Ким був Штірліц насправді

Він не мав ні військового звання, ні нагород, ні навіть пристойної пенсії в старості. Тому після довгих років мандрівок світом він змушений був працювати перекладачем, щоб хоч якось звести кінці з кінцями. Жив він у однокімнатній квартирі далеко від центру Москви та й на роботу їздив на метро.

А робота якраз була в центрі, на Тверському бульварі, а потім – на вулиці Огарьова, у величезній будівлі, над входом до якої висів глобус – символ того, що ми – скрізь.

Ми називали цей будинок «братською могилою невідомих журналістів». То була самоіронія. Тому що цих людей добре знали у професійних колах. Контора офіційно називалася “Телеграфне Агентство Радянського Союзу” (ТАРС). Це було “міністерство правди”, яка розповсюджувалася по всій країні і відлітала у бік моря, де була вже нікому не потрібна. Трудилося там величезна кількість народу, в якому журналісти просто тонули – референти, консультанти, начальники, перекладачі на всі мислимі та немислимі мови, і люди, чиїх імен краще не знати. Та й не рекомендувалося знати. Вони вживалися в образ журналіста. Генеральний директор ТАРС за посадою був членом ЦК, небожителем, а одним із багатьох його заступників неодмінно був генерал-майор Контори Глибокого Буріння. За мене це був генерал Кеворков. Не відставний генерал, як у Спілці письменників, а діючий та курируючий. Втім, чекістські генерали ніколи не йдуть у відставку. Це природно, бо кореспондентські пункти Контори були навіть там, де не ступала нога чиновника МЗС. А там, де ця нога ступала, їх було кілька, і називалися вони бюро ТАРС.

Так було років тридцять тому, а як зараз – не знаю. «Міністерство правди» виробляло продукцію окремо для членів Політбюро (не більше шести сторінок, вони більше не могли подужати). Для них це робила спеціальна людина, гіркий п’яниця, який споживав термоядерне вино «Агдам». Якось його звільнили і поставили на цю справу молодого кар’єриста, який вирішив змінити вісник для членів ПБ. Старці кремлівські так обурилися, що вимагали негайно все привести в первісний стан, повернути на роботу того, до стилю та почерку якого вони звикли. Його повернули з вибаченнями, а головний редактор мотався по всій Москві, шукаючи зниклий «Агдама».

Був «блакитний ТАРС» для перших секретарів ЦК республік, крайкомів та обкомів, був спеціальний вісник для центральних газет соцкраїн та продукція для «загального користування».

Я теж борсався у тій братській могилі. І серед нас була невисока і зовні непримітна літня людина, яка перекладала тексти з семи мов і з російської – на сім мов. Його шанобливо називали Ян Петрович.

ЯСНІСТЬ – ОДНА З ФОРМ ПОВНОГО ТУМАНУ

Він помирав дуже важко та болісно. Поруч із ним біля лікарняного ліжка постійно була дружина, з якою вони прожили разом п’ятдесят років. І ось 14 грудня 1994 до лікарні підкотили важкі броньовані автомобілі. З них при повному параді з безліччю зірок на погонах вийшли важнецькі генерали. Це були тодішні начальник Генштабу російської армії генерал армії Михайло Колесніков та начальник Головного розвідувального управління Генштабу (ГРУ) генерал-полковник Федір Ладигін. Вони зачитали указ президента Єльцина про присвоєння Янкелю Пінхусовичу Черняку звання Героя Росії та вручили «Золоту Зірку» та грамоту Героя… його дружині. Тому що навряд чи сам герой їх чув і розумів те, що відбувається. Він був у комі. За десять днів він помер. 

В ролі Штірліца – улюблений народом В’ячеслав Тихонов

Мав рацію Пушкін, який написав про російських людей: вони любити вміють тільки мертвих. Штірліца любили як велику легенду, протиставлену британському Джеймсу Бонду. А хто покохає Янкеля Черняка?

Коли йшло кіно про Штірліца, міста, здавалося, вимирали. Міліціонери свідчили, що в ті вечори не скоєно жодних злочинів – усі сиділи біля телевізорів.

Я не відношу себе до шанувальників творчості Юліана Семенова (його справжнє прізвище Ляндрес). Але фільм за його книгою був справді талановитим, і в тому величезна заслуга режисера Тетяни Михайлівни Ліознової та цілої плеяди чудових артистів – В’ячеслава Тихонова, Юхима Копеляна (він на екрані не з’являвся, звучав лише його неповторний голос), Леоніда Бронєва, Ростіта. .До речі всі творці фільму були нагороджені, а В’ячеславу Тихонову за вказівкою Брежнєва надали звання Героя Соцпраці. Як же: Штірліц – і не герой?!

А прототип на той час сяяв у повній невідомості. Він працював перекладачем. До речі, Юліана Семенова теж нічим не нагородили. Він був дуже засмучений. Зате з’явилася велика література про Максима Максимовича Ісаєва. Він же Всеволод Володимирович Володимиров, він же Макс Отто фон Штірліц. Це все персонаж міфів і казок про розвідників Юліана Семенова – детективів «Діаманти для диктатури пролетаріату», «Експансія-2», «ТАСС уповноважений заявити», «Майор Вихор», «Наказано вижити» та інша детективна, пробачте, хр і одне оповідання, головний герой яких – Штірліц. Половина їх екранізована. Критики від літератури навіть вивели родовід Штірліца: батько – російська, мати – українка, дід – Остап Прокопчук, дядько – Тарас Прокопчук, кузина – Ганна Тарасівна, природно, Прокопчук. У нього навіть був син Олександр та дружина Олександра Гавриліна. Ось як виглядав справжній арієць: характер – нордичний, стійкий, стосунки з товаришами по роботі хороші, бездоганно виконує службовий обов’язок, нещадний до ворогів рейху, співробітник бригаденфюрера СС Вальтера Шелленберга штандартенфюрер СС фон Штірліц. Спортсмен, чемпіон Берліна з тенісу. Він ще відзначився у боях під Сталінградом, виявив себе в Іспанії під ворожими обстрілами. І хоча бригаденфюрер СС Генріх Мюллер (його роль чудово зіграв Леонід Броньової) у квітні 1945 року все-таки викрив його, Штірліц вивернувся – на той час уже було не до нього. Виконавши особисте завдання товариша Сталіна, обласканий самим фюрером, який пошмагав його по щоці, він спритно зірвав сепаратні переговори Генріха Гіммлера із західними спецслужбами і поїхав кудись до Аргентини, як якийсь Ейхман.

У це марення все ж таки вірили простодушні читачі. Вони не знали, що будь-яка вигадка про діяльність радянських розвідників могла вийти тільки зі схвалення всесильної Контори, інакше б книга не пройшла через Главліт (цензуру): у художній вигадці могли бути розкриті методи роботи розвідки. Тому треба було візувати навіть вигадку. І ще одна умова – неодмінно написане та відзняте має викликати патріотизм. Як у наші дні.

Втім, КДБ до реального «Штірліца» не мав жодного стосунку. Він був військовим розвідником. А це не КДБ, а ГРУ. Але що було насправді?

Янкель Пінхусовоч Черняк був резидентом Головного розвідуправління (ГРУ) генерального штабу Червоної армії. Він один зробив для Перемоги стільки, скільки не змогли зробити всі радянські шпигуни, весь Комінтерн зі своїми агентами, резиденти КДБ, яких гестапо та абвер успішно вирахували. (Свехсекретний агент А-201 Віллі Леман, який працював у гестапо за завданням КДБ, був викритий і таємно розстріляний ще 1942 року). А Янкель Черняк ще довго працював. І Батьківщина його, звичайно, гідно віддячила: вона поховала його з військовими почестями.

У книгах та фільмах про героїв-розвідників мало чого від історичної правди. В одному з рідкісних інтерв’ю Ян Петрович Черняк сказав про себе так:

– Я не порушував вимог конспірації. Завжди пам’ятав, чим може закінчитися для мене зустріч із контррозвідкою, а тому не відвідував публічні будинки, спортивні змагання, театри, де часто проводились облави та перевірки документів, не порушував місцевих законів, щоб не привертати до себе жодної уваги. Цьому й навчав своїх помічників. Але? До того ж, розвіднику ще потрібне звичайне везіння. Мені щастило».

 Черняк настільки був засекречений, що коли з 1969 року почав отримувати мізерну пенсію, не залишилося жодної його фотографії: вигляд розвідника (шпигуна) стає відомим лише у двох випадках – якщо він провалився або його зрадили, або після смерті. Їх навіть ховають під чужими прізвищами. Приймемо за основу той образ Штірліца, який був талановито зіграний В’ячеславом Тихоновим. І анекдоти, які валом повалили у народ після цього фільму. Їх і вигадувати не треба було, вони зі сценарію:

– Ви дуже багато знаєте: вас ховатимуть із почестями після автомобільної катастрофи;
– А ви, Штірліце, залиштеся…
– Маленька брехня породжує велику недовіру;
– архаї більшовицькі козаки;
– Зараз вірити нікому не можна. Навіть собі. Мені можна!
– що знають двоє, те знає свиня;
– Ясність – одна з форм повного туману.

Давайте з вами пройдемося по долі яскравої людини і забудемо про те, що навигадувано у популярному фільмі. Янкель Черняк теж дивився цей фільм, у якому нібито розповідалася і показувалася його доля, і озвався про нього так: «Абсолютна фантастика». Нехай це кіно залишається художнім, а ми підемо реаліями.

ЯК ЦЕ БУЛО

Янкель Пінхусович Черняк народився у 1909 році у Чернівцях. Це місто, як і вся Буковина, входило тоді до складу Австро-Угорської імперії, яка розпалася внаслідок Першої світової війни. На той страшний час від погромів загинула вся його велика родина. Він лишився абсолютно один. Виховувався у дитячому притулку. Навчався дуже добре. Ще в школі освоїв німецьку, румунську, угорську, англійську, іспанську, чеську та французьку мови. До 20 років говорив на них без жодного акценту. Навчався у Празькому технічному училищі, де був найкращим із учнів. Потім працював на електротехнічному заводі. Коли вибухнула економічна криза, він втратив роботу і вирішив продовжити освіту в Берлінському політехнічному коледжі, де й отримав диплом інженера. У 1930 вступив у Німецьку комуністичну партію. Він був переконаним комуністом і свято вірив у марксистсько-ленінські ідеї. Тоді ж був завербований радянською розвідкою, яка працювала під прикриттям Комінтерну.

Покликаний до армії, він став писарем артилерійського полку у чині сержанта. Полк цей був у Румунії, і Янкель мав доступ до секретних документів, зміст яких негайно ставав надбанням радянської військової розвідки. Він передав інформацію про всі системи зброї європейських армій. З 1934 року очолив радянську резидентуру у Румунії. І незабаром потрапив під ковпак: завівся зрадник. Було ухвалено рішення спішно евакуювати Черняка до Москви. Тут він рік навчався у розвідшколі під керівництвом А.Х. Артузова, який Сталіним був призначений заступником начальника Четвертого (розвідувального) управління Генштабу Червоної Армії. Довгі бесіди мав із ним начальник розвідки РСЧА армійський комісар другого рангу Ян Берзін. Рік напруженого навчання шпигунським хитрощам та майстерності, зустрічі з агентами Комінтерну, які працювали по всій Європі.

Наприкінці 1936 його призначили кореспондентом ТАРС у Швейцарії. Як розвідник, він має оперативний псевдонім «Джен». Свою агентуру у Швейцарії та Німеччині він вербував особисто. Згодом гітлерівській контррозвідці так і не вдалося розкрити жодного агента з групи «Крона», яка працювала під керівництвом Черняка. Імена лише двох із 35 розсекречені сьогодні. Це артистка Ольга Чехова та коханка Геббельса Маріка Рьок. Пам’ятаєте трофейний фільм «Дівчина моєї мрії»? Так ось, Маріка Рьок грала в ньому роль головної героїні, тієї самої дівчини, про яку не гріх було мріяти. Ці улюблениці Геббельса здобували відомості виняткової важливості. Решту не вдалося розкрити навіть авторові книги «Розсекречені долі» Олександру Авербуху, який спеціалізується на пошуках розвідників. Відомі лише їхні посади в ієрархії Третього рейху: секретар рейхсміністра, офіцери абвера, вермахту, гестапо, офіцер, що працює безпосередньо в Ставці Гітлера, голова дослідницького відділу авіабудівної фірми, великий банкір, високопоставлений офіцер Генштабу, дочка начальника великого танкового конструкторського бюро – люди, які оберталися у вищих колах Рейха важливості, яка доповідалася особисто Сталіну. Усього 35 агентів. Їхні імена засекречені досі, оскільки вони працювали на СРСР і після війни у ​​Німеччині, США, Італії… які оберталися у вищих колах Рейху та добували інформацію виняткової важливості, яка доповідалася особисто Сталіну. Усього 35 агентів. Їхні імена засекречені досі, оскільки вони працювали на СРСР і після війни у ​​Німеччині, США, Італії… які оберталися у вищих колах Рейху та добували інформацію виняткової важливості, яка доповідалася особисто Сталіну. Усього 35 агентів. Їхні імена засекречені досі, оскільки вони працювали на СРСР і після війни у ​​Німеччині, США, Італії…

12 червня 1941 року, ще до повідомлень Ріхарда Зорге та Леопольда Треппера, Черняк передав до Москви секретний наказ головнокомандувача Сухопутними силами Німеччини про терміни, цілі та сигнали при вторгненні в СРСР, про початок дії плану «Барбаросса». Сталін не повірив і наказав послати цих розвідників подалі.

“Крона” працювала в Німеччині 11 років. І якщо про «Червону капелю» Треппера-Гуревича та «Червону трійку» Шандора Радо німецька контррозвідка дізналася все і ліквідувала «Капелу» ще в 1942, а «Трійку» – в 1944, то про роботу «Крони» вона могла тільки здогадуватися по радіо , які неможливо було розшифрувати. У Москві від Черняка дізналися про німецьку систему протиповітряної оборони, протичовновий захист, про нові системи літакобудування, апарати зв’язку, стан оборонної промисловості, про ФАУ-1. Про країни-союзниці Гітлера.

Пам’ятайте, у фільмі «Сімнадцять миттєвостей весни» показано, як Штірліц відпочиває у своєму особняку на околиці Берліна та попиває вірменський коньяк. Не було в нього особняка. Він ніколи не жив постійно на одному місці. І не пив. Весь час ночував у друзів і рідко коли на одному місці двічі. Та й у Берліні він бував не часто – то у Швейцарії, то у Парижі, то ще десь у Європі.

Янкель Пінхусович мав виняткові здібності. З першого прочитання він запам’ятовував слово в слово 10 сторінок тексту будь-якою з семи мов і розташування сімдесяти предметів у кімнаті – з першого погляду. Мало того – він мав дар гіпнотизера і з високою точністю міг розгадати наміри співрозмовника, передбачав події, як Вольф Мессінг. До того ж він був не чемпіоном Берліна з тенісу, як сказано у фільмі, а вважався майстром рукопашного бою, хоч у змаганнях брав участь лише в юності. . І руки в нього були золоті. Він міг виготовити із підручних засобів друку та штампи, міг підробити будь-який почерк. Його повідомлення ніхто не зміг би розшифрувати, бо якби мікроплівки потрапили в чужі руки, вони б негайно засвічувалися. Він зробив кілька паспортів, зокрема й австралійський. І жодного разу його документи не викликали сумнівів під час перетину кордонів. А їздити йому довелося багато. Він подорожував під виглядом лектора-інженера, який розповідає про досягнення інженерної думки, або коміявожера, і в кожній країні тримався так, щоб не привертати до себе уваги. Змінював імена та легенди, зупинявся не в готелях, а у надійних людей. Йому вдалося скласти список рахунків у різних банках Європи, на яких лежали активи співробітників німецьких спецслужб та бонз нацистської партії. Дрібних чиновників він підкуповував, як зараз підкуповують бюрократів у Росії – хабарами та подарунками. зупинявся над готелях, а й у надійних людей. Йому вдалося скласти список рахунків у різних банках Європи, на яких лежали активи співробітників німецьких спецслужб та бонз нацистської партії. Дрібних чиновників він підкуповував, як зараз підкуповують бюрократів у Росії – хабарами та подарунками. зупинявся над готелях, а й у надійних людей. Йому вдалося скласти список рахунків у різних банках Європи, на яких лежали активи співробітників німецьких спецслужб та бонз нацистської партії. Дрібних чиновників він підкуповував, як зараз підкуповують бюрократів у Росії – хабарами та подарунками.

Толковий  розвідник – це більше, ніж дивізія

Розвідка існує з найдавніших часів. Кожна держава їх має. Завдання розвідника – у видобуванні закритої інформації, що має військове, економічне та політичне значення, простіше кажучи – технологічних секретів, які має ворожа держава. Цим і займався Янкель Черняк, але оскільки він ще був добре освіченим інженером, він міг аналізувати здобуту інформацію та постачати Центру найголовніше.

А що було головним досягненням у його діяльності?

► Те, що ніхто з агентів «Крони», що діяла не тільки в Німеччині, але й по всій Європі, не було розкрито та спіймано. Москва отримала цілком секретний план “Барбаросса” та точну інформацію про дати його здійснення.
► Черняк фактично врятував Москву від гітлерівської авіації: йому вдалося викрасти документацію на виробництво радарів та навіть доставити зразок такого радару.
► Іконоскопи – так називалися перші радіолокатори. Технологію та спосіб їх виробництва отримала Москва. Ось як оцінював цю роботу академік, віце-адмірал, творець радянської радіоелектроніки, заступник міністра оборони Аксель Берг: «Ваші матеріали відповідають найгострішій потребі наших інститутів, вони допомагають у розробці нових надчутливих телепередавачів. Ваша інформація допомагає нам заощадити мільйони валютних рублів».
► Під час війни до Москви йшли дані про німецькі запаси нікелю, вольфраму, олова, кількість бойових літаків та маршрути їх перегону до фронту. 

► Від Черняка надійшла інформація про присадки до сталевих сплавів, з яких німці робили гарматні стволи. Він надіслав тактико-технічні дані про танк «Тигр» та самохідку «Пантера».
► Черняк роздобув також повний план операції німців на Курському виступі, що дозволило вжити заходів і ціною великих втрат все ж таки здобути перемогу. Не будь в руках сталінського командування цього плану, все на війні могло скінчитися не так.

БЕЗ МОРЗЯНКИ І РАДИСТКИ КЕТ

Пам’ятаєте у фільмі радистку Кет, яка передавала шифрування Штірліца? Гарно, фантастично, але кумедно. Під час війни головна проблема – зв’язок. В одному з армійських статутів мені запам’яталася фраза: “Зв’язок – нерв бою”. Так от, радистка Кет ніяк не могла вирішити цю проблему: науково-технічна інформація не зашифровується і не передається телеграфним ключем – це десятки та сотні аркушів технічного тексту, схем, креслень, зразків. Як їх передавав Янкель? За допомогою тортів. Академік Берг писав звіт у ГРУ 11 липня 1944 року: «Отримані від вас матеріали на 1082 аркушах та 26 зразків слід вважати великою та цінною допомогою справі». 30 грудня 1944 року: «Отримав від вас 475 іноземних письмових матеріалів та 102 зразки апаратури. Підбір матеріалів зроблений настільки вміло, що не залишає бажати нічого кращого». Трохи пізніше: «Отримав від вас 811 іноземних інформаційних матеріалів, у тому числі 96 креслень, описів та інструкцій нових радіолокаційних засобів. Рада з радіолокації Держкомітету оборони готова підтримати подання ваших працівників до урядових нагород та преміювань».

Декілька слів про академіка Аксела Берга: ще за царських часів він був командиром підводного човна. У 1937 році професор Військово-морської академії Берг був заарештований за «антирадянську пропаганду та агітацію». Відсидів у колимських таборах три роки. Напередодні війни було звільнено і реабілітовано, призначено керівником Ради з радіолокації Державного Комітету оборони, керівником якого був Сталін. Він був інтелігентом старої закваски, найбільшим фахівцем радіолокації, його називали «батьком радянського радара». І оцінка діяльності розвідника таким фахівцем дорого вартує.

Загалом Черняком було передано 12.500 аркушів технічної документації, 102 зразки апаратури, документи щодо радіолокації, електоропромисловості, корабельного та авіаційного озброєння, металургії. І Янкеля Пінхусовича Черняка представили тоді до  звання Героя Радянського Союзу. Але Сталін це представлення не підписав. Війна вже закінчилася.

А пам’ятаєте останні кадри «Сімнадцяти миттєвостей весни»? Штірліц повертається до Берліна і їде в туманну далечінь. Даль ця і справді була дуже туманною. Зі Швейцарії він переміщається до Лондона.

ЯДЕРНИЙ ПРОЕКТ

І там, у Лондоні, намагається розкрити секрети англійського ядерного проекту, над яким Великобританія працювала паралельно з американцями. Але як вийти? І він знайшов дорогу до співробітника Кавендіської лабораторії Кембриджського університету, секретаря Британського та Кембриджського відділень Національного виконкому Асоціації науковців Великобританії професора Аллана Нанн Мею. Професор працював у британській ядерній програмі «Тьюз Еллойз» і був дружний з іншим вченим, завербованим радянською розвідкою, – Дональдом Макліном, який мав оперативне ім’я «Гомер». 

Ян Черняк завербував Мея, який отримав прізвисько «Альок» 

Він і передав Черняку документи про основні напрямки ядерних розробок в Англії, зокрема у Кембриджській лабораторії. Це були креслення уранового котла та опис принципів його роботи – 130 аркушів надсекретної документації.

Наприкінці війни Мея перевели до Монреальської лабораторії Національної науково-дослідної ради Канади. Вона працювала на американський атомний проект “Манхеттен”. Саме тоді американською контррозвідкою було викрито як шпигуна радянського військового аташе полковника Миколу Заботіна, якого з ганьбою видворили з Канади. Кремлю навіть довелося вибачатися «за особисту ініціативу дипломата». Але це була не особиста ініціатива. Ось Ян Черняк і замінив Миколу Заботіна, очоливши радянську резидентуру у США та Канаді.

Він створив нові джерела інформації та незабаром переслав до Москви доповідь Фермі, перелік ядерних науково-дослідних об’єктів США та Канади, а також отримані від професора Мея зразки урану-235. Вони були запаяні в обгортку з-під цукерок, як окис, у платиновій фользі. Усього 162 міліграми.

Група Черняка працювала успішно. Але її видав зрадник. Ним виявився шифрувальник Ігор Гузенко, який працював у радянському посольстві в Канаді. Він попросив у канадців політичного притулку і прийшов до них не порожніми руками, а прихопивши секретні документи. Канадській контррозвідці стали відомі імена 19 радянських агентів. Дев’ять із них було заарештовано та засуджено. Агентурна група, що працювала за атомним проектом, була знекровлена. Але зрадник Гузенко не знав імені керівника гурту. За справу взявся британський Скотланд-Ярд та розвідслужба МІ-5. Вони вирахували особистість «Алека», і незабаром професора Мея заарештували. У ході слідства та суду він зізнався у тому, що був завербований Москвою. Його засудили до 10 років ув’язнення, але незабаром випустили за хорошу поведінку, після чого він перебрався до Гани, де став професором фізики місцевого університету.

Москва вирішила вивести з гри Яна Черняка та всю його команду. Для цього в американський порт вирушив із візитом доброї волі радянський військовий корабель. Вночі він прийняв на борт дев’ять людей, переодягнених у форму військових моряків, що добряче підгуляли в нічних клубах Нью-Йорка. Їх доправили до Севастополя. Так Янкель Пінхусович Черняк опинився у СРСР. Зрідка його залучали до оперативної роботи, а потім про нього надовго забули. Майже назавжди.

ВДЯЧНІСТЬ БАТЬКІВЩИНИ

Йому ще пощастило. Могло бути й гірше. Моєму рідному дядькові – братові матері- зовсім не пощастило. Він був працівником Комінтерну, тобто розвідником у Голландії та Бельгії. Коли Сталіну доповіли про те, що 22 червня 1941 року розпочнеться війна, він сказав начальнику розвідки Генштабу: «Пошліть своїх розвідників у ж..». Мого дядька Бориса терміново відкликали та розстріляли за два дні до початку війни як «зрадника Батьківщини». У будинку не можна було про нього говорити, не лишилося навіть фотографій. Боялися. Від нього залишилися два костюми, які мама в найголодніший час не продала, не обміняла. Я їх доношував у свої студентські роки – гарні піджаки з іскоркою, а у верхній кишені було таке прикольне дзеркальце, запеленене у гарний клапоть із дуже м’якої тканини. Я був у цьому кліфті як справжній піжон. Мама говорила: «Як ти схожий на Борка – справжній дипломат!».

А ось знаменитому «Кенту»- Анатолію Марковичу Гуревичу, про якого на Заході видано десятки книг і написано сотні статей, пощастило значно менше. Про нього на Батьківщині нічого не знали. І був він реабілітований лише 1991 року. Син харківського аптекаря, який вивчив мову Сервантеса, був «вироблений» у лейтенанта іспанського флоту та відправлений до Бельгії з липовими документами, в яких були навіть орфографічні помилки, через які почалися серйозні проколи. Він назвав таксисту адресу готелю, а це був публічний будинок. Довелося викручуватися самостійно: він перетворився на багатого уругвайця Вінсента Сієрро, відвідував школу танців. Керівником розвідгрупи був Леопольд Треппер, який очолював «Червону капелу» до того, як гітлерівці окупували Бельгію. Трепперу довелося терміново покинути Брюссель, оскільки він мав яскраво виражену єврейську зовнішність, і «Капеллу» очолив Анатолій Гуревич – «Кент». Він познайомився і зачарував блондинку-мільйонерку Маргарет із сімейства Зінгерів. Вони влаштовували пишні вечірки, на які приходили люди найвищого суспільства та німецькі офіцери. Гуревич створив успішну комерційну фірму «Сімеско» з мільйонними доходами, яка отримала замовлення від німецької армії – на виробництво півтора мільйона алюмінієвих ложок та особливої ​​тканини для того, щоб у ній було зручно солдатам в Африці.  У 1942 році він повідомив Центр про плани гітлерівців захопити нафтовидобувні райони Кавказу. Червона Армія перегрупувала сили та закрила Кавказ.

“Червона капела” – це не просто розвідгрупа, це величезна шпигунська мережа, яка була накинута на Європу та охоплювала її від Іспанії до Норвегії. У ній і працював мій дядько Борис. Вона діяла до 1942 року: гестапо заарештувало «Кента»-Гуревича та Маргарет. Його особисто допитував голова гестапо Мюллер. Його не катували, не били. «Кенту» запропонували брати участь у радіогрі, і він погодився, бо знав, як повідомити, що його шифрування йдуть під контролем. Але чекісти були настільки непрофесійними, що навіть не помітили умовних сигналів. Гуревич нікого не видав, гестапо не знало навіть його справжнього імені. У 1946 році він летів до Москви, і йому здавалося, що літак летить надто повільно. З аеродрому його повезли до радянського гестапо – до СМЕРШу. Ось там він і отримав у повному обсязі і тортури, і знущання, і приниження. Анатолія Марковича Гуревича – “Кента” катували 16 місяців. У тортурах та допитах брав участь і начальник СМЕРША генерал Абакумов. Особлива нарада при МДБ СРСР «за зраду Батьківщині» засудила Гуревича до 20 років ув’язнення. Він провів у Воркутинських та Мордовських таборах більше часу, ніж працював у розвідці. І все життя, обмовлений, вважався зрадником, що було найстрашніше. Він вийшов на волю і був виправданий лише в 1991 році. Жив у пітерській хрущобі, а жалюгідну пенсію витрачав переважно на ліки. Він помер у січні 2009 року у віці 96 років, а у 2003 році в Іспанії помер його та Маргарет син – Мішель Барга. І мало хто знав, що знаменитий «Кент», Вінсент Сієрра, Антоніо Гонсалес – це Анатолій Маркович Гуревич.  

Дивно, що Лев Маневич, Янкель Черняк, Леопольд Треппер, Шандор Радо, Анатолій Гуревич, збірний образ яких втілився в міфічному Штірліці, – ці визначні в усіх відношеннях євреї – працювали на підлий сталінський антисемітський режим і фактично йому віддали свої яскраві життя. Чому? Тому що розумні люди помиляються не рідше за дурнів. Лев Маневич – «полковник Старостін» – примудрився передавати до Центру інформацію з табору смерті та помер 9 травня 1945 року. Анатолій Гуревич більшу частину життя провів у ГУЛАГу, Леопольд Треппер теж відсидів своє і після реабілітації опинився у Польщі, потім у Франції, а зрештою – в Ізраїлі. Шандор Радо жив у Будапешті.

Батьківщина щедро годувала всіх нас березовою кашею, і її герої сиділи у в’язницях довше, ніж злодії та вбивці. Така сель-авів, як казав один мій дуже розумний знайомий.

Джерело