Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 6
Розділ 6
Раптом хтось затарабанив у двері моєї спальні. Це був чоловік із поліційного відділка з повідомленням, що начальник поліції Білей бажає мене побачити. Я не мав жодного уявлення про те, навіщо я йому потрібен, а ті причини, які спадали на думку, здавалися дуже малоймовірними. Однак мене це стривожило. Я дав адресу нашого консула в Братиславі знайомому колезі американцю та попросив його зателефонувати консулові в разі, якщо не повернуся перед обідом. Білей, начальник поліції, стояв у своїй приймальні в розкішній формі: зеленій із золотистими нашивками. Тут був і його помічник, серйозний тонкогубий чоловік у пенсне, що слугував нам за перекладача. Усі разом ми зайшли до вишуканого монументального кабінету, вмостилися у великих шкіряних фотелях і прибрали дуже офіційного вигляду.
«Начальник поліції хоче поставити вам декілька неприємних запитань»,—сказав перекладач.
«Чим саме ви тут займаєтесь?»—було перше за-питання.
«Ви знаєте, пишу книгу»,—відповів я.
«Хто ви за фахом?»
Я відразу ж зрозумів, що в нього була стійка підозра щодо всіх мандрівних англійців, яких він, включно й зі мною, вважав шпигунами. Мене тоді стривожило, що він може дати наказ про мою депортацію, як і у випадку із цілком невинним американським кінооператором. Усі незручності подорожей останніх декількох тижнів почали здаватися мені цілковито марними, і я вже бачив, як знову сідаю в автобус та вирушаю на захід, де мене не чекала жодна постійна робота.
«За фахом я журналіст,—відповів я,—але зараз намагаюся отримати загальне уявлення про Карпатську Україну. Ви, очевидно, занепокоєні тим, що вчора я відіслав телеграму польці?»
Я відразу ж пошкодував про свої слова, оскільки зрозумів, що його шпигуни нічого не доповіли йому про ту телеграму, і моє зізнання, очевидно, покладе ще одну чорну пляму на мою особу. Однак він відмахнувся від мого запитання та приступив до суті справи.
«Що конкретно ви робили в Ясіні?»
Я чесно розповів про все. Поїздки на возах, безумовно, видавалися нешкідливими і не викликали жодних підозр.
«Мене повідомили з Ясіні, що під час вашого перебування там ви проявляли надмірний інтерес до православної церкви. Власне кажучи, ви цікавилися нею з моменту свого приїзду до нас.»
Його закиди викликали у мене посмішку.
«Не знаю, звідки у вас така інформація,—сказав я,—але з часу свого сюди приїзду я не зустрічався із жодним православним священиком. Я ніколи не запитую людей, з якими мені доводиться розмовляти, про їхнє віросповідання, але не пригадую, щоб я розмовляв із будь-яким представником цієї церкви. Як ви вже, можливо, знаєте, сьогодні я маю призначену зустріч із православним єпископом.»
«Мені також повідомили, що в Ясіні у вас була зустріч із польським агентом»,—продовжував він. Це було настільки абсурдно, що я відверто розсміявся. Білей мав дуже офіційний та серйозний вигляд.
«Це неможливо,—запевнив я його,—у будь – якому разі я, певна річ, не мав таких намірів. Я скажу, з ким я зустрічався: з Нікендаєм, Гуркою, Климпушем та Бачинським. Я знаю, що Бачинський, скажімо, не налаштований занадто проукраїнськи, але я не думаю, що він може бути польським агентом. Мушу сказати, що мені було б дуже цікаво довідатися, хто саме із цих панів маскується під чужими прапорами!»
Спочатку Білей все ще мав спантеличений вигляд. і видно було, що він вагається, а тоді почав пояснювати, що жоден із цих людей не міг бути агентом. Потім, очевидно, йому спало на думку, що він був на хибному шляху, тож він став дещо менш серйозним. Я розказав йому про зустріч із директором школи та висловив думку, що всі непорозуміння були спричинені саме цим. Тож незабаром наша розмова стала досить дружньою.
Але зненацька він зробив ущипливий випад.
«З моменту вашого прибуття ви не надто тісно з нами спілкуєтеся. Коли тут був майор Мосс (Примітка. Письменник, що подорожував Карпатською Україною із фургоном), він дуже близько співпрацював із нами й не створював жодних проблем.»
«Та я й сам хотів би частіше спілкуватися з вами,—відповів я,—але, на жаль, ми говоримо різними мовами».
Наприкінці нашої розмови він поплескав мене по спині та висловив надію, що в мене не виникла думка, що він підозрює мене у шпигунстві, або в чомусь на зразок цього. Проте я був зобов’язаний заздалегідь повідомляти його про свої наступні поїздки—задля того, аби в разі надходження повідомлень про мене від жандармів він міг не звертати на них увагу. Не думаю, що такий підхід надто позитивно свідчив про здоровий глузд офіцерів поліції. Поміркувавши, я припустив, що ця зустріч була розіграна для того, щоб попередити мене про те, що іноземцям небажано відвідувати польське консульство, у якому я обідав за два дні до того.
Пізніше я довідався, яким, імовірно, було справжнє пояснення всього цього. У Ясіні було два дев’ятнадцятилітні юнаки, що пройшли двотижневий вишкіл в Хусті як детективи, тож їхнім завданням був пошук іноземних агентів. Вони були зобов’язані щотижня звітувати перед Хустом, але часто-густо їм взагалі не було про що писати. Отож кожен мешканець Ясіні міркував, чи не випаде і йому потрапити в такий звіт; і, можливо, цього разу настала моя черга.
Вийшовши знову на вулицю, я побачив, як із військової вантажівки виводили шістьох селян. Вони були одягнені в білі пальта з грубої вовни, підперезані синіми шнурами, а на плечах тримали полотняні торби з горщиками. При цьому я помітив, що вони були скуті по двоє ланцюгами, закріпленими на їхніх зап’ястях. Усіх їх повели до в’язниці. Досить показовий урок, подумалося мені.
Після м’якого натяку Білея про те, що мені слід ближче контактувати з «ними», я домовився про зустріч після обіду з Федором Реваєм. Федір Ревай, старший брат міністра, був важливою особою в Хусті. Президент Української Національної Ради, однієї з трьох національних рад Карпатської України, що в 1919 році брала участь у вирішенні долі цієї країни, і яка існує й дотепер, зараз був також і головою урядової політичної партії. Друкар за фахом, перед усіма цими бурхливими подіями він управляв невеликою друкарнею в Ужгороді, яка потім збанкрутувала. А тепер йому дуже пощастило обійняти посаду директора нової урядової друкарні в Хусті із заробітною платою 5000 корун на місяць, що для Хуста було дуже великою платнею.
Він прийняв мене в друкарні, одноповерховій білій будівлі, в якій перед нещодавньою конфіскацією була єврейська середня школа. Це був важкотілий, повний чоловік з обвислим обличчям, яке час від часу жвавішало від жартівливої усмішки. Він досить добре говорив німецькою мовою, але. як і переважна більшість людей в Карпатській Україні, волів спілкуватися зі мною через перекладача, аби «не справити на мене хибного враження». Перекладач володів англійською мовою набагато гірше, ніж сам Ревай, тому урешті – решт Ревай та я чудово стали спілкуватися німецькою.
Довідатися в Ревая про що-небудь виявилося так само важко, як і в інших провідних українців у Хусті. Але ось короткий підсумок нашої розмови:
Я: «Чи не могли б ви розповісти мені, яку програму має УНО (урядова партія)—окрім просування ідеї Великої України?» Ревай: «УНО має повністю напрацьований план для всіх сфер життя, для економічного розвитку країни. для поліпшення соціальних умов, для підняття рівня культурного розвитку, розбудови комунального господарства тощо».
Я: «Чи не могли б ви спинитися на цьому дещо детальніше? Мені здається, що це дуже важливе питання, бо якщо Карпатська Україна мала би стати таким собі маленьким раєм, вона служила б чудовим магнітом для інших частин України, які тепер входять до складу Польщі, Румунії та Росії. Візьмемо, до прикладу, питання розвитку сільського господарства. Що конкретно пропонується в цьому напрямку?»
Ревай (помітно жвавішає): «Ми збираємося вирішити питання як із гірськими пасовиськами, так і з пасовиськами в долинах. Ми маємо в планах збільшити виробництво та поліпшити його стандарти. Ми збираємося підняти рівень цін та покращити умови праці робітника, виправдати його надії на завтрашній день. Ми хочемо поставити все це на здорову економічну основу…»
Я: (починаючи відчувати, що кінця цьому не буде): «Чи не могли б ви детальніше описати, якими методами ви маєте намір досягти всього цього? Що стосується гірських пасовищ, – то мені відомо про теперішні умови. Селяни можуть там пасти коня протягом сезону за сорок корун, корову – за тридцять п’ять корун, а вівцю – за п’ятнадцять корун. Раз на тиждень вони йдуть у гори по молоко і потім продають його в долині Яким чином ви збираєтесь змінити цей порядок?»
Саме тут втрутився перекладач, з притаманною міським жителям схильністю звинувачувати в усіх бідах євреїв.
«Вони мають намір вилучити їх у євреїв»,—коротко пояснив він.
Я: «Але гірські пасовиська перебувають у державній власності».
Тут втрутився Ревай та змусив перекладача замовкнути. Настала довга пауза.
Я: «Гаразд, а що треба зробити, щоб поламати цю погану систему?»
Ревай (зненацька більш розсудливо): «Ми маємо наміри поміняти систему торгівлі. Зараз селянин сам продає свою продукцію. Він може продати лише невелику її частину і завжди за низькою ціною. Ми плануємо організувати продаж молока, масла, сиру та іншої сільськогосподарської продукції на кооперативних засадах.»
Ось у цих декількох словах і була відповідь. Але до цієї відповіді було важко дістатися. Колеги розповідали мені, що поважні особи, в яких їм доводилося брати інтерв’ю, завжди розмовляли саме таким чином—і це тому, що в них ще не було жодних чітко напрацьованих планів.
Далі я запитав Ревая, що він думає про шанси на утворення Великої України.
«У нас так багато ворогів за кордоном, що я не хотів би обговорювати це питання».—коротко відповів він.
Проте досить скоро він повернувся до цієї теми з боку, поцікавившись, що мені було відомо про Карпатську Україну перед приїздом сюди та з яких джерел я одержав інформацію. Ця інформація, можливо, неправдива, сказав він; і якщо вона була почерпнута з англійської преси, то, безумовно. її перекрутили також і через егоїстичні інтереси засобів масової інформації.
Ревай, як всі інші члени цієї групи, що налагодили тісну співпрацю з більш активними німцями, вважав. що Англія однозначно протистояла ідеї Великої України і, таким чином, очікував ворожого ставлення з боку кожного англійця. Я ж наполягав на тому, що Англія ніколи не піде воювати через українське питання, що вона (як я тоді вважав) не зацікавлена у Східній Європі, що їй потрібен лише мир та що вона, безумовно, не розпочне превентивну війну. Однак його це не переконало.
«Оскільки Англія має інтереси в усіх куточках світу,—сказав Ревай,—вона не може бути не зацікавлена в будь-якій його частині, щонайменше—саме в цій частині,—тому що вона, ясна річ, мусить відчувати. що створення Великої України буде для неї створювати проблеми в майбутньому. Німеччина з Великою Україною стали б для Англії загрозливим формуванням, спроможним завдати їй надзвичайно сильного удару».
«Політика Англії.—завершив він,—є егоїстичною й нелогічною. Якби Англія діяла логічно, вона б змусила Польщу.—країну із сімома мільйонами українців, двома з половиною мільйонами німців а ще й із литовцями та білорусами,—розділитися, так само, як змусила розділитися Чехо-Словаччину. Ось що їй треба було б зробити. Але ні. вона боїться нас, українців, і, як завжди, кидає німцям колоди під ноги».
Після цієї розмови я пішов на зустріч із православним єпископом. Його «палац»—збільшена версія селянського будиночка—був розташований поруч із невеличкою церковцею з блакитними цибулинами куполів, що стояла у передмісті Хуста. Зустріли мене архімандрит старшого віку, якого я запам’ятав ще з часів свого першого візиту та молодий священик. Священик, наділений витонченими рисами обличчя та по-жіночому м’якою і плавною жестикуляцією і довгим каштановим волоссям, зв’язаним на потилиці у пучок, провів мене коридором до кабінету – вітальні – спальні єпископа.
Це було одне з найкраще умебльованих у Хусті приміщень. Тут стояв великий диван з двома кріслами, вкритими синіми оксамитовими покривалами, та ще один глибокий фотель. На підлозі був розстелений килим-гобелен тонкої роботи, а решту таких гобеленів було розвішано по стінах. У кутку кімнати висів гарний образ, прикрашений вишитим рушником. Клерикальний аскетизм завершувався білим емальованим рукомийником.
Єпископ, кремезного вигляду чоловік з довгою чорною бородою, підвівся, прикрив зовнішні двері вітальні, оглянувши її на предмет можливої присутності підслуховувачів, а тоді зачинив двері кімнати, у якій ми сиділи. Підібравши свою священичу рясу, він влаштувався у фотелі й сидів, бавлячись прикрашеним дорогоцінним камінним медальйоном із зображенням Діви Марії, що звисав на золотому ланцюжку з його шиї. Хоча зовні атмосфера видавалася спокійною, – навіть тут просто відчувалася в повітрі боротьба. Єпископ попередив, що не хотів би говорити про політику. Але, майже, на тому саме диханню додав, що, звичайно, православна люто протистоїть режиму, – а чого іншого можна було очікувати, сказав він, якщо Ревай у своїй нещодавній промові оголосив, що уряд підтримуватиме лише греко-католицьку церкву.
( Примітка. Ідеться про Мукачівсько-Пряшівського православного єпископа Володимира (Раїча).
Твердження єпископа Володимира (Раїча) про опозиційне налаштування православної церкви до автономного уряду А. Волошина, зафіксоване у спогадах М. Вінча, суперечить історичним реаліям. Після перенесення своєї єпархіальної резиденції з Мукачева до Хуста 26 листопада 1938 р православні ієрархи сербської юрисдикції неодноразово демонстрували свою лояльність і підтримку уряду А. Волошина. Зокрема, під час свого першого візиту до отця Волошина 28 листопада 1938 р єпископ Володимир, за повідомленням газети «Нова свобода», «зложив прем’єрові заяву лояльності до карпаоукраїнської держави та її влади» (Нова свобода.— ЗО листопада 1938 р). 21 грудня 1938 р під час аудієнції голови українського автономного уряду з єпископом Володимиром, митрополитом Йосипом (Цвієвичем) та архімандритом Олексієм (Кабалюком) останні передали вітання від сербського патріарха Гавриїла (Дожича). Водночас митрополит засвідчив лояльність православної церкви до влади Карпатської України і заявив, що православна церква не буде втручатись у «внутрішні національні справи автономного уряду» (Нова свобода.— 23 грудня 1938). 8 лютого 1939 р в інтерв’ю белградському часопису «Політика» митрополит Йосип заявив, що православні мають ті самі права, що і греко-католики. і що «прем’єр Волошин ставиться з політичною толерантністю до православної церкви». Так само прихильник константинопольського підпорядкування православної церкви в Карпатській Україні архієпископ Савватій (Врабец) після зустрічі з А. Волошиним 23 листопада 1938 р заявив в інтерв’ю газеті «Нова свобода», що «прем’єр з повним розумінням і прихильністю ставиться до потреб православної? На священиків чинився постійний тиск. церкви в Карпатській Україні» (Нова свобода. — 23 листопада 1938 р).
Ті із них, хто брав участь у засіданні комітету, що складав список для виборів від православної церкви, звичайно ж, були заарештовані й запроторені до в’язниці, а лише за день до цього стався ще один випадок. Владні структури розіслали телеграми, викликаючи різних священиків «на збори православних священиків до Хуста». Не всі із них приїхали, але тих двадцятьох, що-таки приїхали, зігнали до готелю «Коруна», де їх примусили підписати декларацію вірності уряду.
(Примітка. Ідеться про перше пленарне засідання Синодального ко-мітету православної церкви в Карпатській Україні, що відбулось 29 грудня 1938 р у готелі «Коруна» в Хусті за участю 100 осіб. За результатами зібрання було сформовано депутацію до прем’єр-міністра А. Волошина, міні-стра Ю. Ревая та керівника Департаменту шкільництва, кулыу та освіти в автономному уряді А. Штефана, які висловили їм свою підтримку)
Це пояснило присутність дивних гостей, яких я на власні очі побачив у «Коруні» того ранку, групу молодих і досить спантеличених священиків, що сиділи навколо столу під наглядом двох січовиків з револьверами при поясі.
Потім єпископ вийшов і покликав архімандрита, який, очевидно, був краще обізнаний в питаннях місцевої історії. Спочатку через довгу білу бороду архімандрита і його лисину,—не беручи до уваги його нестрижене сиво-каштанове волосся, що спадало з голови йому на плечі, у звичний для православних священиків спосіб.—архімандрит виглядав дуже старою людиною. Він вмостився на дивані.
«Чи не міг би архімандрит розказати мені що- небудь про Кабалюка»,—запитав я в єпископа.
Єпископ повів рукою в напрямку дивана.
«Ось він перед вами»,—промовив він.
Це була драматична мить. Я читав про Кабалюка,—свого роду Савонаролу й затятого ворога українців, чиї проповіді незадовго перед війною заманили тисячі селян в лоно православної церкви,—але я уявляв собі його лише як історичну фігуру. Можливо, так сталося через те, що в 1914 році його кар’єра раптово обірвалася, і він зник в якійсь угорській тюрмі.
Спантеличений, я придивився до нього й зрозумів. що моє перше визначення його віку було цілковито помилковим. Очі його були живі та ясні, як у дитини, і він заледве мав трохи більше п’ятдесяти років. Увесь час, поки ми з єпископом розмовляли, він сидів, перебираючи грубі чорні коралики на вервиці. Він лише трохи розумів французьку мову, але коли йому чулося щось приємне для нього або щось таке, що пробуджувало його уяву, він починав м’яко муркотіти. Він говорив мало, але коли говорив, то мова його була суцільним жвавим потоком слів, який зупинявся так само зненацька, як і починався.
«Багато разів, коли я проповідував, то мусив пересуватися в замаскованому вигляді,—повідав він,—часто перебраний за єврея або жебрака. Одного разу, коли я добирався від старого кордону до Хуста. то мусив три рази заходити в кущі, щоб змінити маскування.» Я запитав його думку про теперішні часи. Він лише усміхнувся і далі перебирав свою вервицю.
***
Наступного дня мені стало відомо, що поки я розмовляв із єпископом, було скоєно замах на життя генерала Прхали. Генерал, який був на нараді з отцем Волошином, йшов коридором до свого автомобіля, коли до нього наблизився юнак-січовик і зблизька зробив три постріли. На щастя, ці постріли були невдалими, і замість генерала кулі влучили в стіну. Прхала, цілковито незворушний і з почуттям власної гідності, пішов далі вниз сходами. Неможливо було визначити, чи розум юнака затьмарила українська пропаганда і він вважав, що вбивство генерала слугуватиме справі нації, чи цю акцію організував хтось інший. Саме це останнє припущення було найбільш вірогідним, причому ця вірогідність підсилювалася тим фактом, що офіційні кола не лише не спромоглися надати які – небудь пояснення у цій справі, але й навіть відмовилися визнати, що вона взагалі була.
Чехи в Празі тепер вважали, що одна з їхніх дій була виправданою. Ще перед тим, як генерал Прхала відбув до Хуста для виконання обов’язків міністра, в Празі наполягали, щоб його застрахували та щоб уряд в Хусті сплачував страхові внески!
Початок читайте за посиланням:
