Від народності “рутени” – до нації “русини”. 01
Експансія тюркських племен та народностей до Європи була для її народів серйозною загрозою. У 1009 році вони захопили Сирію та осквернили храм Гробу Господнього в Єрусалимі. Папа Римський Урбан II закликав до хрестового походу під гаслом боротьби звільнення Гробу Господнього і Палестини як святої землі, тобто. до походу проти невірних мусульман. Загалом у XI-XIII ст. відбулося 8 хрестових походів. Паралельно йшли гоніння і на євреїв за розп’яття Христа. Тому багато хто з них емігрував до Іспанії та Хазарії. Іспанський король Сізебут запропонував євреям прийняти християнство або залишити Іспанію, і євреї почали готуватися до захоплення влади. Але про це стало відомо Егекі, новому королю Іспанії, який всіх євреїв оголосив рабами, а їхні діти передавалися на виховання християнам. Євреї, що залишалися проживати в Північній Африці, найняли арабів і разом з ними через Гібралтар ринули в Іспанію. Оволодівши нею, вони перетворили Іспанію на Дамаську провінцію арабського халіфату. З Іспанії євреї проникли до Франції та інших країн Європи. Англійський король Едуард в 1290 видав закон про виселення всіх євреїв (16,5 тис.) з країни до листопада 1290 року. Хто залишався, тому загрожувала смертна кара. У 1306 аналогічний закон видав французький король Філіп і близько 100 тис. євреїв покинули Францію. Тим часом іспанці вели визвольну війну проти прибульців і в 1491 взяли Гренаду – останній оплот арабів-магометан, після чого повели боротьбу проти євреїв. В 1492 Іспанія також видала закон, згідно з яким євреї протягом 4-х місяців повинні були покинути країну і вони переселилися в Португалію, яка в 1498 видала аналогічний закон. Тому єврейські громади з’явилися в Польщі і посилились там. Після скоєного в 1772 розділу Польщі, її територія з євреями, що проживали там, опинилася в складі Росії, Австрії та Пруссії.
Один із хрестових походів був проголошений Папською буллою (указом) 24 квітня 1514 року. В 1526 біля Будина, столиці Угорщини, зібралося близько 40 тисяч добровольців, яких називали «куруці» (від латинського «cruz» – хрест), тобто. хрестоносці, які на чолі з 20-річним Людовіком (Лайошем), королем Угорщини, пішли у похід на турків. Проте 29 серпня під Магочем куруців зустріла 80-тисячна турецька армія. Чеські та хорватські війська, що йшли на допомогу куруцам, спізнилися, а місцеві магнати не надали куруцам підтримки. Турки вщент розбили куруців та угорську армію. Рятуючись втечею, Людовік потонув у болоті. Королева Марія та її двір втекли до Братислави (Пожонь), і центральна влада Угорщини перестала існувати. Оскільки спадкоємця королівського престолу Угорщини був, то більшість магнатів 11 листопада 1526 року обрала королем Угорщини Я. Запольяї. Однак магнати західної та північної частини Угорщини були проти і 17 вересня 1526 року вони обрали королем Угорщини Фердинанда Габсбурга, що був шурином потонулого короля Людовіка, який був королем Чехії. В результаті в Угорщині спалахнула громадянська війна, яка поділила країну на дві частини.
У володіння Я.Запільяї увійшла територія з містами Семиград, Ердель, Сібенбюгер, Дюлафегервар (столиця, нині у складі Румунії під назвою Алба-Юлія) та інші. У тому числі населені рутенами жупи Мараморош, Берег та Угоча. Ця територія на правах окремого Трансільванського князівства була залежною від Османської (Турецької) імперії. У 1683 році турецькі війська взяли в облогу Відень, але взяти його не змогли. Почалося розкладання багатонаціональної османської (турецької) армії. Сформовані зі слов’ян полки, у тому числі полки Трансільванського князівства, перейшли на бік австрійських військ Габсбурга, і імперія Османа зазнала катастрофічної поразки. Територію словаків та рутенів зайняли австрійські війська. В 1606 між Трансільванією і Австрією був підписаний мирний договір, за яким боярин Стефан Бочкаї став князем Семиграддя (сім міст Трансільванії). Кордони Семиграддя простягалися до міст Токай (нині Угорщина) та Кошице (нині Словаччина).
1648 року князем Семиграддя став Юрій Ракоці II, який прагнув стати королем Польщі. Уклавши з Богданом Хмельницьким та королем Швеції Карлом Августом X договір про поділ Польщі, Ракоці II вторгся зі своїм військом у Польщу і взяв Варшаву. Але Б.Хмельницький та король Швеції не підтримали його, а відступ через ущелини та перевали в Карпатах був рівносильний самогубству. Тому Ракоці 31 липня 1657 року без бою здався кримським татарам, на той час союзникам Польщі. Шляхом підкупу йому вдалося втекти з полону. У 1703 році коштом Франції він підняв повстання рутенів і словаків проти Австрії. Перша битва рутенів із австріяками відбулася того ж року біля села Довге (нині Іршавський район Закарпатської області України). Однак у травні 1711 повстання рутенів (русинів) і словаків під проводом Ракоці було придушене, і Трансільванія опинилася під владою династії Габсбургів. У селі Довге рутени спорудили мармуровий пам’ятник загиблим одноплемінникам із написом: «Помру ж я сьогодні за свою вітчизну, за наречену та рутенську родину». У 1772 році Польща була поділена між Австрією, Пруссією та Росією. Галичина, а невдовзі Буковина, опинилися у складі Австрії.
Австрія провела шкільну реформу і діти слов’ян почали навчатись у школах рідною мовою. Перша рутенська гімназія була відкрита у Гуменному (нині – Словаччина). 1646 року її перевели до Ужгорода. У 1791 році в Ужгороді коштом батьків було відкрито рутенську вчительську семінарію. Велику увагу навчанню рутенів приділяв присланий Константинополем єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Йосип де Камеліс (1650-1706), грек за національністю. Він добився, щоб у Віденській королівській вищій греко-католицькій духовній семінарії 11 із 46 місць бронювалося для рутенів. Досяг також того, щоб для рутенів бронювалися місця на факультетах богослов’я в університетах Будина (столиці Угорщини) та Трнаві (Словаччина). Одночасно забезпечив кириличним шрифтом друкарню у Трнаві, щоб друкувати книги рутенською мовою. Йосип де Камеліс написав і в 1692 році видав на рутенській мові книгу «Притчі», а в 1698 році – підручник з православ’я «Катехезис наук угрорутенським людям викладений для науки угрорутенським людям». У 1699 році видав написаний ним «Буквар мови словенська». Єпископ Юрій Бизанець, який змінив його, написав і в 1699 році видав «Буквар мови словенська». Словак Я.Коллар, бібліотекар імператорського двору, написав і в 1749 році видав латиною історію «Про походження, розвиток і життя рутенів Угорщини». Названі підручники для початкових класів давали рутенам можливість опанувати азами науки материнською мовою і продовжити навчання в гімназіях, семінаріях, а потім – університетах Європи, де викладання йшло латиною та німецькою.
У 1781 року населення Угорщини становило 6,3 млн. чоловік, яке проживало в 8242 населених пунктах. У ті часи села утворювалися за етнічними ознаками. Рутени проживали у 742 рутенських населених пунктах Угорщини, румуни – у 671, німці – у 663, хорвати – у 396, серби – у 152, поляки – у 28, угорці – 5587, а в інших – словаки та моравани. В 1785 Австрія провела адміністративно-територіальну реформу, розділивши свою територію на п’ять дистриктів (військових округів) за етнічними ознаками.
Оскільки угорці в гімназіях та університетах теж навчалися латиною та німецькою мовою, то угорська молодь свою материнську мову називала «мовою пастухів», соромлячись розмовляти по-угорськи. Це вело до денаціоналізації угорської нації – і угорські націонал-патріоти домоглися, щоб з 1791 року регіональний угорський парламент почав приймати закони угорською мовою. У 1792 році було прийнято закон про те, що угорська мова є державною мовою діловодства та мовою викладання у навчальних закладах. Тому, закінчивши університет у Відні або Будині (нині – Будапешт), рутенам все важче було реалізувати отримані знання на користь своєму народу, тому що їхні знання на своїй землі були незатребуваними. Рутенська інтелігенція, що залишилася вірною своїм національним ідеалам, своє безсилля намагалася підкріпити ідеологією «панславізма» та опорою на Росію – єдину та могутню слов’янську державу.
У пошуках кращих земель одна частина рутенів, насамперед землеробів, у XVIII ст. почала переселятися до своїх стародавніх одноплемінників – до Хорватії (Срема) і Сербії (Бачка)… Інша частина, насамперед високоосвічена інтелігенція, почала шукати щастя в Росії. У 1791 року у Росію емігрував рутен Іван Орлай (1771 – 1829 рр.), де здобув другу вищу освіту Петербурзької медичної академії. Після захисту докторської дисертації І. Орлай було призначено лікарем при царському дворі. Своїми глибокими знаннями він звернув на себе увагу міністра у справах релігії та освіти О. Голіцина, який запропонував Орлаю скласти список рутенів, яких він рекомендує запросити викладачами до вищих навчальних закладів Росії.
Відомий український письменник та громадський діяч Галичини Іван Франко у своїй праці «Карпаторусинське писменництво XVII-XVIII ст.» писав, що відкриваючи серію вищих навчальних закладів, Росія зіткнулася з проблемою укомплектування їх викладацьким складом. А. Голіцин у 1820 році писав: «Єдиний народ, у якого ми можемо взяти вчених – угорські карпаторутени, які розмовляють тією самою мовою, що й ми, і зберегли християнську віру наших батьків».
У 1805 році в Ужгород прибув професор університету, що відкрився в Харкові, і відібрав з числа рутенів 10 викладачів для Харківського університету. З них лише четверо поїхало до Харкова: брати Білевичі, К. Равлович та О. Дудрович. У 1822 року із цього приводу І. Орлай опублікував статтю «Про вигоди, що надаються карпаторутенам…» у Росії. У 1826 році він написав книгу «Про Південно-Західну Рутенію». У ній він доводив автохтонність південно-карпатських рутинів (нині -русинів), а також стверджував про відмінність їхньої мови та менталітету від інших слов’ян, у тому числі від росіян.
1803 року до Петербурга приїхав Михайло Балудянський, декан юридичного факультету Будапештського університету, а 1805 року – Василь Кукольник, професор цього ж університету. Будучи професорами Головного Петербурзького педагогічного інституту, вони здобули загальну повагу та авторитет у викладачів та студентів. Після перетворення цього навчального закладу в 1819 в Петербурзький університет першим його ректором був призначений рутен М. Балудянський. У 1826 році він був включений до канцелярії Сперанського, яка зробила кодифікації (15-томного) зводу законів Росії та фактично був її керівником. Тому ректором Петербурзького університету став рутен В. Кукольник, а рутен Петро Лодій – деканом юридичного факультету.
Окрім згаданих осіб, із Австрії до Росії приїхала ціла плеяда професорів рутенської національності. Андрій Дудрович спочатку викладав у Чернігівській гімназії, а з 1811 року – у Харківському університеті. З 1829 року до кінця життя він був його ректором. Окрім нього у Харківському університеті викладали професори – рутени К. Павлович та М. Білевич. Ректором Київської духовної академії був рутен Приній Фальковський. Директорами Ніжинського та Одеського ліцеїв вищих наук відповідно були рутени В. Кукольник та І. Орлай. У Петербурзькому, Казанському, Харківському, Дерптському та Вільнюському університетах, а також у ліцеях вищих наук у Царському Селі, Одесі, Кременці, Ніжині викладали професори-рутени: В. Кимак, П. Феєрчак, М. Щавицький, О. Павлович, І. В. Земанчик, М. Дудинський, Гободай, Бачинський, Чернай та багато інших. Крім того, М. Балудянський та В. Кукольник одночасно були надомними викладачами царевичів, які згодом стали царями Росії. Рутен В. Гуца, який емігрував до Росії, розробив для болгар удосконалений варіант слов’янської азбуки і довів, що, проживаючи серед слов’ян, болгари настільки ослов’янилися, що теж стали слов’янами. Болгари поставили В. Гуце в Одесі та Софії пам’ятники. Рутен Іван Зейкан 30 років працював при імператорському дворі наставником братів Петра I – царевичів Олександра та Івана Наришкіних, потім – царевича Петра. Коли вони подорослішали, Зейкан став перекладачем дипломатичної пошти та надомним учителем царевича Олексія, онука Петра I, майбутнього імператора Росії під ім’ям Петра II.
Отже, в період завершення в Європі процесу переростання народностей у нації, високоосвічені рутени в Росії продовжували усвідомлювати себе представниками окремої слов’янської національності «рутени» і не ототожнювали себе з російською, тим більше з українською національністю, якої на той час просто не було. Слід зазначити, що не так ініціатива А. Голіцина та І. Орлая, як безпосередні контакти рутенів із росіянами були причиною еміграції рутенської інтелігенції до Росії.
Після блискучої перемоги російської армії під командуванням А. Суворова (Сувоварі, фіна за національністю) над італійцями російська армія в 1799 опинилась в оточенні. Але А. Суворову вдалося зробити новий подвиг – взимку вивести армію з оточення через Альпи. З листопада 1799 по лютий 1800 російська армія лікувалася і відпочивала в Чехії та Словаччині, в основному в Кошицькому краї, населеному рутенами. Російські офіцери дворянського походження на власні очі побачили європейський рівень знань інтелігенції рутенів. У свою чергу рутени побачили як військові успіхи Росії у боротьбі з турками та Наполеоном, так і могутність слов’янської Росії, на яку можна розраховувати у боротьбі проти денаціоналізації.
Далі буде…
Петро Годьмаш
Попередні розділи читайте:
Східні слов’яни Київської Русі, ч.1
Велика Моравія – перша держава слов’ян, ч.01
Велика Моравія – перша держава слов’ян, ч. 02
