Професор Харарі змінює прогноз розвитку людства: путін повернув нас у епоху великих війн

Всесвітньо відомий ізраїльський історик, автор бестселерів про розвиток людства, професор Юваль Ноах Харарі аналізує поведінку Путіна та змінює свій прогноз на найближчі роки.

Пропонуємо переклад його статті із  ізраїльського  видання Ynet

*********

Кілька років тому у мене вийшла книга “21 урок для XXI століття”, одна з глав якої була присвячена можливості війн у майбутньому. Я дав їй назву “Ніколи недооцінюйте людську дурість”. Моє твердження полягало в тому, що два перші десятиліття XXI століття були спокійним періодом в історії людства.

Йдеться про жахливу трагедію – у тому числі й тому, що останні десятиліття однозначно довели: війна – аж ніяк не стихійне лихо; війна – це завжди вибір, а люди, поза всяким сумнівом, здатні робити правильний вибір. З 1945 року не було жодного військового зіткнення між великими державами або ситуації, коли визнана більшістю країн світу суверенна держава була б стерта з політичної карти внаслідок вторгнення іноземної армії.

Руйнування в Україні (Фото: AFP)

Обмежені локальні конфлікти були і залишаються досить поширеним явищем. Не треба мені нагадувати про це, оскільки я живу в Ізраїлі. Мені відомо як про загрози арабського світу щодо моєї країни, так і про ізраїльську окупацію Юдеї та Самарії.

Проте з 1945 року лише деякі держави намагалися розширити свої кордони насильницьким чином. Саме тому ізраїльська окупація Західного берега привертає таку увагу і породжує критику. Те, що вважалося нормою протягом тисячоліть, нині викликає абсолютне неприйняття.

Але навіть з урахуванням громадянських воєн, повстань та терору в останні десятиліття у військових сутичках загинуло набагато менше людей, ніж від суїциду, дорожніх аварій чи вживання цукру. У 2019 році жертвами збройних конфліктів та поліцейського насильства стали близько 70.000 людей. За той же рік близько 700.000 жителів планети наклали на себе руки, близько 1,3 млн загинули в ДТП і 1,5 млн померли від діабету.

* * *

Але світ – це не лише сухі цифри. Можливо, найважливішою зі всіх змін останніх десятиліть було психологічне. Протягом тисячоліть, говорячи про світ, люди мали на увазі лише те, що “зараз немає війни”. У проміжках між трьома Пунічними війнами, які вели Рим та Карфаген, було кілька мирних десятиліть. Але кожен римлянин і кожен карфагенянин знали, що війна може спалахнути будь-якої миті. Політика, економіка, культура – це формувалося у тих очікування майбутньої війни.

На початку ХХІ століття урядові витрати на військові потреби у світі становили в середньому близько 6,5% держбюджету. Навіть США витрачали на оборону лише 11%. Цього було достатньо для збереження військово-стратегічної переваги. Оскільки люди більше не жили в постійному страху перед іноземним вторгненням, уряди могли вкладати кошти в медицину, соціальне забезпечення, освіту набагато більше, ніж в армію.

Наприклад, на охорону здоров’я уряди витрачали 10,5% бюджетних коштів – тобто у 1,6 раза більше, ніж на оборону. Багатьох людей анітрохи не дивує, що бюджет охорони здоров’я у їхній країні значно перевищує оборонний. Але якщо ми сприйматимемо нову мирну епоху як щось само собою зрозуміле і не дбатимемо про її збереження, ми швидко її втратимо.

* * *

Нова мирна епоха стала можливою з трьох основних причин. По-перше, технологічні зміни (насамперед ядерну зброю) багаторазово збільшили ціну війни. Атомна бомба перетворила будь-який військовий конфлікт між державами на божевільний акт колективного самогубства. Тому після Хіросіми та Нагасакі великі держави перестали воювати одна з одною безпосередньо.

По-друге, зміни економіки значно знизили рентабельність війни. У минулому основним економічним ресурсом було матеріальне майно, яке можна було б захопити силою зброї. Коли Рим здобув перемогу над Карфагеном у Пунічних війнах, він розбагатів, розграбувавши поваленого суперника, продавши його мешканців у рабство, заволодівши срібними копальнями в Іспанії та пшеничними наділами в Північній Африці.

Проте останні десятиліття найважливішим економічним ресурсом стали наукові, технологічні та організаційні знання. У Кремнієвій долині немає кремнієвих шахт. Такі компанії, як Microsoft і Google, заробляють трильйони не на тому, що знаходиться під землею, а на тому, що в головах інженерів і підприємців. Можна легко захопити срібну копальню, але оволодіти знаннями за допомогою військової сили неможливо. Така економічна реальність призвела до різкого зниження прибутковості військових захоплень.

Хоча війни за матеріальні ресурси все ще характерні для деяких регіонів світу (наприклад, для Близького Сходу), дива економічного процвітання після 1945 року стали можливими без перемог і завоювань. У Другій світовій війні армії Німеччини, Японії та Італії були розбиті, ці країни беззастережно капітулювали, їхні території значно скоротилися. Однак після війни держави, що програли у військовому відношенні, досягли небаченого економічного процвітання. Китайське економічне диво також було досягнуто без участі КНР у значних військових конфліктах після 1979 року.

Коли я писав ці рядки на початку листопада 2022 року, російські солдати грабували українське місто Херсон та відправляли на батьківщину килими та тостери, вкрадені з українських будинків. Це не збагатить Росію і не компенсує громадянам цієї країни економічні витрати війни. Але як показує вторгнення путіна, одних лише технологічних та економічних змін виявилося замало для створення нової мирної реальності.

Досі є лідери, настільки безвідповідальні й сп’янілі силою, що готові розпочати війну, навіть якщо вона руйнівна для їхньої економіки і ставить людство на межу ядерної катастрофи. Тому третій важливий чинник, без якого неможливий новий мирний період, – культурний та інституційний.

Протягом тисячоліть у людських спільнотах переважала мілітаристська культура, яка бачила у війні щось неминуче і навіть величне.

Еліти Риму та Карфагена вважали військову славу найзначнішим досягненням у житті людини та ідеальним способом здобути гроші, владу та шану. З цим були згодні й великі поети Риму – Вергілій і Горацій, які оспівували воїнів, прославляли криваві битви, увічнювали імена жорстоких завойовників. На відміну від них, автори нової мирної епохи використовували свій талант для викриття жахів війни, а політики прагнули залишити свій слід в історії, реформуючи систему охорони здоров’я, а не руйнуючи міста в чужій країні. Лідери, що боялися ядерної війни, усвідомили економічні зміни, що засвоїли нову антивоєнну культуру, побудували безпрецедентний світовий порядок, що дозволяв запобігати війнам і заохочував мирний розвиток.

Цей світовий порядок ґрунтувався на ліберальних ідеях, зокрема на тому, що всім однаково надаються базові свободи, що жодна група людей не превалює над іншою і що всі люди поділяють спільні переживання, цінності та інтереси. Ці ліберальні ідеї спонукали керівників держав уникати воєн та працювати спільно в ім’я загальнолюдських інтересів. Ліберальний світопорядок пов’язував віру в універсальні цінності із існуванням міжнародних інституцій, що стояли на варті миру.

Описуваний світовий порядок був, зрозуміло, далекий від досконалості. Проте він значно покращив життя не лише у традиційних центрах західної цивілізації, Великобританії та США, але й у багатьох інших частинах світу – від Індії до Бразилії, від Польщі до Китаю. Мир був вигідний усім. Від зростання торгівлі та інвестицій у виграші виявилися всі країни та континенти. Не лише Данія та Канада змогли перенаправити ресурси з виробництва танків на будівництво шкіл. Так само вчинили Нігерія та Індонезія.

Звичайно, можна списати цілі томи про вади ліберального світопорядку та злочини тих, хто його творив. Але нехай ті, хто піддає його нападкам, дадуть відповідь на одне просте запитання: чи існує у світовій історії хоча б одне десятиліття, в якому людство було в кращому становищі, ніж у другій декаді ХХІ століття. Який з них ви вважаєте “золотим століттям”? Можливо, друге десятиліття XX століття – з його Першою світовою війною, більшовицькою революцією, расовою сегрегацією в США та найжорстокішим правлінням європейських імперій в Азії та Африці?

Можливо, ви маєте на увазі друге десятиліття XIX століття, коли досягли свого апогею наполеонівські війни, а російські та китайські селяни перебували на становищі рабів у своєї аристократії, коли британська Ост-Індська компанія завершила завоювання Індії, а рабство було законним у США, Бразилії та інших країнах? А може, вам до душі друге десятиліття XVIII століття, коли світ розривали війни за іспанську спадщину, Велику Північну війну, війну за монгольську спадщину в Індії. Коли третина дітей помирала від голоду та хвороб, не досягнувши повноліття.

* * *

Нова мирна епоха була даром божим. Це був свідомий вибір людей, які вирішили побудувати світовий порядок, що функціонує. На жаль, дуже багато хто сприймав це як належне. Можливо, вони вважали, що новий мирний період в історії людства зможе зберегтися за рахунок двох ключових факторів – технологічного прогресу та економічного розвитку. І тому знехтували третім – ліберальним світопорядком. В результаті цей фактор був спочатку проігнорований, а потім атакований.

Атака на ліберальну складову світопорядку розпочалася з боку таких режимів, як іранський та російський. Але цього було замало, щоб його похитнути. Світовий порядок був підірваний тому, що від нього відвернулися як країни, які найбільше від нього виграли (Індія, Бразилія, Китай, Польща), так і ті, хто його створював (насамперед Великобританія та США). Брексит та обрання Дональда Трампа на пост президента США у 2016 році стали символом цього історичного розвороту.

Більшість із тих, хто прагнув зруйнувати ліберальний світопорядок, не думали про війну. Вони лише просували те, що їм здавалося національними інтересами своїх країн. На жаль, у них не було альтернативних ідей, як керувати світом. Вони піддавали нападкам віру в універсальні цінності та міжнародні інституції, не пояснюючи, що прийде їм на зміну.

Вони стверджували, що кожна держава має захищати свої священні традиції та розвивати свою унікальну ідентичність. І те, й інше має цінність. Але як дуже різні країни уживатимуться одна з одною за відсутності універсальних загальнолюдських цінностей та працюючих міжнародних інститутів? Противники світоустрою, що склався, не змогли дати виразну відповідь на це питання. Їм чомусь здавалося, що 200 країн світу зможуть якимось чином жити в гармонії одна з одною, а світ стане такою собі мережею ізольованих міцностей, що підтримують дружні відносини.

Проблема полягає в тому, що фортеці зазвичай не відрізняються особливою дружелюбністю. Будь-яка національна цитадель хоче трохи більше землі, безпеки та процвітання за рахунок сусідів. Без домовленостей на основі універсальних цінностей і посередництва міжнародних інститутів фортеці, що  конфронтують,  просто не в змозі дійти згоди про влаштовують всіх правила гри. Ідея дружніх фортець спочатку була рецептом глобальної катастрофи.

І вона справді вибухнула. Епідемія коронавірусу показала, що без міждержавної взаємодії людство не може захистити себе від таких екзистенційних загроз, як віруси. Коли путін побачив, що пандемія ще більше підірвала міжнародну солідарність, він вважав, що настав підходящий момент для остаточної ліквідації існуючого світового порядку, і наважився порушити найбільше табу нової мирної епохи.

путін вважав, що у разі захоплення та анексії України деякі країни обурюватимуться, засуджуючи агресію, але ніхто не зробить проти нього практичних дій.

Дехто стверджує, що це Захід спровокував путіна, що той був змушений піти на цей крок, щоб запобігти західній агресії. Це безглузда пропаганда. Абстрактні розмови про “західну загрозу” не можуть бути виправданням для руйнування цілої країни, руйнування її міст, згвалтувань і катувань її громадян, заподіяння неймовірних страждань десяткам мільйонів чоловіків, жінок і дітей.

Нехай кожен, хто вважає, що путін не мав іншого вибору, назве країну, яка, на його думку, збиралася вторгнутися до Росії в 2022 році. Можливо, німці знову стояли на кордоні з Росією? Чи Наполеон повстав із труни і повів французьку армію на Москву, а путін був змушений увійти в Україну, щоб зупинити французів?

Варто  нагадати, що путін фактично почав війну з Україною не в 2022 році, а в 2014-му.

Путін  готувався до вторгнення протягом тривалого терміну. Він не змирився із розпадом радянської імперії і ніколи не вважав Україну, Грузію та інші країни колишнього СРСР незалежними націями. У той час як уряди в інших країнах витрачали на потреби оборони 6,5% свого бюджету, у Росії ці витрати були набагато вищими. Ми не знаємо точно цифру, оскільки вона засекречена, але, за різними оцінками, йдеться про 20%, а можливо – і понад 30%.

Якщо авантюра путіна увінчається успіхом, її результатом стане остаточна акатастрофа світового порядку і кінець нової мирної епохи. Диктатори в усьому світі зрозуміють, що можна знову вести загарбницькі війни, а демократіям доведеться мілітаризувати суспільство, аби захистити себе. Ми вже спостерігаємо, як російська агресія змусила такі країни, як Німеччина значно збільшити оборонний бюджет, а в таких країнах, як Швеція, знову вводять військову службу.

Гроші, які мають отримати вчителі, медсестри та соціальні працівники, будуть витрачені на танки, ракети та кібербезпеку. 18-річні громадяни у всьому світі призиватимуть до армії. І весь світ буде схожий на Росію – країну з роздутою армією та лікарнями, що розвалюються. У результаті світ скотиться в новий період воєн, злиднів та хвороб.

Ось чому напад Росії на Україну є поворотним моментом в історії людства. Саме тому погляди всього світу прикуті до України. Уявіть сценку зі шкільного життя. Громила напав на слабшого хлопчика. Діти уважно спостерігають за тим, що буде далі. Якщо перший досягне свого, кожен школяр знатиме, що така нова норма. Хулігани зможуть безбоязно бити слабких, а тим, хто хоче захистити себе, доведеться наростити м’язи. З іншого боку, якщо бешкетника буде затримано і покарано, його дії не змінять стару норму, а, навпаки, зміцнять її. Це стане уроком для кожного: так чинити не можна.

Який із двох сценаріїв буде реалізовано? На щастя, незважаючи на всі військові приготування, путін виявився не готовим до одного, але важливого фактора, що має критичне значення – неймовірної мужності українського народу. Хуліган помилився у виборі потенційної жертви. Українці не лише змогли зупинити російську військову машину, а й відкинули агресорів назад серією перемог у Києві, Харкові та Херсоні.

Однак путін поки що відмовляється визнавати свою помилку і реагує на поразку з наростаючою жорстокістю. Виявивши, що його армія не здатна перемогти українських солдатів на фронті, путін намагається вбивати холодом мирних українських громадян у тилу. Доля цієї війни все ще висить на волосині – як і доля нової мирної доби.

* * *

Історії не властивий детермінізм. Після закінчення холодної війни багатьом здавалося, що мир неминучий. І навіть якщо відмовитися від сформованого світоустрою, новому мирному життю ніщо не загрожує. Після вторгнення Росії в Україну дехто вдарився в іншу крайність. Вони стверджують, що світ завжди був ілюзорним, що війна – це некерована стихія, а єдиний вибір, який стоїть перед людиною, – стати хижаком чи здобиччю.

Обидві позиції є помилковими. Війна та мир – це вибір, а не доля. Війни ведуть люди, а не сліпі сили природи. А люди можуть не лише воювати, а й укладати мир. Однак мир – це неодноразовий вибір. Це довгострокові зусилля щодо захисту норм та універсальних цінностей, а також формування інститутів міжнародного співробітництва.

Відновлення світового порядку не означає повернення до старої системи, що розвалилася в останні роки. У рамках нового і кращого, ніж колишній світопорядок, важливу роль слід відвести незахідним державам, які бажають стати його частиною. Необхідно також з особливою повагою поставитися до прихильності людей до національних інтересів своїх країн. Багато в чому нинішній світовий порядок звалився під тиском популістських сил, які стверджували, що ідея глобального співробітництва суперечить відданості людини своїй нації.

Політики-популісти переконували людей, що якщо вони лояльні по відношенню до своєї країни, вони мають бути проти міжнародних інститутів та взаємодії на глобальному рівні. Проте між націоналізмом та глобалізмом немає жодних протиріч, тому що націоналізм – це не ксенофобія.

Націоналізм – це любов до інших людей у своїй країні. У XXI столітті немає іншого способу захистити свою країну від воєн, епідемій та екологічних лих, окрім співпраці з людьми з інших країн.