Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.3
Створення суверенної держави під назвою Закарпатська Україна, а також його вищих і місцевих органів влади відбувалося за активної участі офіцерів Політичного управління 4-го Українського фронту і «Смерша». Про це досить докладно написано в нині розсекреченою доповідній начальника політичного управління 4-го Українського фронту генерал-лейтенанта М. Проніна. Вона складається з 124 машинописних сторінок і називається «Боротьба народу Закарпатської України за возз’єднання з Радянською Україною». Ця Доповідна підписана Н. Проніним 10 липня 1945 року і адресована на ім’я начальника Головного Політичного управління Червоної армії Радянського Союзу А.Щербачова.
Генерал М.Пронін в Доповідній стверджує, що в звільненій Червоною армією Підкарпатській Русі «перші Народні комітети не стільки обиралися, скільки призначалися командирами військових частин, які звільняли ті чи інші населені пункти (…) Після короткої бесіди командири дивізій і полків, а іноді і батальйонів призначали 5-7 чоловік в тимчасовий Народний комітет, однак призначення проходило без врахування думки народу».
Нагадаємо, що адміністрація уряду Чехословаччини мала намір 22 листопада 1944 року провести в місті Хуст з’їзд делегатів створених з її участю Народних комітетів. Цьому з’їзд мав заснувати тимчасовий орган влади автономної республіки Підкарпатська Русь і обрати його керівництво. Цими рішеннями з’їзду Народних комітетів адміністрація Ф. Немеца мала намір звести нанівець рішення з’їзду делегатів Народних комітетів радянської орієнтації, який за рішенням КПЗУ повинен був відбутися 26 листопада 1944 року. Щоб цього не допустити, Політуправління 4-го Українського фронту провело спеціальну акцію. Про неї в Доповідній Н. Проніна генерал-полковнику А. Щербачову написано, що «партизани» заздалегідь побували в усіх округах Підкарпатської Русі, де в порядку підготовки до з’їзду «проводили окружні конференції, на яких обиралися делегати на з’їзд, допомагали готувати їм виступи, забезпечували доставку до місця з’їзду на автомашинах (…). Інша група «партизан», при активній допомозі працівників редакцій газет «Закарпатська правда» та «Закарпатська Україна», готували основні документи до з’їзду або конференції: доповіді, резолюції, звернення до товариша Сталіна та інше». Співробітниками цих редакцій в основному були офіцери Червоної армії у званні майор і вище, а також місцеві комуністи з числа підготовлених в Харківському комуністичному університеті імені Артема журналістів.
Паралельно з діяльністю «партизан», Політуправління 4-го Українського фронту задумало і провело також акцію зі зриву наміченого 22 листопада з’їзду Народних комітетів чехословацької орієнтації.
За вироком угорського військового трибуналу в квітні 1944 року в місті Мараморош-Сигот були розстріляні і там поховані русини-підпільники з розвідувальної групи угорського інтернаціоналіста Ф. Патакі, який працював при Ф. Дзержинському в апараті ВЧК: Василь Жупан, Гаврило Логойда, Михайло Сірко, Микола Сокач і Василь Чижмар. Політуправління 4-го Українського фронту вирішило перепоховати їх тіла в місті Мукачево саме 22 листопада 1944 року. У зв’язку з цим перепохованням 22 листопада було оголошено траурним днем на всій території Підкарпатської Русі, щоб заборонити проведення в цей день зборів та інших заходів не пов’язаних з цим трауром. У цей день, 22 листопада, глава адміністрації уряду Чехословаччини Ф. Немец був викликаний по «невідкладним» військово-політичним питанням в штаб 4-го Українського фронту на засідання Військової ради фронту. «А в місто Хуст були відряджені досвідчені «партизани» із завданням зірвати спробу з боку чехів скликати Національні збори «русинів», – сказано в Доповідній М. Проніна А. Щербачову. Тому 22 листопада на з’їзд у Хусті зібралося недостатня кількість делегатів, з’їзд був легітимним.
Москва перестала церемонитися з очолюваної Ф. Немецем адміністрацією уряду Чехословаччини. Тому військові комендатури 4 -го Українського фронту почали розганяти Народні комітети, створені за участю адміністрації Ф.Немеца. Крім того, військові комендатури 4-го Українського фронту всіляко перешкоджали роботі чехословацьких військових комендатур по мобілізації чехословацьких громадян в 1-й Чехословацький армійський корпус. І навіть перешкоджали відправці в 1-й Чехословацький армійський корпус генерала Л.Свободи вже мобілізованих русинів. У той же час активізували «мобілізацію» чехословацьких громадян Підкарпатської Русі до Червоної армії під виглядом вербування добровольців.
Як сказано в Доповідній генерала М. Проніна, майор Червоної армії Виродов 9 листопада 1944 року написав генералу Л. Мехлісу доповідну, що в селі Вилок Севлюшське округу в Червону армію завербовано 70 добровольців.
У зв’язку з повсюдним «вербуванням» громадян Підкарпатської Русі до Червоної армії Е. Бенеш дав вказівку генералу Л. Свободі та Ф. Немецу провести з цього питання переговори з командуванням 4-го Українського фронту. З цією ж метою на початку листопада 1944 року в Підкарпатську Русь приїхав генерал Л. Свобода зі своїм заступником по виховній роботі підполковником Я.Кроснаржем. У цих переговорах з чехословацької сторони були Ф. Немец і генерали Л. Свобода та Гасан-Ніжборскій. З боку командування 4-го Українського фронту в переговорах брали участь командувач фронтом генерал армії І. Петров, член військової ради фронту генерал-полковник Л. Мехліс і генерал-майор «Смерша» Н.Селівановский (з метою конспірації під ім’ям майор Камбулова). На цих переговорах Ф. Немец сказав, що дії командирів військових частин 4-го Українського фронту порушують право Чехословаччини самостійно вирішувати питання своєї внутрішньої політики, що є порушенням її суверенітету і діючих договорів СРСР з Чехословаччиною. Що за міжнародним правом суверенна держава, якою є Радянський Союз, не має права на свій розсуд встановлювати компетенцію інших держав, в тому числі Чехословаччини. Генерал Гасан-Ніжборскій заявив, що ні він особисто, ні уповноважений уряду ЧСР Ф. Немец не мають права «давати згоду на мобілізацію до лав радянської армії громадян Чехословаччини», якими є громадяни Підкарпатської Русі. У відповідь генерал І. Петров заявив, що Червона армія керується не міжнародним правом, а законодавством Радянського Союзу, а тому на тій території, де знаходиться Червона армія, діє законодавство Радянського Союзу.
Знаючи про майбутню поїздку члена ЦК КПЧ Ярослава Кроснаржа в Підкарпатську Русь, голова ЦК КПЧ К. Готвальд доручив йому зустрітися з І. Туряницею і переконати його повернутися до виконання свого партійного і військового обов’язку перед своєю країною. Повернутися в розташування 1-го Чехословацького армійський корпусу для продовження служби на посаді політкомісара 2-й армійської бригади.
Я. Кроснарж мав зустріч з І. Туряницею і намагався провести з ним таку розмову. Але у відповідь почув від Туряниці: «Припиніть, інакше я накажу вас заарештувати!». Тому Я. Кроснарж ретирувався в Хуст, а звідти разом з Л. Свободою виїхав в розташування свого армійського корпусу в Словаччину.
Оскільки 1-й Чехословацький армійський корпус воював проти німців у складі 1-го Українського фронту, генерал І. Петров все ж дозволив відправити в якості поповнення 1-го Чехословацького армійського корпусу вже мобілізованих в Підкарпатської Русі 2574 громадян Чехословаччини. Щоб вони не розповіли в Словаччині русинам Пряшівської Русі про те, що творить Червона армія у Підкарпатській Русі, І. Петров наказав відправити мобілізованих русинів в 1-й Чехословацький корпус, який дислокувався в сусідній Словаччині, окружним шляхом – через Івано-Франківську область України і Польщі. Разом з цими новобранцями в 1-й Чехословацький корпус повернулися багато офіцерів-русинів, яких Л. Свобода посилав за цим поповненням: Вальо Василь, дослужився до генерал-полковника і першого заступника міністра оборони Чехословаччини; Кучерявий Василь і Бабець Петро, дослужилися до генерал -майорів чехословацької армії; Кодриш Михайло, Костьович Юлій, Медулич Іван, Іванчулинець Іван та інші, дослужилися до полковників чехословацької армії.
У той же час дезертири Андрійцьо Василь, Русин Василь, Ваш Іван, Ледней Іван, Млавець Юрій та інші продовжили кар’єру в підпорядкуванні Івана Туряниці, першого секретаря ЦК Комуністичної партії ще не існуючої суверенної республіки Закарпатська Україна, хоча за ними генерал Л. Свобода посилав свого ад’ютанта в званні капітана, проте вони, як пише в спогадах Василь Русин, категорично відмовилися повернутися для продовження військової служби.
Українські дослідники (академік В. Кульчицький, кандидат наук В. Керечанн і ін.) в своїх роботах, як і полковник міліції П.Бронтерюк в спогадах, однозначно стверджують, що створені військовими комендатурами 4-го Українського фронту Народні комітети за завданням цих же комендатур «складали списки кандидатів в добровольці Червоної армії, потім активісти робили подворовий обхід, розмовляли з ними, пропонуючи вступити в Червону армію». Якщо ці кандидати в добровольці не вступали в Червону армію, за ними приходили озброєні червоноармійці і під конвоєм вели на збірні пункти, а звідти відправляли на фронт. Якщо в 1-м чехословацькому армійському корпусі воювало 6735 бійців з Підкарпатської Русі, то «добровольців» в підрозділах 4-го Українського фронту було 23 тисячі.
Підполковник Зозуля та майор Лопатін, які проходили службу в Політуправлінні 4-го Українського фронту, в доповідних генералу М. Проніну написали про стан справ з добровольцями-русинами, які опинилися в 178-му запасному полку 4-го Українського фронту, наступне: «25 листопада 1944 року з 1-го батальйону втекло 11 осіб, жителів села Імстичово Іршавського округу. Всі вони потім були повернуті і заявили, що ходили додому для того, щоб замінити білизну, так як їм, всупереч обіцянкам, цілих два тижні не видають обмундирування, а одягнене на них плаття – брудне і з вошами. Майже всі вони заявили, що вони – не добровольці.
Бошук Михайло, 1922 року народження, житель цього села, розповідав: «Нас мобілізували насильно. Всього з села взяли 18 осіб. Приходили солдати і забирали всіх чоловіків. Нам було оголошено, що всі повинні служити в Червоній армії і на збори дали 1 годину. В цей час інші молоді і здорові хлопці втекли в ліс, а нам довелося йти в Червону армію».
Підполковник Панов в доповідній Н. Проніну написав, що з 6 по 16 листопада 1944 года 8-я Ямпільська стрілецька дивізія отримала з Підкарпатської Русі “127 чоловік гуцулів», а з Галичини – 220 осіб, які без проходження в 178-му навчальному полку (дислокованих в Сваляві – авт.) належної військової і бойової підготовки були кинуті на передову. В результаті з цих 347 чоловік «за два дні боїв в медсанбат надійшло пораненими 300 чоловік, а решта 47 загинули».
Лектор Політуправління 4-го Українського фронту полковник Анчишкин в доповідній Н. Проніну написав, що добровольці з числа громадян Закарпатської України проходили в 178-му навчальному полку всього шість днів бойової підготовки і були навчені копати окопи, але не були навчені, як вести себе в бою і користуватися гранатами. Влившись після такої «підготовки» в бойові порядки, вони в першому ж бою гинули. Крім того, добровольці-русини не розуміли російської мови, на якому проводилася бойова підготовка і віддавалися команди під час бою.
У Доповідній генерала Н. Проніна сказано, що до 4 грудня 1944 років через 178-й навчальний полк 4-го Українського фронту пройшло 9025 добровольців з числа громадян Закарпатської України, тобто колишньої Підкарпатської Русі – Карпатської України. З них 3% називали себе українцями за національністю, а 95% назвали себе росіянами, хоча «російської мови не вивчали і не знали, і тому погано розуміли прочитані газети російською мовою». Тому всіх русинів, які називали себе «російський» (фактично називали себе «руський», тобто «русинський») раховували як неписьменними, хоча багато хто з них мали неповну середню або середню освіту, яку вони отримали в русинських школах, гімназіях і семінаріях Підкарпатської Русі.
Доповідна генерала М. Проніна є одним з багатьох доказів того, що сталінським планом приєднання Підкарпатської Русі до Радянської України передбачалося фізичне знищення русинів не тільки в Дуклянський операції.
Щоб приховати цей геноцид щодо русинів від історії, 30 січня 1945 року від Генерального штабу Червоної армії в штаб 4-го Українського фронту надійшла вказівка передавати списки обліку добровольців Підкарпатської Русі – Закарпатской України, які загинули в підрозділах 4-го Українського фронту, в штаб 1-го Чехословацького армійського корпусу для обліку як загиблих в числі бійців цього корпусу.
Населення Галичини, яке перебувало в складі Радянської України з жовтня 1939 року, зустріло визвольну Червону армію зі зброєю в руках. Тому Москва вважала, що після того як громадяни Підкарпатської Русі дізнаються про те, що їх приєднали до Радянської України, а потім під конвоєм почнуть відправляти їх на фронт в ряди чужої для них Червоної армії, нерви в русинів не витримають і вони теж візьмуться за зброю. Щоб цього не допустити, Військова рада 4-го Українського фронту 13 листопада 1944 року прийняла абсолютно секретну постанову за № 0036 про проведення на території Підкарпатської Русі військової операції по вилову і ізоляції дорослого чоловічого населення. Ця постанова починається словами про те, що в тилу 4-го Українського «фронту осіло велика кількість колишніх солдатів і офіцерів німецької та угорської армії, які проживають в даний час в населених пунктах звільненій території Закарпатської України». Тому необхідно силами військ 4-го Українського фронту і тилових військ НКВС провести операцію для того, щоб виловити місцеве чоловіче населення. В іншій секретній доповідній про перші результати цієї операції проти місцевого населення Підкарпатської Русі написано, що «впіймано та направлено на збірні пункти для військовополонених і в табір 7729 солдатів, 154 офіцери, 7201 військовозобов’язаних від 18 до 50 років, 176 жандармів угорського уряду, а всього за станом на 4 грудня ц.р. – 15260 чол. За національністю: німців – 137 (…), словаків – 362, русинів – 2243, українців – 1201, євреїв – 43, сербів – 100, чехів – 156 (…). За обліковими даними проведеної реєстрації було зареєстровано 20240 чоловік, з яких вже перебуває на збірних пунктах і в таборі 16240 чол.».
Операція з вилову дорослого чоловічого населення Підкарпатської Русі почалася саме в той день, 18 листопада 1944 року, коли православні священики Підкарпатської Русі на своїх зборах у місті Мукачево виступили за приєднання Підкарпатської Русі до Радянського Союзу на правах союзної республіки.
Спійманих в пішому порядку доставляли в спішно створені під відкритим небом п’ять польових і один концентраційний (в місті Свалява) табору для військовополонених. З 18 листопада до 16 грудня 1944 року було безвинно затримані у себе вдома і позбавлені волі в якості військовополонених 22951 громадян Підкарпатської Русі – Карпатської України, яка входила до складу дружній Радянському Союзу федеративній Чехословаччині.
З дня татаро-монгольської навали в 1241 році народ Підкарпатської Русі не бачив подібної облави на людей. Русини не могли навіть подумати, що брати-слов’яни та їхня визвольна Червона армія уподобляться татаро-монголам. Ймовірно, Сталін і в даному випадку керувався не міжнародним правом, а правилом Чингізхана: «Переможені не можуть бути друзями переможців, смерть перших потрібна для безпеки других».
Далі буде
Петро Годьмаш
Початок читайте за посиланням:
Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч. 1
Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.2
