Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 02
… Для одного, наприклад, реквізували кімнату у віллі головного судці. Він запитав суддю, якою буде квартплата, а той попросив зайти до нього згодом. Коли він так і зробив, суддя з чарівною юридичною точністю повідомив, що він переміряв квартиру і з’ясував, що її кубатура складає X метрів, в той час як об’єм кімнати, про яку йдеться, – У метрів, або чверть від загальної. Отже, місячна квартирна плата становитиме чверть від загальної, а саме – вісімнадцять корун.
Як я згодом довідався, наш приїзд викликав страшенний переполох. Через характерний ніс та риси обличчя, які в антисемітській Східній Європі дають привід для сумнівів, швейцар та нероби в передпокої прийняли мене за єврея. Польський паспорт мого товариша подіяв ще гірше. Він мало не спровокував бунт. Неслав, або Ч. (так, мабуть, скоротили б це важке для вимови ім’я англійці) був молодим польським фотографом, який працював зі мною близько двох років. Я усвідомлював, що він не буде ідеальним супутником у подорожі до Карпатської України, де поляків трактують як потенційних ворогів ідеї Великої України. Але нічого подібного я і близько не міг передбачити. Як згодом з’ясувалося, персонал готелю майже повністю складався з українців – вихідців зі Східної Галичини. Після втечі з Польщі, прослизнувши через кордон уночі без паспорта, – ймовірно, після якихось революційних дій та конфліктів з польською владою,- останньою людиною, яку вони хотіли би зустріти, був поляк. Декілька днів вони простодушно вірили, що єдиною метою приїзду Ч. до Хуста було вистежити їх і викрити їхню присутність перед місцевими дипломатами з Польщі.
Маленький ресторан був потішним. Меню, написане по-українськи, неможливо було прочитати. У кутку гарний, але гучний оркестр грав танцювальну музику та українські мелодії; в той час члени Січі, зодягнуті в небесно-блакитні уніформи, вітали одні одних клацанням підборів, викиданням руки вперед та гаслом «Слава Україні!». Видається, що ми попали відразу у вир подій. Мені розповіли, що однією з останніх новацій стало запровадження посади метрдотеля, з пишним убранням, білою краваткою і жилеткою. Тільки ці елементи одягу були чистими на цілу кімнату Як мене постійно запевняли, значення Хуста у світі зростає. Трохи згодом ми вже не були такі певні цього. Ч. повернувся до нашої кімнати з похмурим виразом обличчя і в мокрій піжамі. Унітаз в туалетній кімнаті був настільки ненадійно закріплений на підлозі, що вся ця штука перевернулася, коли він на ньому сидів. Ще декілька тижнів ми користувалися ним обережно, аби пригода не повторилася. Ремонт зробили лише тоді, коли прибув німецький консул. Він залишив у секретаря прем’єр-міністра меморандум у цій справі першого ж ранку після свого приїзду
Наступного ранку ми прокинулися вдосвіта від маршового кроку та співу на вулиці. Довга колона членів Січі строєм ішла на вишкіл. Дехто з них був зодягнутий в уніформу, а інші, – очевидно, новобранці, – мали лише блакитні кашкети та жовто-блакитну в українських кольорах, пов’язку на руці, або значок із тризубом. Видно було, що їх багато і вони рішучі, а пісня їхня звучала суворо і владно. Натовп вітав їх з величезним ентузіазмом. Колишню велич українців воскрешав у пам’яті тризуб. Він був знаком Володимира Великого – національного героя, що прийняв 980 року християнство, і був відомий як «Володар трьох морів»—Азовського. Чорного та Балтійського.
У кінці головної вулиці, що починалася від площі, здіймався високий гостроверхий пагорб, увінчаний зруйнованим замком, якого ми в темряві ночі перед тим не бачили. Ми попрямували дорогою, що плавно вилася довкола пагорба. Незабаром ми піді-йшли до першого з трьох необгороджених цвинтарів, де під покровом великого хреста, що похилився на відкриту ділянку схилу, римо-католики ховали своїх покійників. Трохи далі, під високими соснами був греко-католицький цвинтар. Двоє маленьких хлопчиків із собакою бавилися поміж могилами. Це місце поховання виглядало понурим і вибраним навмання. Вище, знову ж таки, був ще один цвинтар, винятково для послідовників православної віри, і відрізнявся від інших він косораменними хрестами. На цих трьох християнських цвинтарях мертві з цього міста, хоча й поховані в одному і тому ж місці,—та все ж не разом,—здавалося, навіть у смерті своїй не поступалися і зберігали вже бодай примару тієї гіркої непримиренності, що була властива їм за життя.
З вершини пагорба відкривався прекрасний краєвид. Увесь Хуст, його околиці, розкинулися панорамою перед нами. Ми побачили, що місто простяглося вздовж широкої долини, яка збігала з півночі й вливалася у долину Тиси, – ріки, що бере свій початок на Карпатському вододілі і тече на південний захід через Карпатську Україну вниз до Угорської рівнини, де, нарешті, впадає в Дунай. Безсумнівно, що своєю появою Хуст завдячує замкові, який, як кажуть, був споруджений близько 1100 року, щоб охороняти сіль, яку сплавляли Тисою на плотах із соляних шахт Солотвина та із вичерпаних на сьогодні соляних копалень у Шан- дорові біля Хуста. Пагорби, вкриті сіро-коричневими буковими лісами, стрімко здіймається вгору з долин, лише на північний схід відкривається краєвид на горбисту місцевість – і аж до далеких снігових просторів. Обабіч Тиси, що звивалася долиною, як срібна змійка, пролягала залізнична колія та магістраль. Залізниця була цілковито безлюдною, а дорога—переповнена вантажівками, що навело на думку, ніби чехи зміцнювали військові сили супроти ймовірних ризиків з боку своїх польських та угорських сусідів.
Будівлі в місті давали виразну картину розмаїття впливів, що там побутували. – політичних, релігійних та економічних. З південної сторони забудова була змішаною: надмірно декоративні одно- та двоповерхові будинки, споруджені угорцями у вісімдесятих та дев’яностих роках минулого століття; а над ними – то тут, то там підносяться прості сучасні чеські адміністративні будівлі, типові для успішної демократії. Для чеської політики, яка важила так багато у провінції, було, напевно, показово, що найбільшими і найпомітнішими будівлями були чеська середня школа та в’язниця. Типовим зразком чеських будівельних робіт було нещодавнє каналізування невеликого потічка, що звивався через місто, аеропорт, а також група жовтувато-брунатних будинків у передмісті з акуратними червоними дахами, в яких було організовано штаб нової кооперативної спілки. Релігійні впливи були представлені двома католицькими храмами, блакитними цибулинами куполів двох православних церков та дахом великої синагоги. З північного боку місто розкинулося аж до села довгими рядами бідних селянських хатинок, побудованих вздовж низки вулиць безладної структури. Блакитні чи білі стіни та вкриті червоною черепицею дахи, або сірі солом’яні стріхи будинків цієї місцевості витворювали привабливий візерунок на коричневому тлі зимових полів.
Був погожий ранок, і вода на коричневих полях в долині та у маленьких іскристих потічках вкупі з невисокими розкиданими де-не-де чорними деревами та довгим рядом снігових вершин, що ледь виднілися у блакитній далині на півночі, надавали пейзажеві трохи китайського відтінку. Коли я видерся на вершину замкового бастіону в місті почали несамовито дзвонити дзвони, і незабаром мене заполонили звуки літургії, що відправлялася просто неба. Це було свято Водохреща, і греко-католицький єпископ у всьому своєму облаченні зійшов униз до маленької річки, щоб освятити її. Я міг лише бачити кадило, що злітало над водою. Потім усі повернули до однієї з церков, і дзвони стихли.
Це дивовижним чином змалювало загальний образ Хуста: звук, що тоді піднімався знизу вгору не був сумішшю шумів, як у більшості міст, а лише квоктанням багатьох курей і зрідка—кряканням качки. Хуст був столицею, але це було переважно селянське містечко.
***
Від замку ми зійшли до будинку уряду, де я мав зустрітися з кількома посадовими особами. Будинок уряду; який первісно був приміщенням місцевої адміністрації,—це гарна споруда в найсучаснішому стилі із залізобетону Як я згодом виявив, його сучасність зводилася до зовнішнього вигляду. У Хусті немає ані каналізаційної системи, ані водопроводу, і помпи в будинку уряду, як і в готелі «Коруна», часто видавали не що інше, як болото. Одначе того дня я знав лише те, що дорога зовні була не вимощеною і зритою коліями.
Двоє жандармів стояли на варті ззовні від центрального входу, а біля підніжжя головних сходів січовик, що виконував обов’язки швейцара, взяв візитівку і попросив нас почекати. Ми сіли на лавочці у холі. Сотні людей чекали, а інші ще протискалися всередину, оскільки в Хусті, як і всюди на сході, візит до посадової особи та коротка розмова залагодить твою справу, в той час, як на лист відповіді не буде взагалі. Хол був подібним до базару оскільки майже всі прохачі були селянами. Більшість із них хотіли бачити самого прем’єр-міністра, або принаймні голову департаменту. Деякі з них були одягнуті в лляну одежу з гарно вишитими сорочками, інші – у білий сучасний, але менш привабливий, західний одяг. Головні убори були дуже різноманітними: важкі смушкові шапки, малі шапки, зроблені з кудлатої овечої шкури, але переважали старі чорні крисані з квітами або гілочкою, застромленою за стрічку. Половина людей, як видавалося, чекали вже цілий день. Один старий чоловік поруч зі мною сказав, що він тут уже три дні, – і виглядав готовим чекати ще три.
Нарешті я піднявся по сходах. Зустрів міні¬стра пропаганди Комаринського з представником «Völkischer Beobachter» Кляйсом та німецьким державним секретарем Олдофреді, уповноваженим наглядати за дотриманням прав німецької меншини. Олдофреді виглядав, як фермер середнього достатку: підв’язаний мотузкою, з якої роблять батіг, та у високих чоботях. Писав він дуже зосереджено великим круглим почерком. Він видавався геніальним, але не надто жвавим. Не був місцевим. Його прислали з Судетської області з-під Егера”, де у німців було більш розвинуте почуття расового самоусвідомлення, із завданням «змусити карпатських німців усвідомити їхнє призначення».
Тривалий час Комаринський і Кляйс розмовляли, як два змовники: по черзі лаяли чехів та поляків, а членів центрального уряду в Празі, про яких ішлося, обоє називали «свинями». Розмаїті секретарі та клерки, усі у віці ледь за двадцять, з великими руками і манерами селян, входили, клацали підборами і виголошували вітання. Усе виглядало дуже дієво і німецька компетентність та скрупульозність вже була набута – принаймні зовні.
Унизу відбувалася одна із звичайних українсько – чеських сцен. Увійшов чоловік із чеським триколірним значком у петлиці і попрямував просто до підніжжя сходів. До нього кинулися троє січовиків і вхопили його за руки. Вони сказали, що із чеським значком він не підніметься сходами, і спробували зірвати значок. Чех захищався, і зав’язалася довга суперечка.
«Тут Карпатська Україна», – казали вони.
«Я знаю, – відповідав чех, – але це частина Чехословацької Республіки».
«Можливо, – погоджувалися вони.- але будинок уряду – це наш будинок і тут діють наші правила».
«Ні,- відповідав чех, – це державна власність».
Однак просунутися вперед йому не вдалося, і він полишив будинок. Січовики видавалися дуже гордими собою.
За п’ять хвилин чоловік повернувся із жандармом. (Більшість жандармів були чехами, і командування повністю перебувало в їхніх руках). Він пішов просто сходами вгору, жандарм – за ним. Хлопці спостерігали. Коли він повертався донизу, забава почалася наново.
«Я маю повне право носити такий значок, який хочу, – сказав чех, взявши інший курс. – У ваші, українці. справи ніхто не втручається, ніхто не зазіхає навіть на вашу уніформу».
«Але це наша земля, – почали знову кричати січовики, – тут ми керуємо».
«Так, – сказав чех, – але ви і словаки не носите свою уніформу тільки вдома. Приїдьте у ній до Праги—і ніхто не чіплятиметься до вас. Ваші міністри одягають її навіть на засідання центрального уряду. Якщо ви носите, що хочете, у Празі, то мусите погодитися, що я маю право носити, що я хочу, тут». Урешті він вийшов. Нам було цікаво, що з ним буде увечері, коли нікого поблизу не буде.
Під час обіду в готелі молодий швейцар, якого я минулої ночі прийняв за ймовірного шпигуна, увійшов і повідомив, що поліція хоче поговорити із Ч. Оскаженілий товстий чолов’яга з поліційного відділку сказав, що Ч. фотографував на вулиці, а це суворо заборонено. Ч. зауважив, що він перебував у Чехословаччині протягом восьми місяців, і до цього не мав жодних труднощів із фотографуванням. Це розлютило чолов’ягу ще більше.
«Вісім місяців у Чехословаччині,—пирхнув він,—але зараз ви в Україні».
Він достеменно знав, звідкіля ми прибули і коли, та де ми нещодавно побували. І я бачив, що той факт, що Ч. був поляком і приїхав з Угорщини, був найбільш невдалим збігом обставин. Неприємності, які я передбачав, настали навіть скоріше, ніж я очікував,—тільки у шпигунстві запідозрили не мене, а Ч. Урешті-решт плівки відібрали, і було досягнуто домовленості, що Ч. слід дозволити фотографування, якщо штаб йому надасть такий дозвіл, але лише під мою відповідальність.
Оскільки тоді було свято, і все було зачинене, після обіду я ще раз пішов прогулятися. Цього разу я подався у західному напрямку вздовж вулиці, облямованої селянськими хатами. Хуст видавався похмурим місцем. Люди крадькома визирали з-за шторі, а поліцаї весь час міцно стискали в руці дерев’яні кийки. Я дійшов до кінця міста, де тече річка. На півдні лежали пагорби. що розривали лінію горизонту і були увінчані буковими деревами, силуети яких проглядалися на тлі поцяткованого вечірнього неба. А вдалині, по той бік мокрої рівнини, виднілися гори, і віддалік – дві снігові рівнини. Діти в хутряних шапках гралися біля річки. Одна група дуже розважалася тим. що кожного з учасників гри по черзі штовхали досередини і сильно ляскали по заду. Далі шестеро маленьких хлопчиків бавилися у водні ігри. Вони поставали по троє по обидва боки маленького ставочка, озброєні довгими гнучкими палицями, якими били по воді, намагаючись оббризкати своїх супротивників. їм так це подобалося, що половину часу вони з реготом качалися по землі, і їхні веселощі було чути на все поле.
Далі буде…
Попередню частину читайте за посиланням
