Творці Карпатської України без гриму і масок. Ч.2
У листопаді 1940 року Словаччина приєдналася до антикомінтернівському пакту. За аналогічні дії Угорщини, Радянський Союз в лютому 1939 року розірвав з нею дипломатичні відносини. Однак після встановлення дружніх відносин з Німеччиною Москва не відреагувала на подібний крок Словаччини і відновила з Угорщиною, союзником Німеччини, дипломатичні відносини.
Загальновідомо, що Радянський Союз часто укладав міжнародні договори без намірів їх виконувати. Хоча Югославія по пакту Молотова-Ріббентропа входила в сферу впливу Німеччини, Радянський Союз не відмовився від розпочатої в 1938 році реалізації свого плану по захопленню в Югославії влади комуністами і встановлення в ній комуністичного режиму на чолі з Й. Тіто. Приводом для здійснення цього плану послужило невдоволення народів Югославії тим, що уряд, побоюючись наростаючою активності комуністів і їх підтримки Радянським Союзом, з метою протидії приєдналося до антикомінтернівському пакту.
В умовах швидко мінливих взаємовідносин між країнами Європи, дали про себе знати А. Волошин та його оточення, які емігрували до Німеччини: А. Штефан, Ю. Ревай, С. Клочурак Ю. Перевузник, М. Долинай та інші.
30 листопада 1939 року ця група емігрантів написала Міністру закордонних справ Німеччини Меморандум, в якому відкидалася ідея Соборної України і пропонувалося об’єднати Карпатську Україну зі Словаччиною. Їх Меморандум був такий: Карпатська Україна перестала бути об’єктом експансії Радянського Союзу в Центральній Європі; внаслідок цього Німеччина отримала гарантію від небажаних стратегічних і політичних зазіхань Радянського Союзу в Центральній Європі; проте до остаточного врегулювання статусу Карпатської України її територія повинна бути зайнята німецькою армією.
А. Мельник і «стара гвардія» головного проводу ОУН дотримувалися думки, що спочатку німецька армія повинна окупувати Україну і тільки після цього ОУН зможе взяти владу в Україні в свої руки.
Однак С. Бандера («Сірий»), який опинився під повним впливом агента НКВД М. Лебедя, був іншої думки. С. Бандера і його оточення наполягали, щоб ОУН і далі проводила диверсії і терористичні акти і цим тримала в бойовій готовності ОУН.
С. Бандера і його однодумці звинувачували мельниківців в пасивності і вимагали для себе посад в керівництві ОУН. На цьому грунті, як і планувалося в Москві, в ОУН намітився розкол. На сторону С. Бандери перейшло ряд видних діячів ОУН: Ярослав Стецько, Роман Шухевич, В. Охримович, Ріхард (Ріко) Ярий, С. Ленковський, О. Луцький та інші. Вони за допомогою 2-го відділу «Абверу» відкрили в Кракові філію ОУН, яку очолив С. Бандера.
10 лютого 1940 року на нараду в Кракові зібралося близько 40 керівників місцевих організацій ОУН з Галичини, Волині та Буковини. Ця нарада була названо всеукраїнським з’їздом ОУН. На цьому з’їзді було обрано «Революційний провід» ОУН на чолі з С. Бандерою. У його провід увійшли: Микола Лебедь, Ярослав Стецько, Ріко Ярий, Василь Охримович, Степан Ленкавський, Олександр Луцький, Дмитро Мирон, а також колишні члени військового штабу «Карпатської Січі» – Роман Шухевич, Євгеній Врецьона, Йосип Карачевський, Юрій Лопатинський.
М. Лебідь був обраний заступником С. Бандери і очолив в ОУН бандерівського крила службу безпеки (СБ), якій були надані найширші повноваження. У тому числі – проводити на власний розсуд арешти і розстріли без суду навіть членів «Революційного проводу», крім С. Бандери.
Після цього з’їзду крило ОУН під керівництвом С. Бандери фактично вийшло з підпорядкування А. Мельника.
Розвідувальну і агентурну інформацію, яка надходила, обробляли в службі безпеки і розвідувальному відділі, які, відповідно, очолили М. Лебідь і Є. Врецьона.
Використовуючи компрометуючу інформацію на А. Мельника і його прихильників, очолювана М. Лебідьом служба безпеки звинуватила А. Мельника і його оточення в зраді і зловживанні фінансами. Аналогічно діяли проти бандерівців А. Мельник і його оточення.
Взаємні звинувачення призвели до розколу ОУН на два ворогуючі табори – прихильників А. Мельника [ОУН(м)] і прихильників С. Бандери [ОУН(б)]. В результаті – навіть між рядовими членами ОУН виникали суперечки, які переходили в бійки, часто із застосуванням зброї.
У квітні 1941 року ОУН (б) провела в Кракові 1-й «всеукраїнський» з’їзд українських націоналістів, на якому було прийнято рішення про виключення з ОУН А. Мельника і ряд провідників ОУН. У відповідь ОУН(м) прийняла рішення про виключення з лав ОУН С. Бандери, Я. Стецька («Белендіса»), Ріко Ярого, М. Лебідя та інших. Це привело до остаточного розколу ОУН на два ворогуючих між собою табори.
Іван Бисага, один з небагатьох членів ОУН з числа громадян Підкарпатський Русі, був ад’ютантом у полковника Романа Сушка, який очолював в ОУН(м) відділ розвідки. У своїх спогадах І. Бисага писав, що бандерівський крило ОУН фізично знищило ряд членів головного проводу: Романа Сушка, Омеляна Сеника, Миколу Сциборського, Ярослава Баранівського, Утя Сокальського, Ігоря Шубського, Івана Мицика, братів Пришляк, близько сотні інших, рангом нижче і більше 4 тисяч рядових членів ОУН.
В. Михайлик (літературний псевдонім 3. Книш), один з діячів ОУН(м), в книзі «Бунт Бандери» також написав, що бандерівці фізично знищили близько 4-х тисяч мельниківців. Основні криваві акції проти мельниківського активу очолювалися і проводилися за участю Миколи Лебідя. Він особисто визначав жертву і домагався її ліквідації.
«За особистою вказівкою Лебідя були знищені члени ПУН Р. Сушко, Я. Баранівский, У. Соколовский і багато інших», -стверджував І. Бисага.
Не залишалися в боргу перед бандерівцями і мельниківці, які склали план ліквідації С. Бандери і його найближчих помічників: М. Лебідя, Р. Ярого та інших. Здійснення цього плану А. Мельник доручив члену проводу ПУН Я. Гайвасу, керівнику розвідвідділу ПУН. Помічниками Я. Гайваса по здійсненню цього плану були Яцура («Крук») і А. Куц. Виконуючи цей план, мельниківці знищили десятки керівних і близько двох тисяч рядових членів бандерівського крила ОУН. У цій самознищувальній боротьбі в лавах ОУН основну роль зіграли спецслужби Москви через М. Лебідя і його агентурної мережі в лавах ОУН.
22 червня 1941 Німеччина напала на Радянський Союз. В кінці червня німці взяли Львів, і в якості гостя до Львова приїхав Міністр закордонних справ Словаччини Богуш Хньоупек. Він був очевидцем «професіоналізму» батальйону «Нахтігаль» і описав його дії в книзі «Бандерівці». Тріумфальне входження «соловейчиків», у взятий німцями Львів, було (цитуємо Б. Хньоупека) «призначено на 30 червня 1941 року. Те, що сталося в наступних годинах, днях і першому тижні задушливого червня в княжому місті Львові, порівнюється з Варфоломіївською ніччю. Місто стогнало в агонії, кровоточило в муках, здригалося в грізних нероновських сценах і геродотівських вбивствах безневинних дітей. Виділені групи найзапекліших вбивць, як «скажені собаки» вривалися в будинки, з насолодою вибивали двері квартир і як божевільні, спітнілі і захекані, витягали свої жертви за волосся і багаторазово вбивали їх прямо на місці. Хто потрапив їм у руки – той позбавлявся життя. Взятих в полон політруків Червоної армії розстрілювали, комуністів і євреїв вішали. Не було вулиці, на якій не лежали б у крові понівечені трупи. На головній вулиці не було ліхтаря, на якому не висів би повішений. Трамваї були переповнені переляканими людьми, яких везли на видовище вбивств. Місто було віддано на розтерзання покидькам, билоя в страшних судомах. Тільки в їхньому штабі на вулиці Лацко було вбито понад п’ятсот євреїв. На площі Стрільців вдень розстріляли тридцять заручників. На балконі оперного театру повісили двадцять мучеників. … Дикі вбивці, збуджені пострілами салютів, криками вмираючих, гіпнотизовані кривавими оргіями, ніби зійшли з розуму: місцевому фотографу носили проявляти фотоплівки, на яких було зображено позування біля вбитих, застрелених, повішених і закатованих. Нічого подібного історія не бачила і не знала з часів Чингізхана. Світ немов перевернувся догори ногами. Колесо історії людства повернулося до свого початку … Фінал трагедії наближався. За списком, складеним у Краківській філії абверу, групи українських націоналістів вривалися в квартири 36 вчених зі світовим ім’ям: педагогів, ректорів, геологів, хірургів, між ними були професор математики, колишній голови польського уряду Казимир Бартеля, письменник і академік Тадеуш Бой-Желенський. Їх привезли в свій штаб, де по-звірячому мучили, а вночі вивезли за місто в Вулецький парк, змусили викопати собі загальну могилу, а потім їх розстріляли».
Б. Хньоупек далі пише: «Особливо запам’ятався мені один з найзапекліших громил на прізвисько «Хрін», на ім’я Степан Стебельський. Народився біля Самбора … При нападі люди його угруповання з’являлися в польській або радянській уніформі. Цей вандал вихвалявся тим, що поранених добивав як собак, напівмертвим розпорював животи і вішав їх нутрощі на гілки дерев, відривав їм статеві органи, заживо вирізав серця і спалював їх … Хрін».
Ці звірства «соловейчиків» відбувалися не тільки у Львові і описані не одним Б. Хньоупеком. Німецький історик В. Брокдорф в книзі «Секретні команди Другої світової війни» (Мюнхен,1967) про ці ж «подвиги» батальйону «Нахтігаль» написав так: «Немов біснуваті, голосно гикаючи, з піною на губах, з виряченими очима мчали вулицями Львова. Кожен, хто потрапляв їм в руки, був жорстоко покараний».
Польський письменник К. Сечаль так описав здійснений оунівцями погром євреїв в місті Загір’я, що біля Сянок: «На другий ранок підрозділ «соловейчиків» з дивізії СС «Галичина» увійшов в містечко для того, щоб на три дні взяти владу в свої руки і помститися за смерть гетьмана України Симона Петлюри, убитого на одній з вулиць в Парижі українським євреєм Шварцбартом. Три дні і три ночі тривала полювання на людей єврейської національності, крик катованих через якусь мить обривався пострілом і змінювався на тишу смерті».
Звірства ОУН описали багато польських дослідників. Польський політолог і письменник М. Турлейська в книзі «Правда і фікції» (Варшава, 1968) писала, що після нападу Німеччини на Польщу «озброєні групи оунівських терористів нападали на беззбройних біженців через Вісли – на самотніх і невеликі групи польських солдатів, які йшли до румунського кордону», рятуючись від фашистського полону. Штабіст 27-ї дивізії, тобто підпільної польської «Армії Крайової», капітан М. Фіалка в науково-популярній монографії про цю дивізії про жорстокість бандерівського руху щодо польського населення Волині і Галичини написав так: «Найбільш трагічним був сам ритуал тортур, зазвичай починається з благословення і освячення священиком знарядь вбивств: сокир, кіс, ломиків і зброї. Тоді не розрізняли чоловіків від жінок, дорослих від дітей або людей похилого віку. Маючи кількісну і фізична перевагу (зокрема, в малих селах), переможених і вже знесилених, проте ще живих, людей кидали в колодязі, озера і річки, саджали на палю, відсікали різні частини тіла, ноги, руки, голови, жіночі груди. Ще живим жертвам розпорювали животи, залишаючи на поталу мухам і черв’якам. Дітей пробивали вилами, саджали на палю або штакети забору. Перерізали тіла пилами для дерева, виривали очі, відрізали язики і вуха. Відривали від тулуба голову, руки і ноги, прив’язували ланцюгами до коней. Великі села або селища спочатку захоплювали зі зброєю в руках, а взявши, вбивали жителів сокирами, косами, вилами, ножами, багнетами … У цьому божевіллі, озвірілі вбивали також своїх земляків, які не хотіли брати участь в тортурах поляків або порушували дисципліну».
У словнику-довіднику «Українське державотворення» (Київ, “Лебідь”, 1997) в статті «Бандерівці» написано, що, діючи під гаслом «Україна – для українців», та «Мета виправдовує засоби», бандерівці на перший план висунули «жорстокість, насильство, вбивство, терор, в тому числі проти мирного населення … і своїх земляків, які думали інакше, ніж С. Бандера ».
Всі ці військові злочини проти людства здійснювали «соловейчики» з «Нахтігалю», які в ніч з 13 на 14 березня 1939 року намагалися взяти в свої руки владу в автономній республіці Підкарпатська Русь федеративної Чехословаччини.
Після взяття німцями Львова начальником української поліції Львова був призначений Є. Врецьона («Волянський»), колишній керівник одного з відділів військового штабу «Карпатської Січі». Неважко собі уявити, що подібні «варфоломіївські ночі» галичани з «Карпатської Січі» влаштували б в Підкарпатської Русі не тільки по відношенню до євреїв і угорців, а й щодо русинів. Адже по популярному серед галичан висловом їх ідеолога В. Бирчака, галичанам чекало завдання: «всіх русинів з’їсти, переварити і ви … ати».
Сергій Годьмаш
Петро Годьмаш
Далі буде
