Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Доля чи система?

25.02.202125.02.2021 fenixslovo 0 коментарів Оксана Розман, русинські жінки

У 1938 році в результаті змови націонал-соціалістичної Німеччини і комуністичного Радянського Союзу при потуранні керівників західних держав розпочалася Друга світова вій-на. Напавши на Польщу, Радянський Союз розширив свої території до кордонів Подкарпатської Русі, яка на той час була окупована Угорщиною. Комуністичний інтернаціонал, керований Москвою, розпочав на території Подкарпатської Русі ідеологічну обробку населення по „справедливому” комуністичному устрою Радянського Союзу, по „щасливому” життю трудового народу, по різних свободах… Не сприймаючи угорський режим і насильну мадяризацію краю, десятки тисяч русинів піддались комуністичній пропаганді і агітації та з надією на щасливе життя почали масово втікати через кордон в Радянський Союз.

В різних джерелах називаються різні циф-ри. По даним Скит-Закарпатського з 15 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року до СРСР емігрували з Подкарпатської Русі 55 тисяч громадян. (Новини Закарпаття, № 56–57, 28 травня 2011 року). Проте за лінією кордону на них очікувало велике розчарування. Вони не зустрічали там ні братів по вірі, ні доброзичливу владу, ні заможне життя… Натомість потрапляли до рук справжніх катів.

Така ж доля спіткала і 18-річну доробратівчанку Марію Гелетей. Її вуйко Михайло Обіцький очолював на той час комуністичний осередок в с. Негрові. Часто вечорами він приходив до сестри в Доробратово, де збиралася родина, і розповідав про щасливе життя в Радянському союзі, про розмаїття продуктів і товарів; про те, що там немає великих багачів, а всі люди є заможними. Зачитував агітаційні статті з газет і різні листівки. Племінниця з широко розкритими очима вслухалась в розповіді і перечитувала статті. У них була багатодітна сім’я, жилося тяжко і дівчина почала мріяти про те, як поїде в СРСР, вивчиться там на лікаря, заробить грошей і повернеться додому – допомогати батькам, сестрам та братам. Батько з матір’ю довго не згоджувались відпустити дочку у чужу країну, проте зрештою вмовляння Марії та запевняння вуйка Михайла переконали батьків і вони погодились. Михайло пообіцяв допомогти дівчині перейти кордон, а там її вже зустрінуть брати. Заспокоювало те, що він був щиро впевнений: як- що Марії не сподобається в Радянському Союзі, то вона змо- же повернутись будь-коли, адже то найдемократичніша у світі держава. Відсвяткували Великдень, який того року був дуже раннім – 13 квітня. Після Великодня вуйко детально пояснив Марії як добратись до села Канора, що біля Воловця і там знайти комуніста Петра, який її переведе через кордон.

Зранку в суботу 26 квітня виїхала з Мукачева залізницею до Воловця. Зі станції пішла в с. Канора, там знайшла провідника. Той привів її до колиби в лісі. Поцікавився грошима і, взявши від неї 30 пенговів, сказав, щоб відпочивала, а після обіду він переведе її через кордон. Настрій мала піднесений. Уявляла собі, як вже завтра буде в омріяній країні, як піде до церкви на недільну службу. З настанням ночі вирушили в дорогу. Йти довелося довго – години три, до того ж ще й почав падати дощ. Зрештою провідник зупинився, повідомив що вони вже на території Союзу і, вказавши напрямок, куди мусить йти, повернув назад. На кінець сказав, що скоро повинна зустріти радянських прикордонників, котрі її нагодують, зігріють і нададуть в місті житло та роботу. Знесилена, промокла до нитки, у темному незнайомому лісі Марія зрештою зрозуміла, що заблукала. Численні підйоми і спуски з якихось пагорбів під моторошне завивання вовків, а ліс все не кінчався. Поснідала розмоклим хлібом, який взяла з дому. Холод все більше пробирав. Вона кликала на допомогу з надією, що хтось почує. Але кругом нікого. Скоро на ліс знову опустились сутінки. Крім холоду, голоду й знесилення з’явився ще й страх. Під вивернутим деревом підготовила собі місце для відпочинку, наламавши неслухняними руками ялинкових гілок. Згадувалась тепла домівка, мамка, нянько, щойно вийнятий з печі хліб. На світанку рушила в путь. Черевики повністю від ходьби по лісу порвалися. На ногах ссадини і рани, до того ж знову почав падати холодний дощ. Через якийсь час ліс закінчив-ся, досить далеко виднілась якась будівля. Сповнена надії Марія пішла до будинку. З протилежного боку дому побачила чоловіка, що гнав вівці. Безмежно зраділа, що зустріла живу душу, проте вівчар особливої радості не виразив. Марія відразу ж розповіла йому про ситуацію, в якій опинилася, проте отримала шокуючи відповідь: „Ти зробила велику дурість, прийшовши сюди! Тебе очікує у кращому випадку табір у Сибірі. А до себе я тебе впустити не можу, не вистачало ще, щоб мене розстріляли, якщо тебе знайдуть”. Вівчар порадив їй піти виспатися у вівчарській колибі, що розташована за 2 км звідси, а далі хай краще повертає додому. Дівчина розплакалася і попросила хоча б щось поїсти. Він дав їй напитись теплого трав’яного чаю і дві картоплини. Сказав, що хліба в нього зовсім немає.

Розпач накривав з головою, проте вибору не було. Пішла до колиби, про яку говорив вівчар, і там, трохи зігрівшись, заснула. Через якийсь час почулись голоси і крики: „Выходи! Руки вверх!”. Очі засліпило світло від ліхтаря. Біля колиби на конях двоє чоловіків направили на дівчину автомати. Марія злякалась, проте у голові майнула думка, що можливо це ті самі комуністи, до яких вона йшла з такою надією. Хотіла опустити руки, але один з чоловіків крикнув: „Руки вверх, а то стреляю!”. Він зліз з коня і безцеремонно та грубо обмацав її: „Где документы? Оружие? Пособники?!”. Забрав документ про закінчення школи і ножик, які мала при собі Марія. Наказав зняти сережки і намисто. Посвітив ліхтарем в колибі. Більше нічого не знайшовши, сів на коня і скомандував: „Вперед шагом марш! Попробуєш бежать, стреляем без предупреждения”. Босяком по холодній весняній грязюці пішла попереду коней час від часу чуючи окрик: „Быстрее!”. Зрештою прийшли до якогось будинку, там дівчину закрили у хліві. Крім неї там було ще дев’ятеро хлопців і одна дівчина. Розговорились. З’ясувалось, що вони теж русини з Подкарпаття. Дівчина лежала в кутку і гірко плакала, біля неї хлопець – безуспішно намагався її втішити. Дізналась, що дівчину звати Христина, їй 16 і вони з братом прийшли в Радянський Союз з Волового (сьогодні Міжгір’я). Проте тут їх зустріли солдати, відібрали харчі, гроші, документи і привели сюди. Хлопців відразу вкинули до хліву, а з дівчини перед тим жорстоко познущались. Вона лежала тепер вся в крові і крізь схлипування щось шепотіла про самогубство. Через якийсь час двері розчинились і всім наказали виходити. Христина йти не могла і брат взяв її на руки. Під вечір їх привели в с. Лавочноє. По дорозі в Христини весь час була кровотеча і її страшенно нудило. Прийшли на якесь подвір’я, де було кілька дерев’яних бараків. Наказали сісти на землю. У Марії розпухли і страшенно боліли ноги. Всіх по-черзі почали викликати до якогось будинку, де за-питували прізвище, ім’я, по-батькові, дату і місце народження. Питали, хто і з якою метою їх заслав до СРСР. Намагання розповісти правду окриками присікались і знову звучало одне й те саме питання: „Какая разведка тебя прислала?!”. Дівчина нічого не розуміла. Намагалась вмовити: „Паночку, відпустіть мене, я нич не винна”. Проте їй грубо відповідали: „В Советском Союзе нет панов. Здесь все товарищи, но тебе я не товарищ, а гражданин начальник”.

Після допиту всім присвоїли номери і завели в барак. Там на брудній стоптаній соломі лежали сотні людей, що тиснулись один до одного. Було душно і стояв запах нечистот, чулись стогони. Вранці відчинились ворота і всіх з криком почали виганяти надвір. Хлопці і дівчата, що виходили з барака, були схожі на тіней: худі, сірі, виснажені. Наказали дівчатам стати окремо. Виявилось що їх є 20, Христини серед них не було. Декотрим хлоп- цям наказали винести тіла мертвих з барака. Їх було 5 або 6. Се- ред них Христина і ще три дівчини. Мертвих роздягнули, одяг і взуття скинули на велику купу, а їх самих поскидали на підводу і кудись повезли. Босим і тим, хто не мав верхнього одягу, нака- зали підійти до куп з одягом і взуттям мертвеців та підібрати щось для себе. Торкатися цих речей було справді моторошно, проте іншого виходу не мали. Далі в’язнів вистроїли в шеренгу, дали по ложці і щось схоже на миску та наказали по черзі підходити до кухні. Там з великого котла наливали трохи супу і давали по шматку липкого чорного хліба. Після „сніданку” покликали на допит. Там знову звучали одні й ті ж питання: „По чьему заданию перешла границу? С кем должна встретиться в СРСР? Какое должна выполнить задание?” і т.д.

Ввечері всіх знов построїли у дворі і дали таке ж їдиво, що і зранку, лише вже без хліба. Наступний день нічим не відрізнявся від попереднього. З бараку винесли 4-х мертвих, з них дві дівчини. Щодня доставляли все нових втікачів до „комуністичного раю”. За кілька днів всі ставали схожими на хворих стариків. Здригались при окриках вартових. Проте чи не найважчим було зносити постійні матюки. На першому місці найсвятіше – Мама. Постійно чуючи „твою мать”, „блядь”, „буржуйские твари” і т.п., нещасні полонені хрестились. В Марії на ногах з’явились язви. Спробувала звернутися до охорони за ліками, проте у відповідь почула: „Советская власть шпионов не лечит”. На подвір’ї біля паркану проростав молодий подорожник і кульбаба. Дівчина зривала його, викопувала корінці, розтирала їх і змащу- вала цим рани на ногах. Вона сподівалася, що скоро у всьому розберуться і її відпустять. Але невдовзі Марії оголосили, що во- на арештована.

Після арешту перевезли в тюрму в м. Стрий. Там щовечора викликали на допит і задавали одні й ті ж питання, називали якісь прізвища мадярських начальників, вимагали підписати заяву, що прислана для того, аби дістати інформацію про Червону Армію.

На початку червня Марію разом з іншими полоненими привели до залізної дороги, де на колії стояли чотири вагони з яких доносилися людські стогони. Наказали заходити до критого вагону. До дверей була прикладена дерев’яна драбинка, проте багато-хто був настільки слабким, що не мав сил піднятись по ній. Конвоїри матюкалися і били їх прикладами карабінів. У вагон заштовхали стільки людей, що можна було лише сидіти, не рухаючись. Двері закрили і всіх поглинула темрява. Повітря проникало лише через невеликі заґратовані отвори під верхом. В обох кінцях вагону і в центрі біля дверей поставили по відру для природних потреб, назвавши їх парашею. Пройти в темному вагоні до параші було складно, бо всюди наступав на чиїсь ноги, руки. У вагоні стояв страшенний сморід. Поїзд то їхав, то зупинявся, але дверей ніхто не відчиняв. Здавалось, що їдуть цілу вічність. Зрештою на одній із зупинок двері поїзда відчинились і всім скомандували вийти. Надворі був день, напевне їхали десь добу. Ноги в людей позатікали і вони не могли встати, вивалювались з вагона і довгий час стояли на четвереньках. Це дуже веселило охорону, яка реготала і несамовито лаялась.

Поїзд був оточений конвоїрами з собаками, через дорогу невелика річка. На дорогу за колією звалювали тіла померлих які повитягували з вагонів. Трьох чоловіків відіслали до річки за водою з відрами, які служили парашами, а чотирьох змусили з вагона вимести нечистоти і змити підлогу водою, яку носили з річки. Потім дозволили підійти до річки і напитись води. Далі зробили перекличку, викреслюючи із списку померлих. Кожному арештанту видали по дві засушені солоні рибини і скомандували: „По вагонам”. Виснажені голодом арештанти не залишили від рибин навіть кісток, проте через короткий час усіх почала мучити спрага. Не звиклі до такої їжі русинські хлопці і дівчата корчились від болю у шлунку. Наступна зупинка була теж через добу недалеко від якоїсь станції. Минула процедура повторилась, от тільки померлих було більше. Знову всіх перерахували. До вагонів під’їхала підвода з водою і всім дозволили набрати трохи води у бляшанки. На дорозі біля вагонів стояли котли з якоюсь смердючою бурдою і кожному в бляшанку налили щось схоже на суп з гни-лого буряка і капусти. Через декілька днів приїхали в тюрму…