Історія створення Підкарпатської Русі. Ч.4
Беззмінним головою товариства ім. О. Духновича, тобто національного товариства русинів Підкарпатської Русі, був греко-католицький священик Євменій Сабов, професор Ужгородської русинської гімназії, яка готувала вчителів для русинських шкіл.
Період панування Угорщини він написав і видав підручник для русинів під назвою «Руська граматика і читанка для вивчення угро-руської літературної мови».
Після приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини Е. Сабов удосконалив її і в 1923 році видав під назвою «Граматика руської мови для середніх навчальних закладів Підкарпатської Русі».Членами головною ради (правління) товариства імені Р. Духновича були Стефан Фенцик і Юлій Гаджега, греко-католицькі священики і професора Ужгородської богословської та Ужгородської русинської учительській семінарій, а також адвокати І. Камінський, М. Бескид, О. Бескида та інші. Наукова діяльність товариства ім. О. Духновича зосередилася на питаннях історії, культури та мови русинського народу. Написана русофілом І. Камінським, в 1-у світову війну потрапив в російський полон і там вивчив російську мову, програма товариства імені А.Духновича була спрямована на (зберігаємо мову оригіналу) «культурное развитие проживающего в пределах республики русского народа, а прежде всего воспитаніе его въ нравственном и политическомъ русском дусі, исключая всякую политическую діятельность».
Для боротьби як з українізацією, так і з русифікацією, русинські вчителя в 1925 році створили Вчительське Співтовариство, яке очолив В. Шпеник. Його членами були відомі русинські педагоги І. Жупан, А. Карабелеш, І. Керча, М. Грицак та інші. На зібрані Товариством ім. О. Духновича кошти були встановлені пам’ятники О. Духновича в Севлюші (1925), Ужгороді (1929) та Хусті (1931).
Усвідомивши неминучість свого фіаско в українізації русинів, галичани змінили тактику дій. Вони стали переманювати на свій бік русинських лідерів, нестійких перед спокусою звеличення і вихваляння їх заслуг. Виділявся серед таких лідерів Августин Волошин.Вчений історик С. Білак в своїх працях стверджував, що педагогічна діяльність А. Волошина, а також зміст його книг і статей при угорському пануванні зводилися до того, що русини – «автохтонний народ, який більше належить до слов’ян Західної Європи, ніж до слов’ян на сході від Карпат». Після приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини, А. Волошин редагував газету «Свобода», яка виходила русинською мовою. У ній стверджувалося, що русинська нація окрема, тобто не українська. У свою чергу цьому вчили в школах, гімназіях і семінаріях русинські педагоги. Наприклад, професор Ужгородської богословської семінарії Василь Гаджега, делегат з’їзду русинів Угорщини, який відбувся 21 лютого 1919 року в Хусті, це стверджував в роботах «Вплив реформаторства на підкарпатських русинів», «Доповнення до історії русинів і русинських церков» та інші.
З 1916 року А. Волошин був директором Ужгородської русинської учительській семінарії для юнаків, а за сумісництвом викладав в Ужгородській русинської учительській семінарії для дівчат і Ужгородській богословській греко-католицькій, тобто русинської, семінарії. Тому у А. Волошина було дуже багато особисто знайомих йому випускників цих семінарій, які працювали майже в кожному селі Підкарпатської Русі якщо не вчителем, то священиком.
У той час священик і вчитель користувалися у населення великою повагою і авторитетом. Через них, а також через свої підручники і книги А. Волошин мав великий вплив на населення Підкарпатської Русі.
В газеті «Свобода», яка видавалася А. Волошиним, він пропагував, що русини окрема від українців нація і доводив, що русинська мова ближче до словацького, ніж до українського.
Тому лідери українських політемігрантів з Галичини поставили перед собою завдання якщо не переманити, то нейтралізувати А. Волошина, як одного з головних в той час ідеологів русинів. З цією метою галичанин В. Бирчак, родом з міста Стрий, написав і видав роботу, яка вихваляла А. Волошина під назвою «Августин Волошин. Його життя і діяльність”,яка була видана в 1924 році (Уніо, Ужгород) окремою брошурою. У ній зазначено:“Августин Волошин не просто Русин, а свідомий Русин, який працює над підняттям русинського духу і русинської свідомості не тільки в собі, а й в інших”. Переконавшись в тому, що А. Волошин любить вихваляння і звеличення, І. Панькевич нерідко писав і публікував від його імені статті української орієнтації, а потім – і відверто русинофобської.
В результаті А. Волошин, ображений на Прагу за ненадання йому посади губернатора, став захищати галичан від критики з боку русинських лідерів, поступово перетворюючись під їх впливом в антирусина. З цієї причини А. Волошин почав втрачати авторитет серед русинів. Він вирішив на час змінити місце проживання – стати депутатом парламенту ЧСР і таким чином виїхати жити в Прагу. З цією метою він перейменував очолювану ним Русинську партію хліборобів в Республіканську християнсько-народну партію в надії, що християни Підкарпатської Русі на виборах в 1925 році в парламент ЧСР віддадуть за нього більше голосів. Однак русини віддали за А. Волошина всього 4296 (2,8%) голосів виборців. У той же час за викладача русинської орієнтації М. Василенка, політемігранта з Наддніпрянської України, було віддано в кілька разів більше голосів.
За законодавством Чехословаччини, отримані партією голоси можна було підсумувати і передавати їх на користь одного з кандидатів своєї ж партії. У Празі вирішили передати віддані за М. Василенка голоси А. Волошину з тією метою, щоб Підкарпатську Русь в парламенті ЧСР представляв місцевий русин. Однак, навіть. в цьому випадку в 1929 і 1935 році на виборах в парламент ЧСР за А.Волошина проголосувало, відповідно, 3,4 і 2,2% виборців, які взяли участь у виборах. В результаті А. Волошин і сам зрозумів, що як політичний діяч він втратив авторитет серед русинів. Він болісно це переносив і затаїв образу на русинів, остаточно перейшовши в табір політемігрантів з Галичини. Цей перехід для А. Волошина полегшувався тим, що його мати Емілія була зі знатної угорської династії Зомбор. Отже, молодому А. Волошину русинська національність швидше була політичною доцільністю, як І. Франку – українська.
Природно, багато хто з висуванців А. Волошина і подібно до нього скривджені на Прагу також взяли приклад А. Волошина в переорієнтації з русинської національності в українську. У їх числі (наполовину русини) брати Юлій та Михайло Бращайко (Байор), а також зобов’язані А. Волошину своєю кар’єрою або залежні від нього по роботі Ю. Ревай, В. Гаджега, А. Штефан та інші. А. Штефан і В. Гаджега були професорами в Ужгородській русинської учительській семінарії для юнаків, директором якої був А. Волошин.
За протекцією А. Волошина А. Штефан був призначений директором школи з підготовки працівників торгівлі, яка відкрилася в Ужгороді, яка була реформована в Мукачівську торговельну академію. За протекцією А. Волошина, А. Штефан залишився її директором і укомплектував її, в основному, педагогами з Галичини: А. Приходько, І. Трухлий, І. Гірна, О.Голубенко та інші. Вони створили зі студентів воєнізовану організацію «Пласт», в якій виховували молодь на вихвалянні М. Грушевського, С. Петлюри, Є. Коновальця та інших.
Затамувавши образу на уряд ЧСР, яке нібито не оцінило належним чином заслуги А. Волошина і людей з його оточення, всі вони стали мстити уряду Чехословаччини. Це бумерангом відбивалося на русинської нації і Підкарпатської Русі в цілому.
Тим часом Мукачівська торгова академія, під впливом хвалебних дифірамбів політемігрантів з Галичини, поступово ставала центром підготовки зі студентів русинської національності «свідомих» українців, які розгорнули боротьбу з земляками-русинами, котрі виступали за збереження національності і мови своїх предків. Серед них вирізнявся Юліан Химинець, який після закінчення цієї академії став особистим секретарем А. Штефана.
Мукачівська торгова академія
У своїх спогадах «Тернистий шлях до України» Ю. Химинець з гіркотою стверджував, що «в першій половині тридцятих років з русинської інтелігенцією Закарпаття важко було навіть говорити про необхідність національної боротьби», так як вона не розуміла, заради чого русинам боротися з русинами.
Паралельно з «скривдженими» політичними лідерами русинів в антирусинського поле діяльності галичан потрапили і русинські письменники. Одним з них був Василь Гренджа з окружного центру Волове (нині – Міжгір’я), який (за його ж словами) в 1913 році, тільки в 20-річному віці, вперше випадково прочитав книжечку «Гайдамаки» українською мовою. У складі австрійської армії він воював на російському фронті, де отримав поранення. Лікувався в Будапешті і писав там вірші русинською мовою, які публікував у редагованої А. Волошиним газеті «Неділя», що видавалася на народній русинській мові в Будапешті. У їх числі: «Люби рідних мову», «Русин», «Руська мати породила» та інші.
В. Пачовський, головний шкільний інспектор в шкільному відділі Підкарпаторусинського краю, перевів вірші В. Ґренджі з русинської мови на українську. Потім в 1922 році виставив їх в конкурсі кращих віршів на шкільну тематику, що проходив в Ужгороді. В результаті русинські вірші В.Ґренджі, в той час редактора і видавця журналу «Русин», стали українськими. За протекцією В.Пачовського їм була присуджена 2-я премія з відповідним гонораром. Потім, на кошти русинського шкільного відділу, ці вірші В. Ґренджі в 1923 році були видані окремою збіркою «Квіти з терені» під літературним псевдонімом Гренджа-Донський. До нього увійшло 31 вірш.В. Ґренджа став отримувати за свої вірші відповідну зарплату у вигляді гонорарів, з неоплачуваної русинського поета він став оплачуваним українським поетом. Однак наскільки його перші русинські вірші були українськими, можна судити по нижче наведеним з них уривків:
«Люби рідну мову, миле руське слово,
Її не встидайся, за ню бийся в грудь.
За то рідне слово будь готов до всього
Та знай, що ти Русин, того не забудь».
(із вірша «Люби родну мову»)
“Руську душу, руське серце Она мені дала,
Й відтак гордо свого сина Русином назвала ”.
З вірша «Руська мати породила» Львівський поет О. Бабій зазначив, що зміст віршів В.Ґренджі «показує, що русин із-за Бескиду потроху стає свідомим українцем».
Започаткований галичанами процес українізації русинів зацікавив Москву. Тому на V конгресі Комінтерну, що відбулися 17 червня – 8 липня 1924 року в Москві, багато уваги було приділено «національного визволенню» українців польської Галичини і русинів Підкарпаторусинського краю Чехословаччини.
Конгрес прийняв рішення щодо розгортання всесвітньої революції, початком якої мало стати приєднання до Радянської України українських земель Польщі та Румунії, а також русинських земель Чехословаччини. При цьому русинські землі називалися споконвічно українськими.
Делегатом цього конгресу був інтернаціоналіст І. Мондок, який підтримав його рішення. Однак з таким «поворотом» політики Комінтерну комуністичні партії Чехословаччини і Польщі не погодилися, тому що вона не відповідала державним інтересам Чехословаччини і Польщі. Не відповідала вона і національним інтересам русинів Підкарпаторусинського краю, які бажали і далі перебувати на правах автономної республіки в складі Чехословаччини.
Комуністична партія Чехословаччини далі дискусії з прийнятим на V конгресі Комінтерну рішенням не пішла. Однак на кошти Комінтерну видавалася газета КПЧ «Правда худоби» (бідноти), а її редактор Климент Готвальд отримував зарплату від Комінтерну. Тому залежний від Комінтерну К. Готвальд опублікував статтю з різкою критикою керівництва КПЧ за невиконання рішень V конгресу Комінтерну. У зв’язку з цим в листопаді 1924 року відбувся II з’їзд компартії Чехословаччини, на якому К. Готвальда не обрали до Центрального комітету КПЧ і звільнили з посади редактора газети «Правда худоби». Голова Празької парторганізації І. Гакен був обраний головою ЦК КПЧ.
З метою вивчення питання українізації русинів, в кінці червня 1925 року в Підкарпатську Русь приїхав посол СРСР в Чехословаччині В. Антонов-Овсієнко. Протягом п’яти днів він подорожував як «турист» по Підкарпатській Русі в супроводі І. Мондока. Після цього “подорожі” ряд комуністів з Подкарпаторусинського краю були направлені по лінії Комінтерну на навчання до Харківського комуністичний університет ім. Артема, який був навчальним центром Комінтерну. У їх числі – Олекса Борканюк, гуцул з Ясіня, столиці «Гуцульської Народної Республіки в Ясіня», а також Б. Кашеляк, Штефан Сікора та інші. У цьому університеті з 2-х річної програми навчання «студенти» навчалися під псевдонімами (вигаданими прізвищами) ведення підпільної комуністичної діяльності в своїх країнах.Так, Ш. Сікора навчався під прізвищем Росольський. «Студенти» впродовж навчання отримували громадянство Радянського Союзу, ставали членами ВКП (б) СРСР і давали підписку спецслужбам НКВД про співпрацю в якості секретного агента.
Отже, Харківський комуністичний університет Комінтерну готував фахівців з розпалювання світової революції і захоплення влади комуністами в усьому світі.
І. Мондок і А. Дьезе, 2-й секретар Підкарпаторусинського крайкому КПЧ, в грудні 1925 року були запрошені в місто Харків, в той час столицю України, в якості гостей V з’їзду Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) України [скорочено – ВКП (б ) У]. Після з’їзду І. Мондок доповів М. Скрипнику, Міністру освіти і одночасно члену Центрального комітету ВКП (б) У, про ситуацію з українізацією русинів. Його доповідь стривожила М.Скрипника, і 3 січня 1926 року в Харкові відбулося за участю І. Мондока секретна нарада членів ЦК ВКП (б)У з питання процесів українізації русинів, які відбуваються в Підкарпатській Русі і ролі в цьому процесі ЦК КПЧ.
Повернувшись додому, І. Мондок доповів про цю нараду керівництву КПЧ, про що незабаром стало відомо уряду ЧСР. Зрозумівши свою помилку в сприянні українізації русинів, уряд ЧСР почав її виправляти.
В урядовому розпорядженні № 17 від 1926 року (параграф 100) було зазначено, що відповідно до закону № 122 цього ж року кожному русину гарантується право в усіх судах і урядових установах вимагати, щоб їх справи розглядалися, а протоколи велися русинською мовою.
У тому ж році Польща прийняла закон про амністію бійців Українсько-галицької армії, і багато українців Галичини повернулися додому. Однак ті, які присвятили себе боротьбі з поляками залишилися в Чехії, а ті, які присвятили себе боротьбі з русинської нацією, народом – залишилися в Підкарпатської Русі.Однак план приєднання Підкарпатської Русі до Радянської України вступив в дію.
У 1928 році вищезгаданий збірник В.Ґренджі був в Харкові переведений на українську мову і там виданий під назвою «Тернові квіти полонин. Поезії». У ньому стверджувалося, що русини нібито є українцями за національністю, вдень і вночі тільки й мріють про приєднання до України. Тому у вірші «Не продай рідний край» русинів закликали до боротьби проти найбільш демократичної серед країн Європи Чехословаччини наступним чином:
«Остались далі ми рабами,
Свободи справді ще нема!
Гей, гей, народе мій бездолий,
А доки спатимеш? Вставай!
Святиню нашу розвалили
Нам честь і правда дорога!
Вставай в бій за свободу,
Варварські руки ворога. “
За цей збірник і заклики до порушення державної цілісності Чехословаччини В. Ґренджу влітку 1928 року було притягнуто до кримінальної відповідальності. Однак в суді він доводив, що його вірші неправильно переведені, і був засуджений лише на три місяці тюремного ув’язнення. Коли В. Ґренджа відбував покарання, в Харкові було видано з перекладом на українську мову друга збірка Гренджі-Донського під назвою «Оповідання з Карпатських полонин». За згадані видання уряд Радянської України перерахувало В.Ґренджі чималий гонорар.
В «Українському історичному журналі» № 3 за 1991 рік стверджувалося: «Станом на 1933 рік тільки по видавництву «Рух » заборгованість становила:
В. Винниченку – 10158 руб, спадкоємцям Ів.Франка – 7183 руб, О. Кобилянській – 6037 руб, А. Крушельницькій – 2232 руб.» І так далі щодо інших авторів, які проживали в країнах Західної Європи.
Тюремне ув’язнення і гроші з Харкова стали причиною того, що русинський поет і русин за національністю В. Ґренджа став українським письменником Гренджа-Донським, «котрий усвідомив» себе українцем за національністю. За завданням з Харкова він намагався видавати журнал під промовистою назвою «Українська земля». Не отримавши на це дозволу, він почав видавати журнал «Наша земля». Однак за українську пропаганду, спрямовану на відторгнення Підкарпатської Русі від Чехословаччини, журнал був закритий. Через гонорари з України у Гренджі-Донського знайшлися послідовники: Боршош (Боршош-Кум’ятський), Ф. Могіш (Боєвір), І. Колос та інші.
Далі буде
Сергій Годьмаш
Петро Годьмаш
