ПОЗУР ГЕРОЮВ ЕВРЕЙСЬКЫХ ТВОРУВ ИВАНА ОЛБРАХТА на «Верховинську акцію»

Акція Еде Егана, єднозначно, котру бы ціль не преслідовала, принесла гіганськый хосен русинам, давшы им можность повірити у свою моц и державу, в котруй жили. Она принесла хосен и русинам, и титулнуй нації и самуй державі, доказавши, што честована нив нацменшина честьов одплатить за добро. Айбо є интересным звіданя: «А яка была на вто реакція тих, проти кого чинила ся сама Акція?» Говорить ся про реакцію жидувської махлярської сосполности. Дакотроє світло на йсе можуть пролляти публіцистичні й художні творы чеського писателя Ивана Олбрахта.

 

Иван Олбрахт (псевдонім, правоє имня — Каміл Земан) родив ся в Сівернуй Чехії. Отець му, Антонин Земан, адвокат, познатый у чешськум писемстві як писатель-реаліста Антал Сташек. Мати писателя, Каміла Шенфелд, як явит ся из опубликованої єї перепискы з Анталом Сташеком, у многум стала ся прототипом Анці Караджічової, геройкы майліпшої повісти Ивана Олбрахта.

 

В роках 1931–1936 Иван Олбрахт реґуларно навщивляв Пудкарпатську Русь, и тоты його вандрованя внесли новоє дыханя до творчости майстра. Туй, меже дикої, красної и некиваної щи никым природы найшов села, што по сторонї ґаздувства, културного и соціалного розвоя зостали ся десь у середных віках. Уже в публіцистичному очеркови «Жиды» (1932), котрый пузніше зайшов у зберьку «Люде и горы» (1935) автор ся тыкнув постав Еде Егана и Міклоша Барты. Даєме одрывок з твору (товмацтво на русинськый язик Ю.Ш.): «Еган, опасный враг подкарпатськых жидув, прозывать їх хозарами. Вун чинить се спеціално – штобы нападкы го на них мадярські жиды не міряли на себе. Хазары – татарськоє племня, котроє якымись чудом прийняло Мойсейову віру…Не знаву выдкедь Еган, а за ним и Барта взяли свою теорії, доднесь не аргументовані, айбо знаву, же меже жидами подкарпатськыма и другыма восточнословянськыма жидами не є ани ниякої разниці, и кедь се не жиды, а хазары, то сима хазарами, безунь, суть и тоты будапештські банкіры и дебреценські купці, што приняли Мойсейову віру» [Іван Ольбрахт. Микола Шугай, розбійник: Твори. – Ужгород: Карпати, 1990. – С.201-202].

 

Ги видиме, и позур Олбрахта на поставу Еде Егана, и оцінка діянь автора «Верховинської акції» суть далеко не хваленыма.

В жидувськых творах зберькы «Голет у долині» Ивана Олбрахта перед нами оживає пудкарпатськоє село Поляна з часу первой Чехо-Словацькой републікы. Хоть є то повіданя намайперед про тутешньых жидув, доста часто туй стыкаєме ся и з русинами.

 

У зносках до повісти «Смутні очі Анцї Караджічової» видиме уже котрусь предвзятость Олбрахта штодо постав автора верховинської акції: «Еґан, Едмунд (1851–1901) =економіст, высшый чиновник мадярського міністерства газдувства; изглядав економічноє положеня русинув и предложив програму поліпшеня го; загиб при неясных обстоятелствах». Сесі слова вже свідчать, же популарну версію убивства Егана Олбрахт не признає нияк.

 

А на першых боках повісти видиме неприкрыту ненависть героюв твору – жидувської сосполности до намісника и його бібліографа (товмацтво на русинськый язык Игоря Керчи): «Зачатком нещастя быв, ачей исто, Еґан. Ненавистный намістник, котрый притиск Жидув великыма данями, новыма законами перетяв їм возможность хосновито зычати гроші и куповати селські землї, и котрый, основавши сїть увірень и конзумув, привчив людий кельтовати гроші инде. Бог ся му помстив щи на сюй земли. Коли ся вюз сам на ловецькум возику, а у потемку на завхабенум лїснум пути хотїв быв излїзти, пустив Господь из своёй властной пушкы кульку. На другый день найшли люде запряженого коня покойно пасти ся у шанцу, а онь гет дале найшли мертвоє тїло из страшнов ранов у пудбрюшку. Тогды ся ймили обвиняти Жидув, и доднесь тото чинят. Хворі на голову! Гибы не быв Бог муцнїйшый над вшиткі люде и гибы Жид быв даколи дакого забив! А чей мож за зло брати Ізраелови, ож тот день величав Господа через міру радостно и голосно тріумфовав, ож господня міра кары довершена? Еґана Бог истяв. А законы ёго лишив. Се зато, жебы свуй люд одвернув од нагромажованя богатства, обы му зась припомнянув повинность покоры и вернув го ид ёго назначеню терпіти у выгнанстві» [Иван Олбрахт. Смутні очі Анцї Караджічовой. Ужгород. 2020. С. 12-13]

 

Наведеме щи єден примір: «М. Барта, автор животописа намістника Едмунда Еґана, бича божого и кітителя вшиткого жидувського благобыта у сих краях, не потворив ся назвати ани особы, ани місто подїї, за котру пише у книжцї. Айбо трафила ся она у Полянї, а героём єї быв Абрам Шафарь. Быв тогды у вітязськых лїтах. Коли страшный намістник из ловецьков дружинов вюз ся селом, выйшов му навстріч перед своёв хыжов. Из трёма дївками, што были дуже красні, а тогды были убраті у білі муслинові платїчка, на сукнях мали наберані фодричкы, на поясах — пантликы, а з них єден быв черленый, другый — білый, третїй — зеленый. Абрам Шафарь дерзнув ся стати серед путя и глубокым поклоном и роспростертыма руками сперти ловецькый коч. Маймолодша из дївок подала всеможному панови стріберну тацну, на нюй три погарикы паленкы, черленої, білої и зеленої, тоже нагадовали мадярську триколору, а коли всесилный намістник не годен быв одверечи гостинськость, пудношену так патріотично и дївков таков краснов, и надпив из погарикув, туй пудыйшов Абрам Шафарь. Попросив ся: “Ци дозволит всемилостивійшый пан покорному Жидови єдно єднинькоє звіданя?” А взявши дві секунды мовчаня знепринадїяного Еґана за согласіє, рюк дале: “Великый и благородный пан має рыбник, а в нюм двоякі рыбы: не много їх рыб великых и тучных, котрі каждый гуд приносят зыск гірешный, а много рыбок худых, на нич не валушных, котрыма ся антоты великі кормлят. Кажут, ож нынї пан важит покітити рыбы великі и барз хосенні, обы май было простору малым, на нич не валушным. Неошколованый полянськый Жид, котрый не розуміє тулько много всяченого, не розуміє ани сякоє и покорно ся звідат: ци благородный пан мудроє дїло заважив?”… Еґан ся весело засміяв, кынув головов кочішу, а тот швігнув конї» [Иван Олбрахт. Смутні очи Анці Караджічовой. Ужгород. 2020. С. 10-11]

 

Сесь трафунок Олбрахт, як и вказав Олбрахт, описаный самім Міклошом Бартов у книжци «У землі хазарів». Вун дійсно трафив ся из Еганом (товмацтво на украйинськый язык Юрія Керекеша) : «На одному повороті Веречанського перевалу стоїть одинокий будинок. Здаля це дуже ідилічна картина. Долина досить вузька, а обабіч простирається праліс. Коло того повороту відкривається рівнина. У цьому будинку хозарська корчма. Верецьки, куди ми їхали, були ще геть далеко. Наші коні після 35-кілометрової дороги трохи втомилися. На хвилину, отже, ми зупинилися перед корчмою.

З дверей вийшла скуйовджена хозарська дівчина з гостинним виразом на обличчі. Як нас помітила, вигукнула «der herr von fӧnagyságos» і швидко побігла знову до шинку передати цю звістку. Через хвилину прийшов смаглявий, мускулистий хозар зі своєю милою подругою життя. Чоловік наближався до нас із турботливою шанобою. Жінка несла на чорній бляшаній, помальованій ружами таці три пляшки напоїв різного кольору і три чарки.

 

— Добрий день!

— Добрий день!

— Пригощайтеся, будь ласка!

— Сердечно дякуємо, але пити не будемо.

— Пригощайтеся! Це ванільна, це chartreuse, це російська кминова.

— Разом барви складають триколір. Але й так дякуємо.

— Так гніваєтеся на нас?

— Взагалі не гніваюся. Котра ліпша? Ця? Тоді прошу з цієї, — сказав Еґан. — А як ся маєте?

— Ласкаво бачите, що ще живемо. Най то триває будь-який час, однак досі ще живемо.

— Знову ви вдаєтеся до філософствування. Коли вас побачу веселішим?

— Життя — не забава, пане, життя — це дуже важлива торгівля.

— Хто вас кривдить, що говорите завжди так сумно?

— Ніхто не кривдить ні мене, ні народ. Але ж дивіться, пане, як зловлю в Латориці струга — і коли він уже на березі, то йому не поможе, якщо скажу йому «не переживай, рибонько, я тебе не ушкоджу», він таки буде переживати, поки не здохне.

— Вас ніхто не ловить, залишаєтеся постійно в річищі, тобто торгуєте, маєте корчму, — відказав я йому.

— Так, пане, залишаємося в річищі, але що з того має риба, якщо випуститься з річки вода, і річище висохне? Досі ми позичали гроші, тепер позичає «державний банк». Дотепер ми мали зиск із корів, триманих наспіл, нині люди мають «державні корови». Мали ми крамницю, тепер люди ходять до «державної крамниці». Наші корчми — порожні, бо держава продає спиртне. Річище невдовзі висохне, і риба здохне.

— Тільки сом, що жив з малих рибок, потрапить на сухе. Такого хижака нічого жаліти, — сказав я.

— Так буде, як панам подобається. Думаю, що й у рибництві більшу ціну має сом, аніж ті дрібні риби.

— Плачу, — сказав Еґан, щоб завершити цю безплідну алегоричну розмову.

— Платити не треба.

— Чому? Ми випили дві чарки горілки.

— Прийміть це від мене з добрим серцем. Це мій приватний напій. Це товар не для продажу.

— Задармо і смерть не дається. Її вартість заплатимо лікареві та аптекареві. Скільки з мене?

— Нічого. Наша смерть приходить задурно.

Ми подякували й поїхали далі. По дорозі довго розмірковували над цією розмовою. Той хозар виконує роль хижого сома з «добрим наміром». Він не здатний розрізнити права від неправа»[ Міклош Барта. На землі хозарів. Переклав із чеської Юрій Керекеш. С.60-61 (так и не выдана)]

 

Ги видиме Акція Егана лишила глыбоку сліду в исторії Подкарпатя, а проаналізовавшы творы Олбрахта, можеме повісти сміло, же які бы не были цілі єї автора – силу й ефективность ї признали й тоты, проти кого она была направлена. И через тридцять рокув обезкровлені жидувські махлярі тямили имня “Спасителя русинського народа” – Еде Егана. Тямили, ненавиділи, айбо честовали.

 

У многых свойих репортажах и художных творах Олбрахт твердить, што паразитноє жидувськоє махлярство по «Верховинськуй акції» нигда вже так и не стало на тверді ногы, так и не поновило ся.