Відомому мукачівському дитячому футбольному тренеру Омеляну Мешко 75 років

З Омеляном Мешком ми познайомились десь років 25 тому на вулиці, коли він одного ранку пізньої осені, одітий тільки у футболку та легкі спортивні шорти, робив регулярну пробіжку по Першотравневій набережній, а йшов пішочком на роботу в Мукачівську районну раду.

Треба підкреслити, що такі ранкові  пробіжки Омелян Михайлович робить до сьогоднішнього дня, з обов’язковим купанням в річці Латориця. Цей спортивний ритуал відбувається на протязі всього року, незалежно від погодних умов та пори року.

Короткі привітання та декілька якихось загальних фраз з роками перетворилися в добру чоловічу безкорисливу дружбу. Мені імпонує той спортивний тренерський фанатизм і як вкладує свою душу в   мукачівських 6-14 років хлопчиків, навчаючи їх азам футбольного мистецтва.

В різні роки вихованцями Омеляна Мешка були і мої два любимі внуки Артур та Вадим. Я мав можливість спостерігати за їх тренуванням, робити відео і фото, які увійшли і у мій відеопроєкт «Актуальне від Степана Сікори».

В різні роки нашого спілкування я зробив багато нарисів про цю непересічну та фанатично відданній своїй справі людину, уривки з яких я подаю у вигляді збірки коротеньких новел та й тих зарисовок, які знайшов в соціальних мережах, а також й відеопроєкті «Актуальне від Степана Сікори»

Новела перша
Еміл Мешко: І що там казати? Я чемпіон України!

В суботу та неділю, 24 і 25 вересня 2016 року на ужгородському стадіоні «Авангард» проходила фінальна частина чемпіонату України з футболу ветеранів +60 (1956 р.н. і старші). Такий чемпіонат на Україні проводився тоді вперше. До  фінальної частини вийшли команди: «Поступ» (Коротняни, Ужгородський район), «Енергія» (Львів), «Абориген» (Луцьк) та «Легенда» (Червоноград).

Вигравши у фіналі у команди « Абориген», команда з маленького села Коротняни «Поступ» стала першим чемпіоном України. Ветерани не тільки чемпіони з футболу, вони перемогли себе й довели, що і в 60 років можна реалізувати себе. Самим старшим членом команди був тоді  69 річний мукачівець Еміл Мешко, старший тренер футбольного клубу «Соколята». Через декілька днів після чемпіонату я записом інтерв’ю з Омеляном Мешком:

  • Шановні друзі, маю можливість поспілкуватися з самим старшим чемпіоном України по футболу Омеляном Михайловичем Мешком, який в 69 років став чемпіоном України серед ветеранів. Крім того, Він є старшим тренером футбольного клубу «Соколята».

Олмеляне Михайловичу, до сьогоднішнього дня Ви ще ведете активний спосіб життя. Розкажіть коротко про своє життя: як Ви стали тим, ким Ви стали?

  • Народився я в місті Мукачеві, і 1947 році, в сім’ї бідних людей. Тато був робітником, мама – прибиральницею. Були такі часи, коли хліб прийшлося отримувати на картки, у великих чергах стояти. Це було на початку 50 років. На сьогоднішній день я тут. Все нормально. З  Божою допомогою будемо працювати далі. Будемо радувати нашу Закарпатську область.
  • Коли Ви почали грати в футбол?
  • Грати у футбол я почав в 10 років. Грали босяком. Тоді не було ніяких бутсів. Брались ме шкарпетки, набивались ме ганчірками і вперед. Бігались ме по пилу, по бетону, ноги збивали, але грались ме. Любились ме той футбол.  Потім я попав до тренера Цімермана. Він мене взяв в команду вин радгоспу, була там футбольна команда. Забрав мене хлопчиком. «Пой лем сюда, малий «Гарінча»! Хочеш грати у футбол?». І почав я грати на першість району. Десь два роки погравів.
  • Це в якому було році?
  • В 1962 році. Гравім до 1964 року на першість району. І приїхав тут відомий футболіст Іван Суський. Уже покійний. Царство йому небесної. Він приїхав сюди із Житомира. Грав у московському «Динамо». Останні гри були в Житомирі. Він пішов працювати на мебельний комбінат як тренер футбольної команди. Батько мій знав Івана Суського, ми по одній вулиці жили, і звернувся до нього: «Йоні, возьми мого сина до себе». «Най приходить». І я шістнадцятирічний хлопець пішов працювати на мебельний комбінат. Суський мене взяв. Так я почав грати на першість області. Так пішло і пішло…

Коли мавім 18 років прийшла сюди на збори з Червонограда, команда  «Шахтар», яка грала в групі Б. Ми грали з ними товариську зустріч.

Не знаю як так вийшло, але мене запросили грати в Червоноград. Я рік там пограв, в класі Б. Потім мене забрали в армію, у Вінницю. Там гравім за армійську команду.  Запрошували мене і в Львів і у вінницький «Локомотив». Пройшов збори, але командир військової частини не відпустив: «Ти будеш тут, ти будеш грати». Так я грав у армійській команді до демобілізації. Потім повернувся додому і продовжував грати у своєму «Меблевику».  Одружився, але футбол не залишав.

  • На скільки я знаю, Ви вже не один рік тренуєте малих діток у футбол. Вже не одне покоління молодих футболістів вийшли від Вас. Що Ви можете сказати про своє захоплення і свою роботу?
  • Я люблю свою роботу і відношусь до неї відповідально. Людина не може бути тренером, якщо не веде здоровий образ життя. Це неправильно, коли тренер п’є, курить і приходить на тренування з «бодуна». Неправильно це. Тренер – це наставник. І коли діточки бачать в тренері тренера, це дасть результат, дуже великий результат. Якщо почати з 1999 року, то наші діточки завойовували п’яте місце на чемпіонаті України. «Соколята» – неодноразові чемпіони області. Вихованець мій Юрій Габовда грає зараз за «Динамо» Мінськ, один хлопчик Русланчик грає в київському «Динамо». Багато моїх вихованців грає в першій, другій лізі і за кордоном.

Я як тренер повністю віддаюся своїй роботі. Подивіться хоча б, яке прекрасне у нас футбольне поле, яке я фактично своїм трудом зробив. Якщо тренер любить свою роботу, то в нього все виходить.

  • Я десь зацікавлений в тому, щоб Ваш клуб працював добре. Мій внук у Вас тренується. Прийшов до Вас восьмирічним повненьким  хлопчиком, а зараз вже шістнадцятирічний хлоп, який діда переріс. Він повзрослів і не просто повзрослів фізично, але й морально. Появилось бажання боротися і не просто боротися, але боротися до кінця. Вважаю, що немала заслуга в цьому і Ваша. Діти не просто грають у футбол, а грають, щоб перемагати в чесній грі.
  • Я дійсно бачу у Вашому внукові футболіста. Є перспектива в Артура, якщо ще прибавить, то може грати у великий футбол. Я вже думав залучати його до дорослої команди. Хлопчик обдарований, хлопчик сильний. Якщо Артур захоче, то він буде футболістом. Дані в нього є. Вдався у свого тата Маринця Василя.
  • Еміле Михайловичу, розкажіть про перемоги Ваших «Соколят», які Вам найбільше запамяталися. За був на одному турнірі, коли вони виграли від дитячої команди київського «Динамо».
  • Ми в багатьох команд вигравали. Найбільше запам’ятався турнір «Галицька зима» у Львові, в якому грав і Ваш внук. Ми там зайняли друге місце. Коли «Соколята» грали, то зал був переповнений. Діти грали дуже майстерно і цікаво, глядачі захоплювались грою «Соколят». Самою сильною була гра у фіналі з дитячою командою з Хмельницька. Діточки дуже відалися грі і програли тільки по пенальті з різницею в два м’ячі. Якби мало везіння, то були б чемпіонами. Це була драма. Така гра запам’ятовується надовго.

Велика різниця між товариським матчем і турніром. В турнірі віддаєшся в «повну силу»…

– Зараз авторитет тренера виріс ще більше, як до того був. Це, якщо взяти до уваги Вашу медаль, яка висить у Вас на шеї і на якій написано: «Чемпіонат України ветеранів футболу. 1 місце». Розкажіть, як Ви  «дійшли» до цього. Стали чемпіоном України  з футболу.

– Ви знаєте це труд, великий труд, щоб цього було досягти. Якщо людина чогось хоче  досягнути, то досягне. В любому віці. Ось в Японії 80 річний чоловік виграв марафон і все рівно був незадоволений своїм результатом. А ми вже в  50 – 60 років йдемо у відставку. Це неправильно.

Немає ні одного дня, щоб я ранком не встав і не пробіг п’ять кругів навколо стадіону. 50 хвилин фіззарядки.  Я ще «морж», цілий рік купаюся у річці. І так вже 20 років. Ще відмовився від шкідливих звичок. З дитинства не курив і не курю. Випивати? Не випиваю. Хіба що на якихось урочистостях – 25 грам коньяку. Далі харчування. Зранку кип’ячена вода з лимоном і мед а потім звичай обід. У вечері – каша. Не переїдаю.

Я знав, я вірив, що мене помітять, що прийде той час. Так і відбулося. Мене помітили. Прийняв участь у зборах.

  • Розкажіть про участь у зборах і про ідею чемпіонату ветеранів футболу України.
  • Ідея ця виникла в Ужгороді, а точніше в Ужгородському районі, в селі Коротняни. Ентузіаст з цього села взявся за цю справу. Зробив відповідну заявку в Києві. Її задовольнили.

Почали шукати ще живих футболістів, віком 60 років і більше по всій області. Мене знайшли і теж запросили. Я успішно пройшов збори і мене включили в склад команди. Зіграли і виграли чемпіонат України.

  • Коли відбувався чемпіонат?
  • Це було в суботу і неділю, 24 і 25 вересня 2016 року, в Ужгороді на стадіоні «Авангард». Там були команди з Червонограду, Львова, Луцьку і Закарпаття. Всі ті що подали заявку.
  • Там були минулорічні чемпіони?
  • Так. Ми грали фінальну гру з Луцьком, які були не тільки минулорічними чемпіонами, але й срібними призерами чемпіонату Європи серед ветеранів, який проходив у Франції. Представте собі з ким ми грали фінал.

Я часто думав: ну, приїдуть 60 річні,  «пузаті». Коли під’їхали автобуси і з них вийшли підтягнуті моложаві  хлопці, то я мало захвилювався: «ой, ой, де мої речі». Ігри дуже сильні були. Коли останню гру догравав, то попросив заміну. Змучився сильно. Вже в очах почало темніти.

  • Який був регламент чемпіонату?
  • Грали по два тайми, по 15 хвилин, поле – 16 на 16 метрів, 8 ігроків і воротар.

Я мало змучився, після чемпіонату два дні нічого не робив. Тільки зараз відновив свою фізичну форму. Але я дуже щасливий і дуже радий, що отримав медаль. Два дні ходив і спав з нею. Такий був радий. І що там казати? Я чемпіон України.

  • Я Вас вітаю з таким великим досягненням у Ваші 69 років. Молодість кінчається тоді, коли кінчається людина. Ви душою молодий і це саме головне. І це передається Вашим вихованцям…

Новела друга

Життя прожити – не поле перейти. Тим більше, якщо воно футбольне.

72-річний мешканець Мукачева Омелян Мешко сьогодні має всі шанси увійти до Національної Книги рекордів як “найстарший за віком діючий футболіст країни”

“Какие наши годы”… В свої майже 72 роки Омелян Мешко не просто виходить на поле аби поганяти м’яч, а робить це як справжній форвард на престижних міжнародних турнірах. Ще б пак!.. Адже два роки тому в категорії “60+” саме він у складі збірної Закарпаття по футболу спромігся здобути титул чемпіона України, а у додаток до нього – ще й “Золоту бутсу” кращого бомбардира чемпіонату. Більше того, якщо взяти до уваги, що в команді переможців Омелян Михайлович за віком – є найстаршим, то виходить, що мукачівець на сьогодні має всі шанси стати найповажнішим за віком діючим футболістом країни!!!

Життя прожити – не поле перейти. Тим більше, якщо це поле – футбольне. З 72-х років життя, 60 – у Мешка неподільно пов’язані з футболом. За цей час він забив чимало м’ячів у ворота суперників і дуже часто траплялося так, що саме його голи були в тих матчах – вирішальними. Втім, найціннішу та найвизначнішу перемогу він здобув саме над собою, довівши всім, і в першу чергу собі, що вік – поняття доволі умовне. І скільки б тобі не було за паспортом, ти щодня маєш жити так ніби тобі… вісімнадцять.

В це важко повірити, але факт залишається фактом: як тільки Омеляну Михайловичу виповнився “полтинник”, він почав займатися моржуванням і за 20 останніх років не пропустив бодай жодного сезону. Більше того, його щоранку можна побачити за пробіжкою по набережній. Хоча далеко не всі знають, що тільки за три місяці, ця людина з напрочуд гарною атлетичною статурою та й ще із сексі-стильною зачіскою “а-ля косичка”, спромоглася “намотати” 300(!) кілометрів. Так-так, саме 300: 5 км – по парним числам місяця і ще 3 км – по непарним.

І дарма що в 37, у самому розквіті сил, консиліум лікарів ставив Мешку невтішний діагноз, а на запитання спортсмена: чи буду я ще грати в футбол? – у відповідь люди в білих халатах лише крутили пальцем біля скроні.

… Сьогодні мало кому відомо, що в середині 60-х у Мукачеві панував неабиякий культ футболу, а кожен район міста мав свою футбольну команду… Ось саме в таких дворових командах і починав свій шлях до футбольного Парнасу 12-річний Омелян Мешко. А вже за 4 роки (під проводом свого першого наставника Івана Осуського) він виступав за “Меблевік”, який на першості Закарпатської області з футболу відстоював честь мукачівського меблевого комбінату.

Талант хлопця не залишився поза увагою футбольних селекторів і невдовзі на Омеляна (на той час вже чемпіона області серед юнаків) чекали нові клуби – спочатку червоноградський “Шахтар”, а вже за рік (після призову до лав війська) – вінницький СКА, у складі якого наш земляк в далекому 72-му році став чемпіоном першості Прикарпатського військового округу з футболу, забивши у фінальній грі вирішальний м’яч своїм візаві із Житомира.

І хтозна, як би склалася подальша футбольна кар’єра Мешка, якби тоді він пристав на пропозицію керівництва армійського клуба і залишився у команді армійців після демобілізації. Проте Омеляна нечувано тягнуло до дому – до рідного Мукачева, до рідного “Меблевіка”, у якому він чесно і сумлінно згодом відіграє 13 сезонів поспіль.

А решту спортивного життя Мешко – вже як тренер – присвятив вихованню підростаючої футбольної зміни. Омелян Михайлович чудово розумів, якщо театр починається з вішалки, то футбольна команда – з футбольного поля. Сказано – зроблено!

За допомогою звичайної тачки він майже рік тягав власними руками грунт з набережної Латориці тільки заради одного – аби дітки Мукачева мали змогу грати на такому газоні про який колись, ще сам будучи малюком, мріяв Мешко. Він не рахувався буквально ні з чим, вкладаючи у той газон геть усе – і власні кошти, і власні сили та здоров”я, адже добре розумів: ідеальний футбольний газон – наче трамплін для обдарованого юного футболіста, і навпаки поле “в кочках і ухабах” загрожує футболістові травмою, яка може назавжди поставити хрест на його спортивній кар’єрі. І хто знає, можливо саме через таку мудру обачливу філософію легендарного тренера, чимало його вихованців сьогодні грають у найкращих футбольних клубах Європи та України: Юрій Габовда і Ігор Харатін – в Угорщині, Емеріх Князь – в Німеччині, Анатолій Нурієв – в Ужгороді, а 17-річний Руслан Нещерет – ви не повірити – у складі київського “Динамо”!!!

Безперечно, це – мрія кожного малюка. Але, будемо відверті, далеко не кожному малюку доля дарує такий шанс – грати і тренуватися під проводом людини, яка, завжди заряджена тільки на успіх і тільки на перемогу. І цей “марафон переможців” триває вже понад 20 років – відтоді як в далекому 1998 році Мешко спромігся створити ФК “Соколята”. І хоча за час що минув, соколята вже давно стали справжніми соколами, все одно кожен з них завжди пам’ятатиме, що свої перші футбольні перемоги він здобув у Мукачеві під проводом тренера, який ще за життя став Легендою…

Новела третя
Чоловікам футбол, жінкам – квіти. Виявляється, що і те, й інше можна з легкістю поєднати.

У Мукачівському мікрорайоні «Черьомушки» футбольне поле чи не найгарніше у місті. Традиційне місце тренувань футбольної команди «Соколята» завжди було охайним і прибраним. Принаймні, з того часу, як його взяв під власну протекцію футбольний тренер Омелян Мешко.

Чоловік ніколи не забороняв поганяти м’яча й іншим – не професійним футболістам, та й витоптувати поле дарма теж не дозволяв. І до сьогодні нічого не змінилося. Хіба що, на краще.

Футбольний майданчик з часом стає все кращим. Неподалік нього вже з’явилися стільці для гравців та шанувальників і що найцікавіше – квіти. Неозброєним оком можна побачити, що пан Омелян постійно за ними доглядає та підтримує у бездоганному стані.

Новела четверта
За підсумками трьох турів УЄФА відзначило голкіперів.

Йдеться про шедевральну гру юного динамівця в грі проти Барселони. Нещерет у фантастичному стилі витягнув м’яч із дев’ятки після штрафного Ліонеля Мессі.

Новела п’ята
Анатолій Нурієв: Займаюсь футболом з 7 років

— Займаюся футболом з 7 років. Починав у команді “Соколята”, тренер Омелян Михайлович Мешко.

У 10 років сталося так, що я ледь не закінчив з футболом: на якийсь момент мені стало нецікаво, — і я захотів піти. Пам’ятаю, за мною до школи приходив тренер і казав, аби я повернувся. Усе завершилося тим, що мій батько провів зі мною виховну бесіду — і я повернувся…

Постскриптум. Шанованому нашому земляку, футболісту, тренеру і просто прекрасній людині  Омеляну Михайловичу Мешку побажаємо в його 75 років ще довгих років активного спортивного життя, здоров’я і Божої благодатті!

Гойра, гойра, гойра…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *