Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.12
ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ
По оба боки Ловачки
…Минала вже десята година дня, а надворі все ще стояла така густа темінь, що її можна було відчути навіть на дотик. Це була й не темрява, а страх, який щільно спеленав земні й небесні простори.
По людських обійстях рвалася у хлівах із прив’язі худоба і несамовито ревіла. Моторошно, наче за тисячами мерців, завивали по дворах собаки, а по лісах – вовки.
Зо страху і невідомості люди по хатах били перед іконами пристрасно поклони, покладаючись тільки на милість Божу.
Відтак небеса неспогадано прозріли бузково-голубим сяйвом. І на сході, замість сонця, спливло велетенське живе око. Воно розплющилось на всю широчінь східного неба і пильно почало обдивляти простори земні. І в кожної живої істоти вмить з’явилось таке відчуття, ніби Небесне Око дивиться саме на неї. І не просто споглядає, а проникає у внутрішній світ, зазирає в кожну шпаринку свідомості, перечитує пильно думки, уважно переглядає спогади, намагаючись вивідати щось найсокровенніше, в кожній людині. Як потім зізнавалися люди, одних охоплював панічний страх, інших – невимовна радість, окремі впадали у глибоку печаль і безнадію, а декотрі завмирали в передчутті з’явлення Великого Месії, що має раз і назавжди позбавити людство вічних страждань – хвороб, голоду і жаху смерті, а наш народ від бездарних вождів і правителів.
Все завмерло і скрижаніло перед живим Оком Небесним. Час, очевидно, зупинився, бо стрілки на всіх годинниках завмерли, і жоден механізм відтак більше ніколи не завівся.
Та ось із мукачівського військового аеродрому, наче ошалілі джмелі перед грозою, знялися два винищувачі і стрімко полетіли на схід, намагаючись сягнути зіниці Ока Небесного. Тільки-но літаки шугонули через гору Ловачку, із Ока Небесного майнув тоненький, завтовшки з голку, блискучий промінь. Почувся лункий тріск, літаки вмить розлетілися на половинки. Пілоти якимось дивом встигли катапультуватися, і через хвилинку над Мукачевим одцвілими кульбабами безпорадно зависли парашути. Одна із палаючих половинок літака, сердито завиваючи, з усього розмаху бехнулась прямісінько в районний комітет партії.
Щойно літаки впали на землю, як у глибині Небесного Ока з’явилась невимовна печаль, а далі на цілий східний небокрай спливла червона сльоза. Одні бачили її у формі серця, а інші – у подобі людського обличчя, пройнятого невимовним стражданням. І в цю ж мить у Долині Святого Івана почувся тихий спів. Спершу він був схожий на далекий плач заблукалого в осінніх лісах вітру. Далі ніби затужила скрипка, в її голос вплелась могутня мелодія церковного органу. Несміливо, немов цвіркуни, озвалися цимбали. До них долучились сопілки, впевнено залунали дзвони. І вже за якусь мить, пронизуючи всьому живому кістки, по Дунайській рівнині звучала, схожа на сяйво космічного безмежжя, пісня.
Це у Долині Святого Івана починало свій політ співоче каміння. Десятками, а подеколи і сотнями літ воно, акуратно складене в невеличку гірку, дрімало собі десь у куточку долини. Але приходив час – і каміння в одну мить знімалось у повітря. Якусь хвильку застигало над землею, а далі зграєю починало перелітати з одного кінця долини в інший. Кожен камінь видавав у польоті свою неповторну мелодію, з яких врешті-решт і творилася врочиста небесна симфонія. Піднесено-тривожна і неймовірно ніжна музика, немов води повені, огортала навколишні гори і долини, будячи в людях відчуття польоту і світлий сум за ними і навіки втраченими райськими часами.
Старі люди, перелякано хрестячись, завжди попереджали: свій політ співоче каміння в Долині Святого Івана завжди починає в переддень великих потрясінь, трагічних подій і довгих тривожних часів. Бо, як оповідали, співоче каміння прийшло до нас ще з біблійних часів. Саме із цієї гірки взяв колись один із каменів Давид, аби поцілити ним у Голіафа. Тому літаюче каміння в народі ще називали Давидовим камінням.
І це каміння пророче!
І наділене воно не тільки вмінням літати і співати, а й великим даром провидіння!..
І що це дійсно так, того листопадового ранку 1956 року мали змогу переконатись багато живих душ.
Щойно в Долині Святого Івана заспівало, пролітаючи над горою Ловачкою і водами ріки Кривуліни, каміння, люди почали помічати, як на їх тілах з’являються загадкові знаки. В одних на чолах засвітились хрести, в інших на грудях проступило зображення книги Нового Завіту, розкритої на сторінках Євангелія від святого Марка. Багато хто з подивом помічав на своїх руках, плечах, лицях фігури дивних звірів із пташиними головами, крилатих жінок і обриси величних споруд, які ледь-ледь проступали із загублених у часі світів. Щоправда, через декілька днів знаки зникли. А в багатьох на все життя залишилось відчуття «міченості» і якоїсь тривожної застороги.
Зграя каміння перелетіла з одного кінця долини в інший. Каменюки плавно, наче птахи, тихо приземлились і виклались в ідеальний трикутник. І спів став помаленьку стихати. Так само повільно-повільно почало танути в загадкових глибинах небес Велике Око. А на його місці знову, як і кожного ранку, зійшло й засяяло спокійне сонце.
Кожен, хто бачив Око Небесне і чув голоси співочого каміння, вже не міг заспокоїтися і позбутися передчуття часу великих потрясінь. І він довго ждати себе не заставив. Увечері того ж дня до нас зайшов сусід, пан учитель Іштван Фийса, і з порогу видихнув: у Мадярщині почалась велика революція проти комунішти!
Ані велика мадярська революція, ані небесні і земні знамення не можуть подіяти на усталений роками розпорядок життя нашої родини. Кожен ранок, як і завсігди, конче розпочинається тлумаченнями пережитих вночі снів, обстоюваннями своїх поглядів на ті чи інші явища сімейного і політичного життя. Коли вони надто різняться, починаються спогади про колишні образи, завдані одне одному матеріальні і моральні шкоди, а ще далі – паплюження честі і достоїнства, несамовиті крики, які мирно переходять у сварки, а далі у великий мордобій. Ось і зараз…
Баба Фіскарошка глянула на діда, наче на маленьке пиво у великому бокалі, і зневажливо понукнула:
– Но та вже ляпай, што там тобі снилося?
– Снилися мені, Марько, два сни, – плямкнув дідо Соломон губами, звично вмощуючись на своєму коронному місці біля печі.
– І які?
– Перший сон – ти мене покинула і вийшла заміж за свата Наполійона, а другий – што’м розбив велику корчагу самогонки.
– Ну і што ти сим хочеш уповісти? – зміряла нищівно Фіскарошка Соломона.
– У першому сні я так радувався, што мало із постелі не впав, а у другому так плакав, што ще й дотепер у грудях серце давить, – дід смачно засміявся.
– Божіньку великий, отець його на п’яну голову склепав, а я на свою дурну взяла за чоловіка, – тяжко зітхає баба, беручись за горшки.
– Йой, перебач мені, Марько… – перепрошує дідо, – сесе фіґля. Ти от уповіш мені такоє: што буде, якшто сниться, перебач на слові, лайно?
– Накілько я знаю, будуть гроші.
– Неправда, Марько. Якшто сниться лайно, то лайно і будеш мати, – стукає себе по чолу дід.
– Слухай, старий борсуче, а што буде, коли свербить права рука? – питає баба.
– Ото, Марько, направду на гроші!
– А як-то ліва?
– Отутки я не шпеціалішта, не знаю, – стенає дід плечима.
– Якшто, діду, свербить ліва рука, то точно тепер дістанеш нею по голові, – замахується баба.
Я притьмом зриваюсь із-за столу й схоплюю бабу за лікоть.
– Ви що, упали сідницею з дуба на їжака? – вгамовую Фіскарошку.
– А чого він радується, коли я замуж за другого виходжу? – ображено питає баба і виходить у сіни, хряскаючи дверима.
– Діду, – обурююся я, – баба весь час вас скубає. А ви хоть раз її гепнули?
– А-а-а, Митьку, моя Марька така розумна жінчовка, што всяка рука поганьбилася би її вдарити.
– А ви дурні, што баба вас усе по голові лупить?
– Та ні. Я тоже дуже розумний. Лем у моїй голові розум часто застоюється і дрімає. А Марька таким образом своїми кулаками будить мій ум і виганяє його просвіжитися мало на люди, – стишує свій голос дід, ніби відкриваючи велику таємницю.
– Уже йдуть, водяноє-неправоє, – мовить незлобливо баба, входячи із сіней з баняком вареної картоплі.
І справді, на східцях чується гупання кроків, радісно верещать сінешні двері, і входить пан учитель Фийса.
– Як ся маєте, дорога Марько? – привітавшись, питає найперше бабу пан Фийса.
– Гірше, як би хотілося, айбо набагато ліпше, як би хотілось вам, дорогий сусідо, – кидає пісно баба.
На цій мові із передньої хати заходить заспаний вуйко Петро на прізвисько Черчіль.
Як тільки у Мадярщині вибухнула революція, на Закарпатті, як і в усій державі, почалася масова мобілізація чоловіків у військо.
Принесли повістку і вуйкові Петрові. Невдоволено мурконячи, він зібрався зранку і повернувся на диво спокійний аж пізно увечері, коли всі спали.
– Но та што там інтересного? – запитала тепер баба, коли всілися за сніданок.
– Та-а-а… для вас нічого такого смертельного, – взявся розливати півлітру Черчіль. – Нагнали нас, як баранів, та й по всьому.
– Мене чужі барани не інтересують, – огризнулася Фіскарошка. – Ти скажи, што з тобою?
– Ну почали мене визвідовувати всяке: де служив, який розмір обуви, одежи, чи є родичі у Мадярщині.
При останньому слові пан Фийса нервово завовтузився і прокашлявся.
– Короче, сесе визвідовування мені надоїло і кажу: «Пане офіцірє, не морочте мені голови: в случаї войни свисніть – Петро все дома».
Дід Соломон зойкнув і стривожено глянув у вікно.
– А тобі, старий, што треба? – спитала баба.
– Та я, небожко, журюся, а чи не возьмуть на войну і мене.
– Вам, няню, нічого боятися, – заспокоїв Черчіль. – На войну беруть молодих вояків, а ви – старий, як ворона.
– А-а-а-а… – заспівав Соломон. – Од руських всього можна чекати. В солдати мене, може, і не возьмуть, а от у генерали можуть загребти, як милого.
Вуйко од несподіванки випустив пляшку з рук, і та почала перекидуватись. Проте блискавично зреагував і встиг схопити півлітру насамкраю стола.
– О, мамко мої! – простогнав Петро, тримаючись за настрашене серце. – Уже подумав, што умру.
– Маєш правду, – мовила Фіскарошка. – Якби пляшка була впала і розбилась – тобі би точно були алілуя і вічная пам’ять.
– Я, мої золоті, думаю, нам, простим людям, боятися нічого. Якшто прийдуть наші… – подав голосок пан Фийса.
– А котрі сесе наші? – перебила баба.
– З наших я маю не лем мадярів, а й американцюв, англічан. Бо самі мадяри без них слабі. Пам’ятайте, нині-завтра у Будапешті уже будуть американські й англіцькі, а може, і французькі вояки. Они точно прийдуть на поміч.
– Вашими би солодкими словами, пане вчителю, бджіл зимою кормити, – скептично мовив дід Соломон. – Є такий на границі маленький, але вредний город Чоп. Руські, пам’ятаю, у 44-ім годі вже вовсю трубили, што Закарпаття освободили. А коли дійшли до Чопа, німці їм такого кола в ребра встромили, што ті аж до Ужгорода вп’ять тікали. І так майже місяць. Руські сунуться, а німці луплять. Тому, пане вчителю, у мене є такий забобон: «Не кажи гоп, доки не перескочиш Чоп!».
– Праведні завжди знайдуть дорогу, а злі будуть наказані, – мовив патетично пан Фийса. – Той хайдер [84] і бардак, що чиниться тепер на нашій землі, мусить бути покараний.
– Не слухайте ви лем діда, пане вчителю, – у нього завжди в голові мусить висипатися мало полови од перегрузки розумом, – втрутилася рішуче Фіскарошка. – Ви мені ліпше уповіште, як тото по-амеріцьки буде: «Панове вояки, я вам не якась шерпіндювка чи шльондра. Я женщіна воспитана і вірна своєму мужу».
– А чого, Марько, сесе так вас тривожить?
– Но знаєте, як отото на войні, – сором’язливо опустила голову баба. – Вояки голодні жінського потребують… От прийдуть сюди, до нас, а я, на мою веру, дуже тверда.
– Ти, Марько, не тверда, а вже черства, уповісти би – мало попліснявіла, – мовив з-під печі дід й одразу обхопив голову руками, чекаючи удару.
Проте Фіскарошка погордливо проігнорувала і, ніби виправдовуючись, вела далі розмову із Фийсою.
– Так, пане вчителю, я, знамо, вже не дуже кондиційна, але в якесь око ще можу впасти.
– Хіба лем у кривоє око, авать у нужник впадете – таку дурницю лопоните, – огризнувся вуйко Черчіль.
– Ти, водянос-неправоє, не мішайся в нашу бесіду, – розсердилася баба. – Тобі було казано, но і збирайся на войну!
А потім відшукала очима мене з дідом і гаркнула:
– Война-войною, але зима точно прийде. Так што, діду, збирайтеся з Митьом на пуча.
Пуча – це висохле соняшникове бадилля, що залишається в полі після збору врожаю. Ним у нас завше розпалювали піч. Пуча хоч великого тепла не давало, але дуже швидко займалося і робило миттєву жарінь. А тоді вже піч годували дровами.
І ось погожого ранку ми вирушили з дідом по соняшникове бадилля, що тисячами списів стриміло під єрусалимськими горбами. Під ранок долиною пробігся молоденький морозець, і повітря стало свіжим і смачним, як морозиво. Я по-особливому люблю цю пізню осінню пору. Це не та рання, криклива, як базарна тітка, і розмальована, розцяцькована, як молода циганка, осінь. Це прозоро-мудра пора – із оголеними до сором’язливості деревами; із глибокими і синіми очима криниць і річок; із пахучими, як спогади про перше кохання, димами багать з опалого листя; із щемливими, як церковні пісні, сумовито-сонячними, але короткими днями. Це осінь, як мила бабуся. Із ледь печальною усмішкою, але добрим серцем і зморшкуватим, дуже привітним і рідним, лицем.
– Попозерай лем ген туди, уверх, – увірвався в мої розмріяння голос діда Соломона.
Я притьмом підняв голову – з боку Чопа в осінній голубизні пливла у небі величезна біла куля. Вона ставала все ближчою, і вже було видно, як із невеликої корзини, причепленої до кулі, розлітались навсебіч аркуші паперу. Один з них прямо на льоту встиг зловити дід Соломон. Це була видрукувана угорською мовою листівка. В ній мадярські повстанці закликали поневолені совєтською імперією народи до боротьби і просили помочі.
– Но та я вам, неборята, чим поможу? – сокрушався дід, прочитавши листівку.
Я ж пильно спостерігав за кулею і не міг надивуватись білими, як голуби, аркушами паперу. Раптом пролунав постріл, куля вибухнула і, безпомічно крутячись, упала за декілька метрів. Зачаївши від несподіванки дихання, ми завмерли: коли б не загаялись, дивлячись у небеса, куля достеменно втеліжила би когось із нас по голові.
Цікавість перемогла – ми потихеньку наближались до місця падіння. Куля була із прогумованої матерії, а корзина виявилась хитромудрим алюмінієвим ящиком, із якого автоматично випорхували листівки. За якусь хвилину на землі вже лежав їх стосик. На цьому, видно, листівки закінчилися. Проте механічний пристрій продовжував працювати і весь час сердито клацав. Соломон присів біля апарату, од здивування висолопив язика й отетеріло булькав очима. Врешті прийшов до себе і, все ще тамуючи дихання, нахилився до самого отвору, з якого перед тим випорхували листівки. Важко сказати, що в цю мить творилось у макітрі діда. Очевидно, він подумав, що в ящику хтось схований із живих, бо, по-злодійськи оглянувшись, із усього розмаху, од щирого серця промовив у металеву дірку ящика «всесвітню таємницю»:
– Ми тутки із Митьом прийшли малінько пуча збирати. Баба нас, фрасову їй каріку, послала.
І таким поглядом глянув навколо, наче після його одкровення мав початися Страшний суд. А переконавшись, що його велика таємниця не спричинила апокаліпсису, продовжив говорити у дірку:
– Но пак, люди добрі, чим вам поможу? Хіба вас десь спрячу? Бо тутки куди не глянеш – усюди большевики. На мою веру, саранча і та не так скоро плодиться, як ті комунішти. А ще ліпше, раджу я вам, неборятка, тікати відси, бо за ті слова, што надрукували’сьте у листовках, безпекаші вас, як зелені парадички, у бочки засолять.
І мав Соломон велику правду. У цю хвилину знову пролунав постріл, і від Мукачева у наш бік мчав військовий «бобик» «козлик». Він і направду стрибав полем від купини до купини, наче веселий цапик. Не встигла машина зупинитись, як із кузова вистрибнули двоє військових і притьмом підбігли до нас.
– Ми тутки із Митьком малінько пуча збираємо. Нас баба, фрасову їй каріку, заставила, – вдруге за день відкрив страшну таємницю дід Соломон, швидко дибаючи назустріч військовим.
Бідний Соломон мав таке перелякане лице, наче його зловили в чужому курнику із міхом крадених несучок.
– Ви откуда здєсь взяліся? – запитав суворо військовий в офіцерській формі.
– Ми, панику, з Небесі, пуча тутки збираємо, – догідливо вклонився дід.
– Што? Што? Ви с нєба упалі вмєстє з вражим апаратом? – здивувався офіцер.
– Ні! Ні! Ні! – відчайдушно заколотив руками Соломон. – Небесі – се присілок, он там, під горою. А з неба упала якась вредна мантафунія. І нам тоже вона дуже противна, – кивнув у бік апарату, що і далі собі клацав.
– Єфрємов, посмотрі внімательно, нє замініровано лі, і нєсі к машінє! – дав вказівку старший.
– Вообще, дєд, давай договорімся – ти нічєво нє відєл і нє слишал. А єслі што услишіш, у тєбя і у всєй твоєй фамілії будут большіє непріятності, – похитав багатообіцяюче офіцер.
– Пане офіцірє, майте розум! – заволав дід. – Та я не лем сліпий і глухий, а ще й дурний. Ану ж лем, зазвідайте нашого Митька, – кивнув на мене. – Най вам скаже дітвак, мене всю жизнь даже баба називає сліпим кротом, глухим биком і дурним цапом. Я што увиджу і учую – нараз у мені вмирає! Із мене і кліщами слова не витягнеш.
– Ну… ну… смотрі, єдрі твою налєво, – попереджувально помахав офіцер. – А то ми тєбє єщо і пособнічєство контрреволюциі пріпішем…
За кілька хвилин апарат завантажили в «козлика». Коли військові скочили в машину, дід благально попросив:
– Пане офіцірє, спадьте на ласку, маю до вас велику просьбу.
– Давай, говорі.
– Коли будете там розбиратися із, як тото, із тими, што впали з неба, – дід глянув на апарат, – знайте, я з ними не мав ніякої бесіди. Якшто будуть штось казати, што я комусь сочуствував, а когось облаяв – то всьо вражеська пропаганда. Ви зазвідайте мою бабу, а она вже доповість, што я так люблю совєтську власть, што даже на самогонку не проміняю.
Останні слова офіцер, певне, не почув, бо тільки Соломон почав кликати у свідки бабу Фіскарошку, машина сердито рявкнула і помчала до Мукачева.
Від пережитого Соломон аж спітнів. Сів собі на купу соняшникового бадилля, довго мовчав у роздумах, а потім чи то до мене, чи то до себе поскаржився:
– От, неборику, так і жиємо – не то на чужій, не то на своїй землі. А ще ліпше сказати – жиєме на дивній землі: сонце зустрічаєш під одними прапорами, а проводжаєш уже під іншими. Монголи, татари, мадяри, австрійці, німці, румуни, чехи, тепер руські – усі перли і пруть сюди! А ти у своїй хижі ще й мусиш перед кожним виправдовуватись, чому служив попередньому панові.
Соломон тяжко зітхнув, піднявся, почав готувати в’язанки бадилля, але рот йому і далі не закривався.
– Бідна наша земля, але, видати, дуже смачна, бо ріжуть її пани всю історію, ріжуть, ріжуть скибочками і ніяк не наситяться, скисли би, як крумплі підбивані.
Відтак Соломон поманив мене до себе, зачерпнув з-під ніг жменю землі і мовив.
– Но позерай, хлопе, земля як земля. Як і всюди, нормальна земля.
Але тут раптом підніс жменю до рота, спробував грудочку землі на смак і, пожувавши, роздумливо сказав:
– Так-то воно, неборику, так. Земля як земля, але знаєш, хлопику, наша земля намного майсолодша, як у чужих світах.
Весь навколишній світ – і прижухлі небеса, й опечалена Долина Святого Івана, і скорботні ліси, і враз здрібнілі гори, і безнадійні води у річці Кривуліні – все якось притомилось, почало дрімати і забуватись осіннім сном. Тільки одне дерево на самій верхівці гори Ловачки гордо знехтувало законами природи і, наче божевільне, зеленіло пишними кронами, осяваючи придунайську рівнину м’яким, срібно-заспокійливим і теплим сяйвом. Це була яблуня із біблійним іменем Єва.
Як і все, що народилося, існувало, жило на наших Небесі, Єва теж мала свою незвичну історію, біографію і непередбачуваний, неординарно-колоритний характер.
Ніхто з місцевих достеменно не відав, скільки нашій Єві літ. Оповідали, що посадив її на самій маківці Ловачки святий Іван. Він з’явився на наших Небесі тисячу літ тому, заснував тут поселення. А собі за помешкання обрав одну із печер під горою Ловачкою неподалік того місця, де мукачівський монастир.
Святий Іван у миру був могутнім підкарпаторуським князем Іоанном Драгобратом. Це були часи правління на Підкарпатській Русі князя Лаборця. Родинне гніздо князі Драгобрати звили на горі Любиці – між теперішнім Перечином і Березним, – яка славилася своїми дивами. Найвідоміше з них – День Осяяння. Раз у рік, на Різдво Пресвятої Богородиці, із чистого-пречистого неба рівно ополудні – і тільки над горою Любицею – починав іти дощ. Він був світло-блискучим, як краплини живого срібла. І той, хто встигав наповнити чистонебним дощем пригоршні й омити ним очі, починав ясно бачити вночі – набагато краще, аніж удень. Право омивання очей мала тільки княжа родина і її воїни. Тому і славився князь Драгобрат на весь слов’янський світ зіркими лучниками-стрільцями. Їх у Карпатах називали нічними беркутами. Кожен такий воїн міг спокійно в найгустішій темряві вцілити птахові в око.
Коли війська короля угрів Арпада зупинилися під теперішнім Ужгородом, готуючись до його штурму, князь Лаборець звернувся за поміччю до Іоанна Драгобрата. Перед початком битви, – а точніше із ночі на 20 червня 896 року, – князь Іоанн мав непомітно зі своїм загоном лучників підійти у темряві до ординського табору. Далі розташуватися на одному із пагорбів навпроти шатра Арпада і тут завмерти. Тим часом один із загонів князя Лаборця мав серед ночі увірватися у ворожий стан, наробити переполоху і швидко втекти. На гамір і крики із своїх шатрів повибігали б Арпад і його воєначальники. І в цю ж мить мали продемонструвати своє вміння нічні беркути князя Іоанна Драгобрата: у цілковитій темряві їм належало своїми стрілами знищити всю ординську знать, в тім числі і короля Арпада. Обезголовлене військо угрів, за задумом князя Лаборця, вже до ранку мало в паніці тікати від стін Ужграда.
Спочатку все йшло, як і задумувалось. Після заходу сонця, під покровом перших сутінків, загін зіркооких лучників на чолі з князем покинув маєток Драгобратів. Та посеред дороги, минаючи замок княжни Міловиці, серце Іоанна охопила страшна туга. Міловиця була його коханкою. Він глянув звіддалека на освітлені вікна замку, і прийшло гірке усвідомлення – князь Іоанн більше ніколи не побачить цих вогнів і не впаде у пристрасні обійми коханки. Хоча б ще на мить! Якесь безумство найшло на Іоанна. Він зненацька дав наказ війську зупинитись і дочекатися його. Тільки на хвилинку. Глянути. Востаннє обійняти і попрощатись.
Різко повернув коня і погнав до маєтку Міловиці, прозваної за вогненно-руде волосся Златою Дівою.
– Я тільки на мить. Єдину і останню мить, – шепотів князь, поринаючи у вир пристрастей, у божевільне шаленство золотого волосся коханки.
А Злата Діва палко обнімала Іоанна і весь час просила:
– Ще хвилинку, ще хвилинку, – і підливала князеві в кубок завороженого вина, доки той не затих.
Злата Діва давно таїла злобу на князя Лаборця через насильницьки захоплені ним землі в її Ужанській долині. Вона ревно жадала його смерті, і цей час настав.
Іоанн прокинувся від перших променів сонця, якусь мить витрушував із голови дурман, а далі схопився, заревів і кинувся до свого війська – воно терпляче, як і наказав князь, дочікувалось його біля ріки Уж.
Коли Драгобрат і лучники домчали до Уж-града, все було скінчено: воїни Лаборця лежали порубаними під стінами і на валах замку. А сам князь із нечисленною дружиною пробував утекти. Але вогнеокі воїни Арпада на прудких конях нагнали Лаборця біля ріки Свіржави і вбили. З тих пір древня річка Свіржава, що тече у Східній Словаччині, йменується Лабіркою.
Спустошений, знищений повернувся князь Іоанн Драгобрат на гору Любицю. Біля воріт його чекала мати – княгиня Власта, відома у краї провидиця.
– Стій! – вийшла перед сином княгиня і схопила за вуздечку його коня.
– Мамо!
– Мовчи! – обірвала на слові сина. – Я все знаю. Ти зганьбив честь роду. Ти накликав на нього прокляття!
– Мамо, це все любов. Мене підвела любов.
– Раз тебе підвела любов, то вона водитиме тебе по сьому світу тисячу років, – суворо мовила княгиня. – Там, під Уж-градом, через твоє безглуздя полягла тисяча воїнів. І тепер будеш кожного з них відмолювати по цілому року. І так буде тисячу років. І тільки тоді спокутуєш тяжкий гріх, коли перейдеш босоніж через ріку, не замочивши у ній ноги. Ось тоді, коли ти очистишся од гріхів так, що й вода тебе триматиме, ось тоді тебе і приймуть на небеса.
Уперше в житті князь покірно опустив голову і лише спитав тихо:
– А де та ріка, яку я маю перейти, не торкнувшись води ногами?
– Тобі буде дано в путі знамення, – мовила суворим голосом мати-княгиня. – І там, де воно з’явиться, ти посадиш оце дерево, – простягнула саджанець. – Воно так само грішне і молитиметься з тобою.
Наступного дня князь, навантаживши пожитки на візок, упрягся в нього з дружиною і двома дітьми й покинув родинне гніздо. Щойно вийшли за ворота, як почувся тривожний гул: Любиця, в’єдно із княжими хоромами, стала вростати в землю. А вже за кілька хвилин на місці гори, де щороку творилися дивовижі, наче зелені морські хвилі, утворилася рівнина, схожа на простягнуту за милостинею долоню.
Обернувся князь, тяжко застогнав, але змовчав і рушив, упряжений у візок.
Наступного дня Іоанн минав маєток Златої Діви. Як не пересилював себе, але не зміг – і зупинився. Зболеними очима глянув на замок коханки. Саме сходило сонце, і легкі, веселі хмаринки, освітлені молодими соковитими променями, кучерявились, грали золотом над замком і звисали пишними павісами пахучого, бентежного і хмільного волосся Златої Діви.
Обернувся князь, тяжко застогнав, упав на коліна і вперше та востаннє в житті гірко заплакав.
Ще кілька днів тяжко брів лісовим бездоріжжям князь із родиною, доки не вийшов до витоків Дунайської рівнини – околиць теперішнього Мукачева. І тут побачив, як із небес на маківку гори Ловачки опускається величезне сяюче коло. І в тому сяйві постала дивовижної краси, з обличчям, сповненим великої туги і глибокого милосердя, жінка. Вона простягнула перед собою руки, і вся Дунайська рівнина – від Ловачки аж до Балкан – наповнилась незвіданими пахощами, що огортали кожну живу душу умиротворенням і великим жаданням до життя.
Князь зачаровано дивився на гору, а потім глянув праворуч і побачив: йому всміхалися добродушні води ріки Кривуліни. І зрозумів тоді Іоанн – це саме те місце, де йому спокутувати гріхи і чекати прощення од небес.
Того ж таки дня на вершині гори Ловачки, на тому місці, де з’явилась сяюча жінка, князь посадив молоденьке деревце. Сім’ї наказав розташуватися біля підніжжя гори, де тепер наші Небесі, а сам оселився в печері й поринув у глибокі молитви.
Рівно через сто років на вході у печеру постав Ангел із вісткою: за пристрасні молитви, щире покаяння і гарячу віру Іоанна прощено і небеса готові його прийняти. Але замість очікуваної радості Великий Відлюдник глибоко задумався. А далі, жодного слова не промовивши, пройшов повз Ангела і подався до ріки. Тут скинув постоли і ступив на воду. Диво дивовижне: води тримали його на собі. Іоанн навіть ступні ніг не замочив. Але тільки зробив два кроки, як води розступилися, хвилі вмить обняли князя Іоанна, і він пішов на дно.
– Не гідний я ще великого милосердя небес, – мовив тихо Ангелові, випливши на берег.
І знову подався до печери. І ще глибше поринув у молитви, випрошуючи собі прощення за загублену з його вини тисячу душ.
Знову рівно через сто років явився Ангел із вісткою про помилування небесами. Знову князь пішов до ріки і на води ступив. На цей раз пройшов по гладіні чотири кроки. І знову хвилі ковтнули його. І знову у великій печалі повідав Ангелові Іоанн:
– Не гідний єсьм ще небесної ласки.
І повернувся до печери.
За цей час уже давно повмирали князева дружина, його діти, онуки, правнуки… Мінялися покоління за поколіннями, а Іоанн смиренно спокутував свій гріх.
Тільки інколи ночами він ставав на виході з печери, сумними очима дивився на освітлені вікна людських осель, прислухався до голосів. І тоді серце його починало пульсувати лунко й бентежно, як криниця у древній печері…
І третій раз через три сотні років осяяв Ангел помешкання Великого Відлюдника. І все повторилося. Тільки на цей раз Іоанн пройшов понад водами уже втричі більше. І знову князь відмовився від ласки небес, продовжуючи відмолювати кожного із тисячі воїнів.
Більше Ангел не являвся до печери.
Своїми молитвами Іоанн не тільки спокутував власну провину, а й захищав навколишні села і поля від стихійних лих, градобоїв, повеней, а людей і худобу від хвороб, пошестей і мору. Через це в народі Іоанна охрестили святим Іваном, а долину, через яку він кожні сто років ішов до ріки Кривуліни, нарекли Долиною Святого Івана.
Навантажені величезними в’язанками пуча, ми ледве вилізли на Небесі. Скинули під хлівом, полегшено зітхнули. Дід штовхнув мене ліктем й показав рукою за стодолу. Там, ховаючись за стіг сіна, баба Фіскарошка злодійкувато підглядала у двір пана Фийси.
– Марько, там што – безплатне кіно продають? – поцікавився дід.
Баба притиснула до вуст перст, поманила до себе і, якось по-дитячому ощасливлена, показала на обійстя пана вчителя. Від побаченого аж гикнули. Подвір’ям, карбуючи чітко крок, марширував гусарський полковник у розшитій золотом формі, високих шкіряних чоботах із дзвінкими шпорами, довгою шаблею у срібній піхві при лівому боці – цей вояк ніби явився із дитячого сну або Різдвяної казки. Він гордо, дивлячись тільки в небеса, марширував, віддаючи собі команди по-угорськи: «Еть-кетів…еть-кетів…еть-кетів»(раз-два…раз-два…раз-два…). Ми з дідом витрішкувато переглянулися.
– Не випулюйтесь так, – пошепки сказала баба. – Хіба не видите, наші небожатко паночко Фийса готуються зустрічати своїх соплемінників.
І справді, ніхто б у цю мить не впізнав, не повірив, що цей стрункий, вишколений, меткий, неймовірно красивий гусар – наш бідний сусіда, згорьований, причавлений життям старий учитель пан Фийса.
Дід штовхнув ліктем бабу і німо кивнув головою. Баба сердито зиркнула і знову зціпила вуста пальцем – мовчіть і дивіться. А бойовий гусар і далі, віддаючи команди сам собі, чітко марширував, закинувши гордо голову уверх. Бачилося, він демонстрував військовий вишкіл перед своїми давно полеглими бойовими побратимами. Вони в цю мить стояли струнко на островах осінніх хмар у небесах і звідти, з височінь Господніх, милувалися своїм живим командиром. Видно, стомившись, гусарський полковник зупинився, зняв високу шапку із пишним пером райського птаха, поклав у зігнуту лівицю. Став на праве коліно і, опустивши покірно голову до землі, чітко промовив:
– Це я, ваше імператорське величенство! Простіть мене, що залишився живим! Що не вмер у глибоких водах Дунаю. Що не розбився в альпійських прірвах. Що не влюбилась в мене жодна куля на полях кровопролить. Всі мої уже давно стоять перед брамою Господньою, а я? Простіть, що вижив! Але, Ваше імператорське величенство, не судіть тяжко, бо вижити мені у сьому земному аду було намного більший подвиг перед Господом, аніж покласти за Вас голову на бранному полі.
Тут гусарський полковник умовк, наче його бесіду нарешті таки перервала куля з далекої войни. Плечі здригнулися і великомученик-гусар опустив покірно голову. У цю мить над хатою пана Фийси завис сяючий острів. Із великої білої хмари, немов із Різдвяної сніговійниці, вийшов імператор Ференц Йовжка. По білих пухнастих східцях спустився у двір нашого сусіди. Імператор був зодягнений у довгу білу одежу, схожу на грецьку туніку, і з сяючою короною на голові.
– Простіть мені, мій імператоре, що я лишився живим і не прийняв достойної смерті, – знову тихо промовив гусарський полковник, не підводячи голови.
Імператор Ференц Йовжка підійшов повільно до старого гусара, щось заспокійливо сказав, утішив… А далі тепло, по-батьківськи погладив свого вірного воїна по сивій, покірно схиленій, але нескореній голові.
З усього видно, його Величність був гордий за свого вірнопідданого, бо й справді, померти на полі бранному – це не такий вже й великий героїзм. А ось вижити на понівеченому полі житейському – це справжній подвиг, гідний великих воїнів.
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.7
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.8
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.9
