Василь Уста: „Як мій батько у Керецьках директорував…”

А також про те, як у цьому селі жилося п’ятдесят і більше років тому, як будувалася середня школа, як діти в ту пору на уроки ходили, який був авторитет директора й учителя. який освітній заклад нині – про це та не тільки на окреслені теми розмірковує Василь Васильович УСТА.

Хто такий мій співбесідник? 

В. В. Уста – 71-річний син колишнього директора Керецьківської СШ Василя Петровича Усти. Останнього давно серед нас немає, він із дружиною похований у Сваляві. А з паном Василем – молодшим позаторік ми познайомилися в облкардіоцентрі, де нам лікарі спершу робили коронаграфію, а відтак стентування. Опісля в палаті розговорилися, та спочатку згадали батькового брата І. П. Усту, який свого часу редагував обласну газету „Закарпатська правда”, далі кореспондентом працював у „Новинах Закрапаття”, де за керівника часопису був наш земляк Василь Нитка.

За якусь годину я вже мав повну картину, хто такі Усти, які їхні долі тощо. Тож запропонував зробити інтерв’ю, в якому мукачівець В. В. Уста розповість про батька, як він став директором у Керецьках, як йому працювалося в одному з найбільших сіл колишньої Свалявщини, що то були за часи, мінуси та плюси того періоду тощо.

–        Василю Васильовичу, розкажіть, будь ласка, як ваш батько став біля керма Керецьківської середньої школи. Що це була за епоха?

–        Наголошу: це була друга половина минулого століття. Країна будувала соціалізм. Плюси епохи в тому, що ми, як батьки, так і сини, були молодими, азартними, енергійними, свіжими, пробивними тощо. Та почну з того, що батько народився у 1928 р. в Кольчині на Мукачівщині. Перед службою в Радянській армії закінчив Мукачівське педагогічне училище (горожанку). А по завершенні строкової був призначений директором початкової школи в село Сусково (присілок Нове село) Свалявського району. В 1951-му вступив на історичний факультет Ужгородського державного університету. Через чотири роки, в 1955-му, відповідно до наказу Закарпатського обласного відділу народної освіти, його призначили директором Росошанської восьмирічної школи. За період роботи на цій посаді тут сталися кардинальні зміни: зробили поточний ремонт, поміняли покрівлю будови, частково, наскільки відомо, існує в наші дні. Відтак провели шкільну електропроводку і закупили дорогу на той час дизельелектро-станцію. Хочу згадати завгоспа школи Василя Миговича, який був правою рукою керівника навчального закладу. Директором Росошанської школи батько працював до 1959 р., коли довелося змінити очільника керецьківського навчального закладу Василя Немеша, який пішов на підвищення: його призначили завідуючим районним відділом освіти. Останній у Керецьках працював з 1945 року. Хоча середня школа в цьому селі існувала з 1949 р. Щоправда, вона розміщалася в занедбаних і старих приміщеннях нотаріального уряду, які аніскільки не відповідали вимогам навчального процесу. Особливо взимку, коли було холодно, а вони опалювалися погано.

–        Рівно 62 роки тому постало питання про спорудження нової школи у Керецьках. Що цьому передувало?

–        Батько якось згадував, що на одному із засідань шкільної педради зайшла мова про умови праці. Відтак за його дорученням була внесена пропозиція клопотати перед партійним керівництвом і радянськими органами району про будівництво типового приміщення середньої школи. Під цим рішенням підписалися всі вчителі, відтак документ скерували у відповідні структури – від Сваляви й аж до столиці тодішньої республіки Києва. Для цього свої зусилля доклали директор навчального закладу В. П. Уста, інші. Але звідусіль була одна й та ж відповідь: для будівництва школи немає технічної можливості. На той час передгірське с. Керецьки ще не було електрифіковане, але на річці Боржава діяла маленька гідроелектростанція, яка, звісно, не давала відповідних потужностей. Після звернення колективу школи в центральний орган КПУ лист – прохання був направлений в обласний відділ народної освіти, де прийняли рішення про початок будівництва не Полянської, а Крецьківської середньої школи. Які були мотиви в обласного керівництва – достеменно не знаю, але істина така. Отож, спорудження школи розпочалося у 1959 р. А через три роки на її подвір’ї урочисто пролунав вересневий дзвоник – розпочалася нова епоха у житті юнаків і дівчат Керецьок, а згодом і Березників. До слова, був період, коли тут навчалося понад 725 школярів (зараз їх 588, до того ж, тільки з одного села).

–        Скільки років у цій школі директорував ваш батько?

–       Рівно 15 літ. Тут і я жив і навчався, брат і сестри. Приємно, що з керецьківцями зріднилися, з деякими дружимо навіть донині. Уже в 1974-му він передав естафету Михайлу Ловзі, який директорського воза тягнув майже чотири десятиліття. Це – своєрідний рекорд у цій царині. Батька, в зв’язку зі зміною місця проживання, було призначено директором Свалявської восьмирічки у присілку Бистрий. Пропрацював тут до нового „відрядження” – на цей раз у Пасіцьку школу, в якій керував аж до виходу на пенсію. Потім до останніх днів свого життя був викладачем прикладної справи у Свалявському професійно-технічному училищі №9. У засвіти відійшов 25 січня 2000 р. Похований, як уже вище писалося, на цвинтарі у Сваляві – поруч зі своєю дружиною і нашою мамою. Що іще можу згадати? Коли, приміром, було запроваджено кабінет технічних засобів навчання, моїм батьком і групою так званої підтримки, до якої залучили Михайла Маровді, серед хлопців випускних класів почали викладати механізаторську справу. Через короткий час, враховуючи авторитет директора та школи, Міністерством сільського господарства України за клопотанням обласного відділу народної освіти, у Керецьки, для проходження учнями механізаторської практики, які хотіли здобути навики водіння трактором, скерували новенький колісний механізм Т-40 з причепом. Ним не тільки „практикували” з юнаками, але в період збирання врожаю на полях колгоспу „Пам’ять Ілліча” допомагали у вивозі з ланів картоплі, кормових буряків, сіна тощо. Цим і заробляли гроші, на які проводили екскурсії по всьому Закарпаттю. Керував процесом М. Маровді. Це тільки один епізод з директорського життя мого батька, а їх було значно більше.

–        Цікаво, чи хтось живе, хто працював з батьком у період його керецьківського директорування?

–        Таких є немало. Не можу не згадати 89-літню Олену Митровці (Шипович), вчительку біологіі, заступницю директора школи з виховної роботи. З її спогадів знаю, що за планом у шкільних коридорах підлога мала бути дерев’яною. Але своїми зусиллями батько добився зміни в проекті, після чого долівку зробили із мармурової крошки. Така новація суттєво полегшувала труд прибиральниць. Директор, який знав, як двері відчиняти у вищі структури, домігся виділення коштів на придбання дорогої в ті роки дизель-електростанції, аби забезпечити школу та котельню енергією. З цією роботою відповідально справлявся техпрацівник Михайло Митровці. Багато було зроблено для забезпечення освітнього закладу технічним обладнанням, шкільними меблями, дбали про належне художнє оформлення класів. Чималий внесок В. Усти та педколективу в благоустрій довколишньої території, висадженні живої огорожі, зокрема, плакучих верб й інших благородних дерев. Готуючись до інтерв’ю, мені надіслала нотатки колишня учителька Обавськоі восьмирічноі школи Ганна Сабов, колегиня пані Митровці. Вона, зокрема, пише: Керецьківська середня школа знаходиться у віддаленому від райцентру селі. Батьки дітей часто їздили до Росії на заробітки, щоби покращити своє матеріальне становище. Основна мета, яку ставили у вчительській роботі як Олена Василівна, так і Василь Петрович, це виховання дітей, що залишалися під наглядом дідусів і бабусь, принципів поваги до старших, любити батьківський поріг, плекати культ предків, родоводу, матері тощо. Зазначені вище правила прищеплювали на уроках, у виховному процесі та під час позакпасних заходів. Створений директором школи високопрофесійний педагогічний колектив спромігся добитися від учнів високого рівня знань, виховати риси патріотизму, любові до рідного краю.

–        Наскільки знаю, у Керецьківській СШ вперше в області серед середніх сільських шкіл була запроваджена кабінетна система навчання. І це тоді, на початку 70-их, коли в інших школах про таке навіть не думали…

–        Адміністрація школи та педагогічний колектив повсякчасно працювали над оснащенням кабінетів наочним обладнанням та іншим прогресивним. Через деякий час на першому поверсі облаштували клас технічних засобів навчання. У школі залюбки ділилися досвідом роботи кабінетної системи навчання. А вже у 1962 р. розпочато будівництво другого корпусу, де згодом діяла шкільна їдальня й інші допоміжні приміщення. Не можу не згадати, як учителі-предметники доносили до учнів свої професійні знання, здобуті у вищих закладах країни. Слід відзначити вчительку фізики Ольгу Кушнір, яка завдяки своїй фаховості викладала тему дуже професійно.Її уроки фізики багато хто пам’ятає дотепер, а прищеплені знання були цінним багажем у здобутті вищої технічної освіти. Треба згадати вчителів Євдокію Прийму, Дмитра Георгіу, Михайла Маровді, Михайла Пецка, які, на превеликий жаль, відійшли у загробне життя. Вони були прикладом-авторитетом для сотень керецьківських юнаків і дівчат.

–        Василю Васильовичу, розкажіть трохи про себе. Де працювали, де живете зараз? Чи не шкодуєте, що не залишилися мешкати у Керецьках?

–        Народився у жовтні 1950 року в Кольчині. А потім із батьками на Свалявщині переїжджав з місця на місце, аж поки згодом остаточно не осіли у райцентрі. А як повмирали, то я переселився у Мукачево, придбали недобудовану хату. Ще один брат живе у Дніпрі, дві сестри – відповідно в Ужгороді й у Чернівцях. Дев’ятнадцять років працював на „Мукачівприладі”, був головним інженером у санаторію „Перлина Карпат”, директором якого в той час був Степан Ілліч Сікора, який розпочинав свою трудову діяльність вчителем фізики у Керецьківській середній школі в 1973 році. На роботу його приймав мій батько. Такі цікаві поворити в моїй долі.

П’ять років віддав заробітчанству в дружній Чехії. Донька Наталія Уста є керівником регіональної філії „АльфаБанку” у Мукачеві. Ось таке воно, моє життя, яке в часі „розпростерлося” від Кольчина та Керецьок і знову до Мукачева, яке стало районним центром для Свалявщини, де свої педагогічні знання, організаторську енергію, творчу наснагу, фізичні зусилля во благо людей залишив мій батько. Знаю, що школа в Керецьках, яке стало центром територіальної громади й належить до Хустського району, нині у надійних руках: тут директорує Василь Андрела, який зі своїми заступниками Василем Маровді, Марією та Наталією Дочинцями й майже сотенним учительсько-педагогічним колективом упевнено крокують шляхом української школи.

Михайло ПАПІШ.