Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 3. 01
Розділ 3
Ясіня, яка розташована високо в горах на північно- східному краю Карпатської України, недалеко від кордону з Польщею, по всій Чехословаччині славилася селянськими строями, які вони одягають у неділю на Службу Божу. Я давно хотів туди поїхати, тож коли мені запропонували кімнату інспектора у деревообробній школі, я відразу ж вирішив їхати. Ч., який став жертвою місцевих умов харчування, перебував у севлюській лікарні, де і пробув п’ять тижнів.
Ця поїздка, за своєю сутністю, була експедицією. Я встиг на потяг, що від’їжджав з Хуста пополудні. У кожному малому місті вздовж долини люди втискалися у вагони, які поступово порожніли,—і так поки ми не добиралися до наступного міста. На жаль, погода була туманною, але коли гори ставали видимими, то вражали величчю. На одному з гірських масивів були стрімкі скелі і сніг на вершині.
У Тересві колія повертає на південь, перетинаючи ріку, кілометрів так 50 пролягає вздовж її південного берега через Румунію, а тоді повертає назад у Чехословаччину. Румунські солдати з мідними орлами на касках увійшли в потяг на прикордонній станції і зоставалися там, поки він не залишив румунську територію. Транзитні пасажири не потребували паспортів, але їм не дозволено виходити з потяга. Коротка подорож через Румунію, яку я міг спостерігати через вікно давала мені постійне відчуття, що я радше насолоджуюсь якимось сценічним враженням, а не реально подорожую залізницею. Ми зупинилися на декілька хвилин на станції, що зразу за кордоном. Було приємно бачити оголошення мовою, яку я знову міг читати, і яка через свою безсумнівну подібність до латини, видавалася мені набагато зрозумілішою, ніж слов’янські мови. Двоє солдатів у потязі, що зупинився поряд з нашим,—смагляві хлопці з витонченими і дещо орлиними рисами обличчя,—пристрасно цілувалися. Припущення, що Румунія—це рай для педерастів, здається, підтверджувалося. У сільській місцевості забудова була такою ж, як і по всій Чехословаччині, але всі хати, паркани, ворота і надвірні будови були побілені, що надавало їм однакового чистого вигляду. Усе інше не відрізнялось: та сама бідність, ті самі селяни у сірих свитках і високих смушкових шапках, які кричать одне на одного в раптовому імпульсивному спалаху і без жодної явної причини; та ще такий самий, неприсутній погляд.
Ми проїхали через Сигот Мармароський, де відбувся знаменитий судовий процес, а далі залізнична колія і ріка зійшлися у вузькій долині, схожій на ущелину. Тут колись процвітала контрабанда, але коли лея впала у ціні, вона майже припинилася. Велику рогату худобу і спирт переправляли до Чехословаччини, а значні обсяги лляного полотна та іншого текстилю, які в Чехословаччині дешеві та добротні, контрабандою доставляли до Румунії. Товари передавалися від єврея з одного боку до єврея з другого, а саме перевезення здійснював селянин, який за сто корун готовий був ризикувати переходити вбрід Тису. Коли вже стемніло, ми успішно покинули Румунію—з такою ж легкістю, з якою туди в’їхали.
Оскільки від Рахова,—невеликого гірського центру,—до Ясіні ще далеченько, то я спав. Аж ось зайшла юрба селян в гуцульському одязі. Сну—як не було: їхні кептарі сильно пахнули. Усі старші були одягнуті повністю в національні строї; молодші чоловіки були у вишитих сорочках та кептарях, але вони вже проміняли короткі сердаки ручної роботи на сучасніші, фабричного виробництва. Двоє високих літніх селян з орлиним профілем, кожному десь років по сімдесят п’ять, підійшли і сіли поруч зі мною. Вони мали довгі люльки і шпичасті овечі шапки з довгими вухами, відігнутими високо вгору так, що вони нагадували мені східних нападників, які колись спустошили цю країну. Спочатку вони перешіптувались між собою, підкреслюючи найважливіше легким помахуванням довгих пальців. Потім обидва відкинулися на спинку сидіння, руки схрестили на ціпках,—із тим виразом обличчя, який можуть прийняти лише селяни,—повної відчуженості від світу і водночас зневаги до нього та до всіх сущих у ньому. Мені було цікаво: в чому їхня таємниця? Поруч із ними сиділа дівчина з типовим слов’янським обличчям: широким, з широко посадженими очима, прямим коротким носом та прямим гарним і не надто малим ротом. На ній була хустка, закручена довкола голови, і, як більшість селянок, вона виглядала дещо мізерно. Усі жінки мали традиційні лляні бесаги через рамено з дерев’яними горщиками та мисками з їжею; оскільки будь-яка подорож була ризикованою затією, вони ніколи не мали ані найменшого уявлення, коли зможуть знову добратися додому.
На придорожній станції, де ми ненадовго зупинилися, вже латками лежав сніг. Крізь темряву зимового вечора можна було бачити ген вдалині, поверх усього, лише величезний простір покритих снігом схилів гір. Десь далі у поїзді хтось грав на сопілці. Тут група селян стала співати хором,—двоє чи троє українських селян, що сидять поруч, завжди,—рано чи пізно,—почнуть співати. Інший вагон підхопив приспів, і ще один, і ще один,—поки, нарешті, ті, що були в моєму вагоні, не вступили також. Стояв такий гамір, що я заледве міг що-небудь почути. Мелодії були типово слов’янськими, але в них не було тієї крайньої сумовитості, яка була мені вже знайома зі Східної Польщі. А поїзд знову став пихкати в бік гір. Нарешті він. рухався вже повільніше, і перед нами по всій широкій долині засяяли електричні вогні Ясіні.
На станції мене зустрів моложавий чоловік із клинцюватою чорною бородою.
«Журналіст Вінч?»—майже крикнув він, коли побачив, що я підходжу. Це був Нікендай, новий директор школи. Ми попрямували стежкою через сніг і незабаром підійшли до школи,—скупчення білих, подібних на казарми, будинків за огорожею. Нікендай відвів мене до моєї кімнати в одній з прибудов. Це було приємне приміщення з простими меблями, зробленими у самій школі, та великою кахельною піччю. Він сказав, що є два можливі місця, де можна повечеряти: залізнична станція і готель у центральній частині села. Він ще додав, що станція, де готували страви чехи,—напевно, найкраще місце, щоб попоїсти. Це дало мені підказку. Він був чехом. Він вже сказав мені, що йде на збори «Сокола», чеської гімнастичної асоціації, які проводилися того вечора на честь директора школи, що виходив на пенсію. Якби моя зустріч з Нікендаєм відбулася на пізнішому етапі мого візиту до Карпатської України, то я би відразу розпізнав у ньому чеха. Чех для українця був, як червоний колір для бика. На порозі він обернувся і сказав мені, що інспектор Чапля попросив представити мене Гурці, директорові міської школи в Ясіні. Я подумав, що мені краще самому почути, що він збирався сказати, тож ми відразу й вирушили, і прийшли до дерев’яного будиночка на центральній вулиці. Нікендай завів мене досередини і пішов.
Я відразу ж відчув, що атмосфера погана. Директор, провідна фігура серед українців, був, як я з’ясував, ревнивим і підозріливим, бо я прибув із чехом. Він тут же запідозрив мене в антиукраїнських упередженнях і переживав, чи я не отримав антиукраїнську інформацію.
«Так, Нікендай—це чех,—сказав він різко у відповідь на моє запитання,—і якщо ви хочете одержувати інформацію від нього, то від мене не отримаєте ніякої».
У ту мить я був чистокровним українцем,—тож він провів мене через кухню до вітальні, де довкола стола сиділо троє чоловіків, в одному кутку на стійці лежали ноти, але, судячи з вигляду фортепіано, я би не сказав, що директор та його дружина могли бути дуже музично обдарованими. Ще там були сімейні фотографії на стінах, вишиті гачком диванні подушки, барвисті серветки і велетенський радіоприймач. Я відразу зрозумів, що Гурка нічого не знатиме про мистецтво місцевих селян, яке мене особливо цікавило. А ще від нього неприємно пахло,—набагато гірше, ніж від селян у поїзді,—настільки, що бути десь поблизу нього було просто нестерпно. Ми захоплено слухали по радіо новини з Відня щодо Карпатської України, а тоді ті троє чоловіків пішли геть. Зі щирою гостинністю Гурка негайно запросив мене на вечерю. Він, його дружина, яка була судетською німкенею з Райхенберга, і я сіли разом. Вечір вже ставав трохи кращим.
Я сказав жінці, що вважаю Райхенберг приємним містом та одним із тих рідкісних промислових центрів, які розташовані у надзвичайно мальовничій місцевості. Це місто лежить біля підніжжя судетських гір і оточене прегарними незіпсованими пагорбами та буковими лісами. Усе, що вона спромоглася сказати у відповідь, було: «Так, Райхенберг—гарне місце, так близько до німецького кордону». А люди собі думали, що у судетських німців все щасливо вляжеться із чехами!
Гурка був палким патріотом; напевне, одним із найбільш ревних серед тих, кого я зустрічав. Звичайно ж, він, як і вся партійна еліта, не був місцевим, а емігрантом з Галичини. Воював в українській армії супроти поляків у 1918-1919 роках, коли українці намагалися заснувати свою власну державу; разом зі своїм підрозділом був загнаний за чехословацький кордон, а тоді інтернований у Райхенберзі протягом року, поки поляки з чехами врегульовували свої суперечки щодо кордону. Він здобув право на вчительську діяльність якраз перед війною, і коли вже всі проблеми були позаду, чехи надали йому посаду вчителя в Карпатській Україні.
У ретроспективі чеська політика надання вчительських посад українським емігрантам,—що часто практикувалося,—виявилася дуже немудрою. Одначе на той час українська ідея не мала великого впливу, а чехи зіткнулися зі складною технічною проблемою. Далеко більше, ніж половина населення в Карпатській Україні було неграмотним, оскільки угорці будували мало шкіл—і навіть у них навчання велося угорською мовою. Через це у школах була величезна нестача вчителів, а місцевих кадрів було мало. Чехи взагалі не розуміли мови. Тож якщо треба було викладати українську, то кому могли чехи дати роботу вчителів, як не емігрантам?
Гурка ніколи не ставив Чехословаччину вище від української ідеї, і за це не раз поплатився. Він розповідав, що був непопулярним, бо завжди виступав на захист українства; говорив з людьми про їхнє минуле та про надії на те, що в майбутньому постане Велика Україна; заснував філії українського культурницького товариства «Просвіта» та українських кооперативних спілок, які мали звільнити людей від контролю євреїв і чехів. Він обіймав багато посад; і було таке, що його звільняли протягом місяця тричі—і кожного разу держава була змушена самостійно оплачувати видатки на переїзди,—додала його дружина. Один із цих переїздів, сказав він, шалено сміючись, був через те. що на зборах з нагоди закінчення семестру, у присутності всіх батьків, він закликав заспівати спочатку український національний гімн,—і лише після того—чеський. Чехи піднялися в повному складі і залишили зал. Один із них відразу ж пішов і зателефонував до освітянського керівництва, і все закінчилося тим, що за три дні Гурка отримав телеграму, якою його призначали на іншу посаду. Він визнавав, що мав би взагалі втратити роботу за таку поведінку.
І Гурка, і його дружина нетерпляче і багато разів запитували мене, якими, на мою думку, є перспективи для Великої України. Я їм казав те. що насправді думав на той час: що колись, напевно. Велика Україна постане, але не протягом наступних двох тижнів; і навіть не протягом двох наступних місяців; що, маючи підтримку з боку динамічної влади Гітлера, до того ж у тій частині Європи, стосовно якої Франція й Англія заявили про свою «незацікавленість»,—я не бачив, чому би це не мало вдатися. Гурка пройнявся таким великим ентузіазмом щодо Гітлера та тієї допомоги, яку Гітлер збирався надати Карпатській Україні, що я запитав, чи не думає він, що допомога німців є, певним чином, небезпечна річ,—бо мені завжди здавалося зрозумілим, що не буде Гітлер допомагати, виходячи із чистого альтруїзму. а захоче багато чого взамін.
«Звичайно, що він чогось захоче.—сказав сердито Гурка,—і ми готові віддати другові все. чого він захоче». «Тоді чи не означатиме це заміни однієї форми рабства на іншу?»
«Нічого не може бути гіршого, аніж рабство у чехів,—сказав він,—ми-таки трохи будемо під контролем німців, але це не означатиме такого придушення наших національних почуттів, яке несе в собі наша пов’язаність із чехами. При Гітлері не буде політики денаціоналізації. Він цінує наше бажання возз’єднати українську націю, бо сам є захисником ідеї націоналізму.»
Гасло «Геть чехів—будь-якою ціною!», яке я помічав майже у всіх українських колах, видавалося ірраціонально дитячим, оскільки чеські кошти та чеська армія були необхідними для існування Карпатської України—навіть як автономної області. Без чеських коштів не було шансів збалансувати бюджет, а без чеської армії—було мало надії утримати угорців від набігу на область і дати їм можливість отримати спільний кордон з їхнім давнім союзником Польщею, якого вони так прагнули. Українські кола завжди дещо загадково говорили, що Карпатська Україна має «інших друзів», тобто, звичайно ж,—німців. Але конкретна німецька фінансова позика завжди видавалася проблематичною, і було цілковито незрозуміло, як німецькі війська зможуть дістатися до цього регіону, якщо між ними лежала решта території Чехословаччини. Однак подати якусь таку думку означало відразу ж напроситися на холодне і вороже ставлення. Тому розумніше було просто слухати.
* * *
Що стосується питань шкільництва, то в Гурки була інформація, так би мовити, з перших рук. якою він міг потішитися. Вона чітко ілюструвала урядову політику чехізації, яку навіть багато хто з чехів вважав неправильним підходом. Наскільки я знаю із власного досвіду, у загальних рисах ця політика здійснювалася тими самими методами в усіх регіонах, де проживали національні меншини.
Чеських службовців—наприклад, поштаря чи начальника станції—призначають у маленьке село, де всі мешканці—словаки, німці чи українці,—а тоді присутність чехів стає виправданням для побудови гарної сучасної школи, мовою викладання в якій буде, звичайно ж, чеська. Після того буде докладено всіх можливих зусиль, щоб спонукати всіх батьків посилати своїх дітей до чеської школи. Нова школа, порівняно зі старою і часто недоступною структурою, сама собою вже є атракцією, тож дітей зі змішаних сімей можна було заманити туди без особливих труднощів. Для того, щоб перехопити інших, часто треба було вдаватися до методів заохочення або залякування. А тим часом у школі, що давніше існувала, кількість учителів і підручників зводилася до критичного мінімуму, зате чеську школу щедро забезпечували і тим, і іншим. Одначе тиск уряду як працедавця, чи інших місцевих працедавців, які були чехами, давав ще більший ефект. Вони ставили працівників перед альтернативою: або ти посилаєш свою дитину до чеської школи, або втрачаєш роботу.
На час мого візиту до Ясіні, населення якого налічувало близько 15 000, чеська колонія тут становила п’ятдесят службовців, поліцаїв, жандармів, прикордонників, лісничих і т. ін.; в той же час там були також пекар-чех та чехи-працівники місцевої філії взуттєвого магазину «Батя». Для задоволення потреб цієї маленької колонії уряд вважав за необхідне побудувати три початкові школи і одну середню, укомплектовану штатом із двадцяти двох чеських учителів. У деревообробній школі вчителі теж стовідсотково були чехами. У чеських початкових школах було в середньому двісті дітей, з яких лише сорок були чехами, у середній школі було також десь близько двох сотень дітей, з яких, як правило, чехами було не більше, ніж п’ятнадцятеро.
Після надання автономії, як зазначив Гурка, дві чеські початкові школи і середню було розформовано. Однак початкова школа, що залишилася, мала у штаті двох учителів, а відвідувало її сорок дітей. Більшість із решти дітей, що попередньо ходили до чеської школи, були євреями, хоча було й кілька українців та угорців, що забули про своє походження. Надалі до чеської школи мали ходити лише чехи. Він ще додав, що кількість учителів не змінювалася з тих часів, відколи чехи були повідомлені про звільнення, тож зараз там відчувається серйозна нестача українських учителів.
Природно, що нестача кваліфікованих учителів та інших службовців була однією з найсерйозніших проблем, з якими українцям довелося зіткнутися в процесі реорганізації. Я чув про численні випадки, коли вчителів початкової школи призначали відразу вчителями, а то й директорами в середні школи. У Ясіні допомоги чекали від емігрантів з Галичини.
На той час, як мені розповіли, вони вже були в Хусті і, з українськими переконаннями, готувалися до вчительської роботи, проходячи попередній ідеологічний вишкіл під опікою Січі.
Майже таким самим подразником, як чеська система шкільництва, було не володіння чеських службовців українською мовою.
Чеським чиновникам українські посадовці дали нещодавно три місяці на вивчення української мови. Наприкінці цього терміну мав бути іспит, і тих, хто його не складе, мали звільнити. Навчатися мали всі, незалежно від виду їхньої діяльності. Одного разу я зустрів Гурку із ще одним українцем, які їхали в гори поштовою машиною, щоб провадити заняття із чеськими лісничими. Вони виглядали дуже гордими: їхні вороги під їхнім контролем, чехів змусили їсти з їхніх рук і, нарешті, вивчити їхню мову. Хоча мета була зрозуміла, все ж підхід українських посадовців до такого роду навчання видавався мені дещо несправедливим, бо оскільки українці не хотіли нічого більше, як лиш позбутися чехів якомога швидше і звільнити місця для своїх друзів, то малоймовірно було, що вони надто перейматимуться тим, щоб швидко навчити їх української. Але, можливо, це вже не мало великого значення, оскільки багато чехів і так облишило вивчати українську мову. На величезній демонстрації, організованій у зв’язку із призначенням генерала Прхали в український уряд, лунали вигуки: «Геть чехів! Ми хочемо Берлін!». Відтоді почалася жорстка античеська кампанія та гучні розмови, що вже запізно їм вивчати українську і що їм. у будь-якому разі, треба забиратися геть.
Коли я добрався додому, то відразу заснув, а пробудився десь після півночі. У темряві вклався у ліжко, оскільки електричне світло в Ясіні увімкнене лише з четвертої години до півночі. Повітря було розріджене і гостре, і крізь темряву мені було видно примару білої хмари довкола верхів’їв гір. Абсолютна тиша гір впала на село. Лише інколи вона порушувалася лютим гавканням псів.
Далі буде
Початок читайте за посиланням:
