Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч. 25

17.02.202117.02.2021 fenixslovo 0 коментарів Антон Копинець, Іван Сила, Іван Фірцак (Кротон)

Вдома

Всюди кажуть, добре, а дома — найліпше.

Народне прислів’я.

Весну в Карпатах першим зустрічає скоролісок-підсніжник. Ледь-ледь пригріє сонце, і з узлісь пірнає в яруги безсилий сніг: поточини спочатку ліниво хлюпочуться, воркують, жебонять, ніби настроюючись на повноголосу бадьору пісню, яку мають грати лапатим смерекам, старим дубам та букам. Потому зриваються в долину, зносячи кригу і безкінечно радіючи, що залишилися чистенькими та прозорими, як полонинське повітря.

Ще в затінку порипує морозець, ще пощипує в лице холодний узвірський вітерець, а природа бере своє: починає дихати весняною духмяністю.

На проліски вибігають босі, виснажені зимою діти: жовклі і тендітні, як стеблинки, що росли-проростали без сонця. Діти здоровкаються до перших підсніжників, що надибали попід кущами, обережно зривають їх і несуть у село. Не для прикраси своїх зачаділих, курних хижок, ні. Не до того їм. Кожний провісник весни, перев’язаний у пучечку слабенькою ниткою, буде вручений тому, хто дасть блискучого грайцаря. А діти знають, у кого він є: в корчмарів і батьківські гроші, і тих, що приїжджають у село урядувати або на торговицю. Кажуть, ніби і в сільського нотароша є їх повна скриня. Ба ци розміняє їх? Ба ци купить собі косиці, аби звеселили його, як діток гроші?

А хто промине будинок Айзика Мермельштайна, котрий чомусь переіначив собі прізвище на Рудольфа Принца? Гей, тут усе є, що потрібно для мандрівних панів! У світлому залі можна випити вина і рому, поїсти смачний гуляш чи печену качку. В усій окрузі лише в Принца продають змерзліну-морозиво та пиво на льоду. Ввечері тут грає грамофон — один-єдиний на все село. Після вечері знайдеться і тепле ліжко, і все те, що потрібно марнотратцеві-пану.

Саме перед цим будинком — новим, високим, з червоної цегли, на подвір’я якого можна пробратися тільки через залізні ворота — і зупиняється обідрана дітвора: босоніж витанцьовує коломийку у весняній холодній грязюці. Дрижать у руках проліски, туляться один до одного в невеличких букетиках.

Іван нароком зійшов з вузькоколійного поїзда ще в Іршаві, де найняв фірмана-візника, і поїхала родина Сили по вибоїстому шляху в рідне село.

Над Синяком пливе тяжка темно-синя хмара, що ось-ось має громом греготіти на хащі та праліси. Понад Боржавою гуртується сизий туман, а потому поволі піднімається до неба, аби притулитися до хмар, що дрижать над землею. І лише над фантовою коморою крізь подертий покрівець хмар пробиваються худенькі промені. Сонце жмурить очі і зазирає в долину, мов невиспане кошеня. Гори-велети, здається, поменшали, притопталися, погорбилися.

А там, під отою ген горою, була Терчина хижка. Ба ци добре ся має, небожатко?..

Вже і церківну турню-вежу видко. Великий чорний хрест сягнув аж попід хмари і нишком, як чернець, поглядає звідти на село. Хижки поховалися від нього за гірким димом, що розплився над солом’яними стріхами.

П’ятнадцять літ не ступав він цим пішачком. П’ятнадцять літ не бачив батьківської нивки, котра вигодувала його, дала силу і благословила на далеку дорогу.

Колись на їхній межі ріс вільховий корчик-кущик. Коло нього був великий камінь-валун, обсипаний дрібнотою-рінню, яку нянько визбирував з нивки.

Ступає в начищених черевиках, а за ногами тягнеться липуча глина. З кущика вже виросла висока вільха. У всій родині дідівською пам’яткою у кожного Сили росла на межі вільха, бо по селу кожний до свого прізвища має ще й називку-прізвисько. Сили так і залишилися Вільховими. По діду. Нянько підстриг вільху, аби не робила великий затінок на нивку…

Поклав сина на валуна, а сам зняв шапку, як перед Богом. Так, це вона, обрамлена, мов ікона, невеличкими борозенками, чиста, гейби до весілля приготувалася. Нянько не залишить на нивці сухе билля або купинки від тенгериці. Все розчистить, щоб ранньою весною по нивці сміло можна повести плуга. Земля має бути чиста, як душа хліборобська.

Тепло як стало! І птаство десь співає, кличе до себе в гості весну-красуню. А земля посміхається до неї теплими голубими озерцями, приманює бентежним вітерцем.

«Зачекай мало, Руженко, жіночко моя!.. Зачекай, старий фірмане!.. Я постою отут, над нивкою… Ба ци радуєшся ти мені, земле, так, як я тобі радий? Не гнівися на мене. Бо не з своєї вини я тебе залишав. Знаю, ти можеш обійтися без мене, айбо я без тебе — ніколи!».

Стояв над нивкою, а очі бралися гарячим туманом…

— Няньку, ви плачете? — спитав хлопчик. Сила схаменувся. Вийняв з кишені хустину, витер чоло, а потому й очі.

— Чого би мені плакати, коли я дома?

— А де ваша хата? — пороззирався малий.

— Ген там, подивися, попід горами, — повів рукою навкруг. — Ген там, і там, і там! Всюди хатки — мої!

— Такі маленькі?

— В маленьких тепліше, небоже… Намного тепліше…

В центрі села їх перестріли босоногі хлопчаки. Один перед одним вони тичуть у руки невеличкі букетики підсніжників. Руки в них посиніли, як і ряст.

— Усі, всі давайте, — каже Сила, сягаючи в кишеню за грішми.

Діти зраділи та обережно клали на коліна Івану і Ружені перші весняні квіти. Потому хапали грайцарі і паперові крони, ховали їх у пазуху або міцно тисли в п’ястушках, ніби боялися, що вирветься з рук ота пташка, яку тяжко роздобували.

* * *

Хижка старого Сили доживала свій вік. Покрівля, обліплена зеленим мохом, трощила її до землі. І нянько став у ній меншим, погорбився. Здається, він збирається підняти щось із глиняної долівки. Лице в нього поморщилося, неначе та червениця після дощу. Очі вицвіли. Довгі руки — вузлуваті та кістляві — звисали з пліч, як ціпи. Сорочка з білого веретяного полотна в кількох місцях залатана та бездоганно чиста. Бо чистоту любив нянько у всьому: і дома, і на полі, і між людьми. Шкарубкі постоли міцно обтягли ноги, тяглися кінчиками догори, мов гнуті санчата.

Ружена подивилася на старого Силу, і їй стало страшно. «Гнівається, мабуть», — подумала і першою хотіла поручкатися з ним. Іван перепинив її. Гей, знає він, що нянько мусить сам добре приздрітися, кому давати руку. А те, що на вид суворий, то життя його зробило таким. Він здається однаковим і на свадьбі-весіллі, і на комашні-поминках. Може, в легінстві колись і сміявся, та за свої літа Іван не чув від нього веселощів. Як і той прадідів ровесник-дуб, що стоїть на дворі, нагнувши голову проти вітру.

— Дай, Боже, здоровля! — нарешті сказав.

Лише тепер Іван мав право простягнути йому руку. Обнялися. Нянько виправився, аби притулити свою шорстку, неголену бороду до Іванової.

— Прийшов-ись, мара би ти не приснилася!..

— Прийшов, няньку.

— А ото кого-сь привів із собою?

— Родичі наші, няньку.

Підійшла до нього Ружена, поцілувала в руку.

«Не панського роду, — думає старий. — Айбо дома була в нього своя, не чужа…».

— В лице я й свою, прощена би, не цілував. І тебе чоловік най цілує, — мовив Ружені і раптом повернувся до широкої печі, взяв з покуття діжку та підніс до сина. Десь до половини посудинка була засипана тенгерицею, жовтою, як яєчня. То — головний хліб старого Сили, бо пшеничні калачі їсть лише на Великдень. — Ото все, що залишилося на ярину. Неврожайне було літо. Майже, покарав нас Всевишній Господь. Сім літ землиця не родить. І молиться челядь, і дозирає ті стебельця, як дітей, айбо нічого нема…

— Буде, няньку, у людей, буде й у вас, — спробував розрадити його.

Нянько відніс діжку, поклав її на своє місце та й приговорив не так сину, як собі:

— Людське — не своє…

Ружені здалося, ніби він посварився на сина.

— Прикупимо та буде своє.

— Купило притупило. Ліпше мати своє насіння. Така файна тенгериця родиться. Душа болить за нею.

Старий Сила пригадав собі, як тяжко носив намул від Боржави, як чистив борозенки, аби стебельця не перемочилися. Прополював лободу та пирій коло кожного стебельця, пригортав корінці, а воно нічого не вродило. Ялова вся тенгеричка стала. Бог її знає чому…

Зиркнув на сина, дещо пом’якшав, прокашлявся, присів на дубову лавицю, і ніби та йому дала сили перебити тривожні думки, повів:

— А ти, небоже, чую, забавляєшся помаленьку?

— Забавляюся, няньку.

— Не добре ото так, сине. Я думав, ти чоловіком станеш. Люди собі по світах дудку[101] заробляють, а ти, чую, силу розтринькуєш задармо.

— Не задармо, няньку. Мені за ото платять.

— Якби-сь мав якісь грайцарі та прикупив би-сь собі дарабчину. Бо котрий чоловік одірветься од землі, гине, як ото стебло без живиці.

— Буде, няньку, і в мене землиця. Лише не журіться…

«Не пустить корінь, мара би ’му не приснилася, — думає собі Федір. — Піде на фабрику. Там не треба на небо позирати та добру хвилю чекати. Роби собі в теплому, а пан виплатить. Аби на хліб було…».

— Гіркий ото хліб, — мовив старий про те, що думав. — Лише той хліб солодкий, котрий ти своїми руками виплекав. Най буде наполовину з гичкою, айбо ото смачніший, як покупний.

Іван знав: перечити няньові, то все одно, що дути проти вітру. І тому лише притакував після його слів. А старий виговорював усе, що наповнило до гіркоти його душу.

— Не вистало хліба. Люди порозлізалися по світах. За окіяни пішли. До Америки. Ой, знаю, не солодко бути зайдою. Сто років будеш жити на чужині, а на сто перший до свої хижки притягне. Бо, майже, тепліша ота, своя хижка, як чужа…

Сиділи на лавиці, гейби чужі. Ружена щось шептала діткам, а вони зацікавлено позирали то на неї, то на старого.

— Тепліша, няньку.

— Двоїчко маєш? — глипнув старий на Ружену та на дітей.

— Четверо, няньку. Старшеньких узяли. А менші — там…

— Обійстя, небоже, треба мати своє, бо інакше підеш підмонастир. Та й діти планітами стануть.

— Не стануть, няньку.

— Ти за них будеш, міркуй, одвічати. Перед людьми.

Іван осміхнувся, зрадів, що нянько журиться і про його діток. Гей, який ото з ними клопіт! Айбо й любив усіх однаково. Купить, бувало, калача і ділить кусниками кожному.

Нянько мовчки пішов у комору, приніс звідти плетеницю, повну отави. Розгріб її і вийняв десь із денця великі червонобокі яблука.

— Но, та ото дідик вам держав, — мовив, даючи кожному по яблукові. — А тепер давайте свої панські жмені, — і сягнув рукою в кишею, зацокотів волоськими горіхами.

— Дякую, дякую, дякую, — прощебетав старшенький, котрого назвали батьковим іменем.

— Богу дякуй, небоже, а не мені.

— А нянько каже, що тому треба дякувати, хто щось дає.

— Тому, тому, небоже…

І старий знову поглядає на сина, котрий мав би бути коло нього, аби землицю орати та хліб сіяти. Перед ним стоїть дужий урвитул, плечистий, як бук, великий, як гора, а йому здається, що ото той маленький гонихмарник, котрий ще не так давно бігав понад Боржавою у довгані-сорочці. Гей, тепер би він не насмілився підняти його та перенести через річку, як тоді, бо тіло має на кістках здорове. Такими ручищами лише плуга держати. А він відблишився від хижі, мара би ’му не приснилася, та вандрує-планітує по світах!..

— Кажеш, силу розтринькуєш по світу. На забави.

— Розтринькую, няньку.

— А, може, повернешся до плуга?

— А, може, й повернуся, няньку. Айбо тепер іще там маю роботу.

— Очужинився. Та й ото, правда, землиці тої не так уже бивно[102]. Айбо можна би прикупити…

— Прикупіть, няньку. — Іван розкрив валізу і вийняв звідти пачку грошей, простягнув старому. — Думаю, на десять тисяч можна би щось найти.

Федір навіть очима не повернув до сина. Як і дід колись, прогуркотів:

— Ото, небоже, тисячки твої. У тебе фамілія, родина росте.

«Ба що з ним сталося? Правда, і тоді грошам не радий був. Айбо говориться не про грайцарі, а про землю. Міг би собі дарабчик кієниці прикупити…».

Знову мовчки пішов у комору. Повернувся звідти з товканом-глечиком, повним молока. В обрусі приніс окраєць тенгеричаника, поклав на стіл. Нагнувся під самодільну постіль, витяг звідти плетеницю-вушанку. Із сліпого вікна вибрав полив’яну миску, впоперек якої лежав шмат солонини. По всьому було видко: нянько збирався робити полуденок. Ружена поклала меншого на постіль та підбігла до старого:

— Я сама, тату. — а до Івана: — Вогонь мені розпали.

Іван наскоро назбирав коло обрубка трісок, приніс сухого ріща-хворосту. Необавки з печі заблимало-запалало, і в хижці стало світліше. Ружена посмажила солонину, вибила в полумисок яйця, швидко розколотила їх і висипала на палачінто[103]-сковорідку.

А старий стояв, як чужий. Таку мав звичку. Присідав лише до миски або коли робив з лози нехитрі плетениці для картоплі. Вийняв з сусіка чисту білу веретяту скатертину, обрамлену вишиваним зеленим барвінцем. То ще Іванова мати вишивала низиною, і нянько викладує її на великі святки, простелюючи посеред неї обрус, що зваблював очі червоними ружами. Той обрус уже невістки подарували старому, аби мав що покласти під голову в деревище. Полотно, правда, сам виткав. Навчить біда попити, як ні за що ся вхопити. Необавки сів на лавицю, відрізав скибку хліба, а ніж придержав у руці:

— За сім зим заробив Петро, — показував Івану ніж, виточений з багнета. — ліпше таким залізом хліб різати, а не людям серце.

Нехотя відклав скибку, взяв у руки погарчик з чеським ромом, що привіз син:

— Аби всі були здорові! — пригубився та відсунув склянку до Івана. — Сіркою віддає. Слив’янка ліпша…

Не встигли пополуднувати за столом, як до хати почали надходити Іванові брати, невістки старого Сили та онуки. Бо чутка про те, що Іван Сила прийшов зі світа, приніс на радість старому гостинці та гроші, уже облетіла все село, ба навіть присілки.

— Хоч один синок прикупив землиці, — воркотав собі старий по хижці. — Уже можна буде дожити свої літа спокійно… Гей, нелегко буде тільки її до порядку привести. Але на красному місці вона. Може, й пшеничку народить. Треба попробувати…

І перед Федоровими очима уже стояла та нивка, як у казці. Рясні колоски хиляться йому до колін, він бере їх у руки, гладить їм вуса, приговорюючи: «Ростіть, наливайтеся, колоски! Веселіть мою душу!..»

Погладив свою бороду: густа сива щетина зашорохкотілаоб дубову долоню. «До нової землиці треба йти, як до молодиці», — подумав і поспішив до сусіда.

— Василю, — звернувся до нього, знаю, що маєш добру бритву. Пошкреби, неборе, мою бороду, бо заріс, як ведмідь. А завтра маю йти в одне місце.

— Та ви самі, Федоре, добрий голиборода…

— Не можу, неборе. Руки трясуться, мара би їм не приснилася!..

Землиця для Іванового нянька була такою святою, що як і до церкви, він не міг не йти до неї неголеним.

— Землі прикупили, неборе, — не міг стриматися старий Сила, аби не виповісти сусідові свою радість.

— Іван по світах, хвала Богу, грошовитим став. Але чувати, що дуже спанів.

— Не спанів, неборе, — заступився за сина Федір. — Ба чи видів його?

Далі сусід мовчки голив старого, раз по раз повертав його лице до сліпака-каганця, а коли склав бритву, загорнув у пожмаканий папір, Сила пошурпався, вийняв з кишені вузлик, вибрав з нього біленьку монету та поклав на стіл.

— Не треба, Федоре, платити. Я від добрих людей ніколи не беру.

— Будеш мати на тютюн.

— Обійдуся, — і голосно зітхнув, бо в думці мав таке тяжке, що аж пригорбився.

Старий Сила взяв з лавиці свою клебаню, розім’яв на ній криса і поклав на голову. Подивився ще на сусіда:

— Бери, бери, Василю!

— Кажу — не треба.

— Чому ти мене шкодуєш, Василю?

— Та знаєте, Федоре, мені ото тяжко виказати, аж язик заціпило… У новинках[104] вичитав я… — сусід ближче підійшов до Федора, став перед ним. — Ганьбиться вашого роду Іван. Панське ім’я собі взяв…

— Панське ім’я, кажеш? — насторожив брови Федір.

— Так я вичитав, — ще тихіше мовив, гейби боявся, що хтось почує їхню бесіду.

— Не вірю я тому, неборе, — виповів згаряча, бо не міг собі уявити Івана без нього, Силового, прізвища.

— Кротоном його по світах називають.

— Кротоном, кажеш?..

І рушив.

Та ноги йому чомусь подерев’яніли, не подавалися, як чепіги на плузі. Він силою ламав їх, що аж коліна хрупкали. «Ба чи правду каже сусід?».

У сінях запахло смаженою ковбасою, солоною бужениною. За дубовим столом сини старого Сили слухали Іванову оповідь. Іван побачив нянька, покликав:

— Ходіть до нас!..

— Сідайте, сідайте, няньку. — просять інші діти, даючи місце на чолі стола.

Та старий Сила не зрушив з місця. Схилив немічно голову, опустив очі. На душі він мав таку злість, що нічим звідти не можна було її вигнати. Вона так далеко застряла, так давила, що й слову нікуди витіснитися. Склав на поперек руки. Клебаня тисла на голову, як тяжкий дзвін. Зняв її та повісив на дерев’яний клинок коло печі. «Пани, правда, все можуть, — думав старий, — але нащо їм піддаватися? Досить вже збиткуються над русином. Чоловік мусить мати свою голову на плечах. Мусить честити свій рід, умножати його, а не толочити! Як кожний пан буде перекручувати наше ім’я, то ми самі себе не впізнаємо!».

Діти відчули — якесь лихо сталося, коли їхній нянько такий розгніваний, що й слова не може виповісти. В такий час вони не розмовляли, щоб ще більше не дражнити старого. Десь з-під печі озвався цвіркун. Кіт, що сидів на припічку, метнув вухом, та в ту ж мить знову нагострив вухом на старого.

— Пішов, кажеш, сином, а повернувся свином! — розрубав тишу голос старого, як великий церковний дзвін.

— Та що ви кажете? — озвалася Петрова жінка.

— Цить! Юдом став! За гроші продав мене і весь наш рід! Жабраком піду по світу, а й гелера не візьму від нього. Раз одрікся мене, мого імені, то так може і від свого краю відректися, від людей своїх. Можеш іти, звідки прийшов. У хижі нема місця запроданцям!..

* * *

Паровоз натужився, тяжко зрушив з місця. У вагонне вікно вдарило димом, і Сила сягнув думкою до хатини старої Кормошки. Такий дим був і там: пекучий, гіркий…

Стара Кормошка полола грядку, зігнувшись дугою. Коли привітався, підняла голову, глипнула на нього з-поміж рядків цибулі. Підійшов ближче, торкнувся її плеча. Вона щось замурмотіла собі під ніс, трохи вигорбила спину, придержуючи поперек руками, гейби боялася, що той трісне і вона більше не зможе так зігнутися дугою. «Бог, мабуть, створив землероба так, аби той ніколи не міг задерти голову до неба, аби дивився тільки під ноги, в землю», — подумав про себе Іван.

Пошкандибала-покотилася до своєї хижки, підпершись на кілля, сліпала одним віконцем, і була схожа на жебрака-каліку, що присів перепочити край дороги. Іван зігнувся, проліз у двері. В очі дихнуло прокіптявілою соломою, гірким чадом, сажею. Став коло дверей, бо далі й кроку не можна було ступити. Все жительце старої Кормошки зайняте старими кроснами. Крізь оте віконце, що легко затулив би долонею, світло проціджується на ту частину кросен, де саме тчеться полотно. За кроснами сидить ткаля — старша сестра Кормошки. Чоловік її склав голову на війні, а вона тепер половинить свої вдівські літа разом із сестрою. Діляться навпіл картоплями, змоченими в капустяному розсолі, бо іншої страви нема з чого зварити.

Гей, не один сувій конопляного полотна наткала сестра Кормошки за своє життя! А скільки мають попадя та лозянські газдині красних покрівців-ліжників та волохатих килимів! І за тиждень не виміряєш.

Під високою саморобною постіллю, недалеко від покуття, сидить чорна квочка. Вона підгребла під себе курчат, а сама раз по раз дзьобає в землю, бо, мабуть, привиджаються їй золоті крихітки хліба чи зеренця кукурудзи. Але, може, небога дзьобати по всій хижці, та не натрапить собі на поживу.

— Но, та й сісти нема де, паночку, — підняла свій горб стара Кормошка і в перший раз побачила Івана лише до пояса, бо вище її голова не подавалася.

— То не біда, аби здоров’я, бабко, — відповів та сягнув у спідню кишеню. Вийняв гроші, що залишилися на дорогу, та віддав Кормошці. — Мийхайло передав, ваш синок. З Америки. — І чомусь почервонів, бо й сам не міг отямитись, як неправду сказав бабці.

Стара повернулася в той куток, де висіла якась чорна дощечка, перехрестилася до неї, припала на коліна:

— Заступниця, Пресвята Діво Марія, будь коло нього на всьому путі! Богородице-Діво, радуйся, — почала свою щоденну молитву, спершись чолом об долівку. Необавки піднялася, перехрестила Іванові ноги.

— Господь тебе приніс, чоловічку добрий. Аби сам мав щастячко та й твої дітки! Живий, небожатко… А я вже Службу Божу давала за ним. Дай мені твою руку, коли ти здоровкався з ним. Я буду думати, що ото синова рука, Михайликова…

Руки її тремтіли, наче від морозу. Іван погрів їх у своїх долонях, погладив холодні кістки.

— Заробить іще — та додому прийде, — пробував розрадити бабку. Але та лише схлипувала жалями і ще більше збиралася у клубок.

Майже до вечора ходив по селу, шукав родичів, давніх знайомих. Десь перед заходом сонця натрапив на Хриптового Андрія, що викорчував пні недалеко від своєї хижки. Він не міг обійти цю хату, його тягло до неї якоюсь невидимою силою.

— Видовбаю їх, неборе, а потому все літо буду користуватися, — сказав Андрій, обпершись на чекана. — Красну землю буде мати поміщик Горонді. Вилежалася, відпочила…

Андрій вийняв з кишені дешеву пачку тютюну, відірвав невеличкий листочок, насипав на нього перетерте куриво, закрутив чорними пальцями та й почав кресати вогню, прикректуючи та жмурячи очі. Сухий чір[105] загорівся від іскри, задимів, як у церковника кадило. Івану справді почувся запах ладану. Андрій закашлявся, краєчком долоні витер з великих сірих очей сльози:

— Життя наше, як тонка нитка…

А Іван дивився на двір, на віконця низької хатини. Здалеку він хотів побачити свою юність, а вона не виходила, не виглядала, не бігла до нього, як тоді… Вона тепер Андрійова…

Над селом валандався надвечірок: сумний, сірий, як і Андрієві очі. Раптом задзвонили мідні дзвони, мовби селяни ховали у величезну глибоку ніч ще один худенький день. Андрій зняв клебаню, перехрестився.

«Так-так! Так-так! Так-так!» — біжать вагони, залишаючи позаду себе дим від карпатського лісу.

Іван стоїть коло вікна, дивиться на поле, пошматоване та полатане, як і людська доля, невеличкими дарабчиками[106]-нивками, що обшиті нетривкими борозенками, і знов перед ним з’являється бідна Верховина, що скніє в закутині.

— Ми вже скоро дома, Іванку, — перервала його думку Ружена.

— Вже скоро, дорогенька…

«Дома! Хіба може бути домівство на чужині? Вона, правда, має право так казати. Та й діти тут народилися. Їх уже в школу треба давати. Але яку? До чеської їх не дам. Відправлю ліпше до діда…»

— Ну, дорогенький татку, збирайся. Поїзд уже підходить до вокзалу.

«Ба чи все життя буде на колесах?» — питає себе. І ніби чує відповідь: «То все від тебе залежить, як собі постелиш, так і виспишся…».

Ешелон заскреготав буферами, наче розгнівався, що паротяг прикотив його сюди, у таку тіснину.

— Де мій вузлик? — заметушився старшенький, заглядаючи мамі в плетений кошар. — Де мій вузлик? — поглянув на няньки, як голубий ряст перед світанком, очима.

— Який вузлик?

— Там косиці були. Проліски.

— Дома забув, може. В дідика, небоже.

— Я хотів посадити у нас.

— Не будуть рости. Пов’януть. Та земля їм чужа.

Іван погладив свого синочка по голові, потеребив волосся, що, як у дівчинки, спадало над вушками. «І ти, небоже, не переймешся на чужій землі, бо дуже тяжко приживатися. Велику, нелюдську силу треба мати чоловікові, аби міг вижити на чужині. Сто років проваландаєшся зайдою, а на сто перший додому закортить…».

Серце тривожилося. Івану здавалося, що воно ось-ось вирветься з грудей, і він стане бездиханним, неживим. Його дратували і перехожі, і їхні голоси, і цокання кінських копит, і перегук автомобілів — усе ставало на заваді, бо заважало думати про отчий край. І коли підійшли з Руженою до «Герцфертов-цирку», його аж затрясло: з великої афіші очі припікало чужинське прізвисько. Він, як підточений, охляло волік ноги, роздивлявся навкруги, наче ступав тут уперше. Перед очима все ще була то стара Кормошка, то нянько, то Хриптів Андрій з Теркою, то поїзд, котрий ще й досі вистукував колесами у голові…

Далі буде…

Попередні частини читайте за посиланням:

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.1

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.2

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.3

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.4

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.5

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.6

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.7

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.8

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.9

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.10