Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.13
Вступний іспит у Неймана
Онджей Нейман жив на тихій вуличці у досить-таки розкішному двоповерховому будинку з гостроверхою баштою, яку увінчував шпиль.
Нейман усе вже знав про Івана. Так що цього разу Сила був звільнений від найтяжчого вантажу — розповіді про себе.
— Сміливіше, сміливіше, — прошептав Нейман, показуючи на відчинені залізні дверці, що вели в садок.
У спортивному костюмі він виглядав молодо і дещо нагадував того суддю, що бігав за гравцями по футбольному полю. Розчервонілий, бадьорий, рухливий, Нейман дріботів поперед Івана в садок.
Присіли прямо на землю. «Як у нас на полянці… Гей, ба ци виходить на неї Терка косиці лугові збирати? Чи, може, їй, небозі, не до чічок?». 
Із землі до сонця, наче зелені промінці, тяглася молода травичка.
Іван неохоче розповів про домівство, про нянька, про братів та сестру.
— І мила дома залишилася?
— Дома, пане, — важко зітхнув Іван та враз згадав Свадебу: «Людина сама собою повинна керувати. Хто духом упаде, той пропаде!» — Айбо, як любить, то буде чекати. Терка не така, як декотрі…
— Оптиміст! Мужчині так і належить бути! — прошептав Нейман і вибачився, що не може вголос розмовляти, і, ніби між іншим, почав про себе розповідати.
Не всім він оповідав про своє життя, про своє походження. За нього говорили діла. Чому він так розщедрився до Івана? Аби більше довіри мав до нього цей простий хлопець з веретяною торбиною і в селянській крисані. Бо насправжки прикинувся йому вчора на зеленому килимі. Гей, знає він, що побороти Вілета не так легко. Сам колись тренував його. Потому чоловік пішов собі, як блудний син… 
Онджей Нейман — син відомого колись маєтника — ще в юні роки порвав з родинним гніздом. Покохав дівчину. Вона, правда, була старшою за нього, і женитись на ній вважалось на той час за найганебніший шлюб. Це знав і Онджей. Та хіба кохання вимірюють літами? Але батько ладен був отрути прийняти, аби лише не бачити сина з неровесницею. До того ж, вона була донькою збанкрутілого торгівця. Старий відрікся від сина. Онджей самотужки вирішив домогтися свого від долі — стати юристом. Працював на вокзалі вантажником, чистив і натирав паркетні підлоги в квартирах, пиляв і колов дрова, копав городці, носив глину на квітникові клумби. Робив усе, щоб мати гроші на прожиток. Гроші, що надсилала мати, вимоливши від жорстокого чоловіка, Онджей приймати не забажав, і якийсь адвокат оформив їх на особистий рахунок в ощадній касі. На ім’я Неймана, зрозуміло. Про цей рахунок Онджей дізнався перед тим, як мав іти складати державні іспити. Блискуче захистив диплом. Став працювати адвокатом. Викладав право в університеті. Найвищий і останній гонорар одержав від підприємця, який завів тяжбу зі своїм колегою-акціонером. Онджею вдалося переконати суд у правоті позивача. Його доповідь була добре аргументована. І молодий адвокат виголосив її з великою майстерністю, переконливо. Це був, по суті, його дебют на широкій адвокатській арені. Зрозуміла річ, захищав він того, хто більше платив. Така в нього служба. Такий державний і особистий порядок. Словом, за цей процес молодий Нейман виграв сто тисяч крон. Купив невеличкий маєток: старий будинок при садку. Стару будівлю збурив, а натомість незабаром виросла нова двоповерхова споруда зі шпилем.
Спортом займався змалку. Одного разу серед важкоатлетів навіть завоював звання чемпіона Праги. Був чемпіоном республіки по бігу і штанзі. Це також була боротьба. І велика.
О, Нейман мав про що розповідати! На своєму сорокап’ятирічному віці він встиг уже посмакувати солодощів слави і гіркоти заздрощів та невдач.
Потому готувався на міжнародні змагання. Та саме в цей час сталося нещастя.
Одного чудового літнього вечора виступав у парку. Демонстрував глядачам-любителям силові номери. Циркові артисти мали свою, окрему програму. Нейман піднімав штангу, носив на плечах людей, грався з гирями. Після кожного виступу пригублявся до пляшки з бразильським ромом. Просто для бадьорості. Кінець-кінцем заманливий напій розібрав його, зробив чудовий хмільний настрій. Був молодим і ладен був на все. Тоді вийшов на авансцену і оголосив, що може одночасно побороти двох австро-угорців, бо знає, що вони хробаки. Тоді на естраду амфітеатру вийшли два офіцери. Очевидно, зачепив їхню національну гордість. Познімали з себе шаблі, ремені, кітелі. Нейман взутий у тапочки. Офіцери ж — у важких кованих чоботях. Один з них якось незграбно став йому на ступню ноги. Пальці захрящали. Нейман різко повернувся вбік, не врахувавши другого офіцера. Обидва накинулися на нього і придавили до килима. Нейман підняв руку, що здається. Та представники дволикої монархії не зважали на це. Один офіцер став йому на груди, а потім кованим каблуком — на горло. Ну й вийшло так, як є. На горлі зробили операцію, порушили голосові зв’язки, і ось тепер він мусить шептати все своє життя.
З того часу Нейман, окрім пива, ніяких алкогольних напоїв не вживає. Та й то дуже рідко. А чеське півічко! О, в світі немає такого пива! Іван не чув, як і де воно виготовлялося? Гам-брі-нус! То є наш перший пивовар. Він творець пива. Та спочатку його ніхто не хотів пити. Тоді Гамбрінус викачав бочки на площу і почав пригощати всіх. Безкоштовно. Кажуть, Гамбрінусу сам чорт допомагав. Задарнє пиво люди випили до краплі. Тоді чорт виліз на дзвіницю та й почав видзвонювати танцювальну мелодію. Люди пішли в танок, і доки музика не скінчилася, танцювали, не могли спинитися. Вимучені, мокрі, вони кинулися до бочок…
З того часу пиво до смаку чехам. О, то було ще за середньовіччя! Та й тепер у нас співають:
Як біда зогне людину,
Пиво — краща медицина!
Ну, здається, досить про пиво, а то Іван ще подумає, що Нейман захоплюється тим напоєм. Ні, ні, прошу!.. У кожного чеха є своя гордість. А пиво — національний напій. Причому, вважається безалкогольним. Пиво дозволено вживати навіть на роботі.
«До чого все ото він говорить? Ба ци не збирається послати десь на пивоварний завод бочки качати? І то би робота була…».
Нейман помітив, що Силі чомусь нетерпілося, почав теребити пальцями по коліну, висмикував по травинці, дрібнив її.
— А тепер — до діла, — притулився ще ближче Нейман, ніби намагався добре розгледіти Іванове обличчя, а насправді хотів, щоб хлопець ліпше почув його. — Ви, молодий чоловіче, чим займаєтеся, де працюєте?
— Нічим не займаюся. Бо ніде не роблю.
— Ви хочете, приміром, вчитися?
— Де би-м не хотів! Якесь ремесло мусай мати чоловікові, бо без нього тяжко прожити. А кілько треба буде платити?
— То є правда, молодий чоловіче. Такому ремеслу вчать не кожного. Для того треба мати природний дар. А він у вас є. У вас є сила, котру ви розтринькуєте, не знаючи куди її націлити… Отже, будете вчитися.
— Кілько треба буде платити за науку?
— Не скільки, а чим і як? — добродушно усміхнувся Нейман.
Лише тепер Іван помітив, що очі в нього голубіли з-під густих, кущуватих брів, як надтатранське небо. «Що за мара? У кожного чеха — голубі очі. Ба ци не привиджається?».
— Найвищою і найліпшою платнею для мене будуть ваші виступи перед публікою. Красиво виступите — то буде мені винагородою за навчання. Договорилися?
— Айбо я говорити не можу, — не зрозумів Іван, чого від нього хочуть.
— Для того є, молодий пане, адвокати, професори. Для вас то не грає ролі, не дай то Боже, коли будете й без язика. У вас є сила!.. Ви з Підкарпатської? Там багато таких людей?
— Та всі такі, як я.
— О, то є прекрасно!
Нейман легко встав, майже підстрибнув з землі. Взяв Івана під руку. Повів у другий кінець садка. Тут, у глибині, поміж акуратно посадженими та доглянутими деревами й кущами квітів, гралося троє парубків. То, мабуть, Нейманові сини. Хлопці зневажливо зиркнули на новачка і далі гралися. Це, принаймні, так сприйняв Іван спортивні та гімнастичні вправи, яких зроду-віку не бачив. Грався й він, та не такими забавками…
У Онджея Неймана своїх дітей не було. Дружина, кохана манжелка, померла у війну від тифу. Загорював. Дехто б на його місці коротав свій час у гурті серед картярів або топив горе у пиві чи вині. Та Нейман не з першого і не з другого ґатунку. Він передусім спортсмен. А коли Бог дітей не дав, то є вони в інших. Всіх, зрозуміло, не може прийняти під свою опіку, та до тих трьох, що вже має, прибере і цього Силу. Стане меценатом ще для одного парубка.
Най подобається тобі, Іване, у цьому затишному садку, поруч з цим приємним чоловіком, що добровільно хоче стати твоїм патроном.
Зденек і Павол наче близнюки: біляві й худорляві. Заховали свої обличчя в якісь сітки. Схопили вузькі шаблі і почали штрикати один одного. Третій, Ростислав, побіг по траві. Нейман десь з-за пазухи вийняв годинника. Поманив пальцем Івана. Праворуч від високого мура забитий колик. Від нього починається старт. Отже, від колика до Неймана — сто метрів. Іванові треба бігти звідси щосили.
Скинув сіряк. Засукав рукави на білій веретяній сорочці. Нейман махнув рукою, а Іван рвонув з місця. Рушила в кругову й стрілка секундоміра. Хлопці перестали займатися: дивляться, яке ж поповнення привів Нейман до їхньої трійці.
Іван біг незграбно, як дома по полю.
Хлопці переглянулися, мовляв, то вже для них пройдений етап.
Нейман спинив стрілку секундоміра. Підійшов до Івана. Намацує на зап’ясті пульс. Щось підраховує.
— Серце, як у вола! — прошипів. — Дихайте. Молодий колего! Дихайте глибоко, в себе!.. — від радощів плеснув його по плечу. — Ви боксом займалися? — здивовано спитав і штовхнув його кулаком по плечу, замилувавшись твердими м’язами. — Ви, молодий колего, боксер? — знову запитав.
— Хлібороб я, пане. І нянько мій хлібороб. І дід ним був…
— Добрий грунт має та земля, від котрої йдуть такі люди, — шептав Нейман, ведучи Івана до невеликого помосту. На ньому стояла штанга. Нейман зняв кілька менших коліщат, відкинув убік. Показав Івану, як треба підіймати оте залізяччя. Той ловив кожен порух, аби догодити своєму новому вчителю. Забавка. Підійшов неквапом до штанги, потер долоні. Схопив за гриф і кинув штангою понад голову, не згинаючи ліктів.
— Ого! Сто! Сто маємо! Сюди! — звав Нейман обома руками Зденека, Павола і Ростислава. — Сюди! — радів Нейман, наче натрапив на скарб. Ті неохоче кинули заняття і прийшли до помосту. Нейман поспішно кладе на гриф ще два коліщата. Перепитав у Зденека, скільки тепер буде вага штанги, хоч і сам достеменно знав, що там сто двадцять кілограмів. Той неохоче відповів:
— Сто двадцять, пане професоре.
— Так! Правильно. А тепер, прошу, подивіться! — Нейман знову замилувався Іваном. Поплескав його по плечу, здавив у нього передплічний мускул. — То є, просім, оцелове свалі![61]
Ех, коли б він, Нейман, мав такі мускули, він би знав, що з ними робити! Та нічого, що Бог не нагородив його. Добре, що є люди з такими мускулами. І хто знає, чи не загримить володар отих м’язів по всій республіці, по Європі, а може, й по світу? То вже від Неймана залежатиме: віднині він його володар і тренер, зрозуміло. Благодатна глина потрапила до його рук: він, Нейман, зліпить з неї, що завгодно.
Словом, не треба роздумувати довго. Діяти треба!
Великі круглі прозеленкуваті очі віддзеркалювали хвилювання і одночасне задоволення. Іван спокійно пригладив непокірне кучеряве волосся, що силком спадало на чоло, лізло в очі, лоскотало.
Зденек подав магнезійовий порошок. Подержав коробку на долоні, а погодя поклав її на край дошки. Нейман показує, що тим порошком треба натерти долоні, оді штанга не сковзатиметься в руках.
— На моїх не буде сковзатися. Мозолі все видержать. У мене долоні, як рашпіль.
Іван спочатку схопив залізяччя, викинув штангу на груди, якусь мить потримав, а потім витиснув її понад голову. Так, як казав Нейман. Професор поглядав то на секундомір, то на Івана. Поспішно замахав руками: кидай, мовляв, штангу на поміст. Та Іван не міг розтовкмачити того сигналу. Тримав штангу десять, двадцять, тридцять… сорок секунд!
Нейман підбіг до Івана, прямо у вухо прошипів:
— Досить! Жили розтягнеш!
— У мене, пане професоре, не з баранячих кишок жили, — і почав крутитися зі штангою над головою. — Усе удержать.
Легенько, наче штанга була зроблена з ніжного кришталю, поклав її на поміст.
Нейман витирав піт з лисини, ніби сам підіймав ту вагу. Від захоплення ляснув у долоні.
— Ну як, колеги, беремо його до себе? — спитав Нейман своїх учнів, що стояли обіч помосту і жадібно ковтали слину, переглядаючись.
— Міцний, — погодився Зденек.
— То є, прошу, справжнісінький екземпляр силача! — Нейман од радощів за знахідку знову поплескав Івана по спині. Раптом щось задумався, вийняв з кишені блокнот, олівець, швидко написав на папірці дрібними буквами. Хлопці знали, що в тій книжечці занотовані всі їхні результати тренувань. Тепер, очевидно, й Іванове прізвище потрапило туди. І наслідки нинішнього іспиту. Та Нейман швидко вирвав сторінку, підозвав Ростислава: — Маш ту цідулку а гонем до крейчі[62]!
Ростислав підождав Івана, поки той одягався у свої домашні шати.
До кравця було недалеко. Його майстерня — поруч, за рогом.
Кравець почитав записку, заметушився і з словами «єден момент» побіг кудись за полотняну перегородку. Необавки повернувся з метром, що теліпався в нього на шиї. Випростав згорблену спину, покректав і заходився приміряти Іванові плечі, захоплено мурличучи собі під ніс: «А то є, просім!», «А то є, просім!». Вибачаючись, кравець запитав:
— Кдесте нарозені, просім вас[63]? — і знову: «А то є, просім!».
— Там, кде чрстві вздух[64] — відповів Іван по-чеськи, глянувши на Ростислава, чи той, бува, не сміється з його вимови. — На Подкарпатску.
— Шістдесят вісім сантиметрів у плечах! — не надивується дрібненький кравець, вистукуючи каблучками навколо Сили. Шістдесят вісім сантиметрів у плечах! То є, прошу, для нього рідкісний клієнт. — Не гнівайтеся на мене, прошу вас, коли запитаю, скільки вам років?
— Двадцять три, — чітко відрубав Іван, хоч знав, що у паперах значиться на два роки менше, бо отець Антоній забув завчасно завести його у метричну книгу. Саме через це Івана не брали рекрутом у цісарську армію. Це, правда, не така вже велика біда. Нянько з тої помилки дуже радів, що залишили йому на обійстю хоч одного сина.
— Що ви їсте, прошу вас? — довідувався говорючий кравець.
— Усе, окрім гвіздя, — серйозно відповів Іван.
— То є, просім, то є п’єкнє! — знімаючи мірку, промовив кравець і записував огризком олівця якісь цифри. Потім підраховував щось, прицмокував і нарешті сказав:
— Три з половиною метра матеріалу. То є точно, прошу вас, без найменшої комбінації. Пан Нейман знає, же я чесний чоловік…
Кравець почав проводити Івана та Ростислава, вибачався перед ними, щоб, не дай то Боже, не подумали, же він обміряв пана Неймана. Ще раз повторив:
— Три з половиною метра!..
Вже майже коло виходу Іван зупинився:
— Кілько ото шатя буде коштувати?
— О, то є, прошу, не ваша жура. Пан Нейман має у мене свій рахунок.
— А я хочу мати свій, — посерйознішав Сила і кравцеві здалося, що парубок насправді розгнівався на нього. — Я не жебрак, прошу вас. У мене гроші є, не бійтесь. Не доста буде — зароблю та виплачу вам.
— То все в порядку, добрий молодий пане. Для мене записка професора Неймана — цінніша за гроші. Я перед ним буду все життя в боргу.
«Не повість, корінець би ’му висох! А може, з фіґлів зазвідати? Шкода розсердити і пана Неймана, правда. І перед ним не дуже добре буду виглядати… Ба за що йому кравець винен?.. Може, він такий підприємець, як і Прохазка? І той починав із шатів. Айбо сей перший одяг я мушу сам собі заробити».
* * *
Ввечері, як і кожного разу, про всі свої денні походження Іван розповідав Свадебі. Не тільки Ян, але й Ганічка раділа з свого квартиранта, що той потрапив до такої чудової людини, як пан професор Нейман.
— То не Прохазка, друже мій. Той не збиває свої капітали у банки. Нуждарям часто допомагає. Навіть у раду безробітних прислав колись дві десятки тисяч крон. Звідки в нього гроші? Сам працює, має добрий заробіток. Після смерті батька мати весь маєток передала сину-одинаку. Ось чому він такий щедрий!..
Мало таких людей у Празі. Він не паниться, як більшість його одномасників. Тим більше з так званого вищого світу.
— Не пропадеш, друже мій. Тримайся, слухай його, вчися. Виходь у люди!
Іван знову задивився на оту красну зірницю, що заглядала у вікно…
Яке ремесло здобуде він у пана Неймана?
Ким стане після тої науки?
Попередні частини читайте за посиланням:
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.1
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.2
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.3
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.4
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.5
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.6
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.7
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.8
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.9
