Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.19

05.01.202105.01.2021 fenixslovo 0 коментарів Антон Копинець, Іван Сила, Іван Фірцак (Кротон)

Герцфертов-цирк

Щоосени в день всіх святих тут, на могилах міського цвинтаря, пражани запалюють тисячі вогнів-свічок. Родичі, близькі і знайомі люди покладають на гроби вінки, букети живих хризантем. І в богобійному мовчанні віддають шану тим, хто спочиває вічним сном. Яким розумним не будеш, а зі смертю не змахлюєш. І жебраки, і вельможі, всі — її раби. Вона всіх однаково приголубить… Мучаться люди на сьому світі, гризуть один одного, а потому перетворюються на попіл, забуваються. Їхні могили заростають пирієм, і лише надгробок-хрест буде нагадувати, що зідсподу лежить голова, що колись думала, мріяла, боролася, робила людям добро. Погребено все: чесність і злість, доброту і підступність, мудрість і дурість, радість і печаль, славу і любов, щастя і горе, дружбу і вражду — все помістилося у яму, засипану буро-червоною глиною… Мертвому — могила, а живому треба думати про живе. Про живе думати? Хіба Нейман мало думав про мене?! Не заїкався ніколи про смерть. А її, прокляту, нічого й кликати. Від народження стоїть — вартує над тобою. І сам не знаєш, де замахне над головою гострою косою… Життя, як сон. Ті рани, що наносить іноді воно, саме й загоїть. А ще життя — як драбина. Одні ідуть угору, другі — вниз. Сам білий світ, як трамвай: одні приходять, другі виходять з нього…

— Ба що хочуть з мене оті поліцай ти та судці? — думав Іван, повертаючись з цвинтаря додому. — Заклятий се світ!.. І відборонятися не знаю як.

— Перепрошую, пане Сило, ви не маєте мені щось сказати? — видрібцем наздоганяв його пристарий Маклер, що, очевидно, також побував на загальноміській панихиді.

— Не встиг подумати, — пробуркотів Іван, заглядаючи в землю.

— Но, перепрошую, лише не гнівайтеся на мене, що запитав вас. Я ще раз кажу: мені ви потрібні. І саме тепер. Потому я можу найти когось другого.

— Можете глядати, коли вам треба, — і ступав швидшим кроком, аби відірватися від валькуватого Маклера.

— Ви, перепрошую, чимось невдоволені? — безустанно гомонів Маклер. — Може, вас, пане Сило, платня не влаштовує? О, кажіть, кажіть!.. Ми можемо внести корективи. Одразу на двісті крон підвищую! Чуєте?

— Мене гроші не бавлять.

— Пане Маклер, — перебив цей діалог Свадеба, — почекайте до завтра, бо сьогодні маємо інші проблеми вирішити. Обміркуємо разом, куди йому йти. На все добре!..

«Ба ци має хоч дещо той Гайхел нейманівського? Може, порадив би щось? Бо зоставатися так далі не можна на чужині. Тут можуть так набабрати із чоловіком, що потому скоцюрбишся десь на мотузі…»

І тут же поспитав у Свадеби:

— Яне, а ви не знаєте пана Гайхела?

— Ну, відомий адвокат. Родич Неймана. Соціаліст-утопіст.

— Він топився?

— І тепер ще пливе на дні своїх нездійсненних мрій.

«Най собі мріє, корінець би ’му висох. Айбо нащо давав мені якийсь папірець підписувати, коли гроші сунув? У Неймана я ніколи такого не робив. Майже, той Гайхел має на думці ще й інше, окрім мене. Не любиться він мені. Не піду туди більше й готово!».

А хтось інший, що ніби стояв поруч з його думками, твердив:

«Викинь з голови дурниці, та й підеш. Тобі треба жити!»

«Гей, сам я вижу, що у сьому світі кожний віддає свою силу і розум за гроші. Інакше тебе розтопчуть, як мурянька[81], чи треба буде покласти собі хрест на життя».

«На таку крайність ти не підеш. Ти мусиш учитися. І дякувати Всевишньому, що на твою долю випала щаслива зірка, під якою ти народився. Лише тоді ти по-справжньому відчуєш щастя, коли своє мистецтво, свою природну силу будеш показувати не тільки чехам та словакам. Най дивиться білий світ і заздрить, що такий невеликий, убогий край має богатирів, котрі здатні прославити слов’янський рід! Ти маєш гордитися навіть своїм прізвищем. І завжди думай про завтрашній день».

«Я своїми руками хоч де зароблю, аби мати кусень хліба. Капітали збивати не думаю. За гроші розуму не купиш. Бо де говорять гроші, там правди нема. Силу треба мати, а гроші будуть…».

«Не забувай, що ти не просто вантажник на залізниці. Ти — чемпіон республіки і найбільша сила в Чехословаччині, розумієш? І тобі треба присвятитися цій силі».

Товстобровий, тілистий кучерявець надгинав голову до землі, а вона затверділа і, здавалося, кололася надвоє. «Хто би міг пораяти, як винайти оту славу? Тьфу! — кабзував себе Іван. — Яку славу там славу може принести такий неукий чоловік, як я? Мені якби гроші заробити. Куплю собі нивку, коника чорнявого та й буду з Теркою газдувати, доки смерть косу клепле… Господочку, ба що би няньо повів, якби дізнався, що я став підсудником?», — і нараз зробив заграду своїм думкам, аби не мотрошили його по дорозі.

* * *

Лише після третього дзвінка двері в коридорі відчинилися, і східці повели на третій поверх. У широкій веранді, що виходила вікнами на вулицю, поселилися напівтемінь і тиша. Великий різьблений годинник відбамкав шість — і під високим вікном у фотелі-кріслі заворушилася жіноча голова. Жінка встала, почала наближатися, поправляючи на ходу розкуйовджене волосся.

— Ми прочитали об’яву, — почав після привітання Свадеба, — і вирішили конкретніше дізнатися про роботу.

— Герцфертовова, — простягла руку Свадебі. — власниця цирку мого імені.

Ззамолоду пані Герцфертовова, очевидно, була досить принадною, бо приємні риси обличчя ще й тепер зберігають природний рум’янець, колишню вроду. Лукаво і тужливо відсвічують очі. Губи чітко окреслені густочервоною помадою.

— Іван Сила, — відрекомендував друга Свадеба.

— Го, я вже чула, чула про цього хлопчика! — усміхнулася до Івана. — О, перепрошую! Сідайте, прошу, сідайте!.. З Підкарпатської Русі? Так? Кожний закуток Європи я вже знаю, як свій власний будинок, а там, у вас, пане Сило, ще не була. Зрозуміло, це не має великого значення. Поїду ще й туди. Непремінно поїду. — вона грайливо зиркнула Іванові в очі. — Так, пане Сило?

Іван кивнув головою і запитливо подивився на Свадебу, мовляв чи не схибив щось.

— Наш цирк має великий успіх. І, сподіваюсь, ви вже й самі мали нагоду бачити наші виступи, чи не так?

— Так, правда, що так, пані Герцфертовова. То є неперевершено! — відповів Ян, глипнувши на Силу, котрий навіть щонайменшої уяви не мав про той цирк.

Служниця пані Герцфертової принесла кавовий сервіс, розставила на столі три чашки з блюдцями. Наливаючи терпку, пахучу рідину, власниця цирку приповняла бесіду:

— Отже, аби мій цирк здобув ще кращу популярність, я вирішила включити в програму і силові номери. Як мені вже відомо, — вона повернулася півбоком до Івана, — з вами, пане Сило, мав розмову пан Маклер — виконавець-постановник мого цирку. Чудова людина, чи не правда?

— То є правда, пані Герцфертовова. Дуже рідкий чоловік!

— У мене всі люди здібні, люблять працю, — пані Герцфертова пригладила своє непокірне золотисте волосся. На правій руці в цей момент заблищав браслет і великий перстень з чорним камінцем. — Через місяць-два ми збираємося на гастролі по Європі. А потому — за океан. Я була б дуже рада, коли б у мою групу влився й пан Сила.

— Це від вас особисто залежить, пані Герцфертовова.

— На чемпіонаті я була просто захоплена цим хлопчиком. Він так невимушено, просто, навіть природно поводився там, як у дворі в себе дома. Без викрутасів, без церемоніалів. Сподобався його виступ, і я попросила пана Маклера, аби відшукав та поговорив з паном Силою… Чудесного вчителя мав пан Сила. Чи не правда? Гай-гай, яка то була людина!.. Рідко буває аби в одній особі злилися воєдино розум, сила, доброта, ніжність. Гай-гай, Єзуш-Маріє, яких людей забирає від нас невситима смерть!..

«Скорше говоріть-домовляйтеся, — нетерпілося Івану. — Я вже йду до неї лише за то, що про мого професора так файно повіла…».

— Не переживайте, пане Сило, у мене вам буде не згірше!..

— А скільки буде мати пан Сила? — ніби між іншим запитав Свадеба.

— Я беру на себе все: тренування, навчання. Буду платити йому по сто крон за кожний робочий день, — вона лагідно заблудила очима на Івана.

«Най буде і п’ятдесят. Мені все одно. Аби лише пам’ятала про Неймана…».

Свадеба помітив, що пані Герцфертовова в чудовому настрої, щедра, як коханка, і тому не погодився з запропонованим заробком Івана.

— Пані Герцфертовова, — люб’язно звернувся Ян до власниці цирку, мовби збирався сказати їй якийсь комплімент, — а чи відомо вам, що цей хлопчик заробляє таку суму менше, як за півдня? На вокзалі.

Герцфертовова перевела свій погляд на Івана. Той лише усміхнувся нишком та й далі мовчав. Він мав право вимовчати цей час, не розуміти те, про що йде мова. Так домовилися з Яном. А це дозволено навіть президентським указом. Власниця цирку, як добрий господар, що вибирає худобину на торговиці, ще раз пороззирала його плечі, груди, зміряла очима всю поставу.

— Добре. Багато говорити не будемо. Я люблю діло: сто п’ятдесят крон щодня і, зрозуміло, мої атрибути. Контракт можна укласти хоч сьогодні. На десять років, якщо бажає молодий витязь. Чи, як ви думаєте, пане Сило?

— Мені все одно. Хоч і на все життя, — байдуже вирік.

«От, маєш!» — подумав Свадеба і мусів заперечити Іванів висновок. Та це треба робити тактовно, аби не образити обидві сторони. Іван, правда, не буде заперечувати, бо домовилися ж на дворі!

— Пані Герцфертовова, ви, очевидно, помітили, що він не зрозумів, про що ми говорили. Я думаю, спочатку краще укласти договір на один рік. Цього часу досить вам буде, ласкава пані, аби переконатися, на що здатний молодий спортсмен. Коли вам підійде, — отоді можете й на десять років його забирати. — А вже, сміючись, додав: — І на все життя, якщо його життя належить цирку.

Пані Герцфертовова похвалила Свадебу за таку пропозицію, відшукала в письмовому столі потрібний бланк, заповнила його.

— Я думаю, — прощаючись, проспівала пані Герцфертовова, — же ви, пане Сило, ще вище піднімете гордість мого цирку. Чи не так?

Іван лише опустив голову. «Ба ци не такий ото цирк, як у кочових циган, що мандрують по селах? Не дай Боже, аби м попав у таку засилку, бо няньо мене прокляне. Та й Терка висміє…».

Як тільки минули ріг будинку, Свадеба оглянувся і штовхнув Івана з усієї сили.

— Ти маєш хліб у руках, друже мій! Держи його міцно. Так ти не пропадеш. Тільки одне прошу тебе: примушуй і свою голову, аби й вона також працювала. З таким, як Герцфертовова, треба по-герцфертівськи говорити. Я не проворний, а ти мусиш привчитися й цьому. Проворний ніде не пропаде, бо він як струмочок, і скалу може пробити…

* * *

Завернув у двері, що були відхилені. Потрапив у конюшню. Чотири кінські голови повернули до нього свої веселі очі. «Красні коники! Гей, якби няньові попався хоч один із них. Навозив би дровець на три зими. — поплескав вороного по лискучій шиї. Той від задоволення подубкав ногами, затряс оброком. — З такими не ганьба й на опуст до Мукачева піти… Ба нащо їм оті коники? Може, щось перевозять на них. Малий гуцульський коник ліпше за стаєрського, бо пробереться хоч куди. Та й не кориться… Ба ци не їх дожирати бере мене паніка?..».

Сперся об одвірок та дивився, як двоє дівчат перекидаються. Скачуть під музику, наче на пружинах. Нелегкий то то танок. Та музика не дає дівчатам супокою: мече ними, як гумовими. Красно бавляться!

— Пане Сило! Пане Сило, просимо ближче! — залунало у порожньому залі. То звала пані Герцфертовова. — Ми вже чекаємо на вас. Знайомтесь, прошу вас! — власниця цирку простягнула руку наперед і представляла артистів, що підбігали до неї, як школярі. — Зденек Мірка — легкоатлет, канатоходець, акробат, жонглер! Ружена Зіклова — наша молода акробатка! Регіна Штаткова! Їй підкоряються всі дикі звірі, окрім чоловіків! — засміялися всі, а пані Герцфертовова показувала рукою на чергового артиста. — Сватоплук Ганзелка — сміливий наїзник, в котрого коні випереджають вітер. Маклер — наш добрий Мачок… — так мала право називати його лише пані, а потайки й інші. — Амброзі Грозні! Наша сила і провідник, клоун-конферансьє… З другими перезнайомитеся в процесі занять. Отже, колеги, ви познайомилися з Іваном Силою — чемпіоном республіки по штанзі, а віднині нашим артистом. Любіть і плескайте! Можете продовжувати заняття!..

Артисти заплескали. Іван вклонився.

— Дякую, дякую, айбо нема ще за що плескати!.. — ніяково сказав і почав роздивлятися по залу. «Ба нащо ляпають, як я ще нічого не зробив?». Але боявся щось вибовтнути і лише роздивлявся по залу з високим склепінням, обмотаним, як павутиною, мотузками та залізними рейками.

Реґіна Штаткова — вертлява і клопітлива молода жінка, — лускаючи кожаною пльоткою, підійшла до Івана і лукаво запитала:

— Ви, може, маєте силу і нашу штангу підняти?

— Коли вам дуже хочеться, то спробую…

Одразу нахилився до штанги. Міцно схопився за гриф та відчув, що вона ворушиться, як жива. «Певне, з вати зроблена». Обіч почали шушукати. Хтось пирснув. Іван натужився. Зосередився. Поволі, як і на чемпіонаті, піднімав її над головою. Як справжню.

— Браво! Браво!

«Ба ци не сміються надо мною?». Поклав штангу-бутафорію на підлогу. Обтер чоло. Хтось голосно засміявся:

— Народжений циркусант!

Пані Герцфертовова дивилася на Івана, ніби придумувала йому роботу. У вельветових вузьких штанах та білій блузці, що чітко обрамлювала погруддя, вона виглядала значно молодше, ніж учора. Очі її грали сріблом: чи то від світла, чи, може, від хвилювання.

Кожний займався своїм ділом, бо проходила генеральнарепетиція, і власниця цирку стежила за кожним порухом артистів. Зденек Мірка з Руженою Зікловою прямо літали у повітрі під високим куполом манежу. «Як попадають, то хіба ногавиці залишаться від них!..».

Реґіна Штаткова вивела на арену свого улюбленця — великого бурого ведмедя, придурюючи його цукерками. Заграла музика. Ведмідь почав танцювати, незграбно переставляючи лапищі. Та дотримувався ритму. Вклонився Регіні. І вони почали танцювати вальс. «Раз можна звірину привчити, то і я щосьмушу робити». Задоволено усміхнувся Іван, коли косолапий взяв Регіну під руку і повів до виходу. Раптом задубоніли коні. Сватоплук Ганзелка так їх погнав по колу, що аж вітер знявся. Покотився Сватоплук через їх хребти. Впав на підлогу і миттю знову опинився на конях. Звідти зробив сальто, гепнувся на сітку, від якої відлетів, та й знову став на хребти двох коників. «Корінець би ’му висох! Я би й сидячи не вдержався, а він стоїть!».

Два уніформісти виносять на арену ту ж саму штангу-бутафорію, що важить не більше п’яти кілограмів. Покректують. До неї підходить Амброзі Грозні — дрібний і слабкуватий чоловічок, природа над яким жорстоко посміялася і залишила поміж людей ліліпутом. Розцяцькований костюм, пошитий не за зростом. Довгі капці повишкірювалися білими цятками до глядачів. Він мав бути на арені цирку сміхотворцем, хоч природа не нагородила його цими якостями. Він мусів смішити людей, аби заробити на кусень хліба. Закочує рукави, знімає з голови широкополу ковбойку, спльовує на долоню. За першим разом не взяв. Знову натужився і, нариваючись, виштовхнув штангу-бутафорію. Затрясся і разом зі штангою впав на матрац…

«Обділив його Бог небесний. Айбо раз є серце, то мусить жити, як чоловік… Ба що я буду робити?».

— Ще раз повторюємо вихід! — оголосила пані Герцфертовова.

Заграла музика, і з правого боку почали марширувати артисти, зайняті у виставі. Півколом стали на манежі. Вклонилися публіці. «Прийшли, як на опуст, — міркує Іван. — То не дуже добре. Треба зробити так, аби люди кланялися артистам. Аби їм плескали!».

— Пані Герцфертовова, а мені яку роботу дасте? — перегодом спитав Іван, аби безлюднем не стовбичити, як приблуді, серед роботяг.

— Спочатку познайомтеся з нашою програмою, а потім приступимо до діла, — і побігла до тих, що повиснули на мотузках. Певне, похибнули, бо щось дуже нападає на них. Гей, туди би я нездатний видертитися. Мені якби щось на землі дати потягати.

Пані Герцфертовова звеліла артистам повторити вихід на арену, від чого, як міркувала вона, мав залежати успіх усієї програми. Вирихтувалися перед завісою. Пані Герцфертовова ляснула випліткою в дошку. Заграла музика. Артисти рушили, помахуючи руками, як вояки. Маклер придубкував ногою. «А коли їх винести всіх заразом на плечах? То би ліпше було. Що коли спробувати?».

Від несподіванки власниця цирку закинула голову назад, наче привселюдно хотіла поклястися, що від нині цирк починає нове життя, і її каса буде рости, як на дріжджах.

— Правда? Чудова думка! Чу-до-ва! То є люкс! А витримаєте їх? — почав мінитися голос у панії, як і надія.

— Спробую! — посміливішав Іван. — Вони легенькі.

І почав роздягатися. Артисти перезиркувалися у непорозумінні: в чому затримка?

— Попрошу всіх до виходу! Швидше! — прощебетала власниця цирку. — Спробуємо оригінальний вихід.

Поверталися неохоче, бо вже не перший раз повторювали отой клятий «вихід» від якого, як думала пані Герцфертовова, мав залежати успіх усієї програми.

Зденек і Сватопулк вицабали Івану на плечі. Коли вмостилися, пані спитала Івана:

— Витримаєте?

— Як буде тяжко, я повім.

Регіна і Ружена вмостилися однією ногою Іванові на плечі, а другою — Іванові на голову.

— Не зморилися? — перепитує Маклер.

— Най стають.

— Вони вже на місці! — плеснула від задоволення власниця.

— Амброзі? Куди його? Наверх?

— Не вибереться! Може впасти.

— Я його на руці буду нести. — Ідіть сюди! Ідіть! — попросив Грозніго.

Той розмістився на долоні, як колобок на лопаті, а Іван рушив з горою людей. Пішов спочатку потихи, плавно, гей би ніс на голові повну бочку, з котрої може розхлюпатися рідина.

Музиканти зачудувалися та й забули грати похідний марш.

— Музику! — крикнув Маклер, потираючи м’які долоні.

— Браво! Браво!! Браво!!! — гримало за кожним Івановим кроком.

Пані Герцфертовова навіть зняла рукавичку і поздоровила Силу:

— Не чекала такого, признаюся!..

«Не чекав і я, що буду колись людоносом. Айбо тепер уже пізно каятися…».

Далі буде…

Попередні частини читайте за посиланням:

Анто на Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.1

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.2

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.3

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.4