Що завадило знищенню Ізраїлю у 1968 році?
54 роки тому, у перший день свята Песах 1968 року, держава Ізраїлю мала бути стертою з лиця Землі. Про це розповів офіційний вісник архіву Президента Російської Федерації історичний журнал «Родина», 1996, № 7-8.
Наведені в ньому свідчення за своїм історичним значенням не поступаються рішенням Ванзейської наради (січень 1942 р.), де було прийнято рішення про знищення європейських євреїв.
Але якщо Німеччині значною мірою вдалося реалізувати свої жахливі плани, то Радянському Союзу останньої миті довелося відмовитися від задуманого. Спробуємо відповісти на це питанням – як і чому це сталося?
Нещодавно Росія відзначила триста років свого військово-морського флоту. У рамках цього заходу відставні адмірали вдавалися до ностальгічних спогадів про славні бойові справи часів холодної війни. Головним героєм цих щирих розмов виявився віце-адмірал запасу Микола Шашков, колишній командир підводного човна «К-172».
Весною 1968 року цей човен ніс бойове чергування біля берегів Сирії. Ось у яких барвистих висловлюваннях описує журнал «Родина» завдання Шашкова:
«Ця людина – капітан 1 рангу Микола Олександрович Шашков – мав знищити Ізраїль, випустивши по ньому вісім крилатих ракет П-6 з ядерними боєголовками, після чого на цій давній біблійній землі мали спалахнути як мінімум вісім Хіросим, або, якщо вдатися до біблійних порівнянням, вісім Гоморр, знищених Всевишнім у диму та полум’ї.
Ця подія мала відбутися перед святом Песах у місяці Нісан 1968 року».
А колишній командувач ВМФ адмірал флоту Володимир Чернавін додає: «Я не маю жодних сумнівів, що капітан 1 рангу Микола Шашков виконав би будь-який наказ командування…».
Далі слідує докладне відверте інтерв’ю з самим Шашковим, який одержав перед виходом у район бойового чергування усне розпорядження тодішнього командувача ВМФ адмірала флоту С. Горшкова: «Бути готовим до завдання ракетно-ядерного удару по Ізраїлю».
Шашков додає:
«Зрозуміло, у тому випадку, якби американці та ізраїльтяни розпочали висадку десанту на узбережжя дружньої нам Сирії».
Остаточний сигнал до нападу мав надійти з Москви. Щоб не пропустити його, підводний човен кожні дві години виринав на перископну глибину для проведення сеансів зв’язку. Але сигнал так і не надійшов.
Перша думка, яка спадає на думку після шоку, викликаного одкровеннями цих людиноподібних:
«Маячня, гарячкова марення! Про який спільний американо-ізраїльський десант можна говорити майже через рік після Шестиденної війни, коли активні бойові дії вже не велися, а Сирія ще не прийшла до тями після нищівної поразки? Чи не вигадка це відставних адміралів для привернення уваги до своїх майбутніх мемуарів?».
Ні, на жаль, все говорить про те, що це не вигадка. Підводний човен капітана Шашкова справді знаходився у квітні 1968 року біля берегів Сирії. Але, можливо, це була просто демонстрація сили з боку Москви, відкрите попередження Ізраїлю та США: не замисліться, мовляв, ображати наших арабських братів, а не то…
Але якби це було так, то човен не тільки не повинен був таїтися, а навпаки – його присутність у Східному Середземномор’ї слід було афішувати, як, наприклад, афішувалась присутність у тій самій акваторії американської ескадри.
Згадаймо, що політруки говорили своїм солдатам у дні вторгнення до Афганістану у грудні 1979 року: «Якби ми не увійшли сюди сьогодні, то завтра тут були б американські імперіалісти та ізраїльські сіоністи».
Ну, а як щодо ризику? Адже знищення Ізраїлю могло, начебто, спровокувати глобальний ядерний конфлікт! Питання надзвичайно цікаве. На ньому слід зупинитись особливо. Якби атомному удару передували явні загрози чи приготування з боку Москви, то, швидше за все, США та інші західні країни протиставили б їм попередження у відповідь, підкріплені військовими та політичними акціями, що дозволило б зірвати радянські плани.
Але уявімо, що раптовий ядерний напад став доконаним фактом. Ізраїлю більше не існує, і західному світу треба вирішувати – чи починати через це взаємне знищення чи розпочати черговий раунд переговорів про мирне співіснування країн НАТО та Варшавського пакту?
Неважко здогадатися, що вибір було б зроблено на користь другого варіанта. І «Політбюро» це чудово розуміло. Тим більше, що вже був великий досвід балансування на межі нової світової війни або щонайменше підриву стабільності в різних регіонах (корейська війна, берлінський та кубинський кризи).
Іншими словами, все говорило за те, що якби маленька неспокійна країна була стерта з карти світу, це зовсім не обов’язково призвело б до третьої світової війни. Зате Москва продемонструвала б усьому світу, як рішуче вона розправилася з «головним ворогом прогресивного людства» (саме так називали Ізраїль радянські пропагандисти) – на радість одних держав і до жаху інших.
Одним словом, знищення Ізраїлю виглядало дуже привабливим для Радянського Союзу з низки причин. Що стосується міркувань морального характеру, то після холоднокровного знищення десятків мільйонів співвітчизників, депортації цілих народів, кривавого придушення повстань у «братських країнах» та мирних демонстрацій у власній країні (Новочеркаськ) ці міркування повністю були відсутні в планах кремлівських стратегів, а тим більше після квітня 1968-го – Прага, Афганістан, Тбілісі, Баку, Вільнюс, Чечня.
Додамо, що у всіх цих акціях був відсутній і елементарний здоровий глузд. Не розуміли цього лише самі радянські керівники, а також значна частина їх підданих, які вважали, що СРСР справді є оплотом миру і демократії і тому в його нещадній боротьбі з внутрішніми та зовнішніми ворогами не може бути жодних обмежень – як щодо кількості жертв, так і методи знищення.
Отже, підводний човен «К-172» знаходився на бойовій позиції, і командир її («син чекіста, який присягнув виконати будь-який наказ партії та уряду», як він сам себе гордо рекомендує) готовий був натиснути на кнопку.
«Може зникнути ціла країна, але особисто ти цього не помітиш, перебуваючи під водою…» – філософствує Шашков в журнальному інтерв’ю.
То що ж завадило? Питання далеко не пусте і зовсім не академічне – не тільки для істориків, але і для кожного з нас. Тим більше дивно, що ізраїльські ЗМІ, громадські та державні діячі та організації ніяк не відреагували на цю сенсаційну публікацію офіційного видання архіву Президента Російської Федерації.
Справа тут не в тому, що йдеться про російський «проєкт» майже 30-річної давності, до того ж не здійснений. Причина в загальній притупленості почуття національної небезпеки, характерної для ізраїльського суспільства останнім часом. Це стосується як оцінки небезпечного розвитку сьогоднішніх подій, так і фактів не такого вже й далекого минулого.
Звернемося до дат. “Ця подія, – вказує автор матеріалу в журналі “Родина”, – знищення Ізраїлю, – мало статися перед святом Песах у місяці Нісан 1968 року”.
(Як відомо, американці та ізраїльтяни мають звичай висаджувати спільні десанти неодмінно напередодні свята Песах. Немає сумніву, що заздалегідь призначена дата була частиною плану якоїсь грандіозної стратегічної операції Кремля.).
Ґрунтовно журналіст підійшов до теми, навіть назву місяця за єврейським календарем дізнався. Як тут не згадати Адольфа Ейхмана, який, готуючись до виконання головного завдання свого життя, вивчав єврейську історію та основи юдаїзму.
Але – до діла. Перший день свята Песах припадав у 1968 році (5728 за єврейським календарем), як і завжди, на 15 день місяця Нісан, а за григоріанським літочисленням – на 13 квітня.
Якою іншою проблемою, крім знищення Ізраїлю, були стурбовані тими фатальними днями товариші з Політбюро? Ну, звичайно, подіями в Чехословаччині, знаменитої «празькою весною»!
Те, що там відбувалося, загрожувало, на їхню думку, розвалом усього соціалістичного табору. Становище з кожним днем ставало все більш критичним, і думати доводилося вже не про нові близькосхідні авантюри, а про порятунок Варшавського пакту. І пік цих подій припадав якраз на квітень – серпень 1968 року. Москва виявилася просто не в змозі одночасно зводити старі рахунки з Ізраїлем і наводити лад у братній країні. Перевага була віддана Празі.
Розглянемо хронологію чеських подій, яка переконливо пояснює, чому Шашков так і не дочекався наказу з Москви.
У січні 1968 року ставленика Кремля Антоніна Навотного було усунуто з посади Першого секретаря компартії Чехословаччини, і його замінив Олександр Дубчек. Вже у лютому з’явилися перші ознаки відходу нового лідера від радянського комуністичного догматизму. Москва уважно стежила за тим, що відбувається, але до певного часу не втручалася.
14 березня у Празі було опубліковано офіційну заяву про незаконність політичної цезури. Наприкінці березня чеські ЗМІ почали активно обговорювати обставини смерті у 1948 році Яна Масарика, тодішнього міністра закордонних справ, сина першого президента Чехословацької республіки Томаша Масарика. Хоча в офіційній версії йшлося про самогубство, все вказувало на політичне вбивство за безпосередньої участі КДБ.
Обстановка особливо розігрілися 3 квітня, коли видатний громадський діяч професор Іван Світак направив відкритий лист Генеральному прокурору республіки з вимогою нового розслідування обставин смерті Яна Масарика. Чехословаччина вирувала. У Москві розпочалася паніка. Місяць Нісан настав, але Політбюро було зайнято важливішими справами, ніж віддача фатального наказу капітану Шашкову.
За його словами, субмарина продовжувала кожні дві години підспливати на перископну глибину, ризикуючи бути виявленими американськими протичовновими гелікоптерами «Сі Кінг», але Москва мовчала.
«Навколо звичайне життя, – згадує капітан, – суховантажі, лайнери, рибалки. Море було неспокійне, три-чотири бали, гойдало. А ми майже весь час на перископній глибині. Вона для підводного човна небезпечніша, ніж гранична, можна потрапити під чийсь форштевень».
Про що ж думали в Москві, поки відважний капітан, нехтуючи небезпекою, наполегливо виходив на зв’язок, чекаючи «наказу партії та уряду» покінчити раз і назавжди з цим «звичайним життям навколо». А думали в Москві про те, як залатати величезну пробоїну в іржавому корпусі гігантського броненосця соціалістичного табору.
Скандал навколо покійного Яна Масарика дедалі більше розгорявся, і 7 травня ТАРС опублікувала урядову заяву, яка гнівно відкидала «спроби ворожої пропаганди звинуватити у смерті Масарика радянські органи державної безпеки».
Проте відчайдушні зусилля Кремля запобігти новому розслідуванню виявилися безуспішними. Остання незграбна спроба в цьому напрямку була зроблена 16 травня, коли в «Известиях» з’явилася стаття про нібито виявлені «нові докази» самогубства Масарика. Радянські ЗМІ були зайняті в ті дні однією темою – викриттям «підступів ворогів миру та демократії в Чехословаччині».
Винятково важливо звернути увагу на те, що протягом більш ніж дев’яти місяців з часу Шестиденної війни (червень 1967 року) і до березня 1968 року головною темою радянської зовнішньополітичної пропаганди була агресивна політика Ізраїлю, яка нібито становила головну загрозу загальному миру та безпеці народів.
Хоча військові дії давно закінчилися, практично щоденні погрози та вимоги до Ізраїлю звучали все різкіше (нагадаємо одну з найбільш одіозних вимог Косигіна з трибуни ООН – не лише відступити з усіх захоплених територій, а й повернути трофейну радянську зброю та техніку).
Зараз, після одкровень капітана Шашкова, стає цілком очевидним, що ця антиізраїльська істерія, що наростала з одного боку, і підводний човен, що зачаївся біля берегів Сирії, – з іншого, були частинами єдиного плану знищення єврейської держави. Москва просто не могла примиритися з тим, що маленький ненависний Ізраїль швидко розгромив її близькосхідну клієнтуру і зруйнував кремлівські плани в цьому регіоні.
Цього разу було вирішено підняти радянську планку міжнародного розбою на новий рівень та повністю ліквідувати цілу державу.
Проте чехословацькі події сплутали усі карти. З березня 1968 року чеська тема почала витісняти Ізраїль, а у квітні наша країна згадувалася радянською пропагандою лише зрідка, без колишнього напруження, ніби за інерцією. Червень – липень і більшість серпня пройшли у марних спробах Москви зупинити небажаний розвиток празьких подій.
Ізраїль майже повністю забутий.
Нарешті, 21 серпня 1968 року почалося вторгнення Радянської Армії у братську країну, що збунтувалася.
Ізраїль було врятовано.
Пріоритетністю для Москви стали чехословацької проблеми, які потім повністю зняла з порядку денного радянські плани знищення Ізраїлю.
Зазначимо ще один цікавий і в якомусь сенсі фатальний історичний збіг. Чехословаччина двічі відіграла особливу роль у долі Ізраїлю.
Перший раз у 1948 році, коли чеська зброя допомогла Ізраїлю здобути перемогу у Війні за Незалежність, а вдруге – через двадцять років, коли з волі випадку (чи випадок?) ця мужня країна відвернула від нас увагу одного з найшаленіших і найкривавіших режимів XX століття.
