Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.18

Катастрофа

— Багато? Знаю, молодий колего! Та вам це потрібно. У віруючих католиків є свій «Катехизис», за яким вивчають Божі заповіді, освоюють правила віри і тому подібне. Я вам даю свій «Катехизис». Чим скоріше перетворите його в життя, у щоденну потребу, тим краще буде для вас, молодий колего.

Іван гортав ті листки і силкувався запам’ятати кожне слово вчителя, бо знав, що нелегко йому говорити. А про штангу майже забув…

Іван Сила: голлівудська історія Геркулеса із Закарпаття

— Ну, про діло, здається все, — плеснув себе по коліну. — Тепер невеличке запитання: де ви буваєте і як проводите неділю, молодий колего?

— Дома.

— Я так і знав! Я так і знав! Я буду заповнювати і вашу неділю. Добре? Завтра їдемо у Карлові Вари і — шлус! На вілет!

«Неділя… Прогулянка… — подумав тоді Іван, айбо не хотів нічого перечити Нейману. — Для декого, може, й неділя, а мені треба йти на роботу… Але й Чехію манить увидіти. Вздовж і поперек. Кажуть, що Карлові Вари — земний рай. О, то є, кажуть, казка! Поїду!»

— Добре, пане професоре!

А вже прийдешнього ранку авто горнуло під себе бетоновану стрічку, рвалося вперед. Лише телеграфні стовпи мчались йому назустріч і показували дорогу: «Прямо!», «Прямо!», «Прямо!» — шелестіли дерева на обочині.

Нейман мовчав. Гей, якби тут був Ян! Той би про все розповідав. Сила взяв з кишені порозчеркувані Нейманом папірці, почав обдумувати свої майбутні вправи.

— Заховайте. Дома будете заглядати на оті каракулі, — притишивши машину, сказав Непман. — Тепер дивіться та милуйтеся природою. Або щось розповідайте.

— Розповідати? Гей, ні, пане професоре, на таку муку я себе добровільно не передаю. Ліпше буду позирати…

Іван примружував очі, задивлявся на будинки, що збочували від машини, на садки, що зібралися у кола, наче на весілля. Вершки гір піднімалися до сизих туманів і, здавалося, що вони держать на своїх могутніх плечах велике шатро неба. І чомусь на думку прийшов чеський гімн. Так і співається в ньому: «Там, де моя батьківщина, там шумлять води на бистринах, гуляють вітри по вершинах. А в садах — весняний квіт. Земний рай то на весь світ. А то є красива країна. Країна чеська, рідна батьківщина…».

Фирцак-Кротон - закарпатец, который завоевал ринг, цирковую арену и королеву

«Айбо у нас дома ліпше… Гей, якби зійти на полонину! Повітря там чисте-чисте, гей би просіяне через сонце. А гори стоять перед тобою, як зеленогриві коні, а поточки теленькають по них, як дзвіночки. Заграє зажурена трембіта…».

— Розказуйте щось, Іване, — вперше професор звернувся до нього на ім’я. — Так ліпше вести авто. Веселе щось розкажіть, бо про біду Карпат я вже наслухався…

«Веселе? Та хіба я знаю таке? А, може, про Терку розказати? Так то лише мене може розвеселити, як ми горнулися одне до одного. А, може, про Синичку, що хотів жінку свою втопити? Ні, про рибака».

— Одного разу, — почав Іван, — пішов наш сусід ловити рибу в річці. Як уже дещо наймав[77], прийшов до нього сторож панського лісу та й каже: «Як ти смів тут рибу ловити, коли знаєш, що за то маєш заплатити штраф десять корун?». А той не довго думав та й одповів: «Тоді мало чекайте, най собі наймаю на десять корун».

— Добре, добре, — засміявся Нейман. — Ще, ще розказуй!

Нейман так розсміявся, що був змушений зупинити авто: в очі набігали сльози.

«Та нащо йому такі сільські дурниці!.. Якби він побув у нас дома, у Карпатах, то сам би побачив, що такого краю ще не зустрічав, хоч і цілий світ обколесив. Затрумбече трембіта, а по горах разом з її піснею розпливаються овечі отари. Десь там, у долині, почулася троїста музика. То верховинці весілля справляють. Веселої тягне гуслярик, замашно ріже в бубон його побратим, а цимбаліст виграє, як оті поточки, що збігають з гір та освіжають серце. Господочку, якби скоріше знову повернутися на отчу землю та до кінця свого життя не стати зайдисвітом! Бо кажуть, усюди добре, а дома найліпше…

Один раз аби я вирвався з чужини, то й десятому буду розраджувати думати про неї. Ліпше дома буля печена, як у чужому світі калач верчений…».

Рушили знову. Нейман, підбадьорившись, весело дивився на на шлях Автомобіль мчався, аж вітер посвистував, а шлях поспішав сховатися під колеса. Іван глянув на крутосхил, що стрімголов летів до річки. Раптом хряснуло переднє скло, машиною сіпнуло. Шлях зірвався. Очі засипало зірками…

* * *

Довжелезними стрілами сонце прорізувало тюлеві гардини, кололо очі. Силкувався повернути голову вбік, а вона не підкорялася. Наче обручем приковали її до білої подушки. Ногу гейби хтось міцно прив’язав до ліжка. «Де я? Чому тут так багато світла? Чому не гучать машини? Чому не чути поїздів? Де я? Хто скаже?».

— Доброго ранку, пане Сило, — тихо, майже пошепки привітався чоловічий голос над головою. «Нейман? Професор? Чому ми тут?».

Піднявся на лікоть і побачив перед собою чоловіка у білому халаті, з маленьким ковпачком на голові. Іван пильно придивлявся до нього: «Нейман? Ні, то не він». Очі пекло сльозами.

— Прошу вас, де пан Нейман?

— Спокійно, спокійно, пане Сило, — попросив доктор. — Вам треба, дорогий мій, спокій. Не ворушіться, прошу вас, а то буде гірше.

Щось задзвеніло у вухах. Перед очима розпливлися якісь розмальовані тарілки: сині, червоні, жовті, навіть чорні. На їхньому фоні з’явилася черниця — сестричка милосердя.

— Прошу вас, де пан Нейман? — знову повторив Іван своє запитання. Та у відповідь почув тільки легенькі кроки, що віддалялися. — Чому мовчите, ласкава пані?

— Пан Нейман недалеко від вас, — відповів лікар, та голос його жалісливо занив. — Лежіть, прошу вас, не рухайтеся!..

— Молю вас, скажіть мені, що з ним? — не вгамовувався.

Доктор схилив голову, смуток облямував його лице. Черниця заторохтіла коло узголів’я, приклала до Іванового чола холодний жмут марлі.

Иван Фирцак | Изменившие мир - YouTube

Сила різко відкинув ковдру, шпурнув холодною марлею десь до шкафчика, стрибнув з ліжка. Став перед доктором, що розгубився, розвівши руки наче для обіймів.

— Не робіть дурниці, дорогий мій! У вас струс мозку, велика рана на нозі, ви розумієте? У вас температура!

— Нула то все! Де пан Нейман? Не затаюйте від мене.

— Скажу, тільки лягайте в ліжко, — благає доктор.

Повернувся і чіткими кроками поміряв до ліжка.

— Ви розумієте…

— Він помер! — блиснули очі з-під бинта.

— Вам не треба хвилюватися, дорогий мій!..

— Мене вже більше в світі ніхто так не розхвилює…

Доктор став біля вікна. Саме в цей час на вулицю до санітарної машини з анатомки виносили труну з тілом покійного Неймана…

То було три тижні тому. Сьогодні Івана виписують з лікарні. На дворі чекає на нього якась машина. «Ба ци не Свадеба знову прийшов? Айбо звідки мав би авто? Я йому казав, що сам доберуся до Праги. І автобусом можна і поїздом…».

— На вас чекають, пане Сило, — повідомила черниця.

— Я вже готовий, прошу вас.

В Прагу їхали мовчки. В машині сиділо двоє вовкуватих незнайомців. «Неймана більше нема!», «Неймана більше нема!», «Неймана більше нема!» — гучали дерева, що пролітали праворуч. Раптом у лобове скло автомобіля гепнув пожовклий листю Іван відсахнувся. Як не любив він отих листків-жовтяків, що передчасно падали з дерев і нагадували мерців!..

Через кілька годин авто завернуло у двір поліцейського управління. У довгому коридорі двоє без’язиких охоронців показали Івану на високі двері, оббиті чорною шкірою, і продубкали кованими чобітьми за ним.

Тонкий, мов тичка, слідчий саме зігнувся і сів за стіл навпроти Івана. Він байдуже слухає оповідь про Неймана, про друзів професора, про його учнів. Поруч Панчук не перестає стрекотати на друкарській машинці. Чисте голене обличчя, що аж синім віддавало, то хмурилося, то ставало задуманим. Над зеленкуватими, розкосими, як у монгола, очима, чорнілися двома рівними щіточками вищипані брови. Здрячки пополовинилися білками. Слідчий стис слабкуваті долоні у кулачки і якусь мить протримав їх на столі, захаращеному паперами. Ледь-ледь розклеїлися синюваті губи, і з них просвистіло:

— Ти — вбивця! Розбійник!

«А громи би на тя посипалися, сухоребрий! — прокляв його в душі Іван, та не захотів дражнити слідчого. — Німиці наївся — та й готово!». Уже навіть рота розкрив, аби крикнути з усієї сили та приборкав у собі злість, бо знав, що у пана правди не доб’ється. Та що він собі думає? Раптом зірвався з стільця:

— Як ви маєте право таке говорити? Як ви маєте право так називати мене? А ще ошколовані, вчені люди! Та чи ви знаєте, що Нейман був найліпший чоловік у Чехії!

— Ти обікрав його! Ти! Ти! — рявкнув слідчий, тичучи тонким пальцем у Івана.

— Неправда! Господи, та й не снилося мені таке ніколи!..

— Не призивай ім’я Господа-Бога надаремно! Він тут безсилий. У нас є докази!..

Слідчий встав з-за столу, сунув руки у кишені піджака, прорипів по світлому паркету кілька кроків, наблизився до Івана. Мовчки став перед ним. Осатаніло засліпав очима:

— А пана Прохазку хто хотів звести на той світ? Га? Хто?

«Пана Прохазку? Та я його лише попужав, аби не дурів зо мною…».

— Пана Прохазку? Перебачте, пане судія, айбо майте розум! Я йому дав лише папірець порвати.

— У нас є письмове показання пана Прохазки. І тобі нічого відпиратися. Це — перший факт. Другий. — слідчий різко повернувся, натиснув кнопочку на столі. За плечима відчинилися двері. Кроки наближалися до стола. «Грдлічка? — здивувався Іван, як побачив свого колишнього суперника. — Що він тут робить?».

Колишній поліцайтмайстер і чемпіон люб’язно потис руку слідчому та його стенографу, усміхнувся до нього, як до давно знайомої коханки.

— Ви, пане Грдлічка, сподіваюся, впізнаєте цього святоушека?[78]

— Як би не знав, то і вам би, пане прокуратор, і мені ліпше було, — вишкірився Грдлічка та й почав розстібати ґудзики на піджаку. Розсівся у м’якому кріслі, оббитому дерматином, переставив ногу поза ногу і, випускаючи клубки цигаркового диму, сказав:

— Я до ваших послуг, пане державний прокуратор!

— Розкажіть, прошу вас, про випадок у ресторані «Слован».

Грдлічка почав теревенити про всі подробиці того дня. Перерахував друзів, з котрими пиячив, які страви замовляв на сніданок, на обід і вечерю. Як і кожний п’яничка, нагадав про свої улюблені напої і вже наприкінці, ніби між іншим, покосував на Івана.

— Отой, — кивнув головою вбік Сили, — наздогнав мене на дворі і чомусь перепинив. Ну, як ви вже, пане прокуратор, знаєте мій характер, я не міг стриматися, аби якісь зайди стояли мені, чеху, поперек дороги. Просив його, умовляв… Ви ж знаєте мій характер. Але той і на крок не відступав. І лише, коли підоспіли друзі з поліцейського управління, тоді втихомирився. То є, прошу вас, дика звірина, некультурна тварюка, випущена з хліва!

— Неправда! — спробував піднятися Іван, та його придержали охоронці-урвиголови, що мов закопанці, стовбичили над ним.

— Я так і констатував, пане Грдлічка, — притакнув державний прокуратор і спокійно взяв із стола папірець. — У мене за той день і квитанція є, по якій Сила виплатив штраф.

«Що ж то робиться, люди добрі? Ба ци не збираються мене затюрмовати? Чого я сюди прийшов? Правда, не прийшов, самі привезли. Айбо я хотів сам правду сказати, а вони займаються махлярством. А, може, й справді гадають, що я вбив Неймана?.. Та коли так думають, то я сим двом голови повідкручую, а потому най ведуть до мотуза! Хоч буду знати, за що карають… Нечесний се світ, корінець би ’му висох!.. Ой, нечесний, громи би ’го розтрясли! Зайдою називає… Та хіба я з доброї волі прийшов сюди?»

Крізь зелені загратовані вікна на паркетну підлогу зайчиком стрибнуло сонце. Посковзнулося і знову сором’язливо забігло за штору. То хтось різко відчинив двері на кабінеті, від чого заворушилася гардина. Справді, до стола підійшов заклопотаний натоптаний чоловік, що приніс перед собою, наче тацю, товсту папку, з якої стирчали папірці-вкладки. Іван схилив забинтовану голову, дивився на перекладину стола, де з’явилися раптом, начищені до блиску, передки черевиків пана прокурора.

— Найшов! Зробив, як фокусник! Відкрив — і все прояснилося! Поклав папку на стіл, одною рукою придавив її, ніби боявся, що вона здійметься та полетить, а другою плеснув Івана по плечу. — Добрий день, пане Сило!

Іван хотів привстати, та пан притримав його:

— Сидіть, сидіть, у вас тяжкі поранення. Не хвилюйтеся, прошу вас!..

Сила підвів на нього очі. «Що за мара? Десь я видів того чоловіка. Айбо — де? Може, й сей прийшов капостити на мене?».

— Ну, ну, пане Гайхел, що за нова версія? — байдуже спитав прокурор.

— Не версія, пане державний прокуратор, а документ! У-ні-кум!

«Гайхел? Так це його вуйни[79] син! Уже, майже, прийшов ділити обійстя, корінець би ’му висох! На задарній хлібець найдеться купець!..».

— Читаю запис за останній день: «Сьогодні в мене був чудовий настрій. Неперевершений! Його зробив мені Іван, мій добрий і послушний учень. Я ще в світі не зустрічав такої доброї, послушної і безпосередньої дитини. Навіть у книжкахне читав про подібних. Спокійний, витриманий. Сила в нього з кожним днем росте, як у молодого буйвола чи навіть лева… Одну хибу ніяк не вдається мені перебороти в ньому. Це — вперта мовчазність. Можливо, його дратує мій шепіт…».

«Нейман! То професор писав! Ану, дайте мені, я почитаю! Лише він знав мене добре та Свадеба…», — подумав Іван і далі слухав, слухав і щось заклякло в горлі.

«…Можливо, не хоче говорити, аби я не дратувався. Можливо, притоптаний якимсь горем ще від зачаття. Може, закоханий? В людях я рідко помилявся. Після сорока — тим більше. Він — неперевершений екземпляр чесності і слухняності. Ці риси притаманні справедливій людині… Завтра — неділя. Ми вирушаємо в подорож до Карлових Вар. Думаю, це буде на користь і йому, і мені…».

На цьому реченні братранець[80] Неймана зупинився. Він почав гортати сторінки…

Професор Нейман вів щоденник дуже акуратно. В цьому йому могли позаздрити дипломати, поліцейські і навіть письменники. Тут було все, до найменших подробиць. Перший запис зроблений після того, як покійному покалічили горло. Свої думки, враження, переживання, висновки з різних політичних та громадських подій, розмови з людьми, роздуми про поліпшення економічного становища країни, що стала самостійною республікою, — все, чим жив цей неспокійний чоловік. Особливо багато записів-думок занотовував про різні судові процеси, на яких бував, але не міг виступити, про роль юриста у новій буржуазній республіці, про зустрічі з видатними людьми. Та це менше цікавило прокурора, коли мова йшла про вбивцю його друга.

Гайхел підсунув папку поближче до прокурора. Вголос не хотілося йому дочитати той запис. Там зафіксовано: «Повернемося з моїм добряком додому з Карлових Вар, я куплю йому авто. Це йому підніме настрій, і він забуде про все, що має на душі. Щасливої дороги тобі, мій молодий друже!».

— Вам цього досить? — перепитав Гайхел.

Прокурор постукав тупим олівцем об стіл.

— А прийоми боротьби, описані Онджеєм, які він ховав навіть від найближчих до себе, вам ні про що не говорять?

— Думаю, що Онджей не міг утримати їх в таємниці від свого учня, в якому вбачав щось надзвичайне.

— Але ж чому ці малюнки-ескізи опинилися в кишені Сили? По-моєму, він хотів скористатися ними. Так?

Іван, як учень-першокласник, підняв руку і спокійно, ніби це не його стосувалося, запитав:

— Можна мені?

— Ви маєте право відповідати, а не запитувати, — холодно відрубав державний прокурор.

— Айбо я хотів вам правду сказати так, як воно було.

— Без вас розберемося. Не ви перший, — відповів прокурор і зиркнув на Грдлічку, що присмалював чергову цигарку і ковтнув цілу хмару густого диму.

«Корінець би ’му висох! Та тут і говорити не дають? Буду мовчати, громи би на вас посипалися! Буду мовчати, доки удержу! Най собі урядують!..».

Коли помічник прокурора передрукував запис із щоденника, братранець Неймана закрив папку, став перед столом, як для причастя витягнув голову.

— Я беру його під гарантію! — в голосі Гайхела — дзвінко-басовитому — бринькнула вища нотка, від чого здалося, що то заговорив хтось інший.

— То вам дорого обійдеться, пане Гайхел!.. — люб’язно сказав прокурор і чомусь знову усміхнувся до Грдлічки.

— Хоч і весь маєток, пане державний прокурор! — випалив Гайхел. — В ім’я брата, в ім’я його чесності я згоден на все! В цього хлопа я вірю. Вірю більше, ніж декому… Можете оформляти документ!..

— Ваша воля, пане Гайхел. Ваша воля. Моє державне діло — попередити вас…

— Дякую! Я розумію, ви побоюєтеся за нього.

— Я з свого боку не радив би вам іти на такий риск.

Державний прокурор поволі відкрив важкі масивні двері на величезному чорному сейфі, вийняв звідти гербований бланк, власноручно заповнив порожні графи і мовчки підсунув Гайхелу. Той підписався, забрав зі столу папку із Неймановим щоденником і замість прощальних слів сказав:

— До обіду, пане державний прокурор, на вашому рахунку буде двадцять тисяч крон. — А до Івана напівжартома:

— Ну, що ж, пане Сило, може підемо?

Іван зітхнув, піднявся зі стільця, взяв коло одвірка свою клебаню, і, уздрівши, що ніхто його не перепиняє, рушив важким кроком у коридор.

«Двадцять тисяч за чоловіка. Ба ци не мало ото? Може, він не свої додасть? У Неймановій скрині, майже, й гроші були. Бо й мені віддавав… Ба де ключ найшов Гайхел?».

Братранець Неймана взяв Івана під руку:

— Ви на мене пам’ятаєте?

— Чому би не пам’ятав?.. Гей, дуже, дуже не любиться мені отой судия, корінець би ’му висох!..

— Як, як? «Корінець би ’му висох»?! Ха-ха-ха!

— Та крутить кудись у хмари! Айбо я йому не попущу на другий раз! Що він зо мною хотів зробити?

— Вони б вас так обплутали, же й сам Всевишній не мав би сил розібратися!

— Ото не першинка для панів. Над русином кожний збиткується. Ніколи він не мав ні слова, ні правди!

— «Правда переможе!», — написано на нашому гербі.

— Може, колись і переможе.

— Але, прошу вас, на цьому досить. — Після паузи прорік: — Я вірю вам, молодий чемпіоне!

* * *

Будинок Неймана змізерніло стояв обіч дороги, як покинутий, непотрібний нікому ящик. «Дверці!.. Кілько раз відчиняв їх професор, коли пропускав мене в садок? Тепер свояк має від них ключ. Хто його знає, що за чоловік?».

Ген там лавиця. Ще не так давно сиділи на ній з професором. Іванові здалося, що Нейман ось-ось вийде на пішачок, замахає на нього руками, аби йшов на заняття.

Поплівся з веранди у садок. Ступав, намацуючи доріжку, аби не розбудити тишу, що панувала навкруг. Ноги ледь-ледь тремтіли, як після цілоденної роботи на вокзалі. «Нема й не буде!», «Нема й не буде!», «Нема й не буде!», — вистукувало у скронях.

Трава піднялася майже по коліна. На яблунях достигали червонощокі джонатани. Попід деревами валялися падалиця. «Нянько би їх визбирав та віддав кумові на сливовицю… Червоний кущ ружі, навколо якого завжди метушився професор, зажурився, похилив до землі свої кучеряві, вогнисті голівки. Хто за нею догляне, за червоною ружою? Ой, нема вашого газди, барвисті косиці! Ба ци не станете пустими корчами-чагарниками? Ще й місяць не минув, а вже навколо вас, як на пустирі… А, може, домів забиратися?».

— Пане Сило! — обірвав Гайхел Іванові думки. — Ідіть, ідіте сюди, прошу вас!..

Доки Іван ходив по садку, Гайхел підготував закуску, поставив на стіл довгасту пляшку вина. І лише тепер зняв піджак, повісив його просто на спинку стільця. Присівши, затріщав пальцями по руках. Глянув у куток: там павук плів свою хитру сітку. Вчепився Гайхел за свою нитку-думку і сказав:

— Так-от, як вийшло, пане Сило. Не зовсім добре, але постараємося розплутати клубок, не дуже обережно намотаний слідчими… Сам я — адвокат. Почав я свою кар’єру тоді, коли ви народилися. Так-от, у мене вже не раз терпіли фіаско не такі, як наш прокурор! Резюме зі справи я роблю швидко. В тому, очевидно, мій неабиякий авторитет перед слідчими… Так-от в тому, пане Сило, що ви не винні, я вже переконаний. Остаточно і безповоротно. Я брату вірю. І вам — також. Дай, Боже, жеби всі вам так вірили. Я вірю в свою гіпотезу: ви жодного разу навіть у думці не мали нічого підступного проти Неймана. Так? І це в мене найкращий аргумент. Аргумент, побудований на психологічному аналізі як вашого стану, з одного боку, і, зокрема, записок Неймана. До істини ми доберемося. І дуже скоро я в цьому переконаю слідчих. — Гайхел прихилився до стола, зазирнув Іванові в очі. — На деякий час, як вам відомо, ви не маєте права виїзду за межі Праги. Про це я заручився за вас. Так говорить закон. І ми, думаю, не будемо його порушувати. — Родич Неймана усміхнувся, і лише тепер Іван помітив, що очі його дещо схожі з професоровими. Лише не такі сині. — Головне тепер перекусити і подумати, як далі виплутуватися з тої неприємної історії. Ну, беріть келих!..

— Дуже дякую вам, пане Гайхел, айбо я вино не п’ю.

— У вашому віці? — здивувався той. — У вашій молодості? При вашому, нівроку, здоров’ї? — Гайхел випростав груди. — Ви ще, може, скажете, що й молоденькі пражанки не цікавлять вас? Так? То-то я не повірю!.. Так-от, на світі немає людини, яка б не вживала вино. «Ін віні — верітас!» — «У вині — істина!».

— А це вино — пріма! Токайське ассу — цар вин, вино царів! Так-так!.. Його запах любив Онджей. — Гайхел понюхав золотистий напій. — Дивний букет і справжній нектар. — Ах, давайте, вип’ємо! За наше знайомство! За наші чудові успіхи у житті!

— Ні, пане Гайхел, зроду-віку не вживав! І тепер не буду. Пийте на здоров’я самі. Я і їсти не хочу.

Іван сидів зажурений, як вечір. «Ба ци полюблює він такі забавки, як професор любив? Ба чому лише про вино говорить? Хіба не журиться, що братранець помер? Та ще так нагле…».

Підвів голову і — знову той портрет. Молодий Нейман так пильно дивився на нього із стіни, що Івану стало рябіти в очах. І раптом на руку гупнула сльозина. Іван знітився. Витер рукавом щоку, відвернувся від братранця Неймана.

— Ну-ну, не треба так, пане Сило, — злестиво заспокоює Гайхел. — Не розладнуйте свою нервову систему. Вона ще знадобиться вам. Сльози тут нічим не допоможуть. Треба діяти! — він допив вино і налив другий келих. — Рішуче діяти! Спочатку треба вияснити суть аварії. Я й досі не можу прийти до думки, що вона сталася випадково. Онджей завжди обережно вів авто. Ніколи не вживав спиртного і не перевищував швидкість.

— І ви — проти мене? — острах схопив Івана, від чого почав стискати долоні. — Ви думаєте, що то я? Клянуся вам своїм няньком, своїми горами! Я страшно любив Неймана… Забезневинно хочуть мене обчорнити…

— Ще раз прошу вас, пане Сило, не хвилюйтеся. З першого дня я не повірив слідчим, що ви причетні до тої справи. Тут щось інше. Так-так. І ось саме на місце того «щось», треба поставити конкретно — факт. А поки що цей невідомий ікс треба шукати. Шукати ніч-день… вам що залишається? Тренуватися! — Гайхел взяв з кишені і зв’язанку ключів, подзеленькотів ними і відв’язав один. — Так-от, маєте ключ. Кожного ранку можете приходити сюди тренуватися. Павол і Зденек також будуть з вами.

— А Ростислав?

Гайхел одразу запнувся і лише згодом промимрив:

— Він не приходить уже давно. Конкретніше, одразу після катастрофи професора не бачив його… Думаю, що нудьга не буде вам на перешкоді. Павол і Зденек — хлопці бадьорі…

— Я тут не залишуся — виповів Іван і підупало, як з проломиною в голові, поплівся на вулицю. Тупотня прохожих дратувала його. Він хотів побути на самоті, аби подумати, як жити далі, що робити завтра. А ще пекучіше манило додому, у Карпати, до нянька. А найбільше — до Терки.

Далі буде…

Попередні частини читайте за посиланням:

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.1

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.2

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.3

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.4

Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.5

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.6

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.7

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.8

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.9

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.10

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.11-12

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.13

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.14-15

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.16

Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.17

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *