Родаки

Роман-колаж із стихій життя

Так уповідано

ЗБИЙВІЧ

— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Госпо­ди, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодову­ючи піч дровами.

-То все дощі, — розважливо резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду. — Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх і мітлою не виб’єш із села.

-Мамо, осел рогатий уже встав, марішку’му зеле­ну? — гукає із сіней батько.

Осел рогатий — це я. Прокинувся вже давно, проте лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліплени­ми очима і не маю бажання не те що вставати, а жити взагалі. Добігає моє солоденьке літо, через кількадень школа, і я мушу нині обрізувати свій хвіст — пере­складати екзамен із біології. Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало ритуалом — і не вельми потерпаю. Проте сьогодніш­ній — винятковий: біологію перескладаю в пана вчите­ля Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло або свідомо дати вирвати собі всі здорові зуби.

Наші стосунки із паном Фийсою завше тримались і на висоті, і на видноті, адже вчитель був нашим першим сусідом. І вся наша вельми колоритна і неповторна ро­дина цим фактом дуже пишалася. І коли хто й називав нас бандитами з великої дороги, ми з гордістю відпові­дали: «Зате наш сусіда — живий учитель!». І мовилося це з такою гідністю, немовби ми були прямі нащадки імпе­ратора Франца Йовжки, і це давало нам повне право за­йматися злодійством і розбоєм. Втім, кровне родство із паном імператором, сумнівно, чи додавало би нам такої сімейної пихи, як сусідство із паном Фийсою. Річ у тім, що, навчаючись у тридцятих роках у Будапешті, пан учи­тель — на той час еталон чоловічої вроди — був вхожим в елітні аристократичні кола, де й познайомився із май­бутнім правителем Угорщини адміралом Горті. І нібито пан регент Горті особисто ручкався із паном Фийсою. Цей факт настільки глибоко вразив нашу бабу, що вона при зустрічах із паном учителем геть лишалася розуму.

-Пане Фийсо, спадьте на Бога, дайте’ми поцюлювати ту вашу ручку, яку сам його величність Мікловш Горті держав у своїх руках! — вирячивши очі, шепотіла вона.

-Анцьо, вера Божа, йдіть від ня під листя й тра­ву, — перелякано сахався, як нечистої сили, пан учи­тель. — Змізніть ми наохтема з очей і повісьте колодицю на писок, бо коли почує!.. О, сили праведні, коли якийсь безпекаш почує про його величність Міклоша Гортія, то ані святі, ані грішні не позбирають моїх кісток по величайших просторах Сибіру.

Баба, будучи вихована у глибоко релігійних тради­ціях, свято вірила, що всяка влада і величні мужі, які її представляють на землі грішній, — посланці Все­вишнього. І тому з одинаковою шанобливістю ранком кланялася Гітлеру і Леніну, Гортію і Сталіну, Масарику і Хрущову… Портрети цих та ще деяких інших «вождів», при яких довелося жити-вікувати бабі, висіли рядочком у комірчині, яку дідо постійно тримав на замку. Нікому навіть на гадку не спадало, що люди, які ніяк не могли поділити між собою незмірно велетенські земні просто­ри, небеса і води Господні, заради яких гинули мільйо­ни, зникали народи і держави, тепер умістилися у кри­хітній селянській комірчині. І всім було просторо, і всім було затишно й блаженно…

У сліпому поклонінні вождям моя баба мала ще одну вельми характерну звичку: коли поклонялася, скажі­мо, Гітлеру, обов’язково завішувала рушником портрет Сталіна. А коли хрестилася перед ликом Ференца Йовжки, винувато дивилася на Хрущова й перепрошувала:

«Перебач’ми, Микито…». А коли зрідка зітхала перед портретами Маленкова чи Кагановича, оглядалася на Міклоша Гортія й сердито гаркала: «Не сверли ня своїми пулькатими очами, бо то й ти винен, што они, закляття би їм, — туйки»… Потім замикала вождів на колодицю, ставала перед іконою Спасителя й каялася: «Но та пак што маву робити, Божіньку?.. Наслав’ись їх на нашу бі­дацьку голову, то мушу їх, марішку їм зелену, якось за­добрювати, аби ще більшої біди не начинили».

Звичайно, пан Фийса не відав, що для баби він був не просто сусідом і вчителем, а уособленням живої історії, ба навіть помазаником. Адже він не просто бачив, а й ручкався із самим регентом Міклошом Гортієм. І коли, бувало, пан Фийса до безтями напивався в корчмі, а від­так безтурботно спав під плотом, баба нікому не дозво­ляла його торкатися. Сама звалювала вчителя на плечі і несла додому: несла ніжно, як дитину; несла бережно, як дорогоцінну реліквію. Несла щаслива й усміхнена, і все їй здавалося, що тягне на собі не просто зневіреного й спитого вчителя, а шмат європейської історії.

– Митьку, ану ж не забудь із собою взяти на екза­мени тайстру із грушками… Такі, нівроку, м’якенькі, як гів… — якраз на зуби пана вчителя, — напучує мене баба, лаштуючи до школи.

– їжака йому в рот, матір’му душу! — кисло кривлюся.

– Ти што злословиш, криволабий чорте, — лускає мене по потилиці баба. — Та ци знаєш, што пан Фийса був першим цімбором Мікловша Гортія, а його по­кійний нянько, розказували, най будуть прощені, мої мамка, пив на брудершафт із самим Ференцом Йовжком. Скотина ти невчена!

І баба знову з усього розмаху гостить мене п’ятірнею в потилицю. Дідо, почувши гамір, влітає із сіней і, не розібравшись, вліплює мене по вуху — аж дзвони загу­ли в голові і світ поплив у печальнім вальсі. Ледь отя­мившись, притьмом хаплю тайстру із «м’якенькими, як гів…», грушками і прожогом вискакую у двір. Тут наразі збиваюся з батьком. Йому, бачте, саме припекло в цю мить заносити в хату відра з водою. Звісно, відра, неми­лосердно гуркочучи, — в один бік, а золотий батько, без­божно згадуючи небеса, — в протилежний… Від нього на щасливу доріженьку теж отримую дарунок: одне з по­рожніх відер, кинуте моїм рідним няньком, таки наздо­ганяє мене на вулиці і голосно лупить по хребтянці — аж булькнуло межи ребрами.

— Пси би тя гонили, здохляку! — кричить за мною нянько. — Лиш прийди’ми домів! Я тя на воротах пові­шу, абись ворони і мачки лякав!

Із такими сердечними зиченнями від рідних і близь­ких я й відправляюся на перездачу біології.

По затяжних серпневих дощах вигодинювалося. На не­бесах одне за одним почали навстіж розчахатися голубі вікна, сяючи молитовною чистотою і криничною свіжіс­тю. Тільки над самим Мукачевом ще громадилися і вов­тузилися хмари. Але це вже були не нахмурені, а добрі, лагідні й білосніжні, як городське морозиво, хмари. Вони навіть бентежно пахли тим омріяним таємничо-солод- ким морозивом і ще багатьма-багатьма чарами недосяж­ного і незбагненного для нас життя. Густо і смачно ву­лиці парували; горобці на деревах мітингували; гуси по канавах філософствували; мудрі літні квіти по людських городцях печально прощалися із бадьорими і самовпев- неними осінніми. Тим часом собаки від двору до двору перегавкували один одному новину, що я власною персо­ною йду в напрямку школи. І в ту ж мить, гірко скиглячи, із жахом тікали подалі від біди. Світ і життя загалом були прекрасними. Ось коли б із цього дня викреслити мій по­вторний іспит. Не стільки іспит, як учителя…

Наші особисті взаємини із паном Фийсою не завжди складалися ідеально, проте конкретно і по-діловому: я постійно крав для пана вчителя із підвалу діда вино й обмінював на терпимі для мене оцінки. Ні, не відмінні, бо упаси Боже, коли б я отримав у школі п’ятірку, ця б новина вразила все село і найближчі околиці не менш гучно, як, скажімо, вбивство принца Фердинанда в Сараєві. А всі наші вчителі або оніміли б, або злягли б із тяжкими серцевими нападами. А про родину вже й не мовлю — всі наші Данки навіки зареклися б пити і красти. Отож, потерпаючи за здоров’я й долю рідних і близьких, я задовільнявся воронами, тобто трійками, а ще рідше — це вже на великі свята — стільчиками- четвірками. Ця ідилія тривала б до кінця моїх ходінь по муках-науках, коли б не трапилася історія із біологією.

У шкільному житті я завжди міцно й несхитно три­мався за мудру пораду моєї баби Фіскарошки: «Не бери дурного до голови, а тяжкого до серця». А оскільки наука ні за якого пана не хотіла лізти в мою соломонівську ма­кітру, то я вважав її суцільним дуром.

І тут нічого не вдієш: Господу, видно, було угодно сотворити мене розумним лиш на один бік голови. От наука не береться до мене, але, даруйте, який круглий відмінник знає, приміром, яким чином, не відкриваю­чи дідового підвалу, натягнути із бочки вина для пана Фийси? І це робиться так, що нікому і в голові не зблис­не, що тут причетна людина, — всі вважають це збитка­ми нечистої сили. А про моє вміння впливати на ближ­нього і спонукати його до неймовірних вчинків рідня панічно боїться й згадувати. Останньою жертвою мого згубного впливу став рідний нянько. Йому голова колгозу Іван Шайта на прізвисько Гербіцид доручив восени відвезти додому начальникові міліції підводу яблук: джонотани, золоті пармени, батулки, шоварки були та­кими красивими, наче викохались у райському саду. А в нас, як на біду, яблука того року не вродили, а те, що зібрали, годилося хіба що на сушениці й корм худобі.

До міста, на свою біду, батько взяв і мене. їхали ми, а міліцейські яблука мені, як бджоли, перед очима — ми­готять і миготять. І так вони звабливо пахнуть, і так уже сміються дівочими щоками — прямо тягнуть до гріха.

— Няню, ви што, направду впали з постелі на го­лову? — врешті не витерпів я. — Ви што, направду ці яблука повезете мацкалям, а ми взимі будеме гнилиця­ми писки квасити?

– Тпру-у-у! — потягнув няньо на себе віжки. — А ти, соломонівський гатьоше, што би хотів?

Я незмигно подивився нянькові у вічі й твердо сказав:

– А ми завернемо додому, ці яблука висиплеме в ко­мору, а наші гнилиці насиплеме міліціштові…

Няньо, наче причумлений, підтакнув головою, покірно розвернув серед дороги коней, і ми спрямували додому.

Наступного дня Гербіцид з піднесенням подзвонив начальнику міліції і запитав, чи доставлений вантаж і яке вражіння…

– Твої яблокі, дорогой, глотать би только жопой, — цьвіркнув крізь зуби сердито начальник міліції. — Ти у меня, едрі твою качалку, так попляшеш за етот троянскій подарочек, что вместо волос у тебя на башке зуби будут проізростать…

– Но, Симку, спадьте на Бога! Тим мацкалям нічим не вгодиш, — забідкався Гербіцид, зустрівши батька. — Такі яблука лем у Єрусалимі на Великдень святити, а мацкалиско казав, жеби я їх гузицею їв…

– Так… так… Маєте правду, пане голово… — сполот­нів сигіняшний** нянько, відчуваючи, як зо страху в нього вмить замерзають нутрощі і зупиняється серце.

З тих пір не минає тижня, аби Гербіцида не трусили якісь перевірки. І найтрагічніше: бідний, не може збаг­нути, за що йому така кара, — він так і не дізнався про нашу диверсію. Але найбільше жаль батька: щодня на чім світ кляне мене, вечорами довго, пристрасно мо­литься і б’є поклони. А ночами не спить, крехче, тяжко зітхає і, видно, все чекає, коли за ним приїде і крякне під воротами «чорний ворон».

Якимось дивом маленькі іскорки просвітління і за­цікавлення часом — хоч і з великими трудами — таки пробивалися до моєї голови. А оскільки це було дуже рідко, то такі дивовижні події ставали справжньою ре­волюцією, чи, точніше, великим стихійним лихом, від якого потерпали всі. Подібне трапилося і того дня, коли на уроці біології… От бачите, ще й тепер: тільки згадав про науку, голова вмить наповнилася безпросвітнім ту­маном і нічого не можу згадати…

Так ось, того дня на уроці біології пан Фийса розпові­дав про походження людини. Звісно, я був вельми дале­ко від уроку і місця походження сучасної людини. В цей момент я подумки накреслював найбезпечніші підходи до курника нанашкулі Гітлєрки, а заодно проробляв плани, як видурити десять рублів від діда Наполійона. І треба було такому статися, що в цю мить мені в голову залетіла та рідкісна іскра просвітління й зацікавлення наукою. Краєм вуха із учителевих слів зачепив, що лю­дина походить від мавпи. І хоч я виховувався в сім’ї по­божній і твердо засвоїв, що людина пішла від Бога, а ще точніше — від Адама і Єви, не це відкриття ошелешило мене. Я миттєво глянув на портрет Леніна і підніс руку. І хоч учитель ще не закінчив своєї оповіді, моя підне­сена рука була у класі такою епохальною подією, що пан Фийса одразу перервав урок і дозволив слова.

— Пане Фийсо, а товариш Ленін, най ся не прика­зує, теж пішов від мальфи? — запитав нелукаво, по – сусідськи я, спрямувавши палець на портрет.

Клас коротко гримнув сміхом і занімів. Пан Фийса безпорадно оглядався навкруги й, наче над прірвою, шукав якоїсь опори. Обличчя якусь мить розпливало­ся в дурнуватій посмішці, відтак враз скам’яніло, наче пану вчителю водномить увігнали в сідницю розпече­ну залізяку. Тим часом клас крадькома пас очима Маню Крумплянку — доньку колгозного партійного секрета­ря, любовно прозваного в селі криволабим Гебельсом. Маня в нас виконувала функцію такого собі шкільного осередку комітету держбезпеки.

Мовлене мною, видно, ошелешило й її, бо сиділа, на­дувши, як польова жаба, щоки, і, наче білка з дупла, тільки блискала маленькими очицями-гудзиками: блись-блись, блись-блись…

– Сесе єсть ідеологічеськая діверсія! — винесла врешті-решт своє рішення Маня.

Учитель ще більше сполотнів, а мені — що зайцеві стоп-сигнал. Збитошно реготнув і взявся крутити куль­ку, аби при нагоді стрельнути Мані в потилицю.

– Ти що собі дозволяєш, злодію короставий? — наре­шті, задихаючись, видавив із себе пан Фийса.

– Не прозивайтеся, — образився я і тут же офіційно попередив: ще раз обізвете — вікна вам повибиваю, а пса втоплю в колодязі…

– Як ти міг таке про дорогого вождя… вождя всіх при­гноблених… вождя пролейтаріату, — кричав, не звер­таючи увагу на мою погрозу, пан Фийса. І весь цей час шукав краплину співчуття у погляді Мані-безпекашки. Але я ще більше підлив масла у вогонь.

– А шо-о-о… Ленін — чорт рогатий! — почав щиро обурюватись я.— Якщо-о-о, кажете, што вшиткі люди проізошли від мальфів, то што — Ленін від кобили?

Це, очевидно, було вже надто. Я помітив, як мої ровес­ники принишкли, як горобці за мить до урагану. Маня ж оговталася нарешті, випрямила плечі, підняла голову, очі повісила на стелю й цвіла радісно, як божа ружа. Бід­ний пан Фийса був геть знищений: притьмом здрібнів, покрився бордовими плямами і тремтів, наче підклю­чений до розетки.

– О, сили небесні!!! — підійшов нарешті до мене. — Кажи. Кажи!.. За які гріхи мене так тяжко Господь по­карав тобою? — тут учитель мало не заплакав. — Ану ж марш мені з класу! Щоби ноги твоєї тут більше…

Пан Фийса ще не домовив, а я вже зірвався на волю.

– А ну ж стій! — наказав учитель.

Я зупинився.

– Марш у куток! На коліна! Руки вверх — і так стій!

Мене всього так перекривило, наче одним ковтком вдудлив бочку смердючих оселедців. Проте наказу під­корився й, похнюпившись, пішов у куток — все одно тут проводив значно більше свого шкільного часу, ніж за партою. Тим часом пан Фийса підійшов до Мані Крумплянки, поштиво вклонився й, хвилюючись, наче куро­крад перед прокурором, ласкаво мовив:

— Маріє Петрівно, ви чули, якої непоправної шкоди завдав той збийвіч нашому моральному здоров’ю? — Учитель єдину з нас Крумплянку чомусь величав по імені й батькові. І тільки до неї звертався на «ви». — Ми, звичайно, Маріє Петрівно, всі обурені, рішуче засуджу­ємо цього прихвостня міжнародного імпералізму, — пан Фийса, палаючи від гніву, поглядом кивнув у мій бік. — За нанесену кривду світлій і немеркнучій пам’яті дорогого вождя він мусить бути покараним. Тому прошу вас викликати його родичів до школи. І негайно!

Бідний пан Фийса мав, очевидно, далекоглядний при­ціл. Він гадав, що гідний нащадок Фелікса Дзержинського Маня Крумплянка побіжить до нас додому, а за нею примчить захеканий дідо Мішо — великий дипломат і філософ. Обидвоє накрутять мені ослячі вуха, щоб на­далі був ґаздою своєму шаленому язикові, не плутав ро­довід вождів із мальфами й усякою другою скотиною… Побідкаються один одному, пойойкаються над світовим злом, живим уособленням якого був я, а далі — «…лем то най лишаться межи нами…» — почимчикують обидвоє в наш винний погріб. І все закінчиться благополучно: Маня Крумплянка увечері совісно доповість, як вони у класі засудили прихвостня міжнародного імперіалізму, а пан Фийса за свою психічну травму, завдану мною, налижеться із дідом, а мо’, ще й на опохмілля отримає… Проте мріям бідного вчителя, як це завжди буває з бі­даками, не судилося вийти в люди. Чи так розпоряди­лась доля, чи Маню-безпекашку настільки травмувала моя ідеологічна диверсія, що натомість нашого дому вона пішла до діда Петра — повної протилежності діда Михайла, людини суворої, впертої, залізних принци­пів, а головне — неповторної у своїй натурі. Видно, саме через ті риси характеру діда Петра прозвали в селі Наполійоном.

Особливо прославився своїм норовом дідо Петро ще за небіжки Чехословаччини під час судового дій­ства із знаним у Європі авантюристом, шахраєм, зло­дієм і мештером Соломончиком із сусіднього Вонігова. Дід влапив його вночі, коли той виводив із стайні двох найліпших коней. Звісна річ, дід так вихрестив своїми довбнями Соломончика, що того неборака вранці прирічанська рідня понесла, як індійсько­го раджу, — на кілках й у вереті. Наступного дня дід Петро подав на крадія до суду. Наша рідня умовляла покласти хрест і забути про справу, бо кожен знав, що сподіватись на перемогу над Соломончиком та ще й у судах — все’дно, що чекати від верби персиків. Шах­рай Соломончик мав повсюдно великі зв’язки, знав кого і як підкупити… Проте дід скелею вперся. Ну, і, як мудро мовлять, що посієш, те й з’їси: дід Петро суд вражаюче… програв. Соломончик переконливо довів, що заглянув у стайню, щоб полюбуватися дідо­вими кіньми — яко великий любитель і знавець поро­дистих гриванів. І красномовним свідченням цьому став для присутніх золотом тиснутий документ. Ним посвідчувалася належність Соломончика до Все­світньої ради захисту коней. Більше того, відомий суддя Боніфацій звинуватив діда у жорстоких побоях невинного чоловіка і присудив заплатити Соломончику дві тисячі крон — суму вельми трудну на ті часи.

– Та тото… сись Соломончик — злодій! — крикнув ошелешений дід. — Він уночі заліз у стайню!

– Ну ви, Петре, даєте! — щиро погнівався Боніфа­цій. — Одразу вже й злодій, бо, бачте, заліз уночі… А може, мештер Соломончик, як культурна челяди­на, просто не хотів вас, наробленого, будити, а ви вже зразу — злодій!

І тут небагатослівний дідо видав фразу, яку пам’ятатиму до смерті: «Бог видить: не шукайте, люди, в судах правди, бо її якраз там ніколи немає!».

Потім тяжко зітхнув і звернувся до Боніфація:

– Най буде так — дві тисячі я заплачу. Але скажіть, на вашу ласку, а кілько то буде коштувати, якшто я тепер у суді комусь вліплю двічі по писку?

Боніфацій хутко попорпався у паперах і відповів:

– Це би коштувало такому розбійнику аж шість тисяч крон.

– Дякую красно, — поклонився низько дідо.

Далі закатав рукави, підійшов до столу і з усього роз­маху двічі втеліжив суддю Боніфація по писку. Відтак вийняв гроші, чинно, по-ґаздівськи, відлічив шість тисяч і поклав на стіл. Шанобливо відклонився від спра­ведливого суду і почимчикував додому.

З тих пір із дідом мало хто насмілювався водити кози. Отож, і пан Фийса, коли побачив на всю ширину дверей могутню поставу діда Петра, ледь не заскавулів від роз­пачу. «О, хмарки небесні, тепер мені вже точно мацури замнявкають!..» — тільки й простогнав.

– Слава Йсусу Христу! — зняв на порозі шапку дідо й покірно кивнув головою до всього класу.

– Добридень… добридень… ґаздо Петре, — пролебедів Фийса.

– Якшто вам «добрий», пане вчителю, то підопріться на хвіст і радосно ревіть «Шірока моя страна родная», а мені на «Слава Йсу…» — «Слава навіки!» — пробасив дід.

– Воно, Петрику, так… аякже… але нові часи — нові звичаї, — пан Фийса поглядом шукав підтримки в Мані Крумплянки.

– Я сідницею свищу на ваші нові часи і звичаї! Ка­жіть, що ся стало? — знетерпеливився дідо.

– Он ваш Митро… то є злий сікурантош — вчитель войовничо тикнув у мене пальцем.

Дід метнув палаючим поглядом по класу й учепився за мене.

У цю мить я ладен був стати піщинкою. Ні, ліпше ма­ленькою краплиною роси, миттю зірватися, впасти на землю і не те що розтектися, а за долю секунди випа­руватись і зникнути в небесах. Дід Петро був єдиною людиною у світі і Всесвіті, якої я боявся, перед якою по­клонявся…

– А… се ти, малий збісняку? — вмить подобрішали й розцвіли причаєною любов’ю очі діда, уздрівши мене. — Ану подь лем сюди. Туйки баба тобі дашто передала…

Дід підійшов, розв’язав клунок і поставив переді мною бідончик пасулі з капустою, пляшку молока, шмат кукурудзяника і дарабчик солонини.

– їж, не ганьбися, — підбадьорив дід. — їж, аби в го­лову наука йшла, аби’сь не був таким дурним, як ми. Правда, пане вчителю?

– Так… так, Петрику. Перед ним, вашим Митром, дуже великое майбутньоє, — відповів у відчаї вчитель.

Я, не дожидаючись перерви, розклав їжу перед собою. І тут же, не дуже переймаючись соромом, почав хлебта­ти пасулю й чамкати хліб — аж за вухами залящало.

– Но та слухаю вас, пане Фийсо, што ся такое страш­ное стало? — із суворим виглядом дід обернувся до вчи­теля.

– Розумієте, Петре, не сердіться, але ваш Митро дуже неволяшний. Він мене нині зазвідав, чи правда то, що наш вождь, дорогий Ленін, теж проізойшов від мальфи?..

Дід одразу вп’явся у мене і гиркнув:

– Слухай, осле рогатий, хто тобі такое дурное сказав?

– Ніхто! То сам пан учитель говорив, што чоловік проізойшов уд мальфи, — відповів я, не перестаючи сьорбати пасулю з капустою. — То я і зазвідав, ци то і наш вождь Ленін тоже уд мальфи?..

– То правда, пане Фийсо, што ви такі шалениці плели дітям? — отетерів дід.

– Петре… Я просто говорив про те, що людина вооб­ще пішла від мавпи…

– Перебачте, пане вчителю, коли говорить таку дур­ницю наш малий луціпер, то все розумію. Але хто вам, розумному чоловікови, такое казав, же тварь Божа — чо­ловік — проісходить від мальфи?

– Як хто? Про це, Петре, наука твердить, розумні люди говорять, у книжках написано…

– Е-е-е, пане вчителю, та ви вірите тим комуні- штам, — одмахнувся, наче од мухи, дід. — Най ся не приказує, тоті большевики такі брехачі, що не лем би із мальфи чоловіка учинили, а й із сліпої курки австрій­ську графиню зробили. Што казали, коли сюди при­йшли — щастя принесли. А то щастя: землю й худобу за­брали, а в пазуху вошей наклали… неволя би їх морила.

– Петре, перебачте, але те, що людина походить від мавпи, не просто там хтось сказав, а наукою довів сам Дарвін.

– А сесе што щи за еден руський комунішта, гонили би його татари!

– Ганьбіться, Петре, Чарльз Дарвін ніякий наш не освободитель і комунішта… Це великий англійський учений із світовим іменем.

– Най буде і пессій царь ваш Дарвін-пролетар… Лем най би’ми трапив до рук, то я би йому так ребра полічив, що він би забув не лем своє мальфяче імня, а й людське…

Дід говорив так запально, що Маню-безпекашку аж гикавка вхопила.

– Йой, йой, Петрику… Ви щось не те плетете, — затру­сився зо страху пан Фийса.

– Но, а ви тогди на яку біду мене кликали? — дід роз­палювався не на жарт. — Ви мене кликали, аби узнати, уд якої мальфи проізойшли ваші вожді — Ленін, Сталін, Хрущов?

– Ні, Петрику, золотий. Я вас кликав через вашого дуже розумного вверх ногами онука Митрика, — іроніч­но прорезюмував учитель.

– Но та якшто такий розумний, то погримайте’го в’едно із своїми вождями… гуту їм червену*!

Тим часом я, глибоко ігноруючи дискусію, що розгор­талась навколо походження вождів, чамкав, як навро­чене порося. Фасоля була ще тепленька, кукурудзяник жовтенький, як курча, й солодкий, сало — золотисто-пахуче. Діти спостерігаючи, як хутко і вправно набиваю кендюх, й самі ледь не давилися, ковтаючи голодну слину. Одна Маня-безпекашка час від часу зневажливо кривилась у мій бік…

Продовження слідує….