Ядерний шантаж Росії?
Одна з найтривожніших ночей війни сталася на початку березня, коли на території Запорізької атомної електростанції почалася пожежа. Багато хто тоді цілком справедливо злякався можливого інциденту на АЕС.
Цієї весни взагалі, до нашого спільного жаху, було дуже багато розмов про різну ядерну зброю, про держави з ядерною зброєю, про ядерний удар і шантаж. Зараз їх начебто поменшало, хоча причин розслаблятися, на жаль, немає. Однак, ми продовжуємо сподіватися на краще.
Сьогоднішня стаття — про ядерний шантаж. Чи правда, що Росія використовує його, щоб посилити свої позиції у війні з Україною?
ЯДЕРНИЙ ШАНТАЖ
На третій день війни Путін наказав привести російські сили стримування, і в тому числі ядерну зброю, в режим особливого несення чергування. У своєму оголошенні про початок повномасштабного вторгнення в Україну президент Росії зазначив, що Росія є однією з найпотужніших ядерних держав світу.
З того часу українські політики неодноразово говорили, що Москва займається ядерним шантажем. Подібні формулювання використовуються й у західних ЗМІ. При цьому керівник фракції «Єдина Росія» Володимир Васильєв 24 лютого сказав, що це київська влада стала загрожувати Росії «ядерним шантажем» — не пояснивши, про які дії йдеться (Україна, на відміну від Росії, ядерної зброї не має).
ЯК ШАНТАЖУЮТЬ ЯДЕРНОЮ ЗБРОЮ?
Ядерний шантаж — це спроба схилити супротивника (державу, політичний режим, військовий блок) до будь-якої дії під загрозою застосування ядерної зброї. Цей вираз почали використовувати в середині XX століття у зв’язку із заявами тих країн, у яких вже з’явився ядерний арсенал або які лише планували їм придбати. У 1964 році Китай провів перші ядерні випробування та оголосив, що це відповідь на «імперіалістичну політику ядерного шантажу та погроз США». Через два дні після цього американський президент Ліндон Джонсон пообіцяв захист державам, яким загрожує ядерний шантаж — під шантажистом маючи на увазі вже сам Китай.
Однак у 1970-х, коли у світі спостерігалося зростання тероризму (ультраправого, ультралівого, релігійного), ядерним шантажем також стали називати погрози терористів підірвати «брудну бомбу». Це примітивний, у порівнянні з ядерними ракетами, вибуховий пристрій, що викликає радіаційне зараження. Навіть якщо такі погрози нічим не закінчуються (а «брудну бомбу» ніколи не застосовували), у міжнародному праві саме їхнє використання зараз вважають актом ядерного тероризму. Згідно з Міжнародною конвенцією про боротьбу з такими актами (2005), і застосування «брудної бомби», і загроза її використовувати, і володіння компонентами, з яких можна виготовити бомбу, — це злочин.
У листопаді 1995 року в московському Ізмайлівському парку виявили контейнер із радіоактивною речовиною цезій-137. Після цього глава республіки Ічкерія в Чечні Джохар Дудаєв заявив, що це лише «мізерна частка» того, що є у його розпорядженні. Звичайно, бойовики не мали ядерної бомби, але вони погрожували викликати радіаційне забруднення. Менш ніж за рік Дудаєв загинув унаслідок ракетного удару. Компонентів “брудної бомби” у Чечні не знайшли.
ДЕРЖАВА, ЯКА ЗАГРОЖУЄ СУСІДАМ ЯДЕРНОЮ ЗБРОЮ, — ТЕРОРИСТ?
Ні. Міжнародне право відрізняє загрози терористів від тих, що походять від держав. Грубо кажучи, передбачається, що держава має право захищати свій суверенітет у будь-який спосіб, включаючи ядерну зброю. Водночас воно поважає суверенітет інших країн і першою не загрожуватиме своїм ядерним арсеналом. Передбачається, що, на відміну від терористичних угруповань, держава-володар ядерного арсеналу не зловживатиме загрозою її застосування.
З погляду держави, володіння ядерною зброєю та її демонстрація (випробування носіїв ядерної зброї, навчання стратегічних ядерних сил, паради озброєнь) допомагають «стримувати» агресивні дії з боку ймовірних супротивників. Однак важливо не лише показувати, що ядерна зброя є, а й недвозначно давати зрозуміти, у яких випадках її можуть застосувати. Часто це прямо прописано в ядерній доктрині країни чи інших політичних документах. Наявність ядерної зброї, її демонстрація та міркування щодо її застосування — це і є елементи політики ядерного стримування.
Вона розтягується на багато років і десятиліття мало залежить від поточної ситуації. СРСР та США «стримували» один одного під час холодної війни; Росія та США продовжують робити це досі, за всіх перепадів у відносинах. Навіть дружні країни — Росія та Китай, наприклад, можуть проводити щодо один одного політику ядерного стримування, нехай і уникаючи її так називати офіційно.
Державний ядерний шантаж — лише епізод, що трапляється в період загострення відносин, коли одна сторона готова підвищити ставки, щоб досягти своєї мети. Наприклад, у 1953 році США пригрозили Північній Кореї ядерною зброєю, щоб примусити її до поступок у корейській війні, і домоглися свого (всього за вісім років до цього Штати вперше і єдиний раз реально застосували ядерну зброю, скинувши бомбу на Хіросіму і Нагасакі, підштовхуючи Японію до капітуляції у Другій світовій). Одночасно американська ядерна зброя спрацювала і як інструмент «стримування» Радянського Союзу, який утримався від прямої участі своїх збройних сил у тому конфлікті, обмежившись військовою допомогою та неофіційною присутністю військовослужбовців на Корейському півострові.
В 1969 році під час загострення прикордонних радянсько-китайських суперечок Москва серйозно розглядала можливість застосування ядерної зброї. Влада СРСР обговорювала це як зі своїми союзниками, так і зі США. Загроз на офіційному рівні не прозвучало, але були витоки в західній пресі та заяви дикторів провідного радянського китайськомовного радіо (вони казали, що СРСР має ядерну зброю, подібної до якої у Китаю немає). Пекін однозначно сприймав те, що відбувається, як ядерний шантаж «у спробах використовувати ядерні загрози для підкріплення своїх територіальних претензій». Вже того ж року СРСР і Китай розпочали повільний процес деескалації — а погрози, мабуть, чимало посприяли цьому.
При цьому трапляється, що дії держави, яка має ядерну зброю, не те щоб прирівнюють, але частково уподібнюються ядерному тероризму. Щоб це сталося, треба, щоб у світової спільноти, включаючи членів Ради Безпеки ООН, склалася думка, що ядерні загрози з боку держави — це саме шантаж.
Така одностайність фіксується вкрай рідко. Штати, Південна Корея та Японія завжди сприймали погрози Північної Кореї завдати по них ударів, як ядерний шантаж. А ось Китай та Росія трактували такі заяви як «захисний інструмент» та «прояв політики стримування». Але коли КНДР відновила підземні ядерні випробування у 2016 та 2017 роках (тобто там реально підривали ядерний заряд, а не просто запускали балістичні ракети без ядерних боєголовок), світова спільнота вирішила, що ситуація зайшла надто далеко. Рада Безпеки ООН (включаючи Росію) увела у відповідь на це санкції. У КНДР таку реакцію назвали актом війни. Але жодних реальних спроб розпочати конфлікт із застосуванням ядерної зброї з боку Північної Кореї не було, та і ядерні випробування Пхеньян призупинив.
РОСІЯ ЗАЙМАЄТЬСЯ ЯДЕРНИМ ШАНТАЖЕМ?
Формально про це говорити поки що не доводиться. Ні Путін, як верховний головнокомандувач, ні політики, які відповідають за військову та зовнішню політику Росії, не використовували прямих ядерних загроз на адресу України, щоб змусити її капітулювати чи піти на поступки. Якщо говорити простою мовою, Путін ще не говорив: віддайте Донбас (або поваліть президента Володимира Зеленського), інакше ми скинемо атомну бомбу (телевізійних пропагандистів у розрахунок можна не брати: вони не відповідають за ядерну політику країни).
Попереджаючи про «такі наслідки, з якими ви у своїй історії ще ніколи не стикалися» (і знову ж таки прямо не згадуючи ядерної зброї), Путін звертався не до України, а до її союзників і партнерів — щоб вони утрималися від активнішої участі у війні. Тобто домагався не капітуляції України та негайного завершення конфлікту на російських умовах, а його обмеження. Нині повноцінні учасники війни — лише Росія та Україна; Путін хоче, щоб їх більше не було. Це схоже на стримування, а не на шантаж.
При цьому президент РФ, схоже, досяг свого: збройні сили НАТО в боях, як і раніше, не беруть участі. Альянс підтвердив, що не збирається відправляти війська в Україну, побоюючись переростання конфлікту на третю світову. Заяви західних країн (наприклад, Франції) про можливу ядерну відповідь Росії теж виглядають скоріше як демонстрація політики стримування, а не як ядерний шантаж. Глава МЗС Франції, звертаючись до Путіна, нагадав, що НАТО є альянсом з ядерною зброєю, проте не змусив Росію відмовитися від будь-яких дій, погрожуючи застосувати ядерний арсенал.
Але доти, доки в Україні не закінчаться бойові дії, ситуація залишається крихкою та малопередбачуваною. Якщо російська влада відчуватиме, що війна йде не так, як їм цього хотілося б, вона, ймовірно, може вдатися до справжнього ядерного шантажу — як їхні радянські попередники під час прикордонних суперечок з Китаєм наприкінці 1960-х.
НА ЗАКІНЧЕННЯ
В 1974 році ФБР отримало записку, в якій невідомі погрожували підірвати ядерний пристрій у Бостоні та вимагали виплатити 200 тисяч доларів. На той час у США не виявилося групи швидкого реагування для виявлення та поводження з джерелами радіації. Поки таке обладнання намагалися доставити до Бостона, влада змушена була принести помічені гроші у вказане місце.
Загроза виявилася хибною. По гроші ніхто не прийшов. Як згадував один з учасників тієї операції, якби загроза була реальною, влада просто нічого не встигла б зробити, щоб запобігти катастрофі. За підсумками цих подій у Штатах створили спеціальну Групу підтримки ядерних надзвичайних ситуацій (NEST).
