Тіні забутих предків із Дубового
Ми їдемо в Дубове на Тячівщину з Марією Чендей-Трещак та Іваном Трещаком – донькою і зятем Івана Чендея – українського письменника та кіносценариста, автора сценарію “Тіней забутих предків”. П’ять років поспіль вони організовують на Закарпатті “Чендей-фест” – це конкурс малої прози та чендеєзнавства, який проводять у форматі фестивалю (із дискусіями, презентаціями книг, театральними та кінопоказами). І завжди частиною програми є поїздка у Дубове – лауреати конкурсу конче мають побачити той світ, із якого письменник брав своїх героїв, та зійти на його Ясенову, гору в Дубовому біля полонини Апецької, яку Чендей описував у своїх творах.
Треба сказати, що мало якому населеному пункту щастить, як Дубовому, бути детально описаним у творах відомого письменника. На Закарпатті таким іміджем може похвалитися ще хіба Колочава, з якої, щоправда, чеський класик Іван Ольбрахт – завдяки роману про Шугая-розбійника – зробив культове місце, і сюди за сто років по тих подіях досі їдуть чехи в тури та на екскурсії.
Чи їдуть у такі тури українці в Дубове, перечитавши Чендея? Масово – ні, та ми навіть у Моринці чи Нагуєвичі масово не їздимо. Але щороку завдяки Чендей-фесту кількість таких людей більшає, і селище між карпатськими ґрунями у долині річки Тересва поступово стає культовим місцем.
ДІМ ЧЕНДЕЯ БУВ В УЖГОРОДІ, А ДУБОВЕ – ТО БУЛО МІСЦЕ СИЛИ
Дорогою до Дубового пані Марія розповідає про село Чендея – це така собі інтродукція, без якої годі пізнати село по-справжньому. Письменник, попри те, що мав в Ужгороді дім і власноруч посаджений сад та виноградник, жив і працював у місті, з Дубовим ніколи не поривав зв’язків.
– Усі дубівчани знали, що в Ужгороді живе земляк, і досить прийти до садиби, подзвонити в двері й сказати “пароль”: “Я з Дубового”, – як письменник полишав роботу за письмом чи в саду і радо йшов зустрічати гостя зі словами: “Моє вам шанування!” Це фірмові слова батька, зараз часом чую, як інші письменники теж їх використовують, вітаючись, – каже Марія Чендей. – А сам він у Дубове їздив часто. Це було його місце сили, він там відновлювався, там багато писав. Зупинявся у сестер – спочатку в Анни, потім у Христини, яка була монахинею Сидонією. Там можна було відволіктися від домашніх справ, від роботи у місті, від спілкування, візитів. Там була його Ясенова (місцева гора-полонина, де пасли отари), його рідні, його люди, його земля…
ДІДО, ЯКИЙ ВІДІЙШОВ ВІД СІЛЬСЬКОЇ СИСТЕМИ НАЗИВАННЯ ДІТЕЙ
У Дубовому, каже Марія Чендей, жила та й живе дуже велика родина Чендеїв. У батьків письменника було дев’ятеро дітей.
– Наш дід Михайло був особливим, мав дуже круту вдачу і був релігійним до фанатизму, ось гляньте на нього на старому фото.
Пані Марія показує світлину діда поруч із батьком, дід – із дуже колоритною зовнішністю: довге сиве волосся, довга борода. Мені чомусь нагадує монаха, якогось Нестора-літописця.
– Дід мріяв стати священником, але не склалося. Потім мріяв, аби батько став священником і не міг йому пробачити, що той не схотів та й пішов учитися в гімназію, став письменником. Але він не заспокоївся, і віддав у монастир спочатку одну свою доньку – тету Анну, а коли та не змогла там жити і втекла додому в Дубове, відправив у монахині іншу доньку – Христину. Вона була монахинею Сидонією все життя, служила у монастирі спочатку на Хустщині, потім у Мукачеві, а згодом також повернулася в село, їй справили хатку-келійку на обійсті тети Анни, під горою, вона там прожила багато років. Батько у неї часто бував. Йому там було спокійно. Він коли приїздив у Дубове, то зупинявся або у тети Анни (пізніше у її доньки Ольги), або у сестри-монахині, – каже донька письменника.
– Діда ми всі, онуки, побоювалися, якщо казати правду. Він був глухуватим і голосно говорив, загалом важким був чоловіком, крутої вдачі. Зате усі батькові сестри та брати боготворили їхню маму – вона для них була великомученицею! У батькових батьків було багато землі, худоби, коло того всього треба було працювати. Наша баба – з роду галицьких переселенців Головчуків, це був один із двох родів у Дубовому, котрі мали найбільше землі у селі. А дідову файту (родину – діал.) прозивали Кіфаками (з мадярської “кийфел” – вставай горі, це такий натяк на дещо філософське сприйняття роботи, а “чендеш” з мадярської означає “тихий”). Дідо був справді ближчий до філософії, аніж до ґаздування.
Примітно, каже Марія Чендей-Трещак, що дід своїм світоглядом поламав систему називання дітей у Дубовому.
– Доти в родинах користувалися певним набором популярних імен, який, коли закінчувався, використовували по другому колу. Дівчат, наприклад, називали Марія, Циля, Ляна (Олена) та Анна, а як народжувалася п’ята донька, вона знову могла бути, наприклад, Марією. Так в одній сім’ї були Марійка-старша та Марійка-молодша. А дід називав своїх дітей за святцями: у день якого святого народилися, так і нарікали. Тому в нього була донька Христина, Марта, Ольга або син Костянтин, доти таких імен не було в Дубовому. Але з одним іменем дід таки відзначився, в родині це досі згадують. Серед доньок одна особливо йому догоджала, слухала і робила все, що він скаже, бо хотіла отримати добрий спадок. Так от, коли у цієї тети Марії народилася донька, дідо глянув у святці й постановив назвати її Фотинією (це Світлана на грецький манір). Ім’я незвичне, ні до, ні після того у селі, та й у всій долині Тересви такого не було! А що називали дівчинку не Фотинія, а просто Фотя, то це стало причиною кпинів на все її життя. Цікаво, що й сам дідо ні разу внучку Фотинією не назвав, а кликав Фотею. Отака сімейна історія, – каже Марія Чендей-Трещак.
СЕЛО, ДЕ В ЦЕНТРІ ЗАМІСТЬ “ПРОДТОВАРІВ” – “ГОЛДЕН ПЛАЗА”
За цими розмовами ми заїжджаємо у Дубове. Зауважуємо, що доїхали порівняно швидко – з Ужгорода за три з половиною години. Раніше сюди була дуже погана дорога, і час доїзду збільшувався у півтора разу. Бачу з авто типовий для Тячівщини вигляд центральної вулиці села (це той самий район Закарпаття, де розташоване село хат-палаців Нижня Апша, тобто люди будують великі будинки на десятки кімнат, оздоблюють їх усередині мармуром та позолотою, а у дворах замість типових для села яблунь і груш ростуть дорожезні туї та кипариси навколо басейнів). Проїжджаємо кілька готелів та ТЦ з типовими місцевими назвами типу “Голден Плаза” (тут ви не знайдете сільської назви магазинів “Продтовари”), на вулицях багато позашляховиків. Примітно, що у менших авто за кермом переважно жони, а не люди (на Закарпатті місцеві, як відомо, чоловіків і жінок називають відповідно “люди і жони”) – бо жони вдома, а люди переважно на заробітках. У Дубовому, це важливо, тенденція така, що переважно їздять на заробітки чоловіки, а не жінки, на жінках тримається дім і родина. Та й сім’ями тут за кордон не виїжджають, як на сусідній Рахівщині, наприклад, свою землю не полишають. Працювати їздять переважно у Чехію, Росію (хоча сюди вже менше останніми роками) та Польщу.
Є у Дубовому, крім “голден плаз” також і хижі – переважно в бічних вуличках полишалися навіть іще дерев’яні. А крім хиж, є й “домики”: так у селі називали типові п’ятиповерхові забудови радянських часів, які зводили для бюджетників і працівників місцевого авіазаводу (тут працювало 4,5 тисячі людей, завод виробляв комплектуючі для авіапрому, переважно, військового; він зупинився із розпадом Союзу в 1990-х, нині від нього в селі – хіба руїни, місцеві жартують, що дубівчани так любили завод, що після занепаду виробництва кожен захотів собі взяти щось на пам’ять, отак його й розтягли). Проте, можливо, через це підприємство в радянські часи у Дубовому був розквіт: то був період, коли дубівчани не їздили на заробітки світами, а мали добру роботу вдома, та й загалом – у Дубове приїжджали люди з інших регіонів працювати, ну а діти зі шкіл (яких у селі досі є три) ішли навчатися в політехнічні та авіаційні інститути і ставали інженерами.
У бічних вуличках Дубового – своє життя, тут цікава забудова: село розрослося між крутими берегами (ґрунями, як тут кажуть), тому вулички вузенькі, на них годі роз’їхатися двом автомобілям, тому завжди хтось із водіїв здає назад і пропускає іншого.
– Традиційно більш багате єврейське населення у Дубовому селилося у центрі, а українці жили на ґрунях, бо там була ще вільна земля, та й дешева. Люди відвойовували собі від лісу землю клапоть за клаптем, – каже Іван Трещак.
Щоб завершити історичний екскурс щодо Дубового, треба сказати, що село завжди було небідним, жили тут понад 10 тисяч людей, зараз у Дубівській тергромаді, яка об’єднує також села Красну та Калини, разом є 20 тисяч жителів. За етнічним складом у Дубовому завжди жили німці (село сусідить зі “столицею” закарпатських німців Усть-Чорною, селищем проходила вузькоколійка, якою колись звозили з гір у долину на продаж нарубаний ліс, а в ХХ столітті нею курсувала електричка, люди добиралися нею з одного населеного пункту в інший), євреї, угорці та українці, є окремий ромський куток. Звісно, після буремного ХХ століття (коли людей нищили за етнічним складом) нині в Дубовому переважають українці. Цікаво, що у селі – вісім церков, шість православних (МП має тут великий вплив) та дві греко-католицькі. І ще цікаво, що в одній із цих двох служить чоловік онучки письменника Івана Чендея, отець Назар.
МЕЛАЙНИЙ КОРЖ ВІД НАЗВАНОЇ ДОЧКИ
Перша, до кого ми їдемо в селі, – Ольга Чендей, племінниця письменника та кузина Марії Чендей, яку вона називає “моя Оля”.
– Цікава історія: батько забрав Олю на виховання від сестри Анни з Дубового в Ужгород, вона прожила з нами до свого заміжжя, я пам’ятаю, що виросла при ній і дуже переживала, куди ж від нас забирають мою Олю. А вийшло цікаво, що її взяв чоловік з прізвищем Чендей – тому Ольга Магула тепер також Чендей.
Пані Ольга, як виявляється, живе на вулиці Івана Чендея. Чомусь це навіть не дивує. Зустрічає радо, і як годиться – одразу з дороги за стіл. Тому виходить так, що своє знайомство із Дубовим я починаю із традиційної кухні.
Іван Трещак нахвалює голубці, і так, ніби щось знав, питає: а мелайний корж буде? “Буде, буде, он, іще теплий, спеціально для тебе пекла!” – каже пані Ольга.
– Вуйко, як приїжджав у Дубове, завжди зупинявся у моєї мами, а потім, як я сюди вийшла заміж, то в мене. Він дуже любив сільську їжу, а я з радістю йому готувала те, що він любить. Наприклад, лашки з тіста з молоком, токан – у нас він понад усе, усякий: з бриндзьою, вурдою, яєшнею, грибовою мачанкою, з підливою, молоком… Є сім’ї, де токан досі варять двічі на день! Іще робили сирянку: це коли щойно відварений сир змішують зі сметаною і так їдять, як страву. Дуже любив вуйко Іван зганянку – це коли варять окремо квашену капусту, квасолю та м’ясний бульйон з баранини і потім то все “зганяють” в одному горщику. Іще любив рисильованики (так у Дубовому називають деруни), а ще дуже любив м’ясо, надто – баранину. Це традиційне м’ясо для дубівчан, адже свиню зазвичай годували одну на всю велику сім’ю, а тримали вівці, і саме баранину найчастіше й споживали. М’ясо їли просто відвареним, там ще й бульйон дуже смачний! Ну й домашній хліб. Ми у мами виросли на домашньому хлібі з печі, вона його пекла двічі на тиждень. А для вуйка я пекла ось такі мелайні коржі. Навесні, коли багато зелені, він називається пір’яник, бо до нього дають цибулю на перо та іншу зелень.
Поки пані Ольга розказує про те, що зараз називають по-модному “локальною кухнею”, ми наминаємо мелайний корж. По-старосвітськи: з молоком. Саме так годиться зранку. Хоча його можна вприкуску з будь-чим – борщем, супом чи тими ж голубцями. Хлібець іще теплий, м’який і пахне для будь-якого закарпатця дитинством. (Як колись ми писали в Укрінформі: якщо у всій країні діти росли на манній каші, то закарпатські – на кукурудзяній). Знаю, що на цьому моменті більшості моїх читачок захочеться дізнатися рецепт, то одразу й запитую про нього у пані Ольги.
– Я даю на 12 ложок кукурудзяної муки чотири ложки білої, порошок для печива, 4 столові ложки олії, яйця, сіль цукор на смак, підмішувати треба мінеральною водою. Тісто має мати консистенцію густої сметани. Випікати пів години при температурі 180 градусів.
А щоб завершити тему локальної кухні, треба сказати, що в жовтні власники місцевої мініпекарні презентували торт “Дубове”. Тепер до кошика локальних закарпатських тортів, серед яких “Ужгород”, “Ужанська долина”, “Свалява” та “Хуст”, додався ще один. Горіховий із молочним кремом.
АВТОГРАФ ЛІНИ КОСТЕНКО ДЛЯ ШКОЛИ, ЩО ДОСІ НЕ МАЄ ІМЕНІ ЧЕНДЕЯ
Від дому пані Ольги йдемо до школи. Там є кімната-музей Чендея, а ще зі школою пов’язана цікава історія про те, як свого часу письменник “дістав” для шкільної бібліотеки 500 книг українських письменників з їхніми автографами. Він написав листа очільнику відомого українського видавництва “Веселка” Вікторові Костюченку, попросив книги для шкільної бібліотеки. Той присилав їх партіями батькові в Ужгород, потім Чендей уже відвозив їх у школу в Дубовому. Тепер тут у шкільній бібліотеці на Тячівщині є поезії Ліни Костенко з її підписом чи романи Олеся Гончара з його автографом.
– Сам цей факт може бути приводом для організації сільського музею! – виривається у мене.
Але одразу ж, позираючи одна на одну з донькою письменника, водночас кажемо:
– Кому би воно тут було потрібно!
До слова, сама школа, де є кімната-музей Чендея, досі не має його імені.
– Ми знаємо, що якась частина педколективу виступає за це, але чому справа не рухається – не зрозуміло. Можливо, дирекція не хоче? Утім, мають гарну нагоду назвати школу наступного року до 100-річчя Чендея, – каже донька письменника.
МАМА КАЗАЛА, ЩО СИТА ВСІХ: І ЧЕХІВ, І МАДЯРІВ, І РУСЬКИХ…
Дорогою дізнаюся про Дубове ще кілька цікавих фактів. Перший – про ту саму вузькоколійку на Усть-Чорну. Ольга Магула-Чендей розказує, що за поїздом місцеві звіряли час.
– Про поїзди казали за годинами, в які він проїжджав селом – “десятка”, “двійка”, “шістка” і “п’ятка”. Електрички їхали на Усть-Чорну з Тересви і назад. А для дубівчан це був сигнал – що саме о цій порі треба робити. Наприклад, бачу, що вже “двійка”, а я ще корову не пустила, то бігом біжу її випускати на пашу пополудню. Інакше вдома був би мені цугундер! (з німецької – “наганяй”). У нас багато тут намішано і в мові, й у традиціях, тут жили представники різних етносів. Але моя мама завжди казала, що сита всіх – і чехів, і мадярів, і руських. Коли питалисьмо її, за чиєї влади було найважче, казала: за мадярів. Вона була величезною патріоткою України і казала, що на своїй землі добре жити господарем. Маєш землю, маєш руки – можеш заробити свій хліб і добре жити. А чому добре не живеться? Казала мама: тому що розуму нема.
А ще пані Ольга розповіла мені цікаву місцеву молитву, яку їй передала мама.
– Вона збирала нас вечорами…
– Ставила на коліна?
– Ні, на коліна ставив дід, мама, яка свого часу втекла з монастиря, була сита того. Ми збиралися разом і промовляли такі слова: “Сохрани нас, Боже, од ворогів видимих і невидимих, от води, од біди, од огня, од кулі огненної, од люської вари, от Божої кари, од нещасливої минути, од хромоти, од сліпоти”. Кілька простих слів, а яка у них закладена сила! Я своїх внуків теж цієї молитви навчила, – каже Ольга Чендей.
Оскільки ми в Дубовому в суботу, то не можемо не зайти на місцевий базар. Він тут розміщується на стадіоні, продають там усе – від м’яса та овечого сиру й бриндзі до теплих курток, побутової хімії, гумаків та ліфчиків. Зауважую, що розкладка з бюстгальтерами гарно виглядає напроти дубівських ґрунів. Просто тобі наочна метафора про горбики!
А ще в Дубовому багато яблук. Яблуні на місцевих ґрунтах дуже добре родять – у всі часи дубівчани возили їх продавати залізницею і мали з того добрі гроші. І зараз по людських дворах багато яблук стоїть у кошиках і міхах – чи то ще не продані, чи не пущені на варення. Ольга Чендей каже, що колись за ящик дубівських яблук італійці давали два ящики апельсинів. Місцеві везли їх продавати і в Європу, і в Росію.
Але нині місцеві яблука втратили авторитет. На базарі, як зауважую, торгують привізними “ґолденами” та “ґалами”, а не місцевими “йовнатанками”.
НА МОГИЛІ ПРОТОТИПА: ЯК ВИГЛЯДАЄ У ВІЧНОСТІ МІСЦЕВИЙ ДОСВІД РАДЯНЩИНИ
Від ринку в центрі села простуємо на один із горбів – дубівський цвинтар. Тут поруч єврейське та християнське кладовища. У порівнянні перше набагато менше за друге, але з нього відкривається чудовий вид на село. Видно ті самі вулиці в центрі, де колись селилися євреї, й потицькані хатами пагорби, де собі знаходили місце українці. На українському цвинтарі цікавий надпис на воротах. “Ми були такими, як ви”, – на вході. І ще один: “Ви будете такими, як ми”, – на виході. Оригінально, зазначаю подумки, навряд чи автор апелював до Божественної комедії із надписом на вратах пекла “Хто входить тут, покинь усю надію!” – але був близьким до того.
Ми йдемо на могилу батьків Чендея (цікаво, що сам письменник згадував, що також хоче лежати на вічному спочивку тут, в Дубовому, і для нього тут навіть “залишили місце”, але поховали таки поруч із сином в Ужгороді). А ще Марія Чендей-Трещак показує мені могилу прототипа твору Чендея “Іван”, за який письменник потрапив в опалу в радянські часи, коли на нього влаштували гоніння, довгий час не друкували в газетах та не видавали.
– Це могила сільського функціонера Івана Фіцая, прототипа героя Чендея – Івана Каламаря (батькові про цього чоловіка розказала якось сільська вчителька). То була людина з тих, які свого часу отримали владу в Радянському Союзі, він починав як голова заготконтори, потім кар’єрною драбиною піднявся до посади голови села, був справжнім вірним псом тоталітарної системи. Запам’ятався місцевим тим, що був “ідейним комуністом”, як голова села боровся проти релігії, зокрема, забороняв паски святити. Аби довести те, що релігія – то опіум для народу, якось у Великодню п’ятницю той чоловік посварився із дубівським священником, після сварки випив, пішов на кладовище, поламав хрести та розпалив із них ватру, та й пік на кладовищі солонину. А йдучи дорогою назад додому, спіткнувся на мосту, упав і зламав ногу. Його доправили в лікарню, за кілька днів у нього розвинулася гангрена, і він помер, – розповідає донька Чендея.
Фіцая поховали разом із колишньою дружиною та дітьми. У його сім’ї була досить моторошна історія – у них із жінкою на третій день помирали усі новонароджені діти.
Бачу ці хрести і хрестики на п’яти дитячих могилках на кладовищі, а спиною аж мурахи біжать: моторошно!
– Цікаво, що коли Фіцай помер, його друга дружина якраз була вагітною і донька, що народилася уже по його смерті, вижила і прожила довге життя. Її, до речі, в той період гоніння на Чендея змушували писати листа проти письменника, мовляв, використав історію її родини, описав у творі на всю країну… Дійсно, це прізвище, яке дав своєму героєві Чендей, стало в подальшому назвою явища – “каламарівщина”, тобто – безпринципна влада. А та дівчина, навпаки, зв’язалася із Чендеєм і розповіла про це все. Батько згодом пише у “Щоденнику”, мовляв, наскільки вищі морально бувають діти за своїх батьків, і як багато у світі інших каламарів, які хочуть використати свою владу задля своєї ганебної мети і йдуть через це на будь-які вчинки.
Уже дорогою з кладовища говоримо про те, що Іван Чендей був із тих, хто вітав радянську дійсність на Закарпатті.
– Для нього зміна влади після Другої світової – однозначно була плюсом, адже він знав, що верховинські діти тепер зможуть вчитися, що їхні батьки зможуть звернутися до лікаря (батьків брат-близнюк був інвалідом, він у дитинстві впав і зламав ногу в коліні, але змоги відвезти хлопця до травматолога не було, тому як йому сільський ветеринар вправив ногу, так і зрослося). Батько сам собі заробляв на навчання в гімназії – жив у Хусті в родині багатшого однокласника Сабова та підтягував його у навчанні, був репетитором, як би зараз сказали.
Він вітав насамперед ту нову дійсність, яка урівнювала всіх у правах, відкриваючи недосяжні раніше горизонти для бідних дітей із Верховини, – каже донька письменника.
ПОГЛЯД НА СВІТ ІЗ КАМЕНЯ ЧЕНДЕЯ
Завершуємо ми нашу мандрівку місцями Чендея у Дубовому та околицях мінітуром до водоспаду Гук, який за десяток кілометрів звідси за Усть-Чорною, на річці Брустурянка. Чендей любив тут бувати. Ще б пак! Локація з тих, які тепер прийнято називати “місцями сили”. Вода з гір, потрапляючи на пороги, тече-спадає з них, і при тому стоїть такий гук (шум), що слова не чутно! Де ще надихатися письменнику, як не тут?!
А згодом зупиняємося ненадовго на обійсті сестри-монахині Чендея. Її хатки-келії вже нема, перебудували на двоповерховий дерев’яний дім. Але побувати тут варто. По-перше, місце справді унікальне. Хата підпирає високий горб, виходиш на нього і добре видно ту ж Ясенову й Апецьку. А трохи нижче від вершини ґруня Іван Трещак показує той самий камінь Чендея. Письменник, кажуть, любив на нього сідати, брати ручку й записник, дивитися з гори на долину й писати.
Сідаю на камінь. Він дивної форми, поверхня пласка, із заглибленням – справді, наче крісло. Камінь теплий, цьогоріч осінь на Закарпатті тішить на диво погідними днями. У сонячних передвечірніх променях гори не синіють, вони аж блищать. Довго дивитися на них не витримують очі: хоч-не-хоч мружишся.
– Боляче від краси, – кажу сама до себе.
Так можна сказати про Дубове. Про тутешніх людей з їхніми історіями, до яких протягом одного дня мимохідь доторкнувся. Розумієш, наскільки було боляче тим, хто жив тут і залишався при цьому красивою людиною. Як мама братів та сестер Чендеїв, яку її ж діти називали великомученицею. І ще більше боляче за тих, хто красивим залишитися не зміг у своїх життєвих обставинах. Як прототип Каламаря Фіцай.
Але тіні усіх цих забутих і незабутих предків досі витають над Дубовим. Щоби розказати нащадкам про себе. І дати можливість самим спробувати бути інакшими.
Хтозна, може саме про таких іще напише хтось із нащадків письменника Чендея?..
Тетяна Когутич, Ужгород–Дубове
Фото автора та з архіву Марії Чендей-Трещак
