І тепер замість слів: “Ми пам’ятаємо” змушені казати: “Ми бачимо”

Україна одна з перших взяла на себе удар фашистської Німеччини 22 червня 1941 року.

І перша взяла на себе удар фашистської Росії 24 лютого 2022 року.

Сьогодні стало зрозуміло, що 9 травня 1945 року це була лише проміжна перемога над світовим злом. У якомусь сенсі плакати в Росії з написами “1941-2022” не є маренням божевільних, а зображають історичну правду, адже справді фашизм так нікуди й не пішов. Він просто змінив вивіску.

Благодатний ґрунт був готовий ще дуже давно для його отруйних сходів – залишалося дочекатися лише нового Гітлера, за яким ці сходи потягнуться, зміцніють і розповзуться коричневим спрутом отруювати чужі землі.

Бік о бік йшли дві імперії. Змагалися у масовому знищенні людей.

– А у меня газовые камеры, а у тебя?

– Неплохо-неплохо. Говорил же, хорошие идеи с лагерями придумал Ленин, молодец, что перенял. А вот зато у тебя в основном евреи только, да?

– В основном, да. А у тебя?

– А у меня вообще все.

– Ну, брат, Холокост – это ты ещё попробуй сделать, тут уметь надо.

– А не хочешь Голодомор? Украина, Казахстан, Поволжье, Сибирь, продолжать?

– Внушительно. Обнимемся?

– Обнимемся.

І так, узявшись любовно за ручки, стоячи на кістках мільйонів трупів, в 1939 році вирішили поділити Європу. Запитайте про це Польщі, вона не дасть збрехати. І все було добре. Ішла повним ходом торгівля, проводилися регулярні взаємні, дружні візити, спільні плани, спільні цілі.

І раптом, коли у червні 1941 року останні вагони з радянським зерном ще йшли до Третього Рейху, один бандит вирішив кинути іншого. Це буває так. У бандитів.

Весь світ об’єднався, німецького бандита загнали в кут і знищили. А радянський бандит лишився жити. І його принципи залишилися жити. Насамперед – у серцях та умах людей.

І ось виродився з кривавих кабінетів Луб’янки цей виродок сталінських часів.

Він не міг не з’явитися на світ.

Він не міг не стати президентом.

Він не міг не напасти на Україну і не розв’язати Третю світову війну, яка де-факто вже йде.

Тому, що Нюрнберг був лише для тих, хто програв. Напевно, це теж не могло бути інакше в ті часи, але могло, просто мало статися в 1991 році, коли імперія зла, що похилилася, почала розпадатися на частини. Який був унікальний шанс подолати своє минуле.

Не сталося. Свободу сприйняли як можливість літати до Туреччини та жерти снікерси. У дзеркало дивитись навідріз відмовилися. Історія не прощає таких помилок, історія мститься за свої невивчені уроки. І не минуло й 10 років, як сталінський кат уже сидів на троні у Кремлі.

Минуло ще 20 років. Отримайте – розпишіться. Все за канонами.

Один вождь, один Рейх, один народ. Злегка змінена свастика, “Они сдохнут, а мы попадём в Рай”, “Россия не имеет границ”, “Мы русские и с нами Бог”, “Уникальная духовность, особый путь” і танки на чужій землі, і міста у вогні, і безглузде, жорстоке винищення всього живого на своєму шляху тільки на основі своєї національної переваги…

І тепер замість слів: “Ми пам’ятаємо” змушені казати: “Ми бачимо”.

Ми бачимо тебе, фашистський виродок, і ми дивимося тобі в очі.

Так, остаточну перемогу над фашизмом ми святкуватимемо трохи пізніше. І цей момент не за горами, бо українське сонце вже зійшло.