираючи зволожені очі, так і мовив:
– Красно дякую вам, мої дорогі, що разом врятувалися од єгипетської прокази!
Босяки вдячно кивали і клялись дружньо покласти за пана Фийсу свої дорогоцінні голови. Єдина круглоока відмінниця Маня Крумплянка не вписалась у загальнопереможне торжество, бо покусювала нігті і мовчки дивилась у вікно.
– А ви, Маріє Петрівно, хіба не раді? – запитав здивовано пан Фийса, знаючи, з якою відразою вона ставиться до мене. – Це ж щастя яке – одрубали голову дракона!
– Над цим ще треба подумати, – мовила загадково Маня, достоту знаючи, що цього я просто так не подарую.
І мала, золота моя Маня, велику правду. В цю ж мить – без стуку і привітання – розчахнулися класні двері і на порозі у всій красі й «невимовних пахощах» постав Бегемот.
– Пане учителю, я впав у будар, – збентежено ляпнув Бегемот.
Все умить завмерло, заціпеніло. Навіть мухи принишкли, не без цікавості спостерігаючи зі стель, як на підлозі довкола Бегемота утворюється райське для всіх комах озерце.
– Пане учителю, та що тепер мені дома буде? – не дочекавшись відповіді, запитав Бегемот.
– Та ти, – щось хотів рявкнути пан Фийса, але відкривши рота і вхопивши смертельну дозу нестерпного смороду, безсило онімів.
І той бідолашний сніданок, яким пан Фийса ледве не вдавилися через мої коментарі, вмить, наче вулканна лава, вернувся з горлянки на підлогу. І тут уже у класі зчинилась така веремія, наче школу обложили войовничі племена. Затуляючи долонями роти і носи, нещодавні безстрашні революціонери нажаханою отарою юрмились по кутках і лишень ревкали та мекали. Нарешті комусь вскочило в голову відчинити вікно, і вже за секунду, перелякані, наче горобці із шпаківні, один за одним випорхували мої кривдники і тікали куди очі вели.
Я тим часом із дорогоцінною скринею за спиною чимчикував додому. Хоч я і щедро відплатив опонентам за свою поразку, душа була ображена. Навіть те малюсіньке голубооке звірятко, що всі дні пухнасто гріло моє серце при згадках про Маню, тепер присоромлено притихло, заплющило оченята і не подавало жодних ознак життя.
Біля бентового ярка я повернув на Небесі й, аби двічі не трудити ноги, попрямував у село за хлібом. Наближаючись до крамниці, раптом побачив, як із її дверей вийшла вельми знайома особа. Ближче… ближче… Господи! Моє сяйвооке звірятко як стрепенулося в грудях, як стрибонуло, як шалено закрутило серцем. Мене водномить і зморозило, і в гарячку кинуло, і аж до нудоти тривогою пройняло. Назустріч панською павою пливло моє солодке щастя – гірке нещастя – Маня Крумплянка.
Вона справді тепер прошкувала мені назустріч. Замість торомбатої, сутулої, пухкощокої, пишнотілої і широкозадої Крумплянки до мене наближалося юне створіння – вище за мене, струнке, гінке, з чорними оченятами-білочками, довгими пухнастими віями і до божевілля звабливими чортенятами-ямочками на обох щоках. Мамко мої, я і не помітив, коли і за який час ця вредна Маня, через яку ледь не потрапив до буцегарні, стала принцесою.
– Здоров, хлопе! Чого вже тиждень до школи не ходиш? – запитала.
Вона була одягнута в модне синє пальто, взута в рідкісні на той час шкіряні чоботи на високих підборах і запнута гарячо-квітчастою хустиною. Моє бідне сяйвооке звірятко, збагнувши нашу немічність, принишкло безнадійно під серцем і тихенько, безпорадно скиглило, що, звісно, збило з пантелику і мене.
– Та…та…та… не ходив до школи, – почав затинаючись я, – діла важливі. Дрова треба на зиму.
– А влітку якого фраса робили, що лем тепер дрова звалили на голову?
– Та…та…та… Ми такі. У нас все роботи повно, – белькотів я.
І таким у цю мить став сам собі огидним, що ладен був плюнути у власні очі, а потім кільканадцять разів влупити дурною головою в перше-ліпше дерево. Завжди гострий на слово, авантюрний, саркастичний, майстер переграти найбезнадійніші ситуації, я стояв перед дівчиськом безпорадний, знічений, як сопливий першокласник. І тут данківські гени, що на мить чи то задрімали, чи розгубилися, чи то забулися, раптом, як півні, неспогадано стрепенули в мені крилами і закукурікали. Я, немов бик, якого вліпили молотом по голові, похитав головою і мізки просвітліли.
– Ну так ти не проти? – запитав, жадібно впиваючись голодними очиськами у витончені вишневі вуста Мані.
– А що ти маєш на умі?
– Погнати худобу пасти до ріки Кривуліни! – недвозначно натякнув я.
– Тьфі на тебе! Яка худоба – кругом сніги.
– А ми дочекаємося весни. А там Богонько у поміч.
– Ну-у-у-у-у-у… Якщо буде халва, чоколяда – можемо і попасти худібку, – багатозначно усміхнулася моя принцеса.
Почувши про халву-чоколяду, я ледь не зірвався, аби дременути від гріха. Але сяйвооке звірятко у грудях щось благально шепнуло серцю, і те згальмувало мої ноги.
– Та це ж що? Знову іти по чужих хлівах яйця красти? – у розпачі крикнув я.
– Ти, легіню, не верещи, – лагідно усміхнулася Маня. – Сам кажеш – дочекаємося весни, а там Богонько у поміч…
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.7
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.8
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.9
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.10
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.11
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.12
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.13
