Рабська психологія формувалася довго…
«Рабська психологія формувалася довго. Знадобився Терор, починаючи з двадцятих років, треба було висилати людей у Соловки, на Колиму, в Магадан, треба було розкуркулити найкращих селян, заслати їх до Сибіру. Потрібні були розстріли дворян, опозиції, спеців, а потім і безпричинні розстріли у всіх республіках, містах, треба було знищити мільйони та мільйони радянських людей — це на їхніх трупах зріс страх. За тоталітарного режиму в атмосфері страху прожило кілька поколінь. Батьки відповідно виховували дітей. Одне можна було говорити вдома, інше слід було відповідати у школі.
Не хотіли вчити дітей брехати, але й не можна було дозволити їм повторювати те, що говорили вдома. Дітей привчали до подвійного життя. Людина майже ніде не наважувалася бути самою собою. Говорити те, що думаєш, цього ніколи не потрібно, треба говорити те, що належить. Мої однополчани, безстрашні люди після війни не наважувалися виступати зі своєю думкою, оскаржити якогось інструктора райкому, відмовчувалися, покірно піднімали руку, голосуючи разом з усіма.
Страх доносів, страх “органів” – від нього ніяк не оговтатися, він і досі передається у спадок. Зарубцювалося, але раз у раз нагадує про себе. Підозрілість залишилася. Обережність висловлювань зберігається. Ми так звиклися з брехнею – і нашою, і брехнею влади, що вона стала природною. Ми залишаємося готовими до покори. Це все ускладнення від тривалої хвороби страху.
Звідки сьогодні така ностальгія за жорстокістю? Тому що вона асоціюється із силою та втраченою державною величчю. Бо панує безкарність. Така, що часом замислюєшся і про страту… У Німеччині немає цієї відстороненості від злочину влади. Німеччина проробила величезну роботу з усвідомлення історичного минулого на особистому рівні. А ми, які пройшли через сталінізм, таку роботу не провели. Ми не осмислили свою особисту відповідальність перед минулим. Ця відстороненість дає якщо не індульгенцію, то впевненість у невинності… І ще: визнання трагічних помилок влади, національної ганьби ніколи не було справою державної ваги. Лише перемоги, завоювання, героїка.
У нас не було “Нюрнберзького процесу” над більшовицьким режимом. Наше радянське життя, наш комуністичний режим можна й порівнювати з фашистським… Справедлива, заслужена гордість і радість від Перемоги ніби позбавила нас можливості зіставлення двох тоталітарних режимів. Перемога – наше виправдання, як би можливість списати усі гріхи. До речі, культ Сталіна спотворив історію Великої Вітчизняної війни. Сталіна зробили єдиним автором Перемоги. Привласнив перемогу, і ніхто не смів заперечити… Так от хоча б через багато років пора зайнятися самими собою. Нам потрібний свій “Нюрнберзький процес”. – Данило Гранін.
Російський письменник Данило Гранін розповідав, як їздив із делегацією письменників до Бухенвальду. Табір розташований дуже близько до міста, і Гранін зрозумів, що городяни чудово бачили труби крематоріїв, що димляться. Він захотів пити, і поки йому в кіоску наливали воду, спитав у продавчині, як вона почувалася під час війни.
“Ах, що ви! – відповіла вона, – Ми ж нічого не знали!”
“Але ж ви бачили труби, що димляться!”
“Ні. Не бачили. Ми дивилися в інший бік”.
І Гранін з гіркотою пише, що для того, щоб дивитися в інший бік, потрібно знати, куди дивитися не слід.
Ми ж не втомимося повторювати цю просту, але від того не менш лякаючу істину – в Росії не існує людей, які б не знали, що відбувається, як усередині її меж, так і на чужих землях. У вік інтернету та отримання інформації в один клік тим більше не варто думати, що хтось просто не знає правди. Є два камені, які зацементовані у підкірці мозку. На одному висічено “мета виправдовує знаряддя”, а на іншому “моя хата з краю”. Ці два якорі не дають ні мисленню, ні серцю шансу на прояв людяності.
І поки це осмислення історичного минулого на особистому рівні не настане, то ні про яке майбутнє, а тим більше про “прекрасне”, мови йти не може. Або подолання минулого, або криваві рецидиви.
Сьогодні це Україна. Хто завтра?
