“Мир Україні, свободу Росії, трибунал Путіну”
Здається, на перший погляд, чудово та справедливо. Але це тільки, якщо не придивлятися.
У цьому гасла легким рухом руки, чиїсь хитрої руки Україна та Росія раптово прирівнюються й обидві постають у ролі жертв, а роль лиходія відводиться тільки персоні Путіна. Одній людині. Але це просто неправда. Це, зрештою, просто не етично. Малодушний самообман і трохи більше.
Виходить, існує якась міфічна Росія, яку тримає в полоні Путін і ще кілька людей, його дружків?
Всі ці сотні тисяч солдатів в Україні, всі ці десятки та десятки мільйонів мовчазних телеглядачів, які вже понад сто днів байдуже спостерігають за геноцидом українського народу, періодично загострюючись до бажання запустити “Сармати” на Лондон, Париж та Вашингтон – ось ці всі люди, виявляється, перебувають у полоні в одного єдиного Путіна.
Ми ж не в казці, де злий чарівник зачарував підданих, які нічого не підозрюють. Ми у прозаїчній тиранії, у класичній імперії, в якій живуть люди з менталітетом імперців. Все в цьому наборі є і на своїх місцях – великодержавний шовінізм, почуття власної винятковості, зневага до індивідуальних прав і свобод; ціль, що виправдовує засоби, недоторканність абсолютної влади тирана, любов до війни, двоєдушність…
Хіба під Сонцем ми зустрічаємо цей сценарій уперше? Бачили, проходили. Бачимо, проходимо знову.
Самі раді зачаровуватися. Са-мі.
І для чого на одного головного чаклуна нарікати, коли ноги пішли в танець під його дудку ще до того, як він її встиг дістати та відіграти свою першу мелодію зла.
Зрозуміло, що дуже не хочеться відчувати це незручне почуття колективної відповідальності, набагато простіше звалити на одного Путіна. А хто його зробив, Путіна цього, хто створив? Хто дозволяв йому кілька десятиліть творити те, що прийде в його запалену голову?
Свободу від кого чи чого ви хочете дати Росії?
Ну, не буде Путіна, прийде Мутін. Потім Дутін. Спускаючись сходами в похмурі підвали історії цієї країни, ми нікого, крім кровожерливих імперців, фанатичних збирачів земель, владолюбних тиранів, садистів, маніяків або безхребетних, боягузливих деспотів (від цього не менш жорстоких) біля керма її жодного разу не зустрінемо. І все завжди у міцному, любовному співавторстві зі своїм народом. За винятком одиниць західників, яких негайно і в усі часи оголошували божевільними та зживали зі світла, та просто винищували, як тільки вони подавали голос совісті серед цього дзвінкого ричання шаленої орди, що облизує батоги своїх сатрапів.
Ось ми всі лаємо товариша Сталіна і за діло, а хто написав кілька мільйонів доносів?
Ось усі ми лаємо товариша Путіна…
Ніхто ж не проти демократичної та вільної країни Росії, але не тоді, коли щодня гине від рук росіян 100 українських громадян.
