Чи боїться санкцій росіяни з «глубинки» Росії?
«Складається враження, що уряд спеціально створює побутові труднощі, щоб, виснаживши людину до чортиків в очах, відвернути її від важливіших проблем, задушити в ній інтелектуальне та духовне життя. Щоб після роботи та штовхання у чергах вона мала б сили лише дотягнутися додому і, випивши пляшку горілки, лягти спати.
Все життя радянських людей проходить у «діставанні» — чи то продуктів, яких завжди не вистачає, чи квартири, яку треба не лише «дістати», «отримати», а й «заслужити».
Дефіцитом у країні є все — від туалетного паперу до автомобіля, проте скільки можливостей радіти є у радянських громадян! Коли він дістає, нарешті, потрібну йому річ, радість перемоги наповнює його. Якщо на його столі гарний обід, він їсть його з особливим почуттям гідності, тому що подолав перешкоди, розставлені на його шляху у вигляді черг за дефіцитом: дав директору магазину хабар і вийшов переможцем з поля бою, що, можливо, не вдалося його сусідові, і сусід йому заздрить і його це принижує. Якщо все-таки йому вдалося замість комунальної квартири оселитися в окремій, він великий і могутній не лише у власних очах, а й в очах своїх товаришів по службі.
Отримуючи всі ці жалюгідні подачки, він починає думати, що життя в країні покращується, що уряд дбає про нього. Ну звичайно! — скільки років не було в магазинах туалетного паперу та прального порошку, а сьогодні вони є. Дякую партії та уряду та особисто товаришу …! Ура! Вперед до комунізму!
А там, дивишся, і пройшло життя в щоденній вимотуючій війні з трагічними поразками та блискучими перемогами, у нескінченній боротьбі з могутнім Дефіцитом, бо він як стоголова гідра — відсічеш йому одну голову, на її місці негайно виростає інша: якщо сьогодні в магазинах з’явилися чайники для заварки, яких не було у продажу кілька років, то завтра обов’язково зникнуть, наприклад, емальовані каструлі, чи праски, чи вата в аптеках, чи дитячі панчохи, чи бюстгальтери, чи простирадла та рушники, чи… чи… чи…
І боротьба продовжується, створюючи в людини видимість кипучого, діяльного життя. Нещасний не встигає і помітити, що на принизливу, жалюгідну «діяльність» пішли його найкращі роки та сили. А якщо звільнити народ від цієї щоденної боротьби, мабуть, у нього буде час замислитися над своїм становищем холопа, який працює на потребу партійної еліти. І візьме він нарешті в руки палицю та як рушить! О ні, радянській владі життєво необхідний дефіцит.» – Галина Вишневська
*****
А й справді, той самий «глибинний» народ Росії не боїться поневірянь після санкцій, він їх навіть із якимось ірраціональним, згубним захопленням передчуває. Він так і не зміг себе усвідомити вільним і те що заслуговує на гідне життя. Тягар відповідальності за цю свободу ліг непіднімним вантажем на згорблену радянську спину і так захотілося повернутися туди, де тобі нічого не треба вирішувати, де під імітацією кипучої діяльності повноцінного життя ховається таке близьке серцю середовище апатичного і безправного виживання. Де зрівнялівка у всьому дарує незабутнє почуття національного анабіозу. Де тобі кажуть, що думати, що дивитись, що читати, куди їздити, а куди не їздити.
За тебе вже все вирішено, чи залишається лише непривабливо існувати, чим не рай для інфантильного суспільства? І нехай, якщо немає засобів особистої гігієни, то немає в усіх. А якщо вдалося урвати, то почуваєшся переможцем. Урвати те, що в цивілізованому світі доступно кожному.
Хочеться сказати сакраментальне – не жили добре і починати нічого. Адже жили. Понад 20 років жили. Тільки свободу зрозуміли своєрідно, мабуть, через свої моральні можливості – як нестримне споживання товарів та послуг. Ні волі, як рушійної сили самостійної особистості, ні громадянської самосвідомості, ні прагнення рівноправності, ні самоповаги, ні відповідальності за себе та оточення – нічого не прижилося. Відторгнення цих речей на фізіологічному рівні.
На жаль, птахи, народжені у клітці, сприймають політ, як хворобу. І сьогодні, покірно залітаючи в цю клітку, що називається в’язницею народів, вони відчувають мазохістське тріумфування. І більше нічого.
