Краще пізно ніж ніколи
За нашою інформацією, в Донецьку вже майже не залишилося людей, які б підтримували російських окупантів.
Люди починають зіставляти, як вони жили до 2014 року і як стали жити після того, як Росія вирішила зробити з їхньої землі вічне вогнище війни, чорну дірку, а їх самих просто використовували та продовжують цинічно використовувати як витратний матеріал і як гарматне м’ясо.
Приходить розуміння, що разом з “русским миром” у їхній будинок прийшла велика біда, що вони були потрібні Путіну, як привід для розв’язання повномасштабного вторгнення, націленого на знищення цілої суверенної держави разом із його народом.
Що Росії немає і ніколи не було жодної справи до долі та добробуту жителів Луганська та Донецька, що її цікавить лише війна та території. І чим менше життя буде на цих територіях, тим краще для бездушної, кровожерної імперії. Жебракам, безправним, скутим страхом і відчаєм населенням, завжди керувати простіше. Путін це чудово знає зі свого власного (у всіх сенсах слова) народу.
А щоб остаточно змусити людей впасти у хворобливу залежність від своїх катів, окупанти застосовували класичну схему аб’юзу: самі ж обстріляли будинки, селища, міста і потім самі прибігли роздавати гумдопомогу. Бажано перед цим награбувати якомога більше в місцевих магазинах, а потім все це видати за жест кремлівського співчуття.
І так тяжко тяглися ці 8 років. Колись процвітаючий і мирний регіон з величезним потенціалом поступово занурювався в яму, перетворюючись на депресивну зону відчуження.
Закінчилося все це масовою, дикою та бездумною мобілізацією, гуманітарною катастрофою та фактично поголовним винищенням населення у жорнах тупої, путінської військової авантюри.
Навряд чи так хотіли жити люди на Донеччині. Навряд чи так взагалі хтось хоче жити, крім росіян, міста та побут яких в основній своїй масі, перебувають у стані розрухи та занепаду і без жодної війни.
Але сьогодні вже майже не лишилося тих, хто вірить у солодку казку “русскомирського” щастя. Начинка виявилася щось дуже гіркувата. А в що все це виллється, ми дуже скоро побачимо.
