Альфред Кох із Німеччини: …Я думаю, що Путін, як і раніше, вважає, що понтами дотисне Захід.

Альфред Кох із Німеччини:
Так. Я думаю, що Путін, як і раніше, вважає, що понтами дотисне Захід. Він сам не хоче розпочинати справжню війну. Він все ще думає, ось зараз ще підніму градус – і вони “склеяться”.
Ось він визнав ДНР-ЛНР. Дивиться реакцію: експрес-аналіз показує – ховаються. Їхня реакція – стримана, без надмірностей.
Тоді він вирішує ввести війська. Знову щось бурмотять про статус-кво. Типу, вже вісім років так. Але теж прогноз для нього – помірковано сприятливий.
Тоді він каже, що визнав ДНР-ЛНР в адміністративних межах 2014 року! О! Тут пішли санкції, скасування зустрічі Лаврова та Блінкена тощо.
Тоді він на цьому зупиняється. Дає паузу та дивиться, що буде далі. Поки що більше жабу не нагріває.
Нехай жаба звикне. Згодом, через якийсь час продовжить нагрівати. А поки що “відморозиться” і затихне “в засідці”.
Я розумію, що в якийсь момент ходів (крім як починати вже реально воювати) – не залишиться. І тоді буде момент істини.
Але поки, мені здається, він все ще думає, що дотисне Захід і отримає повне задоволення свого ультиматуму щодо гарантій безпеки.
Питання лише в тому, які ходи ще має в запасі? Фантазія в нього, судячи з його дій, багата. (Згадується Солженіцин, який описуючи катову винахідливість чекістів, вигукував: “Скільки у цьому ситої фантазії!”)
Так, у них багата фантазія. Але не нескінченна. Щось мені підказує, що невійськові ходи скоро закінчаться. Отоді й стане ясно які у кого яйця.
Адже тут важливо зрозуміти: альтернативою війні є задоволення його ультиматуму. Немає третього шляху. Або – або.
І воюватиме Україна. Це для Заходу тяжкий вибір. Важкий тому, що відмовляти в задоволенні ультиматуму буде Захід, а воювати – Україна.
Україну Путін взяв у заручники. Приставив ніж до горла і каже: дайте мені гарантії безпеки, бо я її заріжу!
І Захід має сказати: ріж. І йди на х…й зі своїм ультиматумом. А вже заріже він після цього чи ні – як вийде. Тут усе залежатиме від самих українців.
Тільки вони самі про  себе знають, чи зможуть вони чинити опір чи ні. Хоча наскільки Захід їм готовий допомогти у цьому опорі, теж велике питання.
Я б на місці України особливо на цю допомогу не розраховував. Буде добре. Ні – самі розберемося. Багато разів Давид побив Голіафа. І В’єтнам бив США, і Ізраїль (неодноразово) – коаліцію арабів, і Афганістан – СРСР з Америкою. І, до речі, Чечня Росію. Чого вже там, не скидатиме з рахунків і цей епізод.

Інформаційна довідка.

Альфред Рейнгольдович Кох – бізнесмен, письменник, а кілька років тому ще й державний діяч, а також генеральний директор “Газпром-Медіа”. Найбільше він відомий як співавтор програми приватизації, ліберал та активний опозиціонер нинішньої влади. За правління Бориса Єльцина Альфред Кох обіймав посаду заступника голови уряду Російської Федерації. Оцінка його діяльності вкрай однозначна. Одна частина росіян, зокрема Анатолій Борисович Чубайс, вважають Коха патріотом та борцем за свободу, а інші, навпаки, звинувачують колишнього чиновника у русофобстві та сприймають звинувачення на адресу політики Володимира Володимировича Путіна як образи Росії.

Народився Альфред Кох у лютому 1961 року в республіці Казахстан, точніше у містечку Зиряновськ. Туди перед самою війною був засланий його батько Рейнгольд Давидович, німець за національністю, який все життя прожив до цього в Краснодарському краї. Мама Ніна Георгіївна була чистокровною російською, тому національність Альфреда Коха змішана – наполовину він німець, наполовину росіянин.