Сатисфакція

Річ у тім, що всі колишні радянські республіки сьогодні асоціюються з Україною.

Бо вони чудово розуміють, що одна із них обов’язково буде наступною. Просто сьогодні настала черга України.

Усі вони за радянських часів випробували на собі спочатку червоний терор, потім геноциди голодом, потім масові репресії, потім депортації, а червоною ниткою крізь це масове знищення Москвою чужих народів точилася планомірна, послідовна політика денаціоналізації. Коли із захоплених країн вимивали ідентичну культуру, виривали національне коріння, насильно русифікували – кували людину радянську.

Це пам’ятають усі. Від білорусів до казахів.

За жодний подібний злочин проти людяності Кремль не покаявся і навіть не вибачився.

Жоден кремлівський кат не був засуджений ні за життя, ні після смерті.

Багато з них сьогодні в Росії є героями, ефективними менеджерами, великими політиками.

Для Кремля це все “проблеми надуманого характеру”, як одного разу висловився Путін про Голодомор в Україні.

І Токаєв, наприклад, і казахський народ чудово пам’ятають цю рану, що досі незагоєна, коли політикою колективізації більшовики за найскромнішим підрахунком за 2 роки (1931-1933) винищили фізично понад 2 мільйони казахів. Болить.

Шок пройшов. Народи починають звільнятися, насамперед розумово, з радянського полону. І починають згадувати свою історію. І вони починають ставити питання, і незабаром почнуть вимагати сатисфакції.

Імперська Росія повинна дати відповідь за все.

Так не буває. Безкарно відрізати голови мільйонам невинних людей і нічого за це не отримувати.

Так просто не буває. Гітлер не дасть збрехати.