Отто Скорцені: нацист, який став найманим убивцею Моссада
11 вересня 1962 року зник німецький вчений – Хайнц Крюг перебував у своєму офісі, а додому не повернувся.
Одна деталь була відома лише поліції Мюнхена – Крюг був пов’язаний із Каїром.
Він був одним із десятків нацистських експертів у ракетобудуванні, які розробляли сучасне озброєння для Єгипту. Нині вже не існуюча ізраїльська газета HaBoker давала події наступне пояснення: єгиптяни викрали Крюга, щоб той не міг мати жодних справ з Ізраїлем.
Тепер, ґрунтуючись на інтерв’ю з колишніми офіцерами Моссада та ізраїльтянами, які мали 50 років тому доступ до архівів розвідки, можна сказати, що Крюга було вбито ізраїльським шпигуном з метою залякати німецьких учених, які працювали на Єгипет.
Більше того, цим ізраїльським агентом був… Отто Скорцені, екс-штандартенфюрер СС та улюбленець Гітлера.
Фюрер нагородив Скорцені найвищим орденом нацистської армії – Лицарським хрестом Залізного хреста – за звільнення з ув’язнення поваленого фашистського диктатора Беніто Муссоліні.
Але то було тоді. До 1962 року, за даними наших джерел, які погодилися розкрити інформацію лише на умовах повної анонімності, Скорцені працював на Моссад, назва якого з івриту перекладається як «Відомство розвідки та спеціальних завдань».
Моссад зробив пріоритетним завдання щодо зупинення роботи німецьких учених над ракетами для Єгипту. За кілька місяців до своєї загибелі Крюг та інші німці, які працювали в єгипетській ракетно-будівельній галузі, отримали повідомлення із погрозами. Декому з них серед ночі дзвонили по телефону і наполегливо просили вийти з ракетної програми, а іншим були надіслані листи з вибухівкою. Декілька людей отримали поранення внаслідок вибухів.
Так сталося, що Крюг був першим у списку Моссаду.
Під час війни, що закінчилася за 17 років до цього, Крюг був частиною команди полігону Пенемюнде – ракетного центру Третього рейху (розташовувався під однойменним містечком на північному сході Німеччини). Група під керівництвом Вернера фон Брауна пишалася спроектованими ракетами «Фау», за допомогою яких майже вдалося перемогти Англію, а також планувала створити ракети, які мали б ще більшу руйнівну силу, дальність і точність.
За даними Моссада, за 10 років після закінчення війни фон Браун вів програму конструювання ракет для США. Він запропонував Крюгу та іншим колишнім колегам працювати з ним в Америці. Крюг вибрав інший – здавалося б, вигідніший варіант: він приєднався до групи вчених під керівництвом професора Вольфганга Пільца, яка працювала на Єгипет у рамках секретної стратегічної ракетної програми.
На думку ізраїльтян, Крюг мав знати, що Ізраїль, де знайшли притулок безліч людей, які пережили Голокост, буде мішенню володарів нового військового потенціалу. Переконаний нацист побачив у цьому можливість продовжити знищення єврейського народу.
Погрозливі записки та телефонні дзвінки зводили Крюга з розуму. Він та його колеги знали, що погрози походять від ізраїльтян. Це було очевидно. В Аргентині 1960 року ізраїльські агенти викрали Адольфа Ейхмана, відповідального за знищення євреїв. У Єрусалимі його було віддано суду, а 31 травня 1962 року – повішено.
Крюг відчував, що Моссад затягує петлю на його шиї. Саме тому він звернувся за допомогою до нацистського героя, найкращого з найкращих людей Гітлера.
Наступного дня вчений безслідно зник, за інформацією, отриманою з надійних джерел, він залишив свій офіс, щоб зустрітися зі Скорцені, людиною, в якій Крюг бачив свого рятівника.
Бравий військовий, який виріс в Австрії, був відомий шрамом на лівій стороні обличчя, який він отримав у юності, захоплюючись фехтуванням. Скорцені дослужився до штандартенфюрера (полковника) СС, а завдяки подвигам, що він зробив, будучи командиром розвідки, Гітлер визнав у ньому людину, яка не зупиниться ні перед чим, щоб виконати поставлене завдання.
Заслуги Скорцені надихали німців та викликали повагу ворогів Німеччини.
Американська та британська розвідки називали його «найнебезпечнішою людиною в Європі».
Крюг звернувся до Скорцені, сподіваючись, що великий герой зможе забезпечити вченим безпеку.
Коли двоє чоловіків їхали в білому мерседесі на північ від Мюнхена, Скорцені сказав, що він найняв охоронців, які перебувають у машині, що їде за ними.
Ці люди супроводжують їх у безпечне місце для розмови.
Крюга було вбито в лісі без офіційного обвинувального ув’язнення або смертного вироку. Людина, яка спустила курок, була ні хто інший, як знаменитий нацистський герой війни. Ізраїльській розвідувальній агенції вдалося зробити з Отто Скорцені секретного агента єврейської держави.
«Трійкою», яка вчинила позасудову розправу, керував майбутній прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Шамір, який тоді був начальником підрозділу спеціальних операцій Моссада. У виконанні завдання також брав участь Цві Пітер Малкін, який здійснив захоплення Ейхмана в Аргентині, а пізніше став відомим нью-йоркським художником. Керував операцією Йосеф Джо Раанан – резидент Моссада в Німеччині. Усі троє втратили близьких під час загальноєвропейського геноциду, яким керував Ейхман.
Причини, через які Ізраїль працював із такою людиною, як Скорцені, досить зрозумілі. Необхідно було підібратися якомога ближче до нацистів, які готують новий Голокост.
План дій Моссада щодо захисту Ізраїлю та єврейського народу не мав правил та обмежень. Шпигуни агентства майстерно обминали правові системи в низці країн з метою ліквідації ворогів, чи то палестинських терористів, чи іранських вчених і, навіть, канадського винахідника зброї Джеральда Булла, який працював на Саддама Хуссейна, якого було застрелено в Берліні в 1990 році.
Іноді Моссаду доводилося працювати з не найприємнішими партнерами. Коли така короткострокова співпраця обіцяла успіх місії, ізраїльтяни були готові піти на все.
Але чому Скорцені працював на Моссаді?
Він народився у Відні у червні 1908 року в сім’ї середнього класу, яка пишалася військовою службою в Австро-Угорській імперії. З раннього віку Скорцені здавався безстрашним і талановитим брехуном, який знав безліч способів, як обдурити людину. Це були найцінніші якості для агента Моссада.
У віці 23 років він вступив до австрійської філії нацистської партії. Скорцені служив у озброєній міліції – СА та захоплювався Гітлером. Фюрер був обраний канцлером Німеччини у 1933 році, а потім, у 1938-му, захопив Австрію. Коли Гітлер вторгся в Польщу в 1939 році, то почалася Друга світова війна, Скорцені залишив будівельну фірму, де працював інженером-будівельником, і добровольцем пішов не в регулярну армію – Верхмахт, а в танкову дивізію Лейбштандарта СС Адольф Гітлер.
У своїх мемуарах, написаних після війни, він розповідав про роки служби в СС так, ніби подорожі окупованою Польщею, Голландією та Францією були майже безкровними. Але його діяльність ніяк не могла бути настільки невинною, як може здатися під час читання книги. Він брав участь у боях у Росії та Польщі, і, звичайно, ізраїльтяни вважали, що він причетний до винищення євреїв. Війська СС не були регулярною армією – це було військове крило нацистської партії, що втілювало в життя її план геноциду.
Найбільш відомою та сміливою місією Скорцені була операція 1943 року, коли він звільнив нещодавно поваленого фашистського диктатора Беніто Муссоліні – друга та союзника Гітлера. Але це було задовго до переходу на бік Моссада.
У вересні 1944 року, коли регент Угорщини адмірал Міклош Хорті вів переговори з Радянським Союзом, Скорцені викрав сина диктатора. Під загрозою позбавлення життя сина Хорті, він передав владу пронімецькому уряду, який депортував до концтаборів десятки тисяч угорських євреїв.
У грудні 1944 року за дорученням Гітлера Скорцені був призначений відповідальним за операцію «Гриф» із захопленням генерала Ейзенхауера, під час якої близько 2000 перевдягнених в американську форму англомовних бійців з американськими танками і джипами були направлені в тил наступаючим американським військам. Однак головних цілей ця операція не досягла – багато підлеглих Скорцені було схоплено та розстріляно.
Після цієї місії Скорцені був заарештований та визнаний військовим злочинцем. Два роки він провів у в’язниці, перш ніж у 1947 році американський трибунал вважав за можливе виправдати його. Але незабаром Скорцені знову був заарештований і поміщений до табору для інтернованих осіб у Дармштадті, але втік звідти. І знову світові газети назвали Скорцені найнебезпечнішою людиною та головним військовим злочинцем у Європі. Він насолоджувався своєю славою та опублікував мемуари, які вийшли багатьма мовами світу і неодноразово перевидавались.
Після втечі йому було дозволено оселитися в Іспанії під захистом генералісімуса Франка. У наступні роки Скорцені проводив консультативну роботу для президента Хуана Перона в Аргентині та єгипетського уряду. Саме тоді Отто Скорцені потоваришував із єгипетськими офіцерами, які займалися ракетною програмою та залученням німецьких фахівців.
В Ізраїлі група агентів Моссада розмірковувала над тим, як знайти та вбити Скорцені. Однак у глави агентства Ісера Хареля був сміливий план: замість знищити Скорцені – залучити його на свою сторону.
В агентстві розуміли: для того, щоб підібратися до німецьких вчених, потрібно впровадити туди свою людину. По суті Моссаду потрібен був нацист.
Ізраїльтяни ніколи б довірилися нацисту, але їм вдалося знайти людину, на яку можна було б розраховувати: рішучий, скрупульозний, успішний реалізатор інноваційних планів, що вміє зберігати секрети. На перший погляд, дивне рішення про вербування Скорцені далося нелегко. Складне завдання було доручено Раанану, австрійському єврею, якому ледве вдалося уникнути Голокосту.
Його справжнє ім’я – Курт Вайсман. Після того, як у 1938 році в Австрії до влади прийшли нацисти, його відправили до Палестини, яка на той час перебувала під керуванням Великобританії. Мати та брат Курта залишилися в Європі та загинули.
Як і багато євреїв, що жили в Палестині, Вайсман пішов служити в британську армію. Він був зарахований до королівських військово-повітряних сил. Після створення держави Ізраїль Курт Вайсман взяв єврейське ім’я – Йосеф Раанан. Він був серед перших пілотів крихітних ВПС країни. Молодий чоловік незабаром став командиром ескадрильї, а згодом начальником розвідуправління ВПС.
Своїми успіхами він привернув увагу Хареля, який у 1957 році взяв Раанана на службу в Моссад. Через кілька років Раанан вирушив до Німеччини, де керував секретними операціями, зосередившись на роботі з німецькими ученими в Єгипті. Так вийшло, що саме Раанану довелося координувати контакт та вербування знаменитого нацистського командос Скорцені.
Ізраїльському шпигуну було непросто виконати це завдання, але наказ є наказом. Він створив групу, що вирушила до Іспанії для розвідки. Її члени спостерігали за Скорцені, його домом та місцем роботи. До групи входила молода німкеня з позивним «Анке», яка не була штатним агентом Моссада. Вона грала роль подруги одного з розвідників та відволікала увагу. Все це дуже нагадувало шпигунський фільм.
Якось увечері на початку 1962 року багатий і привабливий, незважаючи на потворний шрам, Скорцені відпочивав в одному з розкішних мадридських барів у компанії молодої дружини Ілзе фон Фінкенштайн. Ілзе була племінницею Ялмара Шахта, який керував фінансами Гітлера.
Вони розпивали коктейлі і розслаблялися, коли бармен представив їм німецькомовну пару, яку він обслуговував. Жінка була гарною собою, і на вигляд їй було не більше 30 років, а її добре одягненому супутникові близько сорока. Вони представилися німецькими туристами та розповіли жахливу історію – на вулиці їх щойно пограбували.
Пара розмовляла бездоганною німецькою, а у чоловіка, як і у Скорцені, був легкий австрійський акцент. Вони назвалися вигаданими іменами, насправді це були агент Моссада, ім’я якого досі засекречено, та його «помічниця» Анке.
Після спільно випитих коктейлів дружина Скорцені запропонувала молодій парі, що залишилася без грошей, паспортів та багажу, переночувати на їхній розкішній віллі. Коли всі четверо увійшли до будинку Скорцені, він розвернувся і витяг пістолет, направивши його на гостей і сказав: «Я знаю, хто ви і чому ви тут. Ви з Моссаду і прийшли мене вбити».
Молода пара залишалася абсолютно спокійною. Чоловік відповів: «Ви маєте рацію наполовину. Ми справді з Моссаду, але якби ми хотіли вас убити, ви були б мертві кілька тижнів тому».
«Ну гаразд, – сказав Скорцені. – Я вб’ю вас набагато швидше».
Тут втрутилася Анке: «Якщо ви вб’єте нас, прийдуть ті, хто не розпиватиме з вами коктейлі. Ви навіть не встигнете побачити їх, як вони виб’ють вам мізки. Все, що нам потрібно, – це ваша допомога».
За хвилину, що здалася годиною, Скорцені опустив пістолет і запитав:
Що саме ви хочете від мене? Агент Моссада відповів, що Ізраїль потребує інформації та готовий щедро заплатити за неї.
Улюбленець Гітлера помовчав кілька хвилин, а потім відповів: «Гроші мене не цікавлять. Я хочу, щоб моє ім’я зникло зі списку Візенталя». Симон Візенталь, відомий віденський мисливець на нацистів, включив Скорцені до свого реєстру гітлерівців як військового злочинця, проте Отто Скорцені завзято заперечував свою провину.
Ізраїльтянин не вірив у невинність високопоставленого нацистського офіцера, але треба було виконати поставлене завдання. «Добре, – сказав він, приховуючи огиду до нациста. – Все буде зроблено, ми подбаємо про це».
Нарешті, Скорцені опустив зброю, і двоє чоловіків потиснули один одному руки. «Я знав, що вся історія з пограбуванням була фальшивкою, – посміхнувся Скорцені. – Просто прикриття».
Наступним кроком стала поїздка Скорцені до Ізраїлю. Раанан організував таємний переліт і Отто Скорцені зустрівся з Харелем. Нацист був допитаний, а згодом отримав більш детальні вказівки та рекомендації. Під час візиту він відвідав музей «Яд ва-Шем», присвячений пам’яті 6 мільйонів євреїв – жертв Голокосту. Скорцені мовчав і, здавалося, був вражений. Один із відвідувачів визнав у ньому військового злочинця. Ранаан, талановитий актор, яким і має бути всякий шпигун, посміхнувся єврейському чоловікові і спокійно сказав: Ні, ви помиляєтеся. Він мій родич, який пережив Голокост».
Природно, багато хто в ізраїльській розвідці цікавився, чому знаменитий німецький солдат так легко погодився співпрацювати з Моссадом. Невже його настільки турбує власний імідж, що він вимагав вилучення свого імені зі списку військових злочинців? Скорцені розумів, що перебуваючи у списку, він був мішенню для вбивства, а співпраця з Моссадом давала гарантію його безпеки.
Новий агент довів, що на нього можна покластися. На прохання ізраїльтян він полетів до Єгипту та склав докладний список німецьких учених та їх адрес.
Крім того, Скорцені надав розвідці дані європейських компаній, які займалися закупівлею та доставкою комплектуючих для єгипетських військових проектів. У цьому списку серед іншого була компанія Intra, що належала Хайнцу Крюгу.
Раанан продовжував керувати операцією, спрямованою проти німецьких учених, проте передав обов’язок контактувати зі Скорцені двом своїм агентам – Рафі Ейтану та Аврааму Ахітуву.
Ейтан був одним із найдивовижніших персонажів ізраїльської розвідки. Він отримав прізвисько Містер Викрадення за участь в організації викрадення Ейхмана та інших злочинців, яких шукали ізраїльські спецслужби. Крім того, Ейтан допомагав Ізраїлю видобувати матеріали для секретної ядерної програми. У 2006 році у віці 79 років він став членом парламенту як глава політичної партії, яка представляє інтереси літніх громадян.
Ейтан підтвердив факт контактів зі Скорцені, проте, як і інші ветерани Моссада, відмовився від більш розгорнутих коментарів.
Ахітув, який народився в Німеччині в 1930 році, також брав участь у багатьох ізраїльських операціях по всьому світу. З 1974 до 1980 року він очолював внутрішню службу безпеки «Шин-Бет», яка зберігала безліч таємниць і співпрацювала з Моссадом.
Агентство намагалося переконати Візенталя прибрати ім’я Скорцені зі списку військових злочинців, але мисливець за нацистами відмовився це зробити.
Тоді Моссад, діючи у своєму репертуарі, підробив листа, в якому Візенталь повідомляв, що відтепер Скорцені «чистий» перед законом.
Отто Скорцені продовжував дивувати ізраїльтян своїм рівнем співробітництва. Під час поїздки до Єгипту він розіслав вибухові пакети, і одна з бомб вбила п’ятьох єгиптян на військовому ракетному майданчику заводу 333, де працювали німецькі вчені.
Кампанія з залякування мала успіх – більшість німців залишила Єгипет. Ізраїль перестав погрожувати вченим і займатися їх знищенням, проте група ізраїльтян була заарештована у Швейцарії, де вони чинили вербальний тиск на сім’ю вченого. Агент Моссада та австрійський учений, який працював на Ізраїль, постали перед судом. На щастя, швейцарський суддя розділяв побоювання Ізраїлю щодо єгипетської ракетної програми та ухвалив рішення відпустити обвинувачених.
Однак прем’єр-міністр Давид Бен-Гуріон вважав, що подібна подія може залишити тінь на імідж Ізраїлю.
Харель подав прохання про відставку, і Бен-Гуріон його прийняв. Новий голова Моссада генерал Меїр Аміт відмовився від послуг колишнього нациста.
Незважаючи на ухвалене рішення, Аміт звернувся до Скорцені ще один раз.
Агентству було необхідно промацати ґрунт для майбутніх секретних мирних переговорів, тому він попросив Отто Скорцені організувати зустріч із високопоставленим єгипетським чиновником. Але з цього нічого не вийшло.
Скорцені так і не розкрив справжні мотиви своєї співпраці з Ізраїлем. У його автобіографії немає жодного слова про Ізраїль чи євреїв. Єдине, що відомо, Скорцені отримав гарантію своєї безпеки. Моссад не вбив його.
Протягом усього життя Скорцені тягнуло на небезпечні пригоди. Він не міг упустити можливість вплутатися в чергову авантюру, де можна безкарно і з вигодою для себе вбивати та сіяти страх. А хто саме надавав таку можливість, не мало жодного значення. Цілком можливо (хоча психологічні аналітики Моссада і сумнівалися в цьому), ним керували каяття та жаль про вчинене під час війни. А може, до співпраці з ізраїльтянами Скорцені підштовхнуло все перераховане вище. Дізнатися правду вже не вдасться. У липні 1975 року Отто Скорцені помер від раку у віці 67 років у Мадриді. Він був кремований і похований у фамільному склепі у Відні. У церемонії взяли участь десятки німецьких ветеранів та їхні дружини.
Серед натовпу, який проводжав Скорцені в останній шлях, знаходилася людина, яка не була відома присутнім, проте за старою звичкою він поводився так, щоб ніхто не запам’ятав його обличчя. Це був Йосеф Раанан, який став в Ізраїлі на той момент успішним бізнесменом.
Моссад не відправляв Раанана на похорон Скорцені. Це був знак особистої поваги одного австрійського воїна до іншого, шанування старого розвідника до свого агента.
Можливо, до найнезвичайнішого, найнебезпечнішого, огидного – але й найкращого з тих, що в нього були.
Автори: Dan Raviv, Yossi Melman