Уривок із статті «Одумайтесь!» Льва Толстого, яка була написана в 1904 році, в розпал російсько-японської війни
«… починається війна … і ті самі люди, які вчора ще доводили жорстокість, непотрібність, божевілля воєн, нині думають, кажуть, пишуть тільки про те, як би побити якнайбільше людей, розорити і знищити якнайбільше творів праці людей, і як якомога сильніше розпалити пристрасті людиноненависництва в тих мирних, безневинних, працьовитих людях, які своєю працею годують, одягають, утримують тих самих уявно-освічених людей, які змушують їх здійснювати ці страшні, противні їх совісті, благу і вірі справи.
… людина, яка визнається керівником 130-мільйонного народу, постійно обманювана і поставлена в необхідність суперечити самій собі, вірить і дякує та благословляє на вбивство військо, яке вона називає своїм, для захисту земель, які вона ще з меншим правом може називати своїми. Всі підносять один одному потворні ікони, в які не тільки ніхто з освічених людей не вірить, але які безграмотні мужики починають залишати, всі в землю кланяються перед цими іконами, цілують їх і говорять пишномовно-брехливі промови, в які ніхто не вірить.
Уряд збуджує і заохочує натовпи пустих гуляк, які, походжаючи з портретом царя вулицями, співають, кричать «ура» і під виглядом патріотизму роблять різного роду бешкети.
І обдурені молитвами, проповідями, зверненнями, процесіями, картинами, газетами, гарматне м’ясо, сотні тисяч людей одноманітно одягнені, з різноманітними знаряддями вбивства, залишаючи батьків, дружин, дітей, з тугою на серці, але з напущеною бадьорістю, їдуть туди, де вони, ризикуючи життям, будуть чинити найжахливішу справу: вбивство людей, яких вони не знають і які їм нічого поганого не зробили.
І все це не тільки визнається виявом високих почуттів, але люди, які утримуються від таких проявів, якщо вони намагаються образумити людей, вважаються зрадниками, і перебувають у небезпеці бути облаяними та побитими озвірілим натовпом, які не мають на захист свого божевілля та жорстокості жодного іншого. знаряддя, крім грубого насильства.
Все це неприродне, гарячкове, гарячкове, шалене збудження, що охопило тепер пусті верхні верстви російського суспільства, є лише ознака свідомої злочинності скоєної справи. Всі ці нахабні, брехливі промови про відданість, обожнювання монарха, про готовність жертвувати життям (треба сказати чужою, а не своєю), усі ці обіцянки відстоювання грудьми чужої землі, усі ці безглузді благословення один одного різними прапорами та потворними іконами, усі ці молебні, усі ці приготування простирадл та бинтів, … усі ці ходи, спів гімну, крики «ура», вся ця жахлива, відчайдушна, не боїться викриття, тому що загальна, газетна брехня, все це одурення й озвіріння, в якому перебуває тепер російське суспільство і яке потроху передається і масам, — все це є лише ознака свідомої злочинності тієї жахливої справи, що робиться.
«Куди ж дінешся?» Ось точний вираз того душевного стану, який в офіційному та газетному світі перекладається словами: «За віру, царя та вітчизну». Ті, які, кидаючи голодні сім’ї, йдуть на страждання та смерть, кажуть те, що відчувають: «Куди ж подінешся?» Ті ж, які сидять у безпеці у своїх розкішних палацах, кажуть, що всі росіяни готові пожертвувати життям за обожнюваного монарха, за славу та велич Росії…”
*****
“…начинается война… и те самые люди, которые вчера еще доказывали жестокость, ненужность, безумие войн, нынче думают, говорят, пишут только о том, как бы побить как можно больше людей, разорить и уничтожить как можно больше произведений труда людей, и как бы как можно сильнее разжечь страсти человеконенавистничества в тех мирных, безобидных, трудолюбивых людях, которые своими трудами кормят, одевают, содержат тех самых мнимо-просвещенных людей, заставляющих их совершать эти страшные, противные их совести, благу и вере дела.
… человек, признаваемый руководителем 130-миллионного народа, постоянно обманываемый и поставленный в необходимость противоречить самому себе, верит и благодарит и благословляет на убийство войско, которое он называет своим, для защиты земель, которые он еще с меньшим правом может называть своими. Все подносят друг другу безобразные иконы, в которые не только никто из просвещенных людей не верит, но которые безграмотные мужики начинают оставлять, все в землю кланяются перед этими иконами, целуют их и говорят высокопарно-лживые речи, в которые никто не верит.
Правительство возбуждает и поощряет толпы праздных гуляк, которые, расхаживая с портретом царя по улицам, поют, кричат «ура» и под видом патриотизма делают всякого рода бесчинства.
И одуренные молитвами, проповедями, воззваниями, процессиями, картинами, газетами, пушечное мясо, сотни тысяч людей однообразно одетые, с разнообразными орудиями убийства, оставляя родителей, жен, детей, с тоской на сердце, но с напущенным молодечеством, едут туда, где они, рискуя смертью, будут совершать самое ужасное дело: убийство людей, которых они не знают и которые им ничего дурного не сделали.
И всё это не только признается проявлением высоких чувств, но люди, воздерживающиеся от таких проявлений, если они пытаются образумить людей, считаются изменниками, предателями и находятся в опасности быть обруганными и избитыми озверевшей толпой людей, не имеющих в защиту своего безумия и жестокости никакого иного орудия, кроме грубого насилия.
Всё это неестественное, лихорадочное, горячечное, безумное возбуждение, охватившее теперь праздные верхние слои русского общества, есть только признак сознания преступности совершаемого дела. Все эти наглые, лживые речи о преданности, обожании
монарха, о готовности жертвовать жизнью (надо бы сказать чужой, а не своей), все эти обещания отстаивания грудью чужой земли, все эти бессмысленные благословения друг друга разными стягами и безобразными иконами, все эти молебны, все эти приготовления простынь и бинтов, … все эти шествия, требования гимна, крики «ура», вся эта ужасная, отчаянная, не боящаяся обличения, потому что всеобщая, газетная ложь, всё это одурение и озверение, в котором находится теперь русское общество и которое передается понемногу и массам, — всё это есть только признак сознания преступности того ужасного дела, которое делается.
«Куда же денешься?» Вот точное выражение того душевного состояния, которое в официальном и газетном мире переводится словами: «За веру, царя и отечество». Те, которые, бросая голодные семьи, идут на страдания и смерть, говорят то, что чувствуют: «Куда же денешься?» Те же, которые сидят в безопасности в своих роскошных дворцах, говорят, что все русские готовы пожертвовать жизнью за обожаемого монарха, за славу и величие России…”
*****
