“Другий місяць вони б‘ють з усього, що є, але прорватись не можуть” — інтерв’ю із Сергієм Гайдаєм
Один із найзапекліших і найскладніших напрямків війни — Луганська область. Росіяни бомблять Рубіжне, Сєвєродонецьк, Попасну, Кремінну та останніми днями накопичують там ще більше техніки і військових — Міноборони РФ заявило, що зараз для них пріоритет: захопити Луганську і Донецьку області.
Про те, чим відрізняються бойові дії у Києві й Лисичанську, яким складом воюють війська РФ в Луганській області, як під обстрілами евакуюють людей, чому частина не хоче їхати, як працюють “адміністрації” на захоплених територіях та що в області з екологією — Суспільне поговорило з головою Луганської військово-цивільної адміністрації Сергієм Гайдаєм.
Як би ви зараз схарактеризували ситуацію у Луганській області? Чи є розуміння, що російські частини з-під Києва та інших міст рухаються сюди?
В нас є захист. Там, де Попасна, Золоте — лінія оборони вибудувана давно. Другий місяць вони б‘ють з усього, що є, але прорватись там не можуть. Зараз іде накопичення техніки, особового складу, підтягнули чеченців, свіжо мобілізованих, росіян. Я думаю, декілька днів, доки будуть чекати техніку і людей, будуть “утюжити” всі наші міста.
Декілька хвиль наступу. Перша — свіжомобілізовані, роботяги, друга — “ЛНРівці” та чеченці, і третя — росіяни.
Від Києва ніхто не відходить, під Києвом ще будуть потужні і важкі бої. Відтягують назад — позализувати рани, відремонтувати техніку, поповнити бригади і батальйони, які заходять з новими людьми. Давайте також не будемо відкидати Білорусь. Так, це буде кінець Лукашенку, але він буде робити все, що скаже Путін.
Звідки саме у Луганській області росіяни чекають підкріплення?
Підуть “Л/ДНР”. Росіян також будуть перекидати — в нас є кордон з Росією, Мілове, вони звідти і пішли. Наші від самого початку відійшли, залишили територію великих міст, зробили лінію оборони і тримають її 2-й місяць. Але все, що запланував Путін, зазнало поразки: “бліцкриг”, взяти Харків, Київ, Одесу, Миколаїв — все мимо. Вивести “Л/ДНР” на межу кордонів Донецької і Луганської областей — це, напевно, запасний план, який вони будуть відпрацьовувати, і кинуть на це всі зусилля.
Люди не хочуть виїжджати. Роблять це, коли сусідній під’їзд повністю завалився
Яка частина Луганщини підконтрольна Україні, які міста під контролем російської армії?
2014-го, коли було більш-менш зрозуміло, як буде проходити лінія розмежування, приблизно 70% Луганської області залишалося під контролем України, 30% — тимчасово окуповано. На 30% території проживало 70% людей — всі великі міста там залишились. 2 млн 258 тисяч людей проживали в Луганській області до війни, після 2014-го — 650 тис. Десь 200 тис. переселенців, хоча по факту жили тут до 100 тис., решта були зареєстровані, але не проживали. Зараз на 70% проживає більше двохсот тисяч. Це три міста — Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Рубіжне. Багато людей в цих містах.
Яке було завдання? “Демілітаризація” української армії і вихід на географічні кордони. Тому найжорсткіші бої будуть в Луганській і Донецькій області.
Який зараз найголовніший пріоритет? Евакуація людей? Забезпечення тих, хто лишається?
Ми не можемо вивести всіх людей. Тим, хто лишається і не хоче їхати, потрібна гуманітарна допомога. Не буде продуктів харчування — не буде кого вивозити, тому ці речі важливі. Лікарні — закінчується інсулін. Якщо його не буде, люди будуть помирати, впадати в кому. Посічені осколками швидкі треба замінювати. Військовим я поставляю броньовані машини, тепловізори, харчування, прибори нічного бачення. Наповнювати склади допомогою, контролювати постійно евакуацію, домовлятись із залізничною колією — через обстріли машиністи відмовляються їхати. Зараз один з працівників обладміністрації сідає з машиністом і їздить кожного дня.
Ми були свідками того, як люди б’ються за місце у мінібусі на евакуацію. Як її організовано і чому таке стається?
Ви були свідками евакуації через приватників. Ми їм не заважаємо. Централізовано ми вивозимо не за гроші. У першу чергу жінки, діти і літні люди. Тільки потім чоловіки, якщо такі є. Іноді автобуси ламаються, я знаходжу інші. Я притягнув з Хмельницької, Тернопільської областей шкільні автобуси. Ми збираємо людей у певній точці. Є люди, які вишиковуються у черги. Одразу кажемо, щоб не було 10 валіз. Під супроводом патрульної поліції вивозять на залізничну станцію, звідки потяги їдуть на захід.
Голова Луганської військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай, фото: Андрій БаштовийЯка спроможність вивезти людей в день?
Разом з Офісом президента та Іриною Верещук (віцепрем’єр-міністерка – міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, — ред) вдалось три рази організувати гумкоридори. Наприклад, їдуть три автобуси в Попасну забирати людей з інтернату, і потрапляють під мінометний обстріл — це режим тиші. Їдуть в Гірське забирати з інтернату — прильоти. Автобус посікло, забрали 70 людей.
Загалом по області вивезли орієнтовно 15 тисяч. Кожного дня — в середньому від 300 до 500 людей. Але буває і 1800, 2 тисячі, але не менше 300. Ми не рахуємо тих, хто своїм ходом, комерційні, волонтерські організації, “Восток SOS”. Є релігійні організації, вони теж вивезли сотні людей.
Війна тут триває вже 8 років, чому людей не вивезли раніше?
Є декілька факторів. Люди не хочуть виїжджати. Роблять це, коли сусідній під’їзд повністю завалився. У Попасній людей вивозили під постійними обстрілами. Ми казали: завтра тут буде війна, але вони виїжджати не хочуть, це як мушля для них. Іноді знаходимо людей, які два тижні сидять в підвалі, кажемо: виїжджайте, вони — ні.
Яка ситуація на захоплених територіях?
Війна в Миколаєві, Харкові, Маріуполі — це одна історія. У Донецьку, Лисичанську — зовсім інша. Не так патріотичне налаштоване населення, багато “координаторів”, зрадників. Я з болем дивлюсь на черги в ТрО в Києві й інших містах. Я допомагав шахтарям, вибивав гроші, тут 6 тисяч шахтарів. До ТрО прийшли, можливо, 5. Сєвєродонецьк — 4х4 км, воно не може так триматись, як Харків, Маріуполь. Коли у нас прилітає артилерійський снаряд, завалюється повністю все.
Є стереотип: “проросійська Луганщина”. Так було 8 років. Коли орки зайшли на територію Старобільська, Сватового, люди виходили на мітинги. Я був приємно здивований. Я два з половиною роки працюю керівником адміністрації, ми багато чого зробили, побудували десятки майданчиків, школи, садочки, приймальні відділення, дороги. Жодної військової бази не побудували — люди це бачили. Ніяких умов їм не висували, тому вони повірили, що може бути краще, щось змінюється. Вони виходили, поки орки не почали по них стріляти. Людей з пробитими ногами повезли в лікарні, вночі висмикували активістів, після цього не виходили.
Як там “адміністрація” виглядає? Там є якась воєнна поліція, чи видають рублі, що вони роблять?
Зайшли всі МГБ “Л/ДНРівські”. Кожному керівнику ОТГ чи міста, районної адміністрації почали пропонувати перейти на їхній бік. Мені теж такі пропозиції були, телефонували. У Міловому у нас перейшов голова ОТГ з ОПЗЖ, Марківський перейшов, Станиця Луганська перейшла, і поки що все. Є інформація, що мер Рубіжного кудись зник на півтора місяці, а зараз повернувся і співпрацює з орками на тій частині міста, яку вони контролюють. Новопсковський керівник громади виїхав. Старобільська залишалася на місці, але вони відмовилися співпрацювати з окупантами: лише займається гуманітарними питаннями. Їм просто потрібні керівники, вони не вміють керувати містами. Вони намагаються поставити хоча б когось, щоб був номінальний керівник адміністрації, мерії міста чи ОТГ.
Яка порада українським чиновникам, які залишилися в окупації?
Не співпрацювати з орками — це 100%. Я розумію, що це може бути ризиковано для життя, якщо ти виходиш з проукраїнською позицією, чітко говориш: “Ану зніміть свою ганчірку”. Поруч знаходяться люди зі зброєю і, напевно, легко говорити отут, де немає орків. Інша річ, коли приходять і погрожують дітям, родині. Але можна не співпрацювати, можна займатися тими самими гуманітарними питаннями, можна врешті-решт сісти поїхати. Що в принципі деякі роблять. Вони розуміють, що не зможуть так працювати, жити, взагалі існувати в такому становищі з такими людьми.
Тут воюють так звані “ЛНРівці” чи російські солдати?
Солянка. Тут декілька хвиль наступу було. Перша — свіжомобілізовані, роботяги, які взагалі не розуміють, що таке військова справа, як себе поводити зі зброєю. Їх кидають, як гарматне м’ясо попереду. Друга хвиля — це вже “ЛНРівці” та чеченці, і третя — росіяни. Яка в них тактика? Вони закидують “м’ясом”, яке гине просто десятками після кожної атаки. Якщо це “м’ясо” змогло зайти на 20-30-40-50 метрів, зробити якийсь клин трошки, туди вже заходять “ЛНРівці” і позаду вже чеченці, які приходять тільки пофотографуватись і добивати тих, хто залишився.
У нас зовсім інша ситуація, ніж під Києвом чи у Миколаєві. Туди кидали дійсно, як на парад — строковиків та молодих контрактників. Вони не знають, що таке війна, їм розповідали, що українці побіжать до них, без жодного пострілу візьмуть Київ. У нас немає такого. У нас це свіжомобілізовані, далі “ЛДНРівці”, які 8 років воюють, — вони поспалювали вже всі мости, по вуха у крові, їм вже немає чого втрачати. Вони чітко йдуть мародерити, грабувати і вбивати українців.
Чи можна повернутися до лінії розмежування, як вона була?
Політично, дипломатією, зараз, думаю, Путін на це не піде. Я погоджуюсь з інформацією розвідки США і Британії, що скоріш за все Путін не отримує інформації, що тут реально відбувається. Я впевнений, що йому розповідають якусь частину, що не вдалося так швидко просунутися і все захопити, тому що тут допомагають американці, англійці і зброєю, і людьми, іноземні легіони воюють. Щось на кшталт такого йому розповідають. Не можуть йому генерали сказати: “Нас розбивають в пух і прах всюди”, побояться. Не вдалося Київ взяти, Одесу, Харків, Миколаїв. Що треба розповісти своєму зомбованому народу? Що вони виконали завдання. А яке було завдання? “Демілітаризація” української армії і вихід на географічні кордони. Тому найжорстокіші бої будуть саме тут у нас в Луганській і Донецькій області.
Чого саме ви очікуєте?
Перекинути війська — це до тижня, напевно. А поки що нас просто будуть обстрілювати з усього, що є. Мінами різних калібрів обстрілюють, артилерія обстрілює, крилаті ракети — обстрілюють, літаки бомби скидають на нас.
Розкажіть, де і коли були застосовані фосфорні снаряди.
Околиці Рубіжного. Я зараз не скажу чітко, можливо, трохи більше тижня тому. Коли вони розірвалися в Лисичанську, люди, які дивилися на це, ледь не засліпли. Ця субстанція, як бенгальський вогник, — якщо його підпалити, він дуже яскраво палає. Але є неякісні і вони розпадаються, і тоді, якщо він, палаючи, падає десь на підлогу, пропалює все: ламінат, паркет. Так само і тут. І тут дві страшні речі: пропалюється все до кісток, якщо це людина, пропалюються стіни, дахи повністю. Друге — внаслідок горіння хімічний склад диму вражає легені, хімічні опіки.
Якими би ви назвали найбільші екологічні ризики? Ми знаємо, що з шахт не відкачується вода. Чим це може загрожувати?
Це буде проблемна територія в плані екології тому, що росіяни позакривали шахти ще десь, напевно, півроку тому на підконтрольній їм території. Там вода не викачувалася, але всі води звідти стікають до нас. Наші шахти зараз не працюють, у Золотому відкачували воду і все. Якщо це повністю зупиниться, всі шахти будуть затоплені. Всі води там отруєні з хімікатами, це все піде у ґрунтові води.
Голова Луганської військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай, фото: Андрій БаштовийЩо потрібно насамперед області, окрім гуманітарного захисту?
Сучасна зброя, протитанкова й проти авіації — і все. У нас достатньо хороших героїчних хлопців, які боронять Луганську область, з якими я спілкуюсь, яких я особисто забезпечую, скільки можу, машинами, броньовиками, тепловізорами, нічниками, кулями для снайперів.
Ви спілкуєтеся із президентом?
І з президентом теж. З усіма спілкуюсь, я, можливо, десь перебільшую, але телефоную всім: керівнику ОП, в штаб, міністрам, усіх задовбую постійно. Я пишу листи, беру на себе відповідальність за те, щоб взяти в якійсь області якусь зброю і тут нашим хлопцям роздати.
Чи розумієте, як визначається пріоритетність між регіонами?
Ми з вами не можемо зрозуміти, як іде розподіл людей і зброї. Є центр ухвалення рішень, є головнокомандувач ЗСУ Залужний. Він згори бачить ситуацію стратегічно в Україні. У нього є інформація від наших західних партнерів. Ті перші удари, які зробили 24 лютого крилатими ракетами по аеродромах, ППО нашим — вони ж майже всі були в нікуди. Тому що відтягнули ППО в ліси, там нічого не було. Зараз вони обстрілюють нафтобази. Так, там є пальне, але рештки, а все пальне повивозили давно. Тому що ми чітко розуміємо, що і як планують росіяни. Якщо головнокомандувач ЗСУ нам чогось не дає — людей або зброю, — напевно, розуміє, де вони можуть взяти підкріплення, яким чином можуть нас підсилити або де найгарячіша зараз точка, де треба тримати удар. Але я все одно задовбую всіх, бо переймаюсь саме Луганською областю в першу чергу.
Є люди, які виїздять з Луганської області у Росію — хтось добровільно. Ви розумієте, чому?
Це не масово у нас. Частина території, звідки відходили до лінії оборони, дійсно не обстрілюється, люди живуть у своїх будинках. Старобільськ — там немає обстрілів. Це Луганська область, тут багато родичів, вони проживають у Сватовому, Старобільську, хтось навіть в Луганську чи Алчевську — немає різниці де. Так, вони їдуть до родичів, тому що розуміють що тут все розстрілюється повністю і розбомблюється вщент. Їдуть від війни. Ми не вивозимо людей у Старобільськ чи Сватове — тільки на західну Україну. Деякі ж люди їдуть невідомо куди. Ми спілкуємося з певними групами людей і вони кажуть: “Ми зустріли потяг, ми їх розмістили, когось у монастирі, в хоспісах, в санаторіях, школах”. Це війна в усій країні — це вже не тільки Донецька і Луганська область, коли можна локально взяти 100 тисяч людей і відвезти кудись.
Інтенрати, хоспіси, лікарні, психлікарні — чи вдалося вивезти з тимчасово окупованої території і який план?
З тієї території, яка під нашим контролем, вдалося. У нас є інтернати, диспансери у Сватовому і Старобільську, там, звісно, не встигли. А ті інтернати, які на підконтрольній Україні території, вивезли всі, крім будинку для людей літнього віку в Кремінній, який розстріляли з танку.
У нас навіть основна частина шкільних автобусів залишилася саме на окупованій території. Була дилема — вивезти їх кудись в Дніпропетровську область, або лишити там. Я ж не знав, як буде проходити війна. Це тільки екстрасенси могли б десь передбачити. А якщо б ми забрали автобуси, а на тій території була б війна і нам треба було робити евакуацію? Я прошу автобуси в різних областях, їх нам потроху передають і ми міняємо ті, що були обстріляні.
Ви народилися в Сєвєродонецьку. Любите це місто?
Звісно! По-перше, я прожив там 10 років. 10-річний хлопчик — це вже дитина, яка щось усвідомлює. Я пам’ятаю будинок — зараз це драмтеатр обласний, а там був будинок культури хіміків, здається. Там працювала моя бабуся завгоспом і я все там пам’ятаю: як я за куліси ходив, як гуляв, фонтан пам’ятаю. Це дитячі спогади, які лишаються на все життя. Коли я приїхав через 35 років, коли мене призначили керівником адміністрації, перше, що зробив — поїхав у той двір, де була моя квартира. Я прийшов, подивився — вона зовсім не така, як була наша, вже змінено планування. Вийшов, сусіди питають: “Ти, Серьожа?” Кажу: да. “А мама де? Де дядько один, другий, третій?” Це було приємно, дуже зворушливо.
Що вам дає надію сьогодні?
Ну, Київ же не віддали. Подивимося. Боляче, що я розумію, що ці виродки розстрілюють взагалі все. Неважливо — є там військові, немає, лікарні, садочки. Ми кілька місяців тому тільки відновили басейн, там ще мама моя тренувала. Закритий басейн. Там я вчився плавати. Його розхерачили. Чим винен басейн? Дивився гарне інтерв’ю якоїсь 94-річної бабусі з Ірпеня. Каже: пам’ятаю Другу світову, німці приїхали, розбомбили порт, аеродром і поїхали. А ці нелюди знищують все. “Л/ДНРвці” — це луганчани, вони знають, куди вони стріляють. Після такого хочеться їх вбивати повільно.
