Воша для спасіння
Годувати своєю кров’ю вошей було почесно – так робили першу у світі вакцину від висипного тифу. Але за нацистів польський біолог Рудольф Вайгль почав брати в донори лише євреїв – це врятувало їх усіх від концтаборів.
Рудольф Вайгль народився 1883 року в Моравії, у місті Пршерів, яке на той час входило до складу Австро-Угорської імперії, а сьогодні належить Чехії. Його батько, австрієць за походженням, розбився до смерті, тестуючи нову модель велосипеда для власної транспортної компанії. Через кілька років після цього мати Рудольфа вийшла заміж за польського вчителя Юзефа Тройнара. Разом з новим чоловіком і трьома дітьми – Рудольф мав брат Фредеріка і сестру Лілі – вона оселилася в Ясло, а потім у Львові, в ті роки столиці австрійської провінції Галичини та Лодомерії.
В 1907 році Вайгль закінчив біологічний факультет Університету Яна Казимира і став асистентом відомого біолога Юзефа Нуссбаума-Хіларовича, який славився своїми передовими поглядами на всю Європу. У 1913 році Вайгль був відзначений званням приват-доцента в галузі порівняльної зоології та анатомії. Вже наступного року, з початком Першої світової, він був призваний в армію як паразитолог: служити при лабораторії з вивчення висипного тифу в Пшемислі.
Під час війни масштабні епідемії висипного тифу трясли європейський континент. Тільки в Росії та Польщі на висипний тиф у ці роки перехворіло близько 30 мільйонів людей, з них 3,5 мільйона померли. В австрійській армії на самому початку бойових дій на тиф захворіли 120 тисяч військових. Половина їх померли. Жодних надійних методів лікування не існувало, дослідження просувалися дуже повільно. Чеський біолог Станіслав Провачек, який відкрив бактерії, що викликають висипний тиф – рикетсії Провачека, помер 1915 року від хвороби, яку вивчав. Він тоді боровся з епідемією у таборі російських військовополонених у Хотебузі.
Загалом, попри завзяті спроби, ніхто створити вакцину проти тифу під час Першої світової так і не зміг. Зрушення почали намічатися лише після 1920 року: саме тоді Вайгль став професором біології Університету Яна Казимира та заснував при ньому Інститут вивчення тифу та вірусології. Вакцина, яка б виробила імунітет до тифу, мала складатися з ослаблених рикетсий Провачека.
Труднощі полягали в тому, що ці бактерії існували тільки всередині живих клітин. При цьому в організмах лабораторних тварин вони не приживалися і не накопичувалися в достатній кількості для вакцини. Однак ще 1909 року було відкрито, що головний переносник висипного тифу – звичайна воша. Ось Вайгль і вирішив вирощувати рикетсію прямо в кишківнику воші, де розмноження цих бактерій відбувається максимально швидко.
Але як заразити вошу?! Вайгль вирішив спробувати вводити бактерії тифу в комаху через створену ним мікроскопічну клізму. Технологія спрацювала. Але тут перед Вайглем постала інша проблема: вакцина з вошей, вирощених вченим на крові морських свинок, виявилася малоефективною. Для високої результативності препарату потрібно, щоб кров, на якій вирощувалися воші, була схожа на людську.
Вайгль почав «годувати» вошей власною кров’ю. Для цього він розміщував на тілі спеціальні дерев’яні коробочки, відокремлені від шкіри дрібносітчастою перегородкою: воші в коробочках вільно смоктали кров людини-донора, але вибратися назовні не могли. Стандартна коробочка містила від 400 до 800 личинок вошей, які дозрівали в міру годування. Незабаром «годувальниками» комах стали й всі співробітники Вайглського інституту, а також дружина вченого Софія. Після того, як воша була досить насичена кров’ю, її інфікували, а потім вбивали в розчині фенолу. Вміст кишківника воші перетворювали на пасту, з якої виготовляли вакцину проти тифу.
Так, на початку 1930-х років в інституті Вайгля налагодили виробництво вакцини. Перше масштабне використання препарату було проведено у Китаї бельгійськими місіонерами. За допомогою вакцини їм вдалося зупинити епідемію тифу серед населення та служителів місії. У цей час вакцина Вайгля успішно застосовувалася у багатьох країнах Африки – зокрема, в Абіссінії, де йшла Друга італо-ефіопська війна. В 1938 році Вайгля нагородили бельгійським орденом Короля Леопольда та орденом Святого Георгія від Папи Римського Пія ХI. Його було обрано почесним членом Нью-Йоркської та Бельгійської академій наук. Інститут Вайгля набув світової популярності та став найважливішим науковим центром боротьби з тифом.
Після поділу Польщі у 1939 році Львів опинився на території, контрольованій радянською владою. Перший секретар українського ЦК Микита Хрущов запропонував перенести інститут до Москви, але Вайгль переконав усіх, що у Львові й він, і його співробітники принесуть більше користі. 1941 року місто зайняли німецькі війська. Інститут вивчення тифу та вірусології стали контролювати нацисти, і Вайгль отримав наказ виробляти вакцини проти тифу у промислових масштабах для постачання на фронт. Професор погодився, але натомість зажадав повну свободу у праві набору персоналу для свого дослідницького центру. Йому таку дарували.
У результаті як «годувальників» вошей біолог почав запрошувати весь цвіт львівської інтелігенції – академіків та професорів, які втратили через війну роботу. Багато хто з них був євреями, а отже, взагалі міг бути розстріляний нацистами, якби не «робоча пропозиція» Вайгля: посвідчення співробітника інституту рятувало від арешту та депортації до концентраційного табору. Поки комахи в шухлядках висмоктували кров, їх «годувальники» обговорювали питання математики, фізики, філософії, психології, музики. Якщо до війни львівські інтелектуали збиралися в літературних кафе, то тепер єдиним місцем, де вони могли вільно розмовляти, була ця лабораторія.
Вайгль та його інститут врятували життя кількох тисяч представників львівських академічних кіл, серед яких математик, фундатор сучасного функціонального аналізу Стефан Банах, диригент Станіслав Строкачевський, поет Збігнєв Херберт. Безліч єврейських учених та учасників підпільного руху були залучені до «годування» вошей і тим самим уникнули смерті. Професор Вайгль намагався врятувати й знаменитого бактеріолога Філіпа Ейзенберга, запропонувавши йому роботу в інституті, проте вчений вважав за краще сховатися від переслідування в Кракові, що було фатальною помилкою: його схопили гестапо і вбили в концтаборі Белжець.
Невелику кількість вакцини працівники лабораторії намагалися вивести з-під носа нацистів і таємно доставити до Варшавського та Львівського гетто, а також до партизанських загонів. Епідеміолог, доктор медицини та співробітник інституту Вайгля Хенрік Мосінг під приводом забору проб крові у хворих на Варшавське гетто особисто поширював вакцину через знайомих йому в’язнів. За словами відомого польсько-єврейського піаніста і композитора Владислава Шпільмана – його мемуари лягли в основу фільму Романа Поланскі «Піаніст», – професор Вайгль завдяки своїй вакцині став знаменитістю Варшавського гетто, символом доброти серед жаху, що творився.
У липні 1944 року радянські війська разом із підрозділами Армії Крайової звільнили Львів. Інститут Вайгля був переміщений до центральної Польщі, а сам біолог продовжив свої дослідження в Ягеллонському університеті Кракова. Після війни вчений перебрався до Познані, де працював у місцевому університеті аж до виходу на пенсію у 1951 році. Він помер 11 серпня 1957 року. Поховали його у Кракові на Раковицькому цвинтарі – це традиційне місце поховання представників польської інтелігенції.
Вайгля двічі номінували на здобуття Нобелівської премії. У 1942 році його висування перешкодили німці – образилися, що він не захотів собі зробити нове посвідчення, що підтверджує «чистоту походження» і відкриває доступ до всіх можливих привілеїв. Друга номінація була в 1948 році, але присудження завадило комуністична влада, яка звинуватила вченого в колабораціонізмі з гітлерівськими окупантами.
У січні 2003 року ізраїльський меморіальний інститут «Яд ва-Шем» надав Рудольфу Вайглю звання Праведника народів світу. Прохання про присудження йому звання походило від колишньої співробітниці інституту Вайгля: вона пережила Голокост лише завдяки вченому.
