Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.03
У вересні 1949 року Анна Петрівна отримує листа з Америки від чоловіка. Перша вісточка за 8 довгих років! Лист написаний чотири місяці тому. Жінка плакала від щастя. Лист починається словами: „Господи Боже Ісусе Христе, молю Тебе, зроби так, щоб моя дорога божена жона отримала це письмо”. На листі видно сліди від чоловічих сліз…
З листа Анна Петрівна довідується, що чоловік відсилав їй сотні листів, але всі вони повертались назад; що він дуже страждає від розлуки і терзає себе, що відпустив її з Іванком одних у Європу, а сам залишився в Америці. Анна Петрівна дізнається страшну звістку: її дочка Маргарета загинула 28 липня 1944 року. Тепер, ковтаючи сльози, вона згадує ту тривогу і біль, що відчула посеред ночі 28 липня. Маргарета була військовим льотчиком і її літак підбили в бою німці. Вона була посмертно нагороджена Президентом США. Також жінка дізнається, що дочка Софія вже має сім’ю; що чоловік дуже чекає вісточки від неї й хоче якомога скоріше приїхати додому. Анна Петрівна відразу ж написала у відповідь, що вони з Іванком живі-здорові і дуже за всіма сумують. Розповіла про те, що на селі встановили радянську владу…
Для всіх селян наступили тяжкі часи: люди знаходились на межі голоду. Зерна, картоплі не було, купити продуктів ніде та і нема за що. Дехто влаштувався на роботи по будівництву військового аеродрому в Мукачеві, дехто – на будівництво залізної дороги в Чопі, Ужгороді. В місто виїжджали на цілий тиждень. Пропрацювавши цілий день, після виснажливої праці люди годинами стояли у величезних чергах і за тиждень могли купити 5-6 буханок хліба й привезти у суботу додому. Анні Петрівні вдавалось вимінювати деякі речі, які вона привезла з Америки, на продукти харчування. Почались гоніння на церкву. Проте Анна Петрівна знову зажила надією на возз’єднання сім’ї. Наївно вважаючи, що чоловік знайде вихід із ситуації, жінка з сином часто вечорами згадувала життя в Америці. Хоч воно не було легким, доводилось багато працювати, але за зароблені гроші можна було жити гідно. Тепер вони зрозуміли, наскільки важливими для людей є демократичні цінності і не лише гарантування, а й забезпечення державою основних прав людини.
Досить часто односельчани розпитували Івана про життя в Америці і він без прикрас розповідав про своє дитинство: про важку працю на шахтах і заводах, про гроші, які там можна було заробити і товари, які там вільно можна придбати.
Добрі в Америці, Кидь иде робота. Красно ся одінеш, Як прийде субота.
Красно ся одінеш, Красно ся умыеш,
А нич ся не стараш, Же ти в полї гниє.
Він і не здогадувався, що ця відвертість обернеться для їхньої сім’ї тяжкими наслідками.
25 жовтня 1949 року серед глибокої ночі до їхньої хати під’їхало авто „чорний ворон” з працівниками НКВС і представниками сільської ради. Увірвавшись до будинку, вони вчинили там погром, а тоді схопили Івана і повезли у невідомому напрямку. За цю страшну ніч Анна Петрівна постаріла на 10 років. Ледве дочекавшись ранку, вона пішла до сільського уряду дізнатись, куди і за що забрали Івана. Їй відповіли, що Івана „органи” відвезли до Іршави, а вони просто так не забирають, знають за що. Повернулась додому, зібрала якісь харчі і подалась до Іршави. У той час автобуси не ходили, зрідка проїжджали вантажівки. Добралась якось до Сільця, а звідти пішки в Іршаву. Коли нарешті добралась до міліції, було вже пополудні. ЇЇ пустили до слідчого, який повідомив, що Іван заарештований за антирадянську агітацію і пропаганду та підозрюється у шпіонажі на користь Америки. Жінка плакала і доказувала, що Іван нікого нікуди не агітував, він не є шпигуном; просила, щоб дозволили їй побачитись з ним. Але дозволу на побачення їй не дали і передачу не взяли. Пішки, збиваючи ноги у каміння, не бачачи дороги крізь сльози, вона добралася в Доробратово. Рано вже збиралась знову йти до Іршави, коли прийшли три міліціонери і три представники сільської ради. Було описано всі речі в будинках, всі будівлі. Описане майно постановили зберігати до рішення суду. Наступного дня жінка знову була у кабінеті слідчого, просила дозволу найняти для Івана адвоката, на що їй відповіли, що підсудному уже призначили адвоката. Анна Петрівна спробувала вмовити слідчого, проте він накричав на неї і заборонив приходити, пригрозивши арештувати. Здавалось, що світ зруйнувався за лічені хвилини… Йдучи додому, не помічала нікого і нічого навколо… У відчаї зверталась до чоловіка, до Бога, просила сили перенести всі біди і допомогти сину.
У понеділок 14 листопада 1949 року сільський бубняр прийшов до неї і повідомив, що завтра в Іршаві відбудеться засідання суду. О 10:00 наступного дня розпочався суд. В кімнаті, де проходило засідання, знаходились за одним столом суддя і секретар суду, за іншим – прокурор, начальник міліції і адвокат. Двоє міліціонерів завели в кімнату Івана, руки якого були зв’язані ззаду мотузкою. Коли мати побачила сина, серце її підстрибнуло від радості. Проте вдивившись у його обличчя, вжахнулася: лице виснажене і з численними синцями, сам він ледве тримається на ногах. Мати з простягнутими руками кинулась до сина, проте її грубо відштовхнув міліціонер, а начальник міліції наказав сісти на табуретку під іншу стіну. Суддя відкрив засідання суду. Анна Петрівна увесь час дивилася на свого сина, а в голові спливали картини минулого: його народження. і дитинство, прожите в Америці, розлука з чоловіком і дочками, повернення в рідне Доробратово. Ніби десь здалеку до неї доносились слова прокурора: „…Сознательные жители села Доробратова обратились в органы власти о том, что Бабинец Иван Иванович систематически ведет злобную пропаганду и агитацию против коммунистической партии и советской власти. Он всячески восхваляет капитали- стический строй Америки. Своими преступными деяниями он наносит большой вред советскому народу в его стремлении в построении светлого социалистического будущего…” Далі прокурор зачитав покази заявників, які підтверджували сказані прокурором слова.
Прокурор просить винести Івану покарання у вигляді 7 років позбавлення волі у таборах суворого режиму з конфіскацією всього майна і 5 років заслання. Далі лунають слова начальника міліції: „Патриотов села Доробратова возмущают преступные действия Бабинца против коммунистической партии и родной советской власти, которые неуклонно борются за социалистические преобразование и улучшение жизни со- ветского народа….” Начальник міліції погоджується із запропонованим прокурором покаранням. Далі зачитали характеристику з сільської ради: „…Бабинец Иван пропагандирует своим поведением империалистическиий, чуждый советским колхозникам и трудовой интелигенции способ жизни. Он каждый день бреется и одевается как будто на праздник. Имеет несколько костюмов и пар обуви. Сторонится колхозников. Например с презрением отверг предложение колхозников на празднование Великой Октябрской Социалистической революции отметить с ними праздник. Отказался вместе с матерью вступить в колхоз. Его мать ходит в буржуйских одеждах. Носит шляпы, что вызывает справедливое возмущение колхозников и трудовой интелигенции. Они проживают в розкоши. Имеют три дома, что вызывает негодование честных тружеников и интелигенции”. Адвокат сказав, що Іван свою вину визнає і просить суд врахувати це. Далі виступив суддя: „Бабинец осознанно распространял сведения, порочащие коммунистическую партию и советскую власть, которые под руководством великого товарища Сталина ведут наш народ к новым свершениям в социалистическом строительстве. Действия Бабинца вызваны прежде всего тем, что он не получил от своей матери соответствующего воспитания в духе любви к трудовому народу, к социалистической Родине. Она не сумела предостереч его от восхваления капиталистов и буржуазного строя. Но несмотря на злобные действия врагов пролетариата, капитализм будет выброшен на свалку истории. Учитывая тяжесть содеянного преступления, Народный суд Ир- шавского района Закарпатской области… постановляет: засудить Бабинца Ивана Ивановича, 1926 года рождения, уроженца США, Пенсильвания, гражданина СССР, жителя села Доробратово, Иршавского района по ст. 58 ч.2 УК РФСР к 7-ми годам лишения свободы в лагерях строго режима. Все имущество, дома и строения принадлежащее ему и его матери конфисковать в счет государства.” Далі звернулися до Анни Петрівни: „Вам понятно решение суда? Все ваше имущество конфисковуется”. Проте жінка ніби не чула… у неї у вухах все ще дзвеніли слова судді: „…к семи годам…”. Розпач і безнадія накрили з головою. Вона кинулась на коліна, благаючи суд відпустити сина. Адже це він, її Іванко, її дитина!.. Він не скоював ніяких злочинів, він ні в чому не винен! Вони ж не можуть просто так відібрати його у неї, її останню надію! Проте відповідь була короткою: „Брось сентименты, тебе одна минута на прощание”. Роздавлена горем жінка безпорадно дивилася, як її сину знов зв’язали руки і повели. Чи побачаться ще коли-небудь?
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Передмова
Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.01
Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.02
