Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.5

Ніч без сну

Ви чули коли-небудь, як співають зорі? Постають собі отак навколо місяця, і співанкам не видко кінця. Іван дивиться на них, як вони тремтять від того співу, і слухає. Слухає кожну зірочку, що висить над ним і виводить, як жайвір, свою мелодію…

За горою високою Голуби літають.

Літа мої молоденькі, Як скоро минають.

Я розкошів не зазнала, Та й не буду знати.

Літа мої молоденькі Буду пам’ятати…

А може, то дівчата співають? А може, десь посеред них і Терчин голосок?

Кажуть старі люди, ніби кожний чоловік має свою зорю на небі. Доки вона горить-співає, доти й чоловікові дишеться на землі. Перестає співати зоря, — майструють чоловікові домовину.

Добре би було, якби не падали зорі! Їх би так густо насіялося на небі, що й свою не впізнав би посеред них… Де вже ота світла заховалася?  Ага,  он де є, над Терчиною хатою. А може, підійти ближче до неї, аби ліпше почути отой спів,  що серце зігріває?

Світи, світи, місяченьку, Не іди за хмари.

Бо як зайдеш в ті хмари, Не буде ми пари.

Ой, зелена ліщинонько, Зелена діброво!

Як не прийде мій миленький, Не буду здорова…

Чи то справді рипнули двері в сінях, чи причулося? Гейби так, позіпали. Може, няньові недобре через корівку, що захиріла? Бо й сам став якимсь збанованим, іще більше  зчорнів… Прогиркнувся. Та не сам дубонить. Дві тіні гупають коло нього. Ідуть сюди, до сінника. Хто би ото з  ним такої пізньої ночі?

Іван прилип до оборога. Нянько ще раз прогиркнувся. Та вже гучніше.

-Іване! Іване! — кличе на нього, гепаючи долонею у сухі ворітця сінника.

Іван ліпше приглянувся до тих темних постатей, що стовбичили коло нянька. Жандарми! Місяць гострив їх високі багнети, що тяглися  в небо.

«Нема ’го, мара би ’му не приснилася! За ото просився на двір спати, аби десь піти повечірничати. Ба ци не заскоро’ му волочитися з легенями?..».

-Іване! Іва!..

Та ніхто не обзивався. Жандарм запалив ліхтар. Відчинив ворітця на сіннику.

«Іти до них чи не йти? — вагався Іван. — Нянька шкода. Най би йшов поспати. Гей, нелегко ’му буде никати, як мене будуть вести…»

Поволі рушив до сінника.

-Я тут, няньку…

Жандарми, почувши людський голос, одразу повернулися з горища сінника.

Старий Сила стояв у білій веретяній сорочці і широких штанях. Схилив достиглу голову і видалося Іванові, гейби поменшав коло здорованів жандармів. Безсило опустив тяжкі руки, ніби хотів ними обпертися в землю.

-Но, та видиш і за тобою прийшли… — і вже тихіше: — Чорти би за ними ходили!.. Мало їм тих шістьох… Сиротятами дітей ми лишать на сіду голову…

Задзеленьконів ланцюжок. Майже, Монція піднялася до ясел. Та то ніби не такий дзенькіт.

Раптом жандарми скрутили Іванові  руки. Федір відсахнувся, випростався. І лише по якійсь часині мовив:

-Він сам піде. Не ведіть ’го на ланцови… Іван ще раз глянув на нянька. Місяць сіяв холодні блискітки на лице і воно, здавалося, було витесане з чорного кременя. Гарячі сльози кресали ж по ньому живі іскорки-вогні. Вони тремтіли, як ті зорі над сивою головою.

Остання надія, як слабо спрядена нитка, обірветься, і по тому Силі треба буде дошки готувати на домовину…

-Він сам піде… Він сам, — пробубнів, ніби з-під землі.

-Не журіться, няньку. Не я зачинав битку…

-Знаю, небоже, що не ти. Не вояцька наша родина. Цісарю її треба…

* * *

 Не спав тієї ночі ні старий Cила, ні Іван, ні Клин, ні сільський нотар. У кожного були свої  клопоти, що викрадали сон.

У сивій голов і старого Сили нуртували тяжкі думи про дітей. «Забрано усіх, як повінню. Хто зна, чи повернуться іще у свої гнізда. Куля не вибирає, чи ото мій син, чи хліборобський, чи другого. Цісарський вояк — та й на тому все діло  скінчилося. А землиця буде журитися за ними, буде їх чекати… ой, небога, гірко їй, як і мені. Вона корінець нам дала до життя, а далі й забере його. Якби лише не примусом, як ото на війні робиться… Айбо чому Івана потягли? Ще два роки міг би не служити, міг би мені якусь підпору найти… Хіба цісар не розуміє, що поле без людських рук запуститься, челяді хліба не буде. Погине світ з голоду…»

Іванка заперли у невеличкій кімнатц і, що мала одне віконце на вулицю. Та й то решіткою-гратами затовчено. Сів собі посеред камери, поклав на долоні голову та й думає, що йому робити. Та робота тут одна — сидіти. Якби не той Клин, хіба б він сюди  потрапив?

Тим часом Клин підкладав до ватри сухе галузяччя: воно тріщало серед гущавини лісу, пелеханило димом прохолодну весняну ніч. Якби був лише ногу не вивернув, коли скакав через мура. Та й рана на голові у три пальці. То вже добра позначка. Треба буде в хащі покорчитися, доки в селі втихомириться. А нянько нічого не скаже, бо й сам не раз наказує: «Аби-м не чув, що хтось на тя руку поклав. Ти вже легінь. Боронитися треба такого…».

А тому Силовому гонихмарников і я ще поламаю ребра! Ей, як поламаю!.. Я йому покажу, як ото жмуркати на мою Терку!..

Вацлав Прохазка — нотар тутешнього сільського уряду — муркнув собі під ніс, коли привели Івана, підписав цидулку і пішов на свою квартиру, що наймав у Прінца Рудольфа. Ні м’який матрац, ні пухкі білі перини довго не могли заколисати нотаря. Дивиться в потемок, і  перед його очима з’являється піджупан  Грайс. Як заздрив йому Прохазка! Буквально за два роки той дослужився до високої посади. Під його владою тепер стоять усі начальники окружних  управлінь. О, то є, прошу вас, важна птаха! Він, Прохазка, можливо вже ніколи не дотягнеться до  такої посади. Божечку, за що його закинули на двадцятому роц і служби серед оці дикуни? Невже десь прорахувався, схибнув? Невже не догодив комусь? За що, за що така покута?

Начальник окружного управління — отой бездара Надь Грегор, котрий добре розуміється лише у міцних напоях та парфумерних запахах жінок, — так той, прошу вас, каже, же то є благодійність, і ми, чехи та словаки, маємо нести сюди, у гори Австро-Угорщини, культуру святостефанської корони та родини Габсбургів, культуру нової республіки, же ми мусимо застановити розвій революції, що вибухнула у центрі Європи. Божечку мій, Божечку мій, не розуміє отой старий, утлий пан Надь Грегор, же тому народу — дикому, голодному, злому — треба не культуру, а хліба  і пендрик! Пендрик, пендрик і хліба, прошу вас! Інакше з цього народу вийде ціла банда розбійників-злодіїв, або його винищить більша раса чи нація… Пендрик і хліба! Інакше їх не усмириш…

От маємо, прошу вас, нині. П’ятьох відправили до окружного управління. Судити будуть неодмінно. Два смертельні випадки. І то, прошу вас, на пасхальні свята, коли треба сповнюватися благості, радіти природі, милуватися чарівним цвітінням черешень, яблук, слив, коли природа дише по-особливому приємно. А вони обплювали все: і богослужіння, і природу, і своє село.

Пан нотар перевернувся на лівий бік, заохтів, бо натоптаний їствами та питвом живіт тріщав, як розпухла бочка. Йому ставало душно. Прохазка відкинув гарячу перину, сів на краєчок ліжка.

Можна б і вікно відчинити. Але страшно, прошу вас. Може якийсь розбійник залізти і задавити.

От, прошу вас, Силів лайдак. Їх преосвященство так і заявили, що то — святовідступництво, богохульство, глум над його померлою донькою, і вони не хочуть таких терпіти у своїй парафії… То є, прошу вас, великий гріх, котрий ніякими молитвами не спокутуєш.

Що маю робити, прошу вас? Що?

І лише тоді, коли нічна пітьма почала стулювати йому кліпки, вирішив, що сам вестиме допит.

* * *

 Івана заперли у невеличкій кімнатці, що мала одне віконце на вулицю. Та й то решіткою-гратами затовчено. Сів собі посеред камери, поклав на долоні голову та й думає, що йому робити. Та робота тут одна — сидіти. Якби не той Клин, хіба б він сюди попав?..

Подумки перенісся до нянька. «Тяжко ’му буде самому. Зостався, як на погорілому…»

Роззирається по кімнаті-камері: лише звідти, крізь ото залізне пруття, прокрадається слабеньке сіре світло.

У суміжній кімнаті хтось захарчав. Іван підходить до вікна, спирається на нього ліктем і дивиться аж до сліз у зажурену ніч. Раптом чоло торкнулося холодного заліза. Обіруч схопився за решітку, потряс нею. Щось скрипнуло. Мабуть, цвяхи рушилися. Ще раз насильці сіпнув на себе, і решітка-грати відірвалися од віконниці. Сторожко оглянувся. Руки ледь-ледь затремтіли. Обережно поклав решітку збоку, коло ніг, відчинив вікно, що заспівало при цьому, як молодий півень. Прислухався до голосного хропіння, а потім натиснув на замок другої шибки. Вікно відчинилося навстіж. Іван вистрибнув крізь нього на м’який килимець курячника-спориша. Витер об  штани спітнілі долоні. Озирнувся на вікно. Воно зяяло, як верша, що чатувала на здобич.

…Нянько стояв коло перелазу. Після того, як забрано синів на війну, часто виходить з хати сюди, до вулиці, стане собі коло ворітниц і, і перед його очима в потемку пропливає все життя — довге та багатодітне… Ба ци доправди кажуть, що війна скінчилася? Айбо чому дітей не відпускають домів? Може, новий празький урядовець хоче продовжити її?

Та що це? Чи не примарилося? Ніби Іван надійшов? По кроках чує, хоч і не бачить добре.

-Завернули, синку? — спитав і поклав руку на його плече, аби удостеменитися, чи справді то син.

-Не завернули, няньку. Айбо, як узнають, хто битку починав, та одпустять. Нащо будуть держати? — спокійно відповів Іван. — Ото все Клин позаварював.

-Ба ци й ти щось не заварив із тим Клином, мара би ти не приснилася?

-Не заварив, няньку. Я лишень прийшов повісти вам аби-сьте-ся не журили. Усе то уладиться…

-Дай, Боже, аби ся уладило…

Іван повернувся до дверець, і старий Сила уявив собі жандармів, котрі скручували та в’язали синові руки. Його ужалило у серце ото видисько і раптом виповів:

-Постій іще мало.

Він дивився на сина. Довго, неодривно. Кортілося обняти сина, притулити до грудей, як малу дитину. Та заново лише поклав тяжку руку на плече, і по тілу побігло щось тепле, як купіль. Він на очах одужував, випростувався, щедрів. Хотілося стояти отак і ні про що не думати. Лише якби коло нього був він. Отакий, як є: мовчазний і спокійний. Ще не так давно цабав у довгані-сорочці, а тепер старому треба голову здвигати, аби заглянути синові в очі.

-Кажуть, попового сина завернули, — ні з того ні з сього сказав Сила. — Якби і тебе завернули, неборе, бо як ото самому. — і ніби якийсь ощипок-вівсяник застряв у горлі та не пропускав більше слів. А по хвильці: — Візьми, неборе, у тайстрину паски та солонини.

-Не треба, няньку, я скоро повернуся. Лишень не журіться… Но, та мені вже час, бо жандарі повстають, а в мене визір відкритий…

Іван рушив, а рука старого Сили так і застрягла у повітрі. «Може, і його завернуть. А можуть забрати гусаром, бо ноги має кривульковаті… Як ’му доля судила, та так і буде…».

Іван завчасно встиг залізти у своє нове помешкання. Приклав до вікна решітку та й сів собі на холодний цемент.

Коли перевальцем, мов качур, у свій кабінет зайшов нотар, з Іваном розмовляв черговий жандарм.

-Тікати думав? — виязичився той, показуючи очима на вікно. — І на тому світі зловимо!

-Для нужди треба було мен і вийти. Не хотів вас будити…

Сільський нотар прислухався, про що веде розмову жандарм із Іваном, та ніяк не міг вловити нитку, котра б дійшла до змісту бесіди.

Порозглядався по кабінету, наче  вперше знайомився з його обстановкою. Ось праворуч висів донедавна великий портрет Ференца-Йозефа. Прохазкові примандюрювалось, ніби старий нащадок родини Габсбургів збирається підкрутити свої сиві вуса, що майже переплелися з бакенбардами. Поруч стоїть велика залізна шафа. Під трьома замками у ній зберігаються гвинтівки, фендрики-нагайки та наручники. Похляло опустився в світлець. Ой, недобре відпочив сеї ночі. Як не масажував уранці бабкувате лице, все одно попід очима висять капшуки, наповнені синьою ненавистю і до вищого начальства, котре послало його в цей закуток, і до селян, які й досі не звикли до порядку, і до жандармів, котрі не здатні втихомирити верховинських опришків. Треба їх карати якнайжорстокіше!

Міцно стис пальці на руках: вони захрустіли, як сухе галуззя.

-Веди ’го сюди! — наказав жандарму, і з-під брів вивалилися слизькі, мов п’явиці, очі.

Іван спокійно переступив поріг, став перед столом нотаря. Не знає, куди подіти руки : тримає їх перед собою, ніби хотів когось схопити.  З-під крисан і виривається непокірне розкуйовджене волосся. Лагідні прозеленкуваті очі дивляться на пана, а той не може одірватися в ід своїх думок. Раптом затряс діжкуватою головою. Рявкнув:

-Кжіж! Крест поламав?

-Поламав. Мусів, пане, бо не було нічого під руками…

-Я тя потрестам! — розіпріло підстрибнув із стільця нотар.

-Ви ліпше знаєте, що маєте робити, пане.

Іван ліниво засунув руки в кишені сіряка. Це ще більше роздрочило Прохазку. Що за  свавільність?

-Де маєш руки, марго?

Іван так же спокійно вийняв руки, переступив з ноги на ногу і по-дитячому лагідно дивився на нотаря, в котрого запрацювали, мов жорна, вилиці. Пана затрясла злоба. Вона кидала ним перед столом, як одірваним листком осіння хуга. «То ж богохульство»! — причулися йому слова превелебного. І в цю мить вираз обличчя пана нотаря змінився. Га, що йому, по правді кажучи, до того попа? За греко-католицьку він не намірений заступатися навіть тут, у цих дебрях. Реформатська церква для нього вища за всіх. Позаяк у селі такої

церкви нема, пан Прохазка починає свою утреню в барі Прінца Рудольфа за більярдом… Ніби спросоння запитав:

-Де робиш?

-Коло нянька. Корову попасую. Тенгерицю копаю. Зимою в ліс хожу.

Вийняв із шухляди стола зв’язку блискучих ключів. Кинув ними на стіл. Жандарм, що  стояв коло дверей, зробив кілька кроків, вибрав із зв’язки потрібний ключ, відчинив шафу. Поклав на стіл три нагайки.

Дві гумові, а та, світлокоричнева, з бугайової жили. Ними користується пан нотар залежно від настрою: гумовими, коли намірений просто відбути чергу знущання над своєю жертвою, а тим страшним, неподатливим — як хоче вилити свою злість на приреченого.

Жандарм чекає на вибір пана нотаря. Той перебирав нагайки, наче вишукував, котра з них ліпше риліпатиме. Попробував у повітрі світлокоричневу, підморгнув жандарму.

-Лягай до землі! — гавкнув на Івана.

-Хреста я зроблю, пане, айбо лягати не буду.

-Лягай! — фраснув нагайкою по столу. Та Іван лише дивився твердо то на нотаря, то на жандарма. «А може, втекти?» — майнула думка.

-Ліпше по-доброму уладимося. Дубчака я такого дістану.

Пан Прохазка сам собі не вірив : невже не

піддається йому отой селюк? Невже покаже він, нотар, свою слабість перед жандармом? Ні, такого бути не може! Роз’ятрене обличчя перекосилося, на ньому виступили якісь плями. Кинувся до Івана, махнув на гайкою. В той же момент вона опинилася в хлопцевій руці. Нотар подивився на свою порожню долоню.

-Сакраментска потвора! Я тобі покажу! Взяти! — вискалився до жандарма. Той  наскочив до Івана і відлетів до протилежної стіни.

Пан нотар більше не збирався приступати до парубка. Так, то є правда, що йому повідали за того Силу: він може тягнути за собою плуга.  І телицю міг нести. То справді, прошу вас, сила. Нотареві щось нове прийшло на тямку, і він наказав охоронцеві вийти. Жандарм поправив кітель, мовчки зачинив за собою двері.

Залишилися удвох. Нотар сів за  стіл. Затеребив пальцями та вже спокійніше, наче підмінений:

-Сідай, хлопче, — до Івана. Той не поворухнувся.

-Сідай, сідай, — розтягнув нотар посмішку на лиці. «Його треба позбутися в селі. То буде найліпше і для мене, і для жандармів. І нагода є».

-Так що будемо робити?

-Я поправлю хреста. Та й визір заб’ю так, як

-Який визір? — здивувався пан нотар.

-Там, у тій світлиці, — кинув головою на камеру, де ночував.

Пан Прохазка не наважувався встати з-за столу. За вихідними дверима, правда, стоять на варті два жандарми. Так вони, прошу вас, полетять, як мухи, коли хлопець забагне тікати. Ліпше не ризикувати.

-Но, та пустите домів?

-Присядь, — підняв вказівний палець нотар.

-Я й постою. Одну платню маю.

-Так, кажеш, же ти коло татінка працюєш?

-Коло нянька.

-Ти пішов би на фабрику? — подивився прямо в очі Іванові, аби переконатися, як реагуватиме на таке питання.

-Чому би не пішов? Може, там хліба заробив би, бо нема що їсти дома. А далеко маєте роботу?

-У Празі! — якось святково, навіть з апломбом вимовив нотар і привстав нарешті з-за стола. — У самому серці Європи! Но, що скажеш?

-Думаю, треба з няньком поговорити.

Що для Івана та Європа! Що для нього Прага! Йому аби заробити на кусник житнянка, бо нянько вже не дає супокою. «Треба йти, — каже, — на чужину, бо інакше з голоду заморимося. Землиця скупиться. Дома зарібку нема. У хащі мало платять… А в Дебрецен нічого йти, бо й там, кажуть, не Пасха… Шкода лише нянька. Та й за горами  буде  тяжко.   Ой,   кажуть,   не є   краю файнішого за наш. Айбо що з тої краси, коли вона не твоя. Як і Терка…».

Далі буде