Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.02

…Часто в думках і снах вела розмову з дочками та чолові- ком. У п’ятницю 28 липня 1944 року Анна Петрівна прокинулась серед ночі, відчуваючи сильну тривогу. Їй почувся голос дочки Маргарети, яка кликала її. Жінка почала пошепки молитись, проте занепокоєння не проходило. Відчувала, що щось страшне сталося з дочкою.

У жовтні 1944 року в Доробратово увійшли солдати Червоної армії. Анна Петрівна з надією на краще зустріла звістку про прихід руської армії, оскільки її чоловік був членом комуністичної партії США і часто розповідав про справедливий державний устрій Радянського Союзу, про повагу до людей праці, про свободу віросповідання. Тож Анна Петрівна, знаю- чи, що Росія є союзником Америки у війні проти Гітлера, з новою надією почала писати листи до чоловіка. Проте надії її не виправдались, відповіді не було.

Замість полегшення цілим краєм знову пронеслись горе і сльози. Відповідно до таємної постанови військової ради 4-го Українського фронту № 0036 від 13 листопада 1944 року військовим комендантам населених пунктів було наказано всіх державних службовців, а також всіх військовозобов’язаних осіб угорської і німецької національності віком від 18 до 50 років відправити в табори для військовополонених. (Карпатська Україна. Документи і матеріали. Хроніка подій. Персо- налії. – Ужгород: Видавництво Закарпаття, 2009 р. – С.353). Але разом з ними до таборів потрапляли і русини, які не мали жодного відношення до державної або військової служби попереднього режиму. Колишній в’язень табору військовополонених житель с. Доробратова Гелетей Василь Михайлович розповідає: „Я мав 19 років і був найстаршим мужчиною, що проживав з мамкою і ще з двома братами і трьома сестрами. Старша сестра Марія в 1941 році пішла через кордон в Радян- ський Союз. Найменшим – братові Андрієві і сестрі Юльці – було 6 і 10 років. Ньнько після важкої хвороби помер в 1943 році. Ми жили дуже тяжко. Вся робота лягла на мене, мамку і 17-річну сестру Павліну. На світанку 15 листопада до хати зайшов активіст нової сільської влади Іван і сказав, що мене терміново викликають на сільський уряд. Я відповів, що нагодую худобу, пофриштикую і прийду, але він наполягав. Надворі біля уряду стояла крита брезентом машина «Студобекер». Поряд руські солдати і офіцер. Всі з автоматами. Я піді-йшов до автомашини і солдати наставили на мене автомати, наказали залізати в кузов. Я намагався заперечувати, говорив, що нікому нічого злого не робив, але троє солдат силою заштовхали мене до кузова. Там уже сиділи хлопці, з них семеро доробратівчан. Нам наказали мовчати і пригрозили розстріляти на місці. Через якийсь час в машину заштовхали ще чотирьох і нас стало сімнадцятеро. Привезли на поле біля Сваляви. Там було тисячі людей: угорців, німців, чехів, словаків, русинів, огороджених, ніби худоба, колючим дротом. В таборі нам пояснили, що ми військовополонені, оскільки мали намір іти до бандерівців, щоб воювати з радянською владою. Намагання довести, що ми навіть не знаємо, хто такі бандерівці, нічого не дали. Табір по суті був лише великою огородженою територією під відкритим небом, без будь-яких лежаків чи хоча б лавок. Люди потерпали від холоду, голоду, дощу і вошей. Щодня вмирали. Кругом огорожі ходили, плачучи, жінки і дівчата. На різних мовах вони кликали своїх чоловіків, братів, коханих, батьків. В таборі їсти не давали, тож харчувалися тим, що приносили жінки. Поступово ув’язнених почали відправляти поїздами в Сибір. Лише через місяць нас, русинів, почали відпускати по домівках.” Проте понад 30 000 закарпатців за національною ознакою було відправлено до таборів ГУЛАГу. (М.Алмашій, М. Шарга. – Подкарпаторусин- ський  народ.  Факти.  –  Ч.1.Ужгород  –  2010  р.  Ст.53).     В результаті хвороб, каторжної праці та виробничих травм більшість з них загинуло.

Після перемоги над Німеччиною велись розмови про від- родження Подкарпатської Русі у складі Чехословацької республіки. Але влітку 1945 року було оголошено про підписання між Радянським Союзом і Чехословаччиною договору, у відповідності до якого Подкарпатська Русь приєднувалася до Радянського Союзу як Закарпатська Україна, а вже 22 січня 1946 року Президія Верховної Ради СРСР ліквідовує Закарпатську Україну і утворює Закарпатську область УРСР.

Саме існування такої національності як русини заперечується і всі, хто досі вважав себе цієї національності, повинен записатися українцем.

Вся Закарпатська область оголошується прикордонною територією і в’їзд на її територію чи виїзд з неї тільки по спеціальним пропускам. Пересування по області також регламентується режимом прикордонної території.

Анна Петрівна продовжує щомісяця писати листи до чо-ловіка, проте не отримує ніякої звістки у відповідь. В селі ут-ворено сільську раду, у якій працюють віддані радянській вла-ді комуністи. І деякі доробратівчани, так само, як і в 1939р., дуже швидко змінили свої погляди у відповідності до вимог існуючої  влади.  Зараз  діти  називали  своїх  батьків  вже  не „нянько” і „мамка” чи навіть не „опо” і „онюка”, а по-сучасному  –  „тато” або  „папа”, а пізніше взагалі  „старий”, „стара”, „предок”. Деякі як „вибилися в люди”, офіційно змінили ім’я, дане їм при хрещені, на український або російський варіант. У школі викладання русинською мовою заборонили, завезли нові підручники з фотографіями Леніна і Сталіна. Всі школярі мусили знати напам’ять вірші:

Ленін, Ленін дорогий, Ти лежиш в землі сирій. Я ще трошки підросту,

В твою партію вступлю.

*    *    *

Ленин всегда живой, Ленин всегда с тобой, Ленин в тебе и во мне.

*    *    *

Сталин – наша слава боевая, Сталин – нашей юности полет. С песнями, борясь и побеждая, Наш народ за Сталиным идет.

 Дітям було незрозуміло і моторошно, вони з острахом питали у вчителя: „Що як Ленін вийшов з землі і зайшов у кожного?”. Вчителі відповідали, що Ленін лежить у Москві в мавзолеї, але є безсмертний і для підтвердження цитували рядок з поеми В.Маяковського «Владимир Ильич Ленин», ще більше заплутуючи дитячі думки:

Ленин и теперь живее всех живых.

Дехто припускав, що Ленін може босоркун.

У школі утворюється піонерська організація, якій присвоюється ім’я Павлика Морозова. Всім школярам вчителі роз’яснюють, що це велика честь носити ім’я цього мужнього піонера.  А мужність його полягала в тому, що, дізнавшись про критичне ставлення його власного батька до комуністів і небажання вступати до колгоспу, він, не задумуючись, видав батька радянській владі. Коли батька відправили до в’язниці, він зрадів, бо одним ворогом радянської влади стало менше. Вчителі заохочують дітей негайно доносити на тих, хто критикує товариша Сталіна чи вихваляє життя в інших країнах. Також вони переконують дітей, що любимим батьком їх є товариш Сталін, а матір’ю – комуністична партія і радянська влада.

Згодом почали засуджувати за невиконання трудової повинності. Кожному двору було визначено норму по вирубці лісу в Гату (назва лісу біля Доробратова) для потреб Донбасу. Цей ліс також необхідно було звезти в село. Почалась насильницька відправка молодих хлопців в трудові загони (ФЗО) в Донбас. Серед таких були і доробратівчани: Бізіля Василь, Бізіля Михайло, Гелетей Василь, Гелетей Юрій, Геревич Іван, Дешко Іван, Ільтьо Андрій, Капітан Андрій, Кенез Іван, Козарь Андрій, Олексик Михайло, Пуга Василь. У деяких сім’ях ці хлопці були єдиною опорою. Окремі намагались уникнути відправлення, переховуючись від влади. Деякі тікали зі збірних пунктів, але їх виловлювала міліція з допомогою місцевої влади й відправляла знову або засуджувала. Навесні 1949 року почалась організація колгоспу в Доробратові. Організацій- ними питаннями займалися товариші з центру, а безпосередніми виконавцями були доробратівчани, яким пообіцяли посади в колгоспі, а також безземельні, яких в селі називали п’яницями і лінюхами. О. Духнович про таких людей писав:

Лиш голотарь, волоцюга Легко живет в світі

Он зимой спит, спочиваєт, Не трудиться вліті;

Тут обманить, тут потягнет, А где нибудь просит,

Не боиться злодія,

Бо все с собою носит.

На фасаді сільської ради вивісили плакат „Пролетарии, всех стран, соединяйтесь”. Ґазди зразу переклали для себе це гасло як „Голодранці всього світу, до купи тайстри”. Було об-народувано порядок організації колгоспу: хто добровільно записується до колгоспу, тому радянська влада залишає воза, плуг, борону, корову. В іншому ж випадку все майно відбирається у примусовому порядку.

Насамперед було запропоновано „добровільно” записатися до колгоспу ґаздам. По ночам до будинку уряду викликали голів сімей і протягом ночі „переконували” підписати заяву про добровільний вступ до колгоспу. Хто витримував і до ранку не підписував заяви, до того вранці приходила комісія і забирала всю худобу, сільськогосподарський реманент. Одну з перших до будинку уряду викликали Анну Петрівну. Наступного ранку вона безпорадно спостерігала за тим, як з її двору забирають коней і волів, весь сільськогосподарський реманент, вози.

У червні місяці були оголошені додаткові умови колективізації: весь урожай пшениці, жита, кукурудзи, картоплі, квасолі 1949 року конфісковується в колгосп; колгоспникам виділяють певну кількість зерна, картоплі; колгоспним дворам виділяється також в користування 0,5 га зем-лі, вчителям, медпрацівникам – 0,25 га, а тим, хто не записався до колгоспу по 0,15 га, а пізніше 0,04 га. Таких в селі набралось більше 100 сімей. Люди у відчаї, на межі голоду. Багато господарів, які не записались до колгоспу, висловлюють надію, що влада схаменеться і поверне їм землю. Поширюється прислів’я „калгоз буде лем докі мороз”. І в страшному сні не могло їм приснитись, що він протримається в селі більше півстоліття.

Доноси заохочувались не лише серед дітей, але й серед дорослих доробратівчан. Результат не змусив себе довго чекати: за один тільки рік семеро людей засуджують до ув’язнення від 2 до 5 років за незаконне варіння палинки7. На суді зачитують покази „свідків”. Селяни здогадуються, хто є донощиками. Це люди вже „приласкані советами”. Коли знайомишся з архівними документами по цих справах, стає страшно усвідомлювати, чого може досягнути людська підлість. Для прикладу навожу виписки з двох доносів (з етичної точки зору прізвищ донощиків не називаю): „…житель с. Доробрато- ва (…) попросив у вівторок 2 листопада 1948 року від мого родича студелник. У п’ятницю ранком має його вернути. Буде варити кириню із слив”. (За цим доносом було засуджено до ув’язнення на 2 роки двох жителів села). „…7 січня 1949 року я і ще троє цімборів колядували у мого кума (…). Він гостив нас слив’янкою і хвалився, що зварив 10 літрів доброї палинки. За склянкою палинки його жона лізла на пуд, так що палинка храниться там…”. (За цим доносом глава сім’ї був засуджений на 2,5 роки тюремного ув’язнення).

Далі буде…

Початок читайте за посиланням:

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Передмова

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.01