«КОНЦЕПЦІЯ «РУССКОГО МИРА» ЗНАХОДИТЬСЯ В ЖОРСТКІЙ КРИЗІ»
Що означає визволення Херсона для «русского мира»? Як воно змінить перебіг внутрішніх подій у Росії? Чим путінський режим відрізняється від пізнього СРСР і яким буде його розпад? На запитання The New Times відповідають Олексій Юрчак, професор Каліфорнійського університету Берклі, та Андрій Колесников, старший дослідник фонду Карнегі, колумніст The New Times
Євгенія Альбац: Головна подія останніх днів — це, звісно, визволення Херсона, окупованого на початку цієї ганебної війни, 3 березня 2022 року. Що, на вашу думку, означає сам факт деокупації Херсона — і для Києва, і для Москви? Я нагадаю, що Херсон — це єдине обласне місто, яке вдалося взяти російським військам, хоча війна триває майже 9 місяців.
Олексій Юрчак: Завдання, яке Путін тримав у себе в голові, виявилося повністю помилковим. Він та його оточення зіткнулися з непередбачуваними подіями, які довелося на ходу переформулювати, змінювати ставлення до них, змінювати причини цієї війни, змінювати формулювання та методи.
Що відбувалося із захопленням територій та їх залишенням — вписується у цей непередбачуваний та малопередбачуваний сценарій. Тобто важко сказати, якимось чином вони зараз змінюють свої плани, тому що ці плани були змінені на самому початку. Відповідно, те, що відбувається зараз на фронтах, є продовженням перших трьох днів.
Те, що Україна чинить опір, бореться за свою незалежність, і це стало боротьбою всього народу, виявилося повною несподіванкою для Путіна. Я думаю, Росія поступово витіснятиметься, залишаючи території, і влада знову намагатиметься переформулювати свої завдання. Жодного особливого бажання російського народу, жодного бажання армії брати участь у цьому немає. Є нерозуміння, є непередбачуваність. Я думаю, що це призведе врешті-решт до зміни режиму в Росії, не обов’язково шляхом перевороту та повного зламу системи, але, безумовно, його зміни.
Тобто я б дивився на події в Херсоні не як на локальну важливу подію, чим вона безумовно є, а як на частину непередбаченого розвитку фантасмагоричної ідеї, яка була у вождя на самому початку і яка ніякого відношення до реальності не мала.
РЕФЕРЕНДУМИ «НАЗЛО»
Євгенія Альбац: Херсонська область, як і Запорізька, Донецька та Луганська, була анексована і, більше того, включена до складу Росії та названа в Конституції РФ. Якщо дотримуватися логіки кремлівської юстиції та кремлівського конституційного права, то зараз частина Російської Федерації виявилася зайнятою військами України. Що про це говорять у Москві? І як одне з одним поєднується?
Андрій Колесніков: У Москві всі розмови в телевізорі, у соціальних мережах (той самий Дмитро Медведєв) висловлюють думку влади, що все одно Херсон — це Росія і «повернеться додому», як вони всі тепер говорять. З протилежного боку ми бачимо дуже помітну ейфорію, яка є абсолютно природною, тому що подія знакова, багато в чому символічна: Херсон — один із символів цієї війни. Проте це справді якийсь епізод усередині цієї війни, напевно, епізод іншої його фази, коли рух йде повільно, але вже із заходу на схід, а не зі сходу на захід. Тут є кілька знакових предметів. Наприклад, квіти, про які говорили, що ними зустрічатимуть російські війська у Києві, тепер виявилися символом визволення Херсона, ними зустрічають інші війська — українські. Через 9 місяців, але зовсім іншу армію. Це злам російського шаблону, якщо звичайно середні росіяни захочуть це помітити.
У цій історії є ще безліч локальних моментів, наприклад, що відступ із Херсона схвалено такими спеціальними людьми, які тепер все або засуджують, або схвалюють. Це нова група у російській еліті (або паралельній еліті), яка стає дуже впливовою — Пригожин та Кадиров схвалили відступ та похвалили генерала Суровікіна. Тут виникає такий цікавий сюжет, коли сказане Пригожиним набагато важливіше за те, сказав Шойгу, наприклад. А Путін просто промовчав.
ПРОДОВЖУЄМО ТРЕНД, ЯКИЙ ВЖЕ НАМІТИВСЯ: БАЖАННЯ НАВІТЬ У ПРИХИЛЬНИКІВ ПУТІНА ЗАКІНЧИТИ ВЖЕ, НАРЕШТІ, ЦЮ ІСТОРІЮ МИРНИМИ ПЕРЕГОВОРАМИ
Щодо одного з ключових питань — чи розхитався режим через падіння Херсона, — я думаю, не сильно розхитався. Хоча ми розуміємо, що це трішки змінює настрій і що це відбувається на тлі іншого нового явища, тепер уже низового бунту мобілізованих. Це не ті протести, на які ми чекаємо, вони не мають політичного значення, це протести людей, які, по суті, збиралися воювати, вважали, що це їхній довг, проте готові воювати за гроші, а гроші їм не платять. Це дуже специфічний протест, у тому числі протест родичів, дружин та матерів. Це ще одна фонова подія у всій цій історії.
Яструби, звісно, незадоволені тим, що Путін здав Херсон. Ці голоси лунають. Виміряти достовірно, у частках відсотка, скільки таких людей неможливо. Але вони є й їх, мабуть, багато. А в середньому, я думаю, це продовжує тренд, який уже намітився: бажання навіть прихильників Путіна закінчити вже нарешті цю історію мирними переговорами. І все під акомпанемент натяків на те, що російська сторона готова до переговорів і завжди була готова. Звичайно, це не реалістичний сценарій, проте словесне тло, орієнтоване на те, щоб якось поговорити з протилежною стороною, виникає. А протилежний бік, розвиваючи успіх, звичайно, не дуже готовий до розмови на умовах противника. Думаю, на жаль, обидві сторони не підійшли до якогось реалістичного сценарію можливих мирних переговорів.
Євгенія Альбац: Надійшло повідомлення, що голова ЦРУ Білл Бернс, якого ми добре знаємо, оскільки він був послом США в Москві, і директор Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації Наришкін зустрілися в Анкарі. До цього надходили повідомлення, що радник президента США Джейк Салліван веде переговори з помічником президента Путіна Ушаковим та секретарем Ради безпеки Патрушевим. Таке відчуття, що весь час якісь переговори тривають. Що ви про це знаєте?
Андрій Колесніков: Мене навіть трошки злякала ця новина. Рік тому він приїжджав до Москви з метою повідомити Москві, що «ми, хлопці, знаємо про ваші плани, ми знаємо, що ви збираєтеся зробити це», маючи на увазі, що Росія потім зробила 24 лютого. Що він зараз сказав Наришкіну — а в офіційному повідомленні було щось про ядерну зброю, і в мене, чесно кажучи, завмерло серце — чи Бернс Наришкіна не інформує, що «ми знаємо про ваші ядерні плани». Дуже не хочеться в це вірити, але в даному випадку все можливе.
Проте, так, це не переговори, а швидше за все розмови — вони вселяють якщо не оптимізм, то певну надію на те, що рано чи пізно якийсь канал таки встановлюватиметься. Тому що поки що каналу в класичному сенсі немає. Це не той Big Channel, який був між Кісінджером та Добриніним, який дозволив потім готувати розрядку міжнародної напруженості.
Тому все, як і раніше, в руках дистанційованого, бункеризованого, що високо сидить, спостерігає за всім з якогось величезного пагорба Путіна. Що в нього в голові, що він там вирішив, хто на нього впливає, ми не знаємо.
Євгенія Альбац: Ми знаємо з витоків, що начебто б військові ще в першу половину жовтня вмовляли Путіна віддати Херсон через безперспективність оборони: треба віддати Херсон, щоб зберегти живу силу та техніку. І з тим, і з іншим, як ми знаємо, у Росії зараз колосальні проблеми. Путін категорично сказав – ні. Тоді що сталося, і чому Путін це ніяк не коментує?
Андрій Колесников: Ймовірно, він не дуже точно оцінював військові перспективи кампанії, яку затівав, інакше не влаштовував би референдуми на захоплених територіях. Чи це було зроблено на зло, у тому сенсі, що все одно ми проведемо ці референдуми, тим самим відріжемо можливості для мирних переговорів. Тут неможливо знайти нічого раціонального.
РОЗРИВ СВІДОМОСТІ — ТОДИ І ЗАРАЗ
Євгенія Альбац: Мій сьогоднішній гість Олексій Юрчак — автор книги «Це було назавжди, доки не скінчилося» про останню фазу Радянського Союзу. Скажіть, Олексію, з погляду антрополога, дослідника — те, що ми зараз спостерігаємо в Росії щодо війни, схоже на те, що було наприкінці радянської влади?
Олексій Юрчак: Так й ні. Велика відмінність пізнього радянського періоду від сьогоднішньої ситуації у Росії у тому, що, хоч як ставитися до Радянського Союзу, він заявляв і пропонував побудова майбутнього. І вся повсякденність, вся політична система, вся система освіти завжди була налаштована на перспективу. До цього можна було ставитися з інтересом чи вірою на початку радянської історії, меншою мірою наприкінці. Але за всього цинізму це було головним. Тому дуже складно було уявити, що система розпадеться.
Щодо сьогоднішньої путінської Росії, на мою думку, відчуття цілком протилежне. Якщо ви сьогодні запитаєте у більшості, від так званих еліт до звичайних росіян, у чому полягає завдання держави, в чому полягає завдання цієї війни, їм буде дуже складно її сформулювати. Нерозуміння та непередбачуваність – головне відчуття. І очікування того, що щось зміниться, явно витає в повітрі: або все зруйнується, або має бути якась велика зміна.
Євгенія Альбац: А як це може змінитись? Ви у своїй книзі кажете про те, що в пізньому Радянському Союзі існувала ідеологія, в яку ніхто не вірив. І це дводумство роз’їдало імперію. Як це змінюватиметься в нинішній Росії, у співтоваристві опортуністів, де піднімають на щит війну і говорять про відродження великої Російської імперії лише до того часу, переконана, доки туди йдуть бюджети. Низової мобілізації не видно. Мабуть, треба чекати нагорі. Що відбуватиметься? Як це може скінчитися?
Олексій Юрчак: Як це може змінитись, ми знати не можемо. Тому що ми не знаємо, як влаштований простір, де ухвалюються рішення, він абсолютно закритий. Він завжди імітаційним способом уявляє нам те, що він робить, і ми знаємо, що це неправильно, що це повна брехня, відбувається все по-іншому. Це перше.
Друге: простір ухвалення рішень, який повністю закритий від нас, перебуває у стані непередбачуваності, тому що сам зовсім не очікував того, з чим зіткнувся. Тому говорити про якісь сценарії дуже складно. Я спробую сказати про те, що мені здається можливим.
Безумовно, є спроба з цього вийти зі збереженням — і це головне завдання — конкретного персонажа, його життя. Я сумніваюся, що в цій системі можливий переворот. Не вірю я й у те, що можлива революція знизу. У таких диктатурах рух знизу виникає, коли включені реформи та з’являється вікно можливостей, як було у Радянському Союзі. Це зовсім не пов’язане з опортунізмом мас, це пов’язано з тим, що вони не мають ні влади, ні інформації, ні ресурсів, щоб об’єднуватися. Немає публічного простору, де можна спільно діяти і навіть у це вірити. Коли воно з’явиться, тоді з’явиться і рух знизу.
Якщо не переворот і не революція знизу, то будуть реформи нагорі, які, на мою думку, можуть призвести до якоїсь домовленості зміщення Путіна в ту позицію, яка його захищає, яка більш-менш імітаційна (на кшталт «лідера нації»), і встановиться колективне управління, яке намагатиметься налагодити нові зв’язки із Заходом, налагодити порушені економічні зв’язки.
Мені здається, що це найімовірніший результат. Можливо, зміни відбуватимуться досить швидко, бо тепер уже стало зрозумілим, що підтримка цього режиму теж досить імітаційна. Переважна більшість населення не готова взяти відповідальність за цю війну. Не готова не тому, що вони опортуністи, а тому, що не можуть етично підтримувати те, що незрозуміло, що виглядає нелюдським та ірраціональним.
ВАРІАНТИ ЗМІН
Андрій Колесников: Це дуже цікаве саме собою порівняння пізнього СРСР із тим, що відбувається зараз. Справді, є певна схожість, але відмінностей, мабуть, навіть більше.
На пізньому брежнєвсько-черненківському етапі людей менше залучали до пропагандистських дій, ніж зараз. Нині залучають дедалі наполегливіше. Вимагають, щоби ти підтримував Путіна. Від вчителів вимагають, щоб вони проводили «Розмови про важливе», щоб діти щопонеділка марширували з прапором, щоб грав гімн. Процвітають — мабуть, поки що не масове явище, але вже не точкове — доноси на професорів та вчителів. І навпаки, професори, вчителі доносять на дітей, студентів чи учнів. Це залучення активно почалося саме з лютого. І хоча спочатку люди не звертали уваги на війну, яка йшла паралельним треком, потім, коли почалася часткова військова мобілізація, стало зрозуміло, що громадянам доведеться розділити відповідальність з начальником, нікуди подітися.
Навіть пізній СРСР із його цинізмом таки передбачав якусь позитивну мету. І ця спільна справа була позитивною. Ми щось будуємо, і ми маємо приклади успішного будівництва: космічні перегони, супутник, Гагарін, сибірські будівництва, горезвісні ГЕС, які зараз руйнуються путінськими військами. Сьогоднішнє «ми» будується на негативі – на бомбардуваннях та руйнуваннях. І минулого, причому це минуле навіть не 60-ті роки, не хрущовське, а Сталін, жорстокість, виправдання репресій.
І чим це може закінчитися за відсутності позитивного мети, якоїсь вимірної мети, яка, до речі, у Путіна в якомусь вигляді була раніше? Ми будуємо якийсь капіталізм, щоб у Росії стало комфортно. Ми будуємо велику Росію. Ми приєднали Крим без жодного пострілу, що було величезним плюсом. Ось ми тепер великі. Що далі?
Настає етап цієї страшної спеціальної військової операції, яка не має жодної видимої мети. Повернути додому територію? Що середньому росіянину до Херсона та Запоріжжя? Середній росіянин будь-якого віку, зокрема старшого віку, розуміє, що це Україна. Крим ще туди-сюди, імперська територія, Катерина II, санаторії імені XX партз’їзду, сонячне дитинство і таке інше. Одеса навіть у певному сенсі якийсь імперський топонім. Але ж Херсон і Запоріжжя — це що таке, які це наші землі? Все це, безумовно, вводить населення у ступор. Воно продовжує механічно підтримувати Путіна. Воно було розтривожене частковою мобілізацією. Підтримка не сильно знизилася, але всередині цієї механічної підтримки відбуваються якісь зрушення, глухе невдоволення накопичується, причому не серед просунутих верств, які як не підтримували Путіна, так і не підтримують ці 20% умовно. А ось десь у глибині маси, якщо брати опитувальну соціологію, кількість тих, хто безперечно підтримує спецоперацію, знижується. Вже 44%, а чи не 50%. Це серйозні зрушення.
Проте, мабуть, це може тривати довго. Ресурси виснажуються, але швидкість виснаження нам дуже зрозумілий. Я маю на увазі і людські ресурси, і економічні, і психологічні ресурси нації. Режим може проіснувати і після 24 року, і Путін може стати наступним президентом. Але він щось має запропонувати до виборів. Не кажучи про те, що найяскравіший період — після 24-го року. Що він, власне, пропонуватиме людям? Із чим він працюватиме, з яким населенням? З яким людським капіталом? Із демографією у нас все погано, це велике питання.
А значить те, про що говорив Олексій, — якісь зміни, реформи згори. Напевно, це найреалістичніший сценарій. Але боюся, що це не за Путіна, з Путіним уже не вийде. Йому вже пропонували варіанти модернізації останньої програми Кудріна, йому пропонували ще за Медведєва варіант модернізації. Все це виявилося абсолютно не потрібним. Йому, виявляється, потрібне було те, що він зробив у лютому. Це його особистий проект і він його здійснює. Без мети.
Євгенія Альбац: Чесно кажучи, я не дуже розумію, як Путін може залишатися при владі, враховуючи, що проімперським елітам, які з різних причин керуються гаслом великої Росії, завоювання земель і відновлення Радянського Союзу, він не зумів доставити те, що вони хотіли. У цьому сенсі він абсолютний лузер у їхніх очах. Антиеліти, які оппортуністичні і які завжди хотіли бути частиною Заходу, як мінімум у можливості споживання на Заході, він позбавив такої можливості. Вони втратили мільярди, власність, і все інше. Для населення, яке в останні 20 років трохи краще стало жити, принаймні до 14-го року – доходи знову пішли вниз. Силовики? Раптом виявилося, що вкрадено все, що інвестувалося у реформу армії після 2012 року. На чому Путін може утриматися? Він не зумів дати те, заради чого його тримали на престолі.
МЕХАНІЗМ «РУССКОСТИ»
Олексій Юрчак: Мені здається, спочатку раціональністю Путіна, його аргументацією для себе та для «більшості людей» було не так відтворення Радянського Союзу чи Російської імперії, як ідея «русского мира». А вона, у принципі, пов’язана з поняттям російської культури. У моєму предметі так розуміли культуру у ХІХ столітті. Носії мови, культури зараз мешкають і в Україні, і в північному Казахстані. Радянський Союз розпався, і ці співвітчизники виявилися розділені. Але культура не в такий спосіб функціонує. Вона є процесом, що постійно перебуває в змінах. У ній багато протиріч, і немає єдиного механізму російськості. Люди, які говорять російською мовою в Україні вже багато років, є частиною зовсім іншої ідентичності. Це нормально. Так влаштовано поняття мови та культури.
Але путінська інтерпретація того, що таке «русский мир» виявилася помилковою. Виявилося, що справа не в тому, що армія слабка і все вкрали, а в тому, що немає підтримки в Україні. «Русский мир», виявляється, не зацікавлений у Росії. Те, що люди виходять із квітами та прапорами у Херсоні зустрічати своїх хлопців із ЗСУ, ще раз підтверджує це. Концепція «русского мира» Путіна перебуває у жорстокій кризі, і мені здається, це головний результат «спеціальної операції», а не те, що вся система неефективна, все вкрадено тощо. Його філософський базис, те, на чому він ґрунтує свою ідею, свою місію, що він має зробити для історії — це все виявилося в кризі. Тому вони зараз перебувають у такому здивуванні.
Коли я говорю, що якісь реформи можливі нагорі, принаймні вони шукатимуть цих можливостей, мені здається, доведеться якимось чином інакше сформулювати завдання всієї держави. І для цього треба якось м’яко змістити Путіна і привести до керівництва якусь групу, яка не формулюватиме нову ідеологію, а просто говоритиме, що треба налагодити відносини зі світом, відносини всередині суспільства, нікого не звинувачуючи, намагаючись створити видимість, що були допущені помилки, які не такі важливі, ми їх швидко вирішимо. Наскільки це реально, я не знаю. Я думаю, що для них це єдиний спосіб вийти із цієї ситуації.
Ще раз: повстання знизу нема, але й підтримки немає. І діяти так, як це було раніше, підтасовуючи усі вибори, говорячи, що всі нас підтримують, мені здається, буде вже неможливо. І перевороту нагорі мені здається, бути не може у цій системі, в якій настільки всі пов’язані, всі атомізовані, стільки різних агентів нагорі, що створити їм якусь групу, яка проведе переворот, нереально.
Євгенія Альбац: Зрозуміло, що Путін насамперед обтяжений інстинктом самозбереження: як відійти від влади, щоб йому при цьому не перерізали горлянку. Це очевидно. Але я вас слухаю, Олексію і думаю, що ж тоді була за експертиза, що вони змогли помилитися настільки принципово у своїй оцінці «русского мира»? Хіба ще у 14-му році, коли провалилася ідея з Новоросією, не було зрозуміло, що жодного «русского мира» неможливо побудувати?
ДЕРЖАВНА МАШИНА ДІЙСНО КЛЕПАЄ «ІНОЗЕМНИХ АГЕНТІВ», КЛІПАЄ АНТИДЕМОКРАТИЧНІ ЗАКОНИ, НАКАЗУЄ ЗА «ДИСКРЕДИТАЦІЮ» АРМІЇ, ЗА «ФЕЙКИ». ВСЕ ФУНКЦІОНУЄ, ВСЕ ХОДЯТЬ СТРОЄМ
Андрій Колесніков: Я думаю, що вони справді помилилися. Справді неправильно оцінювали стан «русского мира», чи канонічної території РПЦ, чи спільноти «братів». Виявилося, що брати мають власну ідентичність. Як написав десь колишній посол Фінляндії в Росії, дуже розумна людина Рене Нюберг: «Те, що сталося, — це провал українських досліджень». Насправді це провал досліджень набагато більшої якості: пострадянських досліджень, якщо вони взагалі проводились. Очевидно, це уявлення про світ очима спецслужбистів. Вони вважали, що йдеться про відновлення імперії, щоб продовжити життя режиму та самому Путіну. При тому, що Путін цілком міг це зберегти, не роблячи катастрофічних кроків. Все, що він затіяв, все вийшло навпаки, включаючи проблему з економікою, з демографією, з лояльністю еліт, яким доводиться бути з Путіним або імітувати підтримку, таємно його ненавидячи. Вони надто глибоко загрузли. І це продовжує життя режиму. Державна машина працює, справно клепає «іноземних агентів», клепає моторошні антидемократичні закони, карає за «дискредитацію» армії, за «фейки». Все функціонує, усі ходять строєм.
У цьому система освіти руйнується зсередини. Виходять викладачі — хтось сам, когось «зачищають». Змінюється Болонська система. Президент Академії наук зустрічається з Путіним і каже: «Ми маємо працювати на держзамовлення, ми маємо працювати на державу». Це про науку, яка, загалом кажучи, інтернаціоналізована і в усьому світі працює не на державу, а на загальнолюдські знання.
І щоб продовжити це все, починаються найжахливіші розмови про те, що з нами Бог, а з іншого боку — Сатана, Ібліс і Люцифер. Сидять і вигадують це все, радяться, мабуть, уже з тими, з ким ніколи не радилися — із ультраправими мислителями. Виникає теза про народну війну, яку підкинув Кирієнко. Мені не здається, що після того, як суспільство було певною мірою модернізовано і стало в західному сенсі споживчим, люди готові йти вмирати. Дискурс героїзації насильства, дуже архаїчний дискурс героїзації смерті теж став присутнім. Як це терплять люди, які ходять у дорогих італійських костюмах, їздять на БМВ, у яких діти вже закінчили усі західні виші? Як це може співіснувати?
За своїми власними почуттями, нерепрезентативними, я розумію, що боюся розмовляти із співвітчизниками. Боюся натрапити на запеклого прихильника війни. Я не розмовляю з таксистами, як багато хто це робить, вважаючи таксистів носіями народної мудрості. Я малодушно намагаюся розмовляти з людьми мого кола, але в моєму колі є люди, які підтримують війну. Їх мало, але вони є. І ці речі пояснити практично неможливо — як може освічена людина, небідна, яка звикла до західного способу життя, до того, що ми живемо у західному світі по суті все наше життя, може підтримувати це все, як тепер прийнято говорити.
КОЛИ Ж ЦЕ КІНЧИТЬСЯ?
Євгенія Альбац: Останнє питання. Коли це може закінчитися? Коли та чим може закінчитися війна? Коли може закінчитись цей кошмарний, реверсивний, неліберальний тренд, який ми спостерігаємо в Росії, і чи закінчиться він?
Олексій Юрчак: Коли сказати важко. Мені здається, що підтримка активна, пасивна, різна режиму від тих людей, з якими ми боїмося говорити, розсиплеться дуже швидко, як тільки почнуться зміни. Ця підтримка побудована на конкретному сьогоднішньому контексті, коли у людей за великим рахунком не дуже великий вибір, як ставитись до чогось, щоб нормально зберегти себе як суб’єкта. І як тільки почнуться зміни, виявиться, що люди не вийдуть із плакатами «Поверніть нам Путіна!» Цього не буде. Коли почнуться зміни, я не знаю, сподіваюся, недовго чекати. А коли вони почнуться, виявиться, що вони відбудуться дуже швидко. У цьому я бачив би паралелі з пізнім Радянським Союзом, найпізнішою перебудовою, коли стало зрозуміло, що система обвалюється — її фундаментальні речі опинилися під питанням 90-го року. Відчуття того, що це все не може повернутися назад, і величезне бажання брати участь у цьому виявилося масовим. І це було, мабуть, найбільшим подивом самого кінця Радянського Союзу. Я думаю, що буде щось аналогічне.
Андрій Колесников: За всієї зовнішньої абстрактності це цікаве та конкретне питання. Тому що в наших московських розмовах це лейтмотив: «Господи, коли це все закінчиться нарешті вже?!» Зрозуміло, що це емоційний вигук. Є й інший вигук, який часто зустрічається в розмовах: «Добре, що мама не дожила, цього не побачила», «Добре, що Іван Іванович не дожив — він би не пережив цього кошмару». Є ще один вислів: «Ми ж пожили, а от дітей шкода» — з чого я можу зробити висновок, що багато кіл середнього класу, інтелігенції припускають, що це може тривати невизначено довго. І така нескінченність невизначеності — це дуже тяжкий психологічний стан. Але дійсно, зміна формації може відбуватися несподівано і швидко, і люди дуже швидко до цього адаптуються, змінюють навіть уявлення про світ або вдають, що змінюють. Як писала Ханна Арендт в одному повоєнному есе: «Як так вийшло, що одразу наступного дня після падіння гітлерівської Німеччини в країні не залишилося нацистів? Куди вони всі поділися? Вони наступного дня як би зробили ось так… І сказали: «Ну були помилки молодості, і взагалі ми нічого не знали. Все нормально. Ми рухаємось далі».
На жаль, бажання змін – воно абстрактне, але воно є. Путін, загалом, пропонує ці зміни. Насправді те, що він зробив 24 лютого, у певному сенсі зміни є. Ось ви щось хотіли змінити у житті. Ви жили, економіка наче нормально працювала, але весь час було нудно. Ось вам зміни. Ось вам щось підбадьорливе. Ось зараз буде перемога. І ми знову у розвиненому стані проіснуємо ще якийсь час. «І я вам подобатимуся, а ви мені подобатиметеся». Але не вийшло, зірвалося.
Повторюся, суспільство перебуває у стані абсолютної дезорієнтації, ступору, нерозуміння, тривожності, яка так до ладу і не спала після часткової мобілізації. І це загальне здивування теж, напевно, має якийсь ресурс тривалості. Не дано нам передбачити. Але зміни, безумовно, будуть, куди вони подінуться? Питання коли? – Залишається без відповіді.
*Євгенію Альбац Мін’юст Росії вважає «іноземним агентом».
