До 100-річчя від початку служіння Сестер Василіянок на теренах Срібної землі. Продовження

Початок читайте за посиланням

«До 100-річчя від початку служіння Сестер Василіянок на теренах Срібної землі»

У кінці жовтня місяця 1944 року в Ужгород увійшла Червона армія.   Спогади Ладжун Марії (с.Ольги):

«Зранку 27 жовтня в районі Радванки (район Ужгорода) чувся шум техніки і поодинокі вистріли

Я знаходилась тоді в монастирі на другому поверсі, – згадує сестра Ольга. – Десь перед обідом з вулиці Ракоці почувся шум техніки, викрики людей і ричання тварин. Я виглянула у вікно і те, що побачила там, нагадало мені картину, яку я малювала у своїй уяві, читаючи про наступи монголо-татар. Вузькою вулицею в безпорядку їхали вози, арби запряжені кіньми, мулами і навіть верблюдами. Їхали якісь трактори. На всьому цьому транспорті сиділи чи стояли одягнуті в різний одяг військові. Деякі в напіввійськовій формі. Одні в шинелях, інші у куфайках. Хтось просто в гімнастерці, а то і в цивільному піджаку. З возів звисали ноги, взуті в чоботи, черевики, обмотані онучами. Все це сигналило, ревіло, кричало і тріщало. З приїздом усього цього каламбуру в місті запанувала тривога. Вночі чулись поодинокі вистріли. Почались грабежі і крадіжки, напади на приватні будинки. 28 жовтня в монастирські ворота почали сильно грюкати. Монахиня, яка була біля брами побачила, що це руські солдати приїхали на машині. Вони вимагали відчинити ворота, погрожуючи стріляти. Матушка розпорядилась зайти всім у приміщення, а вона сама відчинила дверцята і впустила солдат. Ті наставили на неї автомати і старший почав кричати, чому так довго не відкривали ворота. Напевне в монастирі переховуються німецькі або угорські солдати. Незважаючи на протест, провели обшук у приміщеннях монастиря. Через кілька днів приїхали і забрали зерно та сіно для фуражу. В приміщенні інтернату облаштували військовий госпіталь”. Сестри в госпіталі працювали медсестрами і санітарками, доглядали за пораненими і хворими солдатами. Мабуть через це військова влада на певний час почала відноситись до монастиря лояльніше. Але в в своїх донесеннях органи «СМЕРШ»(смерть шпіонам), НКДБ, політоргани 4-го українського фронту доповідали, що Клір греко-католицької церкви в Закарпатті не є лояльним до Радянського союзу, що владика і ігумени і ігуменки монастирів відмовляються публічно підтримати своїми підписами  Маніфест про возз’єднання з Україною, всі вони є тісно пов’язані з Ватіканом.. З включенням  Закарпатської України до комуністичної імперії СРСР і утворення Закарпатської області Української РСР, почались цілеспрямовані репресії проти  греко-католиків Закарпаття. Сестрам-монахиням і багатьом випускникам учительських семінарій заборонили працювати вчителями в школах.  До шкіл області привезли комсомольців і комуністів зі східних областей, які приступили до навчання і виховання дітей та молоді краю в дусі любові і відданості партії Леніна-Сталіна.. Епархіальний уряд та монастирі  Держбезпекою (МДБ)були взяті під агентурно-оперативий контроль. В цілком таємнних донесеннях заступника начальника відділу «О» МДБ УРСР Богданова керівництву міністерства  детально вказується скільки агентів впроваджено і завербовано в оточення Єпископа , ігуменів монастирів і т.д. В одному з донесень Богданов доповідає,.що в звязку з труднощами вербовки агентів з монашок  васіліанських монастирів Закарпаття, було прийнято рішення впровадити в  Ужгородський васіланський монастир агентесу з бувших василіанок з Станіславської області під легендою. що вона ховається від переслідування органів безпеки…

Ігуменку Геревич Марію та зав.канцелярії Попович Анну стали систематично викликати в прокуратуру, безпеку, в різні органи і переконували підписати заяву про відречення від монаших чинів сестер-василіанок і прийняти чернецтво російської православної церкви.

Архієпископ Львівсько-Тернопільський і Мукачівський Макарій ( Михайло Оксіюк), якого було призначено управляти створеною РПЦ Мукачівською православною єпархією пообіцяв  с.Ігнатії навіть місце протоігуменки в створюваному жіночому монастирі РПЦ на Чернечій горі в м. Мукачеві, якщо вона переконає всіх монашок підписати заяву на зречення. Зректися монашого сану ЧСВВ переконувала і спеціально привезена з Львова одна з бувших монахинь ЧСВВ і один з бувших ієромонахів які перейшла до РПЦ. Вони разом з Макарієм розповідали що у Львові відбувся собор УГКЦ в якому прийняли участь  духовеннство від усіх єпархій і монастирів  Галичини . Собор одноголосно прийняв рішення про розрив з Ватіканом, про самоліквідацію УГКЦ і з’єднанням з РПЦ, а так-як Закарпаття є нерозривною частиною України то і всім греко-католикам Закарпаття потрібно підтримати рішення Собору, і об’єднатись з РПЦ.

Уповноважений в справах релігій, організував примусовий перегляд монашками  і монахами  ЧСВВ документального фільму Про Львіський собор… Було роздано книгу «Діяння  Львівського собору». Всім монашкам обіцяли безтурботне монаше життя, не обтяжене якою-небудь роботою, якщо вони перейдуть в чернецтво РПЦ.  Проте ні Геревич М, ні Попович А. ні жодна з монахинь на це не погодились. Не вдалось переконати Геревич М.і Попович А написати заяву про саморозпуск в обмін на роботу викладачів в університеті.  Почалось щоденне навідування в монастир  різних чиновників  міськради, комунальних служб, міліції. Лунали погрози і знущання, нецензурні висловлювання на адрес монахинь.

Стало очевидним, що все йде до закриття монастиря.

Терміново потрібно було влаштувати життя багатьох сестер, які прийшли в монастир сиротами і не мали до кого звернутися, щоб їх прийняли на проживання. Та і всім монахиням потрібна була робота, аби якось себе утримувати. Сестра Ігнатія домовилась з відомим лікарем–хірургом Олександром Фединцем, який працював завідуючим хірургічним відділенням в Мукачівській лікарні і він допоміг влаштувати монашок працювати в лікарню медсестрами і санітарками та домовився про гуртожитк для їх проживання.

«У лікарні нас, сестер-васіліанок, тоді працювало дев’ятнадцять у всіх відділеннях. Ми були медсестрами, бувало по 150 уколів робила на день і в вену, і підшкірно». Розповідь с. Інокентії. (Благовісник № 7.226. ст.8.) 

Саме сестрам-василіанкам випала доля бути поряд з єпископом Теодором Ромжею в останні дні його життя після скоєння проти нього спланованого замаху. Як небажаного свідка вбивства єпископа Т.Ромжі , а також, щоб пристрашити інших монахинь і таким чином схилити їх до переходу до православної церкви московського патріархату комуністичні сатрапи вибрали жертвою сестру Теофілу і засудили її до десяти років ув’язнення  в таборах,  Сім років провела сестра Теофіла у мордовському концтаборі ГУЛАГу «Потьма», позбавлена навіть власного імені, лише номер – Н336. А все за безмежну любов до Бога, відданість людям і рідній землі. ЇЇ реабілітували аж через 41 рік. . (о.Даниїл Бендас. «…А Я МУШУ ВЛАДИКУ ПОВЕЗТИ!» Ж.Благовісник №11(196) ст.22,23).

В Мукачеві ще від часів старої влади знаходився також будинок  немічних престарілих   яким опікувались монахи-францисканці римо-католицької церкви. Вони були німцями за національністю, а тому їх радянська влада відправила в табори. За сприянням колишніх учнів монастирського інтернату на посаду  директора цього будинку, перейменованого в «Будинок інвалідів», вдалось влаштувати Ковач Єлизавету (сестра Константина). Вона у свою чергу змогла прийняти на роботу певну кількість сестер вихователями, медсестрами, санітарками та іншими працівниками та знайти для них житло.

Деяким сестрам колишні їхні вихованці допомогли влаштуватись в соціальні оздоровчі садочки, в школи-інтернати, будинки для хворих дітей. У монастиря одне за одним почали відбирати приміщення.

Ігуменя Ігнатія разом з сестрами продовжували докладали максимум зусиль, щоб захистити монастир від репресивних дій влади. Вони думали, що порушення чинять місцеві чиновники, тоді як у Москві про це нічого не відомо.

Наївно вірячи демагогічним заявам комуністичної влади, сестри неодноразово зверталися до різних інстанцій.

МОНАСТИР ЧИНУ                               УПОВНОВАЖЕНОМУ

ВАСИЛІАНОК                                           ПО ДІЛАМ РЕЛІГІІ І

М. УЖГОРОД                                             КУЛЬТІВ ПРИ РАДІ

                                                                         МІНІСТРІВ СРСР

№: 33/1947.                                                                       Москва

22 листопада    1947 р.

В копії:     

1.Уповноваженому по ділам релігійних культів при Раді

Міністрів на Закарпатській области в Ужгороді.

                                            2.Республіканському Прокурору УРСР

                                                тов. Руденку м. Київ.

                                             3.Обласному  прокурору  тов. Андрашко м. Ужгороді.

4. Голові Міськради Ужгорода тов. Стасеву.
5. Міському Прокурору Ужгорода тов. Морозову.

Від Управи монастиря Сестер Василіанок

в Ужгороді Жовтнева ч.21

В справі ліквідації монастиря.

С К А Р Г А.

Ми, Чин сестер Василіанок Закарпатської Області м. Ужгорода просимо Вас прихильно полагодити нашу справу. В році 1929 р. купили ми для монастиря в Ужгороді по вул. Жовтневій ч. 21 (теперішня назва вулиці) за наші власні гроші від Каменского Йосифа і його дітей. Дня 15-го листопаду 1947-го року Голова Міськради м. Ужгорода тов. Стасев визвав представників нашого монастиря і усно поставив домагання «Опустити будинок монастиря, бо його потрібно для гуртожитку університету. В разі невиконання цего домагання монахинь насильно переселять. 

Дня 21-го листопада проректор університету тов. Юринко в присутності начальника Комунального відділу тов. Шандора приказав опустити будинок до 25-го листопада при тім заявив, що в разі невиконання приказу 25-го листопада вивезе монахинь там, де радянська влада прикаже.

Дня 21-го листопада 1947 року вечером представники монастиря особисто явилися до Голови ОБЛВИКОНКОМУ ЗО Т. Туряниці, просячи поволення од міських урядників, але ніякої помочи не дістали.

Таке поступування дуже засмутило нас, бо від 1921 року працюємо в Ужгороді для добра нашого народу і цього ніколи не сподівалися, тому що в році 1946 віддали ми п’ять великих будинків для держави, а саме в Ужгороді по вул. Жовтневій ч.23 передали великий будинок, в котрім був інтернат, в якому містилось коло 200 дівчат-учениць (бо до 1946-го року працювали ми учительками). Також передали два будинки по вул. Жовтневій ч.26 та 26-а для «Дітясель» і інші два будинки по цій вулиці котрі служили шкільним цілям і містилось там коло дев’ятсот дівчат.

В році 1944 не лиш приміщення, а і першу поміч далисьме раненим воїнам Красної Армії, але і много продуктів, а саме: 300 ц. картошки, 7 ц. пшениці, 5 ц. вівса та два великі добрі коні. Передали ми і інше.

Ми вже все віддали, що можливо, а лишили собі саме необхідне – невеликий будинок, в котрім самі живемо і його дуже відстоюємо з слідуючого:

1. Будинок купили ми за наші власні гроші. Він є у нашій власности, яка підтверджена регістрацією інвентарізаційного Бюро.
2. Будинок сей був квартирою, що підтверджує куплення його у приватного чоловіка – він ніколи не служив шкільним  цілям.
3. Ми, монахині, маєм нашу монастирську каплицю (молебницю) і монаші знарядження і здіснюєм обряди по предписам нашого Чина.

Коли нам предложать інший будинок, то он не буде монастирь, а розпустити монастир в Радянському Союзі законом заборонено і противиться Постанові СМ.СССР от 28.01.1946 р. «О молитвенних здания религиозних общин».

Виселення монахинь з монастиря противиться горячим словам Республиканского Прокурора УССР т. Руденко, виступлениї перед міжнародним судом в Нюрбергу, в котром  гостро осудив німецьких фашистів за виселення монахів та монахинь з їхніх монастирів та передання цих будівель для інших цілей.. При цім заявляєме, що ми в цілій Закарпатськой области маємо одинокий монастир, котрий знаходиться в м. Ужгороді що по вул. Жовтневій 21.

4.Ми всі робимо на роботах, а Партія Леніна Сталіна сильно заступає права Радянських робітників.

В надії, що наша просьба буде вислухана і скоро та прихильно полагоджена, що нас ніхто не буде безпокоїти, ми і надальше зістанем в нашім тихім монастирі.

Зістаемося з подякою.

Ігуменя монастиря сестер Чина святого Василія Великого                 Геревич Марія І.

Секретарь монастиря сестер Чина св. В.В.                                            Попович Анна М.

Тридцять підписів монахинь і підписи добродіїв монастиря.

(ДАЗО,Ф.Р.-1490,ОП.1,СПР.28, АРК.7-8) 

Збережено правопис оригіналу.

Ігуменя і монашки сподівались на людську порядність, не знаючи проте, що доля монастиря і їхня доля уже вирішена.

Хоч відповіді на жодне з багаточисленних звернень монахині не отримали, а проте влада на них відреагувала відповідними заходами.

В листі №354 за червень 1948 року уповноважений Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР т. П. Вільховий уповноваженому по області М. Распутько пише: «От имени монахинь-василианок г. Ужгорода гр. Геревич написала заявление на имя Председателя Верховного Совета УССР, в котором просит отменить решение горсовета за № 22 от 29/1-48 г., и решение нарсуда от 11/111-48 г. В связи с этим прошу вызвать к себе гр. Геревич вместе с другими «сестрами» и еще раз разъясните им, что их заявление на имя Верховного Совета УССР не имеет основания для жалобы. По существующему законоположению права собственности на монастырские строения монахини не имеют. Все строения какого бы то ни было монастыря считаются национализированными». (ДАЗО, Ф.Р-1490, оп.1, спр.28, арк.9.).

Почастішали виклики ігуменії Ігнатії, с. Віри та інших монахинь  в прокуратуру, міліцію до уповноваженого в справах релігії, де їм роз’яснювали їхнє безправ’я і вимагали якнайскоріше звільнити приміщення монастиря. Владою розглядається питання переселення монахинь в с. Мокре Тячівського округу. М. Распутько своєму начальнику  в Київ тов. Вільховому пише: «24 июля я выезжал в с. Мокрое Тячевского округа, где имеется большое количество незаселенных домов (конфісковані будинки відправлених в табори громадян німецької національності, прим. авт.)  В результате ознакомления на месте оказалось, что дома № 91, 92, 93, 95, имеющие по три-четыре комнаты, совершенно свободны и требуют небольшого ремонта (нет дверей, рам в окнах и печей). Средства передвижения для перевозки монашек с Ужгорода в с. Мокрое предоставит университет). (ДАЗО, ф.р-1490, оп.1, спр.28,арк 10.).

Комуністична влада, переконавшись, що ні Ігуменка ні інші монахині  ЧСВВ мукачівської греко-католицької церкви не відречуться від своєї віри і не підуть на співпрацю з радянською владою вони арештовують Ігуменку Ігнатію- Геревич  Марію Іванівну  і приступили до ліквідації монастирів. В листі № 142  П. Вільховий дає уповноваженому по області М. Распутько завдання: «По каждому монастырю в отдельности вам необходимо разработать план конкретных мероприятий. Разработанный план по ликвидации монастырей объязательно согласуйте с местными руководящими партийными и советскими органами» (ДАЗО, Ф.Р-195, оп.4, спр.29, арк.167.).

Всі монастирі Чину Святого Василія Великого, чоловічі і жіночі, були ліквідовані, монахині і монахи викинуті.

Настала епоха, яку влучно описав Юрій Коссей:

Край  зустрівся з Марксизмом.

Затьмарилось сонце Ленінізмом,

Який серед людей вріс на багато літ.

В духовному мракови опинився світ.

С. Ігнатія в тюрьмі захворіла на туберкульоз . Відпущено її було вже важко хворою. Померла і похована в м. Мукачеві.

Незважаючи на піввікову політику войовничого імперського атеїзму, комуністична влада не змогла викоренити з душ народу християнську віру. У 1991 році імперія  розвалилась як піщаний замок. Як пише Закарпатський письменник і поет Юрій Шип:

Імперії приходять і зникають, бо грішна їхня суть,

А ті, що в Господі перемагають… І їх переживуть.

 Голова ГО «Відродження і розвиток Доробратова» Михайло Садоха[1]