Коли русинство – це стан душі.

Слово до найрезонанснішої доповіді письменника Володимира Фединишинця

«Прогноз-гіпотеза функціонування української мови на історичній Підкарпатській Русі в районі 2000-го року», виголошена на науково-практичній конференції «Українська мова на Закарпатті у минулому й сьогодні», – це по суті найскандальніша, точніше найрезонансніша доповідь письменника, двічі – 2004 і 2005 років — лауреата Міжнародної премії ім. Олександра Духновича Володимира Фединишинця (1943 – 2018). Конференція відбулася 5-6 травня 1992 року в Ужгороді в приміщенні Білого Дому та на базі економічного факультету. Ось як пише у передмові до однойменного збірника відомий мовознавець Борис Галас (1953 – 2017): «…Явним дисонансом на конференції прозвучав «прогноз», заснований на типово по-русинськи афішованій В. Фединишинцем «інтуїції», що українська мова, як начебто чужа для закарпатців, «у районі 2-тисячного року» в устах їх умре». Калап долу перед Борисом Галасом, котрий, як відповідальний редактор збірника, опублікував доповідь без будь-яких купюр. До речі, ось як згадувала про конференцію дружина письменника, науковець і поетеса Ілона Мейсарош (1945 – 2015): «… Коли тато читав доповідь про слабкі перспективи української мови в нашому регіоні, то люди виходили з зали, а коли я читала своє есе, то можна було почути дзижчання комара». Про всякий випадок уточню: під словом «люди» треба розуміти окремих викладачів і рухівців. Окремих я б міг запросто назвати, але не маю дяки, бо нема сенсу. До речі, дослідження тодішньої завідувачки відділу Будинку народної творчості Закарпаття Ілони Мейсарош називалося «Мадяризми в українському казковому антропоніміконі Карпатського ареалу». Але мама-угорка завжди глибоко симпатизувала русинському руху, підтримувала його…

Мабуть, не новина, що Володимир Фединишинець був ніби зітканий зі своєрідних суперечностей. Хоча й це твердження частково… суперечливе. Хай там як, але в єстві письменника надзвичайно оригінально й міцно перепліталися, перетиналися русинський і український світи. Наприклад, письменник безмежно захоплювався творчістю Олександра Духновича й Івана Франка, обожнював слухати Клару Лабик і Квітку Цісик. До того ж високоерудований літератор мав неповторну, а може, й унікальну вдачу, любив пожинати славу й інтелектуальні скандали. Водночас був уперто цілеспрямованим і сміливим. Мабуть, варто нагадати, що в травні 1992 року я навчався на 4 курсі філологічного факультету нашого університету. Акцентувати б, що згодом, у 1996 році, мене виключили з останнього, третього курсу аспірантури при кафедрі української літератури. Гадаю, що так чи інакше в рішенні Вченої ради факультету відлунила й вітцьова тверда наступальна русинська позиція.

А інакше мій отець, затятий русин Володимир Фединишинець мав рацію стосовно русинської ідеї, якою по суті самозречено жив з 1989 року. Себто час засвідчив, що вона жива і житиме, бо у своїй основі – потужна й благородна. Упродовж трьох десятиліть з різних причин я амбівалентно і, мовити б, нестабільно ставився до русинського руху – то дуже позитивно, то дуже негативно, то нейтрально, то просто байдуже. Нині ж – бозна-як, точніше еклектично. Фіґлюю. А якщо серйозно, то я, космополіт, глибоко симпатизую русинській ідеї, вона наохтема вкоренилася в моєму єстві. Ну й хотів би врешті побачити крайовий кодифікований варіант русинської мови. А інакше процитую Володимира Фединишинця зі свого інтерв’ю «Володимир Фединишинець: «Я бачу німб над своєю головою», яке публікувалося в новинці «Ріо» від 10 березня 2007 року. Отже: «Русинство – це крайова політика, аби корінне населення збудувало себе на своїй землі, усвідомило себе як народ, як непохитну етнічну спільність, яка відкрита до здорового гена і зачинена до хворого, — в метафоричному смислі. Русинство – це і самобутні танці та співи, і унормування мови казок та легенд, доведення її до рангу літературної творчості, академічного опису і вивчення. Русинство – це стан душі. Це все. У тому числі й чиста політика. Русинство – це часточка слов’янського почування в дуже неслов’янський час. А це підточує крайові почування патріотизму, материзнини-дідизнини, притуплює нашу ментальність, самобутність, якщо одним словом – карпатськість. Є краяни-сини, які працюють на русинство, а є такі, що його компрометують. Я працюю на русинство глобально й ризиковано…»

Ясна річ, я можу безконечно і з різних ракурсів розтікатися мислями про вітцьове русинське кредо, але, майже, доста…

Михайло Фединишинець, син письменника

*********************

Після прекрасної й щирої передмови сина письменника Володимира Фединишинця друкуємо його скандальну доповідь, яка була у 2000 році виголошена на науково-практичній конференції «Українська мова на Закарпатті у минулому й сьогодні» в Ужгороді.

ПРОГНОЗ-ГІПОТЕЗА ФУНЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
НА ІСТОРИЧНІЙ ПІДКАРПАТСЬКІЙ РУСІ В РАЙОНІ 2000-НОГО РОКУ

Провідна ідея моєї доповіді базується на думці, цо украївська мова не є рідною мовою для карпагорусинів, а відтак її функціонування йтиме до згасання і згодом, поза всяким сумнівом, прекрасну вигранену солов’їну українську мову на історичній Підкарпатській Русі будуть знати лише фахівці-філологи й любителі-поліглоти. і ця ідея, ця гіпотеза аж ніяк не принижує ні саму Велику Українську Мову, ні її такий же Великий Український Народ-носій. Це закономірний процес, коли привнесена іншому народу чужа для нього мова рано чи пізно витісняється рідною мовою того народу. Принципово майже така доля, яку чекає українську мову на Підкарпатській Русі, спіткала свого часу прекрасну французьку мову в Росії (хай це дещо інше. але…) чи й зараз таку и чудовну російську мову – в Прибалтиці. на Кавказі і – прогнозую! – на Україні, а це й на Півночі, в Сибіру, Середній Азії. Згадаймо і польськомовне галицьке дворянство, німецькомовну інтеліґенцію Буковини Ш ст. І теоретично цей процес – вихід з ужитку чужої мови – є зрозумілим і національно-патріотичним. Кожна мова повинна жити на устах свого народу. Енергія я рідкої мови майже завжди перемагає чужу мову, хоч би її напруга була значно вищою. Це – закон. Хоча в кожному законі є винятки.

Кілька попередніх міркувань, які «ґрунтом гіпотези-прогнозу. Що таке історична Підкарпатська Русь? Це – територія, на якій живуть русини з давніх-давен, це чистий русинський масив Карпат, включаючи і Підкарпаття. До речі, недавно газета “Нью-Йорк таймс” квадратом на карті означила доволі точно і сповна Історично-сучасну територію, заселену карпато-русинами. Історичну Підкарпатську Русь розглядається умовно, оскільки, фактично, зараз вона не існує як цілість, а існує розрізнено – як частини сусідніх держав України, Чехо-Словаччини, Польщі, Угорщини, Румунії. Але це окреме питання – окреслення точних меж історичної Підкарпатської Pyсі.

На фото: Володимир Фединишинець з мамкою

І друге. Що таке район 2000-ного року? Це – плюс-мінус десять-двадцять-тридцягь років до і вище межі тисячоріччя. І що цікаво. Якщо взяти нище 20 років, близимося до умовного 100-річчя привнесення української мови на Підкарпатську Русь, здійсненого галицькими культурними діячами і політичними емігрантами, ба навіть галицькою поштою, каналом обміну друкованою літературою в ХІХ сторіччі, 40-х роках ХХ-го і особливо 20-30-х роках, коли наша республіка входила до складу демократичної Чехословаччини, керованої одним із видатних демократів ХХ-го віку Томашем-Ґариком Масариком. До речі, розвій істинної Масарикової демократії дуже сприяв поширенню в нашому краї не лише української, а й російської мов (а тут іде й хвиля російської еміґрації, зумовлена жовтневим переворотом у Росії восени 1917 р., як і хвиля української еміграції після повалення Української Центральної Ради в Києві). Емігранти, як російські, так і українські (вужче галицькі), і були глашатаями російської та української мов – однаково чужих для карпато-русинів.

На фото: Володимир Фединишинець з дружиною

Рідна русинська мова відразу попала в силове поле боротьби ідеологій русофільства і українофільства, почувалася в ньому некомфортно, мовби зайвою. Говоримо про функціонування української і російської мов у сфері політичної боротьби, чому сприяла і фальшива комуністична пропаганда. Але ніколи русинська мова – що головніше! – не була витіснена з побуту. Навіть донині не витіснена з побуту. Навіть донині не витіснена, хоч за півсторіччя наступу на карпато-русинів української і російської мов (не закриваю очі на шалені темпи русифікації. що пригасилася дещо з проголошенням соборності України, однак посилилася українізація і засилля українсько! мові). А рівень користування мовою саме у побуті визначає її живучість. Згадаймо, то російська мова не змогла витіснити з побуту українську мову в минулому сторіччі на Україні. Мова-завойовник відійшла у небуття, хоча й залишила за собою покручі душ.

На фото: обкладенка календаря

20-30-ті роки дають багатий матеріал для дослідження, як поступово привносилася українська мова на Підкарпатську Русь, а починаючи з 1944 року – року окупації краю радянською армадою – сталося офіційне заведення української мови у школи, пресу. Сприяв ідеології українізації і відкритий університет та інші навчальні заклади.

На фото: Портрет Володимира  Фединишинця роботи Данилича [1600×1200]

Енерїі на впровадження української мови за останні 50 років витрачено багато. І педагогами, і журналістами, і письменниками. Результат же – нульовий. Чи близький до того. Українська мова ніколи не сприймалася як рідна в стихійному мовному побутуванні серед членів родини, навіть на спільному подвір’ї. Але русинська мова вступила в контакт з українською чи російською, як минулого, так і нинішнього сторіч.

Взагалі взаємини нашої мови з чужими мовами. мовами народів- завойовників чи мовами народів-сусідів – виняткове в лінгвістичній практиці явище. Оце багатомовне пограниччя в Карпатах є унікальним. Тому дослідження професорів Й. О. Дзендзелівського, П. М. Лизання (маю на увазі їх кількатомні атласи) дають значний фактаж для осмислення, рівно, як і лексикографічна праця Миколи Грицака, що знаходиться в рукописі. І саме з погляду, як у цьому ареалі живуть на лексичному рівні і дотикаються, перехрещуються різні мови, як вони збагачують собою карпато-русинську мову.

На фото: Медаль Володимира  Фединишинця. Робота скульптора  Михайла Беленя [1600×1200]

Теоретичне застереження. У своїх судженнях виходжу з того, цо карпато-русинська мова є умовно 13-ою за рахунком слов’янською мовою, але ніяк не четвертою східнослов’янською, бо видиться мені. що мову цього реґіону треба кваліфікувати як мову праслов’янського народу, що іменується історично рутенами, руснаками, русинами та варіативними назвами з коренем ’рус” чи “рос”. Тринадцятка – не серенчливе число. А вмить повезе нашій мові!

Історичний аспект. Русинська мова давня. давня. Їй, напевно, дві тисячі років, якщо не більше. Вона видержала нелегкі часи мадяризації, потому – не боюся сказати – і чехізації, а вже пізніше українізації і русифікації та взагалі знищення. Русинська мова пристосувалася до нестерпних умов існування. Саме існування, а не закономірного буття-життя, яке диктувалося тім чи іншим загарбницьким елементом. Кврпаторусинсьха мова виявила високу життєву гнучкість. Вона не зайшла у підпілля в тих умовах, коли в підпілля б логічне йти. Вона стала неохоче і жадібно вбирати елементи чужої мови, переварююче її у своєму стихійному ключі, а отже, збагачуючись.

Може, ліпша ситуація склалася пізніше на Підкарпатсьвій Русі? Це тоді, коли вона була “ощасливлена” визволенням.

На фото: Обкладинка збірки  творів Володимира Фединишинці русинькою мовою, 1999 рік

Карпяторусини материка були шоковані насильницьким запровадженням у школи, в пресу чужої мова. Припинилося книгодрукування русинською мовою, журналістика. У такому стані русинська мова й досі. Але. заборонена у школах. пресі, радіо, на телебаченні, вона жила і живе у свідомості народу-носія, її не вдалося витіснити з побуту, бо сюди  не поширювались партійно-офіційні циркуляри, хоча… Русинська мова зашилася і залишається досі повноцінним засобом спілкювання русинів, навіть, у різних регіонах, включаючи американський і європейський. Я особисто спілкуйся з професорок Магочиєм “по-нашому”, бо англійської не знаю. Значить, ніякі чужинецькі тортури, застосовані до моєї мови, не зуміли її вбити, витравити з моєї русинської свідомості.

На фото: Володимир Фединишинець та Павло Роберт Магочі

Закономірне питання: чому русини активно не опиралися запровадженню української мови в їхніх школах і інституціях у другій половині 40-х років з приходом нової окупації? В нецивілізованій. тоталітарній державі, якою була Совецька імперія, будь- який опір подавлювався. Правда, гарний характер русина і тут дав себе знати. Та це іше питання, хоч і до мовного дуже дотичне. Але ні українізація, ні її рідна сестра русифікація зі всіма їхніми продуманими інституціями й інститутами дії, чому була підпорядкована загальна ідеологія тотального комуністичного режиму, не зуміли поставити на коліна карлаторусинську мову. Як вона вижила, тяжко пояснити! Напевно, таки глибоко побутове підпілля», фольклор, куди но досягла рука асимілятора.

Апогей функціонування української літературної мови на Підкарпатській Русі випав на 60-ті роки ХХ ст, що пояснюється, хрущовською відлигою. Далі справа пішла на спад і дійде, звичайно, до логічного кінця – цілковитого занепаду.  Не змогла велика і прекрасна українська мова – помимо своєї волі, безперечно, насаджена в нашому краї – перемогти, виграти двобій з такою ж для карпаторусинів великою і живою прекрасною русинською мовою. Хоча історія знав й піррові перемога у подібних ситуаціях. Двобій рідної мова з чужою не завжди виграється рідною. Тут задіяні чинники політичні, економічні, військові і Бог знає, які ще. Але, очевидно. саме Богу і було під силу порятувати русинську мову, дати їй друге, трете чи сьоме дихання.

Цікавий процес спостерігається буквально сьогодні, холи розпочався демонтаж української мови з Підкарпатської Русі. Дуже прислужилися тут статті процесора П. Чучки, доцентів Й. Баглая, Н. Вигодованець. О. Балеги. їх виступи, а також виступи київського русина О. Мишанича чи професора-перекотиполя Мельника, або пряшівських навчителів типу пана М. Мушинки чи пана Б. Бачі і де як не згадати тут американську групу підтримки на чолі з професором В. Маркусем (а ще І. Фізер, В. Химиминець та ін.), – словом, їхні виступи викликають у русинів зворотну реакцію. Бо не можуть минати серце ті випади проти  рідної мови чи прямі заяви, що її, мовляв, немає. Приниження, пародіювання різними білялітературними елементами викликають лише огиду.

Тенденція до згасання української мови на своїх функціях розпочалася, як було вище сказало, ще в 60-х роках, із часу апогею її функціонування. Сподіваюся. що в середені 90-х років на Підкарпатській Русі будуть відкриті перші русинські школи, гімназії, кафедра русинської мови І літератури в університеті. Появляться перші-другі газети t журнали, книга русинською мовою. Доти, гадаю, буде остаточно напрацьований правопис русинської мови, укладений словник. Насамперед, появляться русинською мовою фольклорні твори. Усі радянські видання карпаторусинського фольклору є фальсифікованими не лише руками записувачів, а й некваліфікованих редакторів видавництва “Карпати” типу так званих літературних записувачів І. Чендея, І. Долгоша, В. Басараба, П. Скунця…

Найскоріше українська мова згасатиме у селі, де вона й не здобула визнання, не увійшла в плоть і кров. Де вона просто не прижилася. Не існувало і не існує української мови у робітничому середовищі – май через русифікацію. Очевидно, українська мова найдовше продержиться в середовищі інтелігенції і зокрема міста Ужгорода. Та це мало суттєво. Поможе, як мертвому  кадило.

Звичайно, якийсь час іще українська мова захищатиметься мовою окремих газет, художньої літературної продукції (другорядних письменників), радіо, телебачення, шкіл, університету. Діятиме звичка. У постперебудовний час російська мова вже не є конкурентною українській, Бо вона швидко витісняється зі всіх сфер життя, включаючи офіціоз. Десь така доля ближчим часом чекав українські зусилля. У другій половині і 90-х років передбачаю згасання української мови не лине у зв’язку з розгортанням русинських інституцій. а й особливим статусом Підкарпатської Русі – як вільної економічної зони, як самоврядної території автономного порядку, а може, й окремої слов’янської держави-республіки, в якій буде жити, скажімо, в економічно-торгових сферах на паритетних правах і англійська чи німецька мова (крім русинської, угорської, словацької, чеської, румунської).

Я хотів би, щоб процеси повернення русинської мови на її законне місце не були сприйняті болісно з боку українофільської частини русинів або чужинців, які тут оселялися. Чекаю цивілізованого підходу до цих процесів з обох сторін. Але русинська сторона повинна виявляти більшу активність. Тимчасове співжиття української і русинської мов на території історичного Підкарпаття і їх розз’єднання, розлучення мали б стати процесом мирним, спокійним, толерантним. І аж ніяк не ворожим. Хоч певні тертя можуть штучно привноситися, інспіруватися, провокуватися.

Перспектива карпаторусияської мови буде яскравою, Можливо, 2000-ний рік стане переломним. Далі справи підуть по висхідні для русинської мови, і несхідній – для української мови.

Виходячи з політичної обстановки, яка складається на кінець сторіччя Й тисячоріччя, холи Підкарпатська Русь здобуде статус своєрідної європейської держави чи особливого зразка нейтрально: території, а її громадяни поспіль матимуть подвійне громадянство, – відмирання української мови посилиться. У ній просто відпаде необхідність. На той час цілковито утвердиться спільна для всіх русинів норма карпаторусинської літературної мови.

Півсторіччя тоталітарного режиму, як в економіці, так і мовній сфері, будуть стерті з карти Підкарпатської Русі. Русинська мова повернеться в офіціоз, а з інтимного світу вона й не виходила. Тому в української мови принципово немає в Карпатах ніякої перспективи. Здається, 1918 року на Підкарпатській Русі появилося перше українське слово в тій формі, що його можна вважати початком майбутнього наступу. Думаю, во до свого таки неславного 100-річчя, що доста скоро й прибуде – 20І8 рік,- українська мова на Підкарпатській Русі перейде з пасивний варіант, вийшовши зі сфери порівняно активного вжитку. Далі почнеться процес активного забуття, як зараз є на Пряшівщині, у Польщі… і це не хиба прекрасної української мови, а одна з її трагічних сторінок у житті – історії, в чому винен комуністичний режим.

Так у межах одного сторіччя назване мова буде привнесена й віднесена… Таж одне сторіччя стало-стане для української мова початком і кінцем на історичній Підкарпатській Русі.

*****************

Пройшло 28 років. Чи справдився прогноз відомо русинського та українського письменника Володимира Фединишинця? Що скаже читач на дану тему?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *