Журналістське розслідування: хто він генерал Олексій Петров та голова Закарпатської облради?
Багатоходові оперативні комбінації навіть у виконанні таких визнаних фахівців, як співробітники спецслужб Сполучених Штатів, часто містять непередбачувані наслідки та несподівані сюжетні повороти, а результатом таких операцій може стати провал власної агентури. Приклад тому – оприлюднений західними ЗМІ 4 січня 2021 року запис розмови, яка відбулась 11 квітня 2012 року в кабінеті тодішнього голови Комітету державної безпеки Республіки Білорусь Вадима Зайцева.
На запису звучать слова Зайцева під час інструктажу співробітників антитерористичного підрозділу КДБ РБ «Альфа». Зокрема обговорюється закладання вибухівки з метою вбивства Павла Шеремета, журналіста білоруського походження, який у той час отримав російське громадянство та жив і працював у Росії: «Ми повинні попрацювати над Шереметом, який є великим головним болем…Ми закладемо і так далі, і цього чортового щура рознесе на чортові шматки – ноги в одну сторону, руки – в іншу. Якщо ж все буде як з природних причин, то люди не зрозуміють сигнал… Президент чекає цих операцій». Співрозмовник Зайцева відповідає, що «по закладці жодних проблем не буде».
Підстав сумніватись у справжності цього запису немає, як і немає підстав думати, що запис був зроблений та, головне, поширений без участі західних спецслужб. Згідно з оголошеною легендою, розмови з кабінету Зайцева в 2012 році від «анонімних джерел» отримав колишній заступник командира бойової групи спецпідрозділу Міністерства внутрішніх справ Білорусі, а нині 0 політичний біженець, Ігор Макар, який за перебігом 8 років вирішив поділитись інформацією з журналістами.
Втім, Макар не приховує, що він зразу ж, ще в 2012 році, передав цей запис західним дипломатам. За його твердженням дипломати (читай – спецслужби Сполучених Штатів і Німеччини) навіть попереджали спецслужби Росії та, чомусь, України, стосовно наявності інформації про підготовку замаху на Шеремета. Щоправда, у ці слова Макара важко повірити: політемігранти – це не ті люди, яким дипломати доповідають про свої контакти і яких ставлять до відома, кому й з якою метою вони повідомляють ту чи іншу інформацію (тим паче, що в Україну Шеремет переїхав лише наступного року, почавши з лютого 2013-го вести передачу «На ночь глядя с Павлом Шереметом» на телеканалі ТВі). Ба більш того: якби західних політиків так цікавила доля Шеремета, то аудіозапис розмови з голосом екс-голови КДБ Білорусі був би оприлюднений ще 8 років тому – з метою запобігти злочину. А та обставина, що скандальна інформація запущена в публічний простір лише зараз, свідчить, що метою її поширення є виключно компрометація Лукашенка, якого Захід перестав розглядати як потенційного партнера після придушення протестів білоруської опозиції наприкінці 2020 року.
Що ж стосується українських спецслужб і правоохоронних органів, то про існування записів розмов, зроблених у квітні 2012-го в кабінеті голови КДБ Білорусі, вони узнали лише в грудні 2020 року, коли Служба зовнішньої розвідки України отримала ці записи від американських колег. Принаймні, саме тоді «особистий водій Байдена» приніс ці записи в Офіс президента України й став з утаємниченим виглядом розповідати, що Шеремет був вбитий на замовлення Комітету державної безпеки Республіки Білорусь.
Так ось, американським лицарям плаща та кинджалу варто було б ретельно подумати перед тим, як оприлюднювати записи з голосом екс-голови КДБ Білорусі. Бо нині в Україні на лаві підсудних перебувають три людини, які, за твердженням слідства, у ніч на 20 липня 2016 року в центрі Києва підклали вибухівку під автомобіль співмешканки Шеремета – колишньої коханки Георгія Гонгадзе Альони Притули. І хоча в обвинувальному акті не йдеться про мотиви, якими керувались Андрій Антоненко, Юлія Кузьменко та Яна Дугарь (окрім, хіба, фрази про те, що обвинувачені мали на меті збурити українське суспільство вбивством нового коханця Притули), заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко в лютому 2020 року ледь не відкритим текстом пояснював, що особи, яких слідство вважає виконавцями злочину, належать до агентурного апарату 5 управління Департаменту контррозвідки СБУ.
30 січня 2020 року «блогер і активіст» Андрій Портнов (саме так екс-першого заступника глави Адміністрації Президента називає генеральна прокурорша Венедіктова) оприлюднив переданий йому (очевидно – з санкції всемогутнього міністра Авакова, а, може, і безпосередньо Арсеном Борисовичем, який підтримує з Портновим дружні та відлові відносини) матеріал внутрішньокамерної розробки – телефонну розмову такого собі Владислава Грищенка зі своїм куратором з Департаменту контррозвідки СБУ. Грищенко був 5 разів засуджений за скоєння крадіжок, пограбувань і шахрайства, у 2014 році завербований СБУ й 24 вересня 2019 року затриманий за спробу невдалого замаху на бізнесмена в м.Косів (Грищенко разом з дружиною Інною намагався підкласти вибуховий пристрій – майже такий, як і у випадку з Шереметом – під автомобіль жертви). У камеру СІЗО Грищенку через «насідку» співробітники поліції передали спеціально споряджений телефон, який записував і пересилав «куди слідує» звук з мікрофона та динаміка, внаслідок чого вдалось задокументувати розмову між Грищенком та його куратором з Департаменту контррозвідки СБУ.
Звісно, Портнов не усвідомлює, що саме він оприлюднив і в який спосіб ця розмова записувалась – він просто виклав у мережу те, що йому передали. Тому співрозмовника Грищенка «блогер і активість» у одному місці іменує співробітником 1 відділу 4 управління ДКР, а в іншому – співробітником 1 відділу 5 управління ДКР, у одному місці – Андрієм Омельченком, а в іншому – Ігорем. Більш того, Портнову передали з МВС України вже готове відео, з заставкою, написаною українською мовою, під яку змонтований аудіофайл. Але сама розмова є просто феєричною – співробітник СБУ інструктує свого арештованого агента, як треба перешкоджати розслідуванню справи про вбивство Шеремета. Окрім того, правнук Дзержинського обіцяє арештованому рецидивісту, що з метою тиску на слідство в «справі Шеремета» СБУ буде «поднімать актівістов, блін, вєтєранов… так бузіть, штоби журналісти ту фігню нє снімалі постоянно з контроля, штоби она била у всєх на ушах»
15 січня 2021 року колишній співробітник Міністерства внутрішніх справ Білорусі Ігор Макар, відвідавши Київ на запрошення Національної поліції України, був допитаний як свідок у «справі Шеремета» й дав покази щодо «білоруського сліду» у вбивстві журналіста. Але виникає запитання: якщо вибухівка під автомобіль Альони Притули була закладена за вказівкою білоруського диктатора, то яким чином організаторами та виконавцями цього злочину стали офіцери 5 управління Департаменту контррозвідки СБУ та їх агентура?
У тому, що «контрики» могли вбити кого завгодно, а не лише Шеремета, ніхто не сумнівається – 5 управління Департаменту контррозвідки є дуже специфічним підрозділом СБУ, при згадуванні якого тіпає навіть здатних на все пройдисвітів з Головного управління «К» СБУ. Але якщо замовником злочину є вище керівництво Білорусі, то це означає що співробітники СБУ, «помічники» яких опинились на лаві підсудних за підкладання вибухівки під автомобіль Притули, завербовані Комітетом державної безпеки Республіки Білорусь.
Якщо ж слідство помилилось, агентура СБУ не причетна до вбивства Шеремета й на лаві підсудних опинились невинуваті люди, картина виглядає не набагато привабливішою: у такому разі виходить, що Департамент контррозвідки СБУ не здатен виконувати свої функції, натомість в Україні безперешкодно працюють іноземні спецслужби.
Втім, є й третій варіант – коли мають місце обидва випадки: і робота співробітників СБУ на іноземних кураторів, і недієздатність української контррозвідки.
Сухопутний боцман
Для людей, які слідкують за бурхливою корупційною діяльністю співробітників Служби безпеки України, інформація про «білоруський слід» не стала несподіваною. Достатньо згадати, що за кілька годин до загибелі, у ніч з 19 на 20 липня 2016 року, Павло Шеремет зустрічався з таким колоритним персонажем як Сергій Коротких (він же ж «Боцман», він же ж «Малюта»). При цьому – у присутності тодішнього народного депутата України Андрія Білецького. Ті, хто знають Білецього, можуть підтвердити – щоби «вождь білої раси» проводив зустріч проти глупої ночі, мало трапитись щось вкрай неординарне.
Ну, а про Сергія Аркадійовича Коротких можна розповідати годинами – і не набридне. Народившись у 1974 році в російському місті Тольятті, майбутній «Боцман» переїхав з батьками до Білорусі, де після служби в армії вступив у 1994 році до школи Комітету державної безпеки Республіки Білорусь. За два роки по тому Коротких був виключений з цього навчального закладу, залишившись без офіцерських погон. Але службу не покинув і невдовзі вступив до нацистської організації «Російська національна єдність», де очолив службу безпеки білоруського регіонального відділення. Рекомендацію до вступу в РНЄ йому дав колишній співробітник загону міліції особливого призначення «Алмаз» Валерій Ігнатович, який у 2002 році був засуджений за вбивство журналіста Дмитра Завадського.
Красномовний нюанс – Завадський був викрадений і вбитий 7 липня 2000 року, коли на своєму автомобілі відправився в аеропорт Мінськ-2, щоби зустріти Павла Шеремета. У наступному Шеремет виступив свідком на процесі по обвинуваченню Ігнатовича та його подільника (також міліціонера із загону «Алмаз») Дмітрія Малика, де розповів, що, за його інформацією, Завадського перед смертю катували, зламали йому хребет, а тіло сховали (воно не знайдено досі), і що це було зроблено за вказівкою Лукашенка.
А в цей час Коротких продовжував свою «громадсько-політичну» діяльність, основним напрямком якої стали надання примусових охоронних послуг (по-просту кажучи, рекет) на ринках, перегін крадених автомобілів з-за кордону та охорона структур Російської православної церкви. Переїхавши до Росії, Коротких стає співзасновником і одним з лідерів Націонал-соціалістичного товариства. У 2010 році Верховний Суд Російської Федерації заборонив діяльність НСТ, багато хто з нацистів опинився у в’язниці, а ще раніше, у 2009 році, був засуджений Максим Марцинкевич («Тєсак»), разом з яким у 2007 році Коротких, начебто, вбив жителя Дагестану Шаміля Адамонова та громадянина Таджикистану, особу якого встановити не вдалось (за твердженням ізраїльського режисера Владі Антоневича Коротких здійснив це вбивство на завдання російської спецзслужби з метою примусити до співпраці з ФСБ керівника НТС Дмитра Руманцева, який був присутній при скоєнні злочину). Але Коротких російські правоохоронці не чіпляли. Ба більш того, коли в лютому 2013 року Коротких і Марцинкевич, який вже вийшов на волю, були затримані за напад на білоруських антифашистів (Коротких під час бійки завдав опонентам ножових поранень), то за 10 днів їх випустили, а справу закрили.
Зрозуміло, що така яскрава особистість як Коротких не могла не опинитись на українських теренах з початком російсько-української війни. На фотографії – Сергій Аркадійович перед приїздом в Україну отримує останні інструкції від Дениса Логінова – майора Центру по протидії екстремізму Головного управління МВС РФ по м.Москві, який займався оперативними розробками всередині право-радикального середовища і, одночасно, очолював міжрегіональне відділення руху «Реструкт», створеного нацистом Марцинкевичем (до речі, батько Дениса Логінова – Андрій Логінов – на момент, коли була зроблена ця фотографія, обіймав посаду заступника керівника апарату Уряду Російської Федерації, з 20 липня 2020 він є заступником міністра юстиції РФ).
Навесні 2014 року Коротких приїхав в Україну, де приєднався до «білого вождя» Андрія Білецького. Вже за кілька місяців Коротких став мультимільйонером, власником елітного автопарку й навіть реактивного літака та фігурантом численних скандалів, де йому приписували організацію контрабандних потоків, участь у вбивствах і пограбуваннях у зоні бойових дій та роботу на спецслужби Росії і Білорусі. Втім, ніякі скандали не перешкодили Петру Порошенку вручити «Боцману» в грудні 2014 року паспорт громадянина України (при тому, що з білоруського громадянства Коротких так і не вийшов).
А наступного 2015 року російський нацист «Боцман» успішно пройшов спецперевірку в СБУ, отримав допуск до державної таємниці й був призначений начальником відділу охорони об’єктів стратегічного значення Департаменту державної служби охорони МВС України. До речі, допуск до державної таємниці Коротких отримав не в останню чергу завдяки «особистому водію Байдена» –Валерію Кондратюку, який на той час очолював Департамент контррозвідки СБУ. І що прикметно – надання «Боцману» українського громадянства вітав створений Шереметом сайт «Белорусский партизан».
Втім, відносини «Боцмана» з СБУ не були безхмарними, принаймні «Боцман» так і не став окрасою Департамент захисту національної державності на кшталт Дмитра Яроша, Іллі Киви чи одеського «активіста» Сергія Стерненка. Більш того, у травні 2017 року вибухнув скандал, коли, так би мовити, журналісти, наближені до спецслужб Сполучених Штатів, повідомили, що в ночі за кілька годин до вбивства за Шереметом стежили співробітники СБУ з двох автомобілів, при цьому одного з «топтутів» – Ігоря Устименка з Департаменту оперативного документування СБУ – вдалось навіть ідентифікувати. СБУ зразу ж спростувало цю інформацію – мовляв, Устименко звільнився з СБУ ще в квітні 2014-го. Але скандал продовжував вирувати й тоді в СБУ неофіційно пояснили – мовляв, стежили, але не за Шереметом, а за Коротких, з яким Шеремет зустрічався в ніч на 20 липня 2016 року…
Щоправда, і така версія появи правнуків Дзержинського під вікнами власниці «Української правди» у той час, як під її авто закладали вибухівку, породжує запитання. Зовнішнє спостереження чи то за Шереметом, чи то за «Боцманом», чи то за виконавцями злочину здійснювалось з приватних автомобілів (власне, завдяки цьому й вдалось встановити особу співробітника СБУ – один з членів розслідувального проекту Bellingcat по номеру автомобіля знайшов власницю таку собі Зарецьку Наталю, а власниця заявила, що придбала автомобіль для Ігоря Устименка). А це означає, що візуальне спостереження проводилось незаконно, без використання спеціального автотранспорт, без належного оформлення в Департаменті оперативного документування СБУ і без дозволу слідчого судді апеляційного суду. Іншими словами – або на приватне замовлення, або на замовлення іноземної спецслужби.
Генерал-губернатор
Нині на лаві підсудних по обвинуваченню у вбивстві Павла Шеремета перебувають не «Боцман» та його соратники, а люди, яких слідство вважає агентами 5 управління Департаменту контррозвідки Служби безпеки України – Андрій Антоненко, Яна Дугарь і Юлія Кузьменко. Зі слів заступника міністра внутрішніх справ Антона Геращенка й листування в соцмережі Фейсбук директора Департаменту комунікацій МВС України можна зробити висновок, що контррозвідники використали своїх агентів Антоненка, Дугарь і Кузьменко «в темну» – виконавці думали, що закладають вибухівку під автомобіль російського шпигуна. Принаймні, 1 лютого 2020 року Васіліса Мазурчук – дружина співробітника 1 відділу 5 Управління Департаменту контррозвідки СБУ – опублікувала на своїй сторінці в мережі Фейсбук листування з Артемом Шевченком. У листуванні пані Васіліса висловила претензії через те, що Нацполіція «злила» через блогера і активіста Портнова запис розмови між нею та дружиною Владислава Геращенка (також арештованою за підозрою в підкладанні вибухівки під автомобіль підприємця з Івано-Франківська). А Шевченко їй пояснює у відповідь, що «ваші друзі опери-контрики (себто оперативні співробітники Департаменту контррозвідки СБУ – авт.) накосячили, втягнули хлопців «на мокре», а нам тепер розслідувати – якого біса?».
Але в такому разі залишаються нез’ясованими мотиви організаторів злочину. Навіщо співробітникам Департаменту контррозвідки СБУ треба було виконувати завдання білоруських колег і знищувати Шеремета з використанням агентурного апарату 5 управління ДКР СБУ?
Якщо припустити (а таке припущення є цілком природним після оприлюднення запису розмови екс-голови КДБ Білорусі), що білоруська спецслужба завербувала українських контррозвідників, то, у такому разі, «кротом» мала б бути начальственна особа, а ніяк не пересічний опер – на рівні начальника управління чи навіть департаменту СБУ.
На момент загибелі Шеремета 5 Управління Департаменту контррозвідки СБУ очолював Олексій Геннадійович Петров, а створено було це Управління (принаймні, у нинішньому вигляді) з ініціативи Петрова для проведення вбивств і диверсій на непідконтрольній території. Втім, то була офіційна мета, а неофіційно «орли Петрова», як і вся Служба безпеки України, займались створенням і обслуговуванням кримінальних бізнесових схем та влаштуванням кривавих провокацій. І це не дивно: у 2010 – 2012 роках Петров обіймав посаду заступника начальника Управління Головного управління СБУ в Києві та Київській області, що здійснював «контррозвідувальний захист інтересів держави у сфері економічної безпеки».
Але в 2012 році Олексію Геннадійовичу довелось полишити цю високодохідну роботу й два роки поспіль перебиватись з хліба на воду на посадах офіцера діючого резерву в НЕК «Укренерго» та Міністерстві регіонального розвитку та будівництва. Причиною став скандал, що вибухнув після того, як банкір-аферист Павло Борулько після втечі з України в Білорус, на допиті в КДБ РБ заявив, що він через Петрова передав 2 млн. доларів США за закриття кримінальної справи №600, яка розслідувалась у Головному слідчому управлінні СБУ.
Щоби повернутись на оперативну роботу, Олексій Петров навесні 2014 року влаштувався в Центр спеціальних операцій «А» на посаду заступника начальника «шайтанбату» – 6-го управління ЦСО «А», очолюваного тим самим Валерієм Шайтановим, що був затриманий співробітниками Департаменту контррозвідки СБУ 14 квітня 2020 року за підозрою в державній зраді та роботі на спецслужби Російської Федерації. На той час, в умовах загального хаосу, спричиненого початком російської агресії, «Альфа» була задіяна в Антитерористичній операції й туди набирали всіх – сліпих, кульгавих і скомпрометованих.
Невдовзі тодішній керівник АТО Василь Грицак умовив Порошенка санкціонувати створення на чолі з Петровим особливого управління СБУ, яке б займалось вбивствами «в тилу у ворога». Саме цьому управлінню патріотично стурбована громадськість приписує ліквідацію ватажків терористів – «Гіві», «Мотороли» й Захарченка, залишаючи за дужками запитання: а навіщо це було, взагалі, робити? Кому було вигідно, наприклад, усувати «Моторолу» – одіозного мийника автомобілів з Ростова Арсена Павлова, що наводив жах на мешканців окупованого Донецька – та перетворювати його на «героя Новоросії»? Якщо патріотично стурбована громадськість думає, що Україні була вигідна заміна одіозних персонажів типу Павлова на більш респектабельних і майже незаплямованих кров’ю «представників донецького народу», то це – прикра помилка. Подібні вбивства, здійснювані силами 5 Управління ДКР СБУ, якщо кому й були вигідні, то лише політичному керівництву Росії.
Втім, чималу вигоду – у прямому матеріальному значенні цього слова – діяльність 5 Управління ДКР СБУ приносила самим співробітникам Служби безпеки України. Бо оперативна робота (а, тим більше, на такому важливому напрямку) потребує видатків, бюджетних коштів не вистачає навіть на подарунки особливо цінним агентам Департаменту захисту національної державності, а не те що агентурі «контриків», тож голова СБУ Грицак – виключно з патріотичних міркувань – дозволив 5 Управлінню ДКР заробляти свіжу копійку на усіляких кримінальних схемах за умови, що частина грошей під на забезпечення оперативних потреб. Наслідком бурхливої комерційної діяльності «контриків» стали численні скандали, пов’язані з причетністю співробітників 5 Управління ДКР (передусім – Олександра Поклада) до вбивств на підконтрольній території, організації кривавих провокацій, катувань і викрадення людей.
У лютому 2017 року, вже після вбивства Шеремета, Петров пішов на підвищення й очолив Департамент контррозвідки СБУ, уславившись гучними провокаціями на кшталт «справи Савченко-Рубана» чи імітації вбивства колишнього російського журналіста, а нині – актора при СБУ Аркадія Бабченка. Що ж стосується 5 управління ДКР, то його керівниками стали довірені особи Петрова: Роман Червінський – начальником управління, Олександр Поклад і Максим Пропов – заступниками начальника управління. У квітні 2020 року відбулись знакові події – був затриманий колишній начальник і покровитель Петрова генерал-майор СБУ Валерій Шайтанов, Петров взагалі покинув лави СБУ й був призначений головою Закарпатської обласної державної адміністрації, Червінський також покинув лави СБУ й сховався в Головному управлінні розвідки Міноборони, а 5 Управління ДКР СБУ очолив Олександр Поклад, якого лихі язики й називають людиною, що на завдання Петрова організував підрив автомобіля Шеремета.
Вже на посаді голови Закарпатської ОДА Олексій Геннадійович захопився мультиплікацією й навіть зняв мультфільм, у якому оспівуються його подвиги.
Прояснити питання, чи, дійсно, Шеремет став жертвою високих відносин між Петровим і білоруською спецслужбою, міг би керівник Головного підрозділу детективів Національного антикорупційного бюро України Андрій Калужинський. Саме він нині переховує компромат стосовно Петрова, який потрапив у Генеральну прокуратуру України з Білорусі. Але оскільки разом з Петровим у тих матеріалах фігурує колишній директор НАБУ Артем Ситник, який продовжує незаконно обіймати цю посаду, то сподіватись на те, що Калужинський, нарешті, розбереться з фоноскопічною експертизою та записом голосу, схожого на голос Петрова, нема ніякої надії. Тож спробуємо розібратись у цьому питанні самотужки, без допомоги Андрія Володимировича.
Білоруські партизани
Після загибелі Павла Шеремета Альона Притула та її адвокат Андрій Мамалига (люди брешуть, що цього адвоката до Притули приставила СБУ) наробили чимало галасу, вимагаючи, щоби підрив автомобіля співмешканця власниці «Української правди» був перекваліфікований на «терористичний акт», а розслідуванням зайнялась Служба безпеки України, хоча ніяких ознак терористичного акту в умисному вбивстві Шеремета немає. Крики Притули про «терористичний акт» припинились лише після зустрічі з генеральним, прости господи, прокурором Юрієм Луценком, який достеменно знав, що в КДБ Республіки Білорусь є вбивчий компромат на начальника 5 Управління ДКР СБУ Олексія Геннадійовича і який, напевно, пояснив Притулі, чому не варто змінювати підслідність та передавати справу про вбивство Шеремета для розслідування в Службу безпеки України. Ще ба пак: саме дружина Юрія Віталійовича влітку 2014 року передала в Генеральну прокуратуру України аудіозапис розмови людини з голосом, схожим на голос Петрова. При цьому аудіозапис та інший компромат на Петрова вона отримала від людини, що перебувала під контролем білоруських спецслужб. А було це так.
30 липня 2014 року в Головному слідчому управлінні Генеральної прокуратури було розпочато кримінальне провадження, внесене в ЄРДР під №42014000000000701 за ознаками частини 4 статті 368 КК України, себто «Одержання хабаря в особливо великому розмірі або службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище». Підставою для реєстрації кримінального провадження стало звернення майбутньої жінки третього тисячоліття, а на той час – скромного народного депутата України Ірини Степанівни Луценко, направленого в Генпрокуратуру в інтересах Павла Вікторовича Борулька.
Борулько, долею якого опікувалась Ірина Степанівна, – це легендарний шахрай, що уславився банківськими аферами та причетністю до вбивства в липні 2006 року полковника міліції Романа Єрохіна, який під патронатом тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, чоловіка Ірини Степанівни, відкривав конвертаційні центри. Народився Борулько в Костянтинівці, що на Донеччині, у 1975 році, наприкінці 80-х його батько став директором Науково-виробничого об’єднання «Костянтинівський склоробний завод» (цей завод родина Борульків у 90-х рока довела до банкрутства), а дядя – Віталій Лобас – з 1996 до 2005 року був заступником голови Донецької обласної державної адміністрації.
Пригод у житті Павла Борулька вистачило б на кілька детективів. З початку 2000 років він разом з Едуардом Прутником (колишній «гаманець» Януковича), Павлом Климцем (горілка «Олімп», у квітні 2019 року Климець був арештований у Росії по обвинуваченню в даванні хабаря), Олександром Шепелевим (колишній народний депутат України, обвинувачений у розкраданні коштів «Родовідбанку», вбивстві полковника міліції Романа Єрохіна, голови наглядової ради «Автокразбанку» Сергія Кириченка та замаху на вбивство банкіра Сергія Дядечка) і Сергієм Кириченком кинувся в банківський бізнес. У послужному списку Борулька – розкрадання коштів «Інтерконтинентбанку», афери з використанням кореспондентських рахунків банків «Європейський», «Славутич» і «Володимирський», виведення через «Автокразбанк» 875 млн. доларів шляхом оплати фіктивних векселів, розкрадання рефінансування, виділеного Нацбанком для банків «Європейський» і «Національний стандарт», замах на вбивство голови спостережної ради «Фінансового Союз Банку» Дмитра Фоменка. Але всі витівки тривалий час сходили Борульку з рук, оскільки його тодішня дружина Алла Миколаївна була близькою подругою дружини й доньки генерального прокурора України (з 3 листопада 2005 до 3 листопада 2010 року) Олександра Медведька – сам Борулько неодноразово заявляв, що одружений на племінниці Медведька.
Після призначення 4 листопада 2010 року Віктора Пшонки генеральним прокурором України, Борулька вирішив, що від старої дружини йому користі нема ніякої й вирішив позбутись «племінниці Медведька», замовивши її вбивство. Але цього разу замах довести до завершення не вдалось, Медведько поскаржився Пшонці й Фортуна повернулась до Борулька задом: були підняті кримінальні справи, у яких він фігурував, а Головне слідче управління Служби безпеки України стало розслідувати справу №600, порушену за фактом розкрадання Борульком і Шепелєвим коштів стабілізаційного кредиту Нацбанку в сумі 315 млн. грн.
І тоді Борулько в жовтні 2011 року уклав від імені своєї дружини договір про надання правової допомоги з адвокатською компанією «Юридичні гарантії», засновником якої є Юрій Гайсинський, а молодшим партнером щойно став екс-начальник слідчого відділу прокуратури Київської області Артем Ситник (за рік по тому, у жовтні 2012-го, Ситник – вже керуючий партнер і керівник цієї адвокатської компанії). У наступному Ситник розповідав, що він покинув прокурорські лави на знак протесту проти приходу до влади Януковича. Щоправда, Янукович склав президентську присягу в лютому 2010 року, а Артем Сергійович звільнився «на знак протесту» лише в серпні 2011 року – люди брешуть, що заяву про звільнення Артем Сергійович написав після того, як тодішній прокурор Київської області Михайло Витязь виявив, що начальник слідчого відділу Артем Ситник разом зі своїм кумом Андрієм Калужинським продав речовий доказ – автомобіль «Ауді», арештований у кримінальній справі – і не поділився грошима з начальством.
Вибір адвокатів не був випадковим – на посаді начальника Головного слідчого управління СБУ, що розслідувало справу №600, з березня 2010 року перебував давній соратник Гайсинського, колишній заступник прокурора Київської області Іван Дерев’янко, якому Борулько через Гайсинського та Ситника сподівався передати хабар за закриття справи. Але Борулько не врахував, що Гайсинський та Медведько є заклятими ворогами й ніяких неформальних послуг «чоловікові племінниці» колишнього прокурора Гайсинський робити не стане.
Тож не дивно, в грудні 2011 року суд виніс постанову про арешт Борулька, але на той час Павло Вікторович вже був у Білорусі разом зі своєю коханкою Наталією Ричковою – під охороною Комітету Державної безпеки Республіки Білорусь. Негайно по тому начальник Департаменту контррозвідки СБУ Володимир Бік відправив у Білорусь групу офіцерів на чолі з Сергієм Воротнюком (до речі, полковник Воротнюк – це чоловік Юлії Лапутіної, яка 18 грудня 2020 року стала міністром у справах ветеранів; обидва вони – і Воротнюк, і Лапутіна – своєю кар’єрою в СБУ зобов’язані колишньому начальникові Департаменту контррозвідки СБУ Володимиру Біку, який у 2014 році був обвинувачений у державній зраді та провів 3 роки в СІЗО), але зустрітись з аферистом вони змогли тільки в приміщенні Управління Комітету державної безпеки по Гомельській області, де, зрозуміло, впіймали облизня.
Ось, до речі, що в 2014 році чоловік Юлії Лапутіної повідомив у Генпрокуратурі України під час допиту:
«Допитаний офіцер з особових доручень СБУ Воротнюк С.Г. показав, що в грудні 2011 року за вказівкою керівництва Департаменту (Бік В.) був відряджений до Республіки Білорусь. Метою було привезти в Україну Борулька П.В., який є злочинцем і був затриманий на території Білорусі. З ним їздили водій Кіндрась С.В. та слідчий з Миколаївського УСБУ. Прибувши до Білорусі, вони поїхали до Управління КДБ Республіки Білорусь в м. Гомель. Там він вперше побачив Борулька П.В. Тут же відбулась розмова слідчого з Борульком П.В. Останній говорив, що його незаконно притягують до відповідальності, а слідчий говорив, що необхідно у всьому розібратися, для чого і проводиться розслідування.
Пізніше працівники КДБ повідомили, що Борулько П.В. висловив бажання добровільно їхати в Україну та не чекати екстрадиції. Після оформлення необхідних документів виїхали до пункту пропуску «Нова Гута», де пересіли до свого автомобіля разом з Борульком П.В. На першому пункті контролю Борулько П.В., який сидів позаду, раптово вискочив з автомобіля і побіг назад в сторону працівників білоруського пункту пропуску та кричав, що йому зламали ногу, його вбивають. Після з’ясування всіх обставин Борулька П.В. відвезли до лікарняного закладу. Наступного дня він отримав вказівку керівництва повертатися в Україну без Борулька П.В.»
Також безрезультативно завершились переговори з білоруською стороною, які проводила група прокурорів Генпрокуратури України на чолі з начальником Головного управління військових прокуратур ГПУ Юрієм Війтєвим – 11 квітня 2012 року Республіка Білорусь офіційно відмовила Україні в екстрадиції Павла Борулька.
Цікавий нюанс: розмова в кабінеті голови КДБ РБ Зайцева, де йшлося про вбивство Шеремета, відбулась у той самий день, коли білоруська сторона (фактично – КДБ РБ) проінформувала Україну, що Борульку наданий притулок. Виникає закономірне запитання: який цінність для білоруської спецслужби становив український шахрай, по якому давно плаче тюрма? Відповідь очевидна: Борулько став безцінним джерелом скандальної інформації, яку можна було використати в оперативній роботі та для вербування українських посадовців. Більш того, є всі підстави припускати, що співпраця Борулька з білоруською (російською) спецслужбою розпочалась значно раніше
У 2014 році внаслідок якихось оперативних комбінацій білоруські куратори вирішили зробити Павла Борулька народним депутатом України – очевидно, сподівались скористатись тим безладом, який панував на київських пагорбах після повалення злочинного режиму Януковича й воцаріння народного режиму Порошенка. Для цього Борулько перетворився на Ричкова, взявши прізвище своєї нової дружини, оформив «заднім числом» реєстрацію в окупованій Феодосії та 10 вересня 2014 року отримав новий паспорт, на підставі якого Центральна виборча комісія 30 вересня 2014 року зареєструвала його кандидатом у народні депутати на позачергових виборах народних депутатів України 26 жовтня 2014 року.
А для підстраховки в липні 2014 року Борулько умовив Ірину Луценко – особу, наближену до новообраного президента Порошенка, – направити в Генеральну прокуратуру України звернення з описом тих страждань, які довелось пережити Павлу Вікторовичу Борульку: мовляв, він ніяких злочинів ніколи не вчиняв, а лише став жертвою вимагання грошей з боку екс-начальника Головного слідчого управління СБУ Івана Дерев’янка. До свого звернення Ірина Степанівна доклала лист Борулька, в якому той стверджував, що був змушений передати в Головне слідче управління СБУ за припинення кримінального переслідування 2 млн. доларів США. Кошти Борулько, начебто передавав через Гайсинського та співробітника СБУ на прізвище Петров, а також через банківську депозитну скриньку, відкриту в банку «Радикал», у яку помічник Борулька Танаджи разом зі співробітником СБУ на ім’я Кирил вклали гроші.
За зверненням Ірини Луценко Генпрокуратура зареєструвала кримінальне провадження, але це Борульку не допомогло стати народним депутатом України – постановою Центральної виборчої комісії від 7 жовтня 2014 року його реєстрація була скасована. Тож куратори знайшли для Борулька іншу роботу – Павло Вікторович перебрався до Москви, де влився в групу Владислава Суркова – помічника президента Путіна, що відповідав за формування російсько-українських відносин та був куратором так званих ДНР і ЛНР.
Розслідування кримінального провадження за фактом, начебто, вимагання грошей у Борулька, також виявилось безрезультатним: названі «потерпілим» свідки на допиті заявили, що їм про це нічого не відомо – зокрема помічник Борулька Танаджи, який, начебто, закладав гроші банківську скриньку, та колишня дружина Борулька. Що ж стосується майбутнього начальника 5 Управління Департаменту контррозвідки СБУ Олексія Петрова, то він на допиті пояснив, що Борулька ніколи в очі не бачив. Ось що сказано з цього приводу в матеріалах кримінального провадження:
«Допитаний як свідок заступник начальника 6 управління ЦСО «А» СБУ Петров О.Г. показав, що в 2010-2012 роках працював заступником начальника Управління КЗЕ ГУСБУ в м. Києві та Київській області, далі був виведений в розпорядження, а через деякий час приступив до виконання обов’язків офіцера діючого резерву Департаменту КЗЕ СБУ із сумісною посадою – заступник директора з питань безпеки НАК «Укренерго». Далі був призначений начальником відділу управління енергетичної безпеки Департаменту КЗЕ СБУ, де працював більше року. В подальшому призначений офіцером діючого резерву Міністерства регіонального розвитку та будівництва, де працював до 2014 року. Про Борулька П.В. та факт притягнення його до кримінальної відповідальності знає із засобів масової інформації. Дерев’янка І.М. знає як начальника ГСУ СБУ, стосунки робочі, Пшонку В.П. знає як Генерального прокурора України. Особу на ім’я Гайсинський Ю.О. не знає. Також Петрову О.Г. не відомі особи з іменами Антонець К.В., Матковський Я.О., Танаджи Г.Г. З приводу заяв Борулька П.В. про факти вимагання у нього грошей у якості хабаря за припинення його кримінального переслідування та закриття кримінальної справи по факту розкрадання грошей Фонду нічого показати не може, про це йому нічого не відомо».
На відміну від Петрова, Юрій Гайсинський свого знайомства з Борульком не заперечував, але стверджував, що гроші, передані йому Борульком за закриття кримінальної справи, повернув і від виконання функції посередника відмовився. Цитуємо матеріали кримінального провадження №42014000000000701, зареєстрованого за заявою Ірини Луценко:
«Допитаний Гайсинський Ю.О. показав, що з 2008 року займається адвокатською діяльністю. В 2010-2011 роках офіс адвокатського об’єднання «Юридичні гарантії», де він працює, знаходився за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 61/11, кв. 43. З Борульком П.В. познайомився в 2010 році…Влітку 2011 року Борулько П.В. зустрівся з Гайсинським Ю.О. в офісі останнього. Він прохав захищати його та його дружину – Борулько А.М. Борулько П.В. погодився укласти договір про надання правової допомоги, але підписати його мала дружина. 05.10.2011 Борулько А.М. підписала з адвокатським об’єднанням «Юридичні гарантії» договір про надання правової допомоги та перерахувала зі свого банківського рахунку на рахунок об’єднання оплату за вказаним договором. Восени і взимку 2011 року Гайсинський Ю.О. разом з адвокатами його об’єднання надавали Борулько А.М. та Борулько П.В. правову допомогу шляхом роз’яснень і консультації, а також представляли Борулько П.В. в судах і правоохоронних органах, але безпосередньо не приймали участі у слідчих діях у кримінальних справах, де підозрюваним був Борулько П.В…
Після однієї з розмов у листопаді – грудні 2010 року Борулько П.В. залишив в офісі Гайсинського Ю.О. сумку, в якій були гроші у сумі 500 тис. доларів США. Вказану сумку Гайсинський Ю.О. виявив після того, як Борулько П.В. пішов. Цього ж дня він повернувся і сказав, що ці гроші передає Гайсинському Ю.О. «для вирішення питання про закриття кримінальної справи № 600 за ст. 6 п. 2 КПК України з залишенням матеріалів кримінальної справи в Генеральній прокуратурі України». Точніше Борулько П.В. не сказав це, а дав папір, де відповідний текст було надруковано. При цьому він сказав, що адвокати йому не потрібні, бо він сам у минулому прокурор, а йому потрібен посередник «такого рівня, щоб він знав особисто високопосадовців СБУ та ГПУ і користувався відповідним авторитетом». Гайсинський Ю.О. відмовився виконувати запропоновані йому функції посередника і запропонував Борульку П.В. укласти з адвокатською фірмою договір про надання юридичної допомоги. Борулько П.В. відмовився підписувати договір, а Гайсинський Ю.О. відмовився бути «лобістом» і повернув Борульку П.В. 500 тис. доларів США. Крім того випадку більше ніхто у зазначеній кримінальній справі ніяких грошових коштів йому не передавав».
На допити в Генеральну прокуратуру Юрій Олександрович Гайсинський ходив разом зі своїм адвокатом – керівником фірми «Юридичні гарантії» Артемом Ситником, клієнтом якої Борулько був у 2011 році. Артему Сергійовичу нічого не залишалось, як визнати, що голос на аудіозапису «Борулько – разговор с Гайсинским» належить Гайсинському. Щоправда, зі слів Ситника, розмова була перекручена й змонтована так, щоби кинути тінь на його старшого партнера по адвокатському бізнесу. Але судово-фоноскопічна експертиза встановила, що Ситник брехав – відповідно до висновку експерта № 19/13-94 від 21.11.2014 розмови на аудіозаписах з назвами «Борулько – разговор с Гайсинским» та «Борулько – с Петровым с СБУ», які містяться на оптичному диску, є цілісними.
Отже, з ідентифікацією голосу Гайсинського проблем у слідства не виникло. Що ж стосується Петрова, то слідчий, записавши голос Петрова під час допиту в Генпрокуратурі, призначив судово-фоноскопічну експертизу. Однак результату немає донині – спочатку експерт Київського НДЕКЦ МВС України попрохав додаткові взірці голосу Олексія Геннадійовича. Але Петров на допит не з’явився – керівництво СБУ пояснило, що начальник 6 Управління ЦСО «А» СБУ перебуває в зоні АТО й викликати його нема ніякої можливості. Урешті-решт експерт склав висновок, що підтвердити чи спростувати приналежність Петрову голосу на аудіофайлі «Борулько – с Петровым с СБУ» неможливо через, начебто, наявність сторонніх шумів на відеозапису допиту Петрова в Генпрокуратурі.
Тоді слідчий призначив повторну експертизу, направивши аудіофайли в Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. М.С. Бокаріуса. Експертний висновок очікувався на кінець травня 2019 року. За цей час Петров вже встиг покерувати 5 Управлінням ДКР СБУ й переміститись у крісло начальника Департаменту контррозвідки СБУ, попутно розкривши «вбивство Бабченка» та «збройний заколот» Надії Савченко. Тож не дивно, що, починаючи з листопада 2017 року, Юрій Луценко – чоловік Ірини Луценко, за заявою якої й було зареєстровано кримінальне провадження №42014000000000310 і який з 12 травня 2016 року обіймав посаду генерального прокурора – став домагатись передачі справи в НАБУ. 14 листопада 2017 року Юрій Віталійович направляє справу, у якій Ситник брав участь як адвокат потенційного підозрюваного, для розслідування самому Ситнику. Але з цим не погодилась Спеціалізована антикорупційна прокуратура й начальник 5-го відділу САП Ольга Ярова передає справу назад, у Департамент спеціальних розслідувань Генпрокуратури.
Тоді 15 лютого 2018 року генеральний, прости господи, прокурор особисто вносить запис у ЄРДР про зміну органу досудового розслідування й знову направляє справу Ситнику. Але з цим не погодився заступник Луценка, керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький. Одна Юрій Віталійович був невблаганним і, врешті-решт свого домігся й поховав кримінальне провадження в Національному антикорупційному бюро України, не дочекавшись судово-фоноскопічної експертизи аудіозапису, переданого в Генпрокуратуру Комітетом Державної безпеки Республіки Білорусь, де, імовірно, записана розмова співробітника СБУ, агентів якого зараз обвинувачують у вбивстві Шеремета на завдання КДБ Білорусі.
Запитання без відповіді
Після оприлюднення запису розмови, яка відбулась 11 квітня 2012 року в кабінеті тодішнього голови Комітету державної безпеки Республіки Білорусь Вадима Зайцева, неминуче виникають кілька запитань.
По-перше, чи усвідомлюють спецслужби Білорусі та Росії, які оперативні можливості для них відкрились у зв’язку з проживанням «Боцмана» на території України? Якщо усвідомлюють, то чи намагались вони ці можливості реалізувати? Якщо намагались – де, коли й у якій формі?
По-друге, чи використали спецслужби Білорусі та Росії в оперативній роботі матеріали компрометуючого характеру на колишнього начальника 5 управління, а згодом – начальника Департаменту контррозвідки СБУ Олексія Петрова? Який ще компромат на Петрова, окрім розмови з Борульком, мають у своєму розпорядженні ворожі спецслужби й наскільки ретельно відслідковують діяльність 5 Управління ДРК СБК на підконтрольній території України?
Відповіді на ці запитання, безсумнівно, внесуть ясність і в «справу Шеремета», принаймні, дадуть змогу зрозуміти, чи, дійсно, на лаві підсудних опинились реальні виконавці злочину й чи могла іноземна спецслужба замовити вбивство журналіста, використовуючи генералітет СБУ. Але перевірити цю версію неможливо – для цього треба провести виїмку агентурних справ в СБУ й предметно допитати нинішніх і колишніх співробітників Департаменту контррозвідки, які контактували з Андрієм Антоненком, Юлією Кузьменко та Яною Дугарь. Зрозуміло, що зробити це слідчим Нацполіції ніхто не дозволить, а проводити службове розслідування лейтенант Баканов відмовився.
Також наразі неможливо з’ясувати, чи був до вбивства Шеремета причетний колишній начальник Департаменту контррозвідки СБУ, а нині – голова Закарпатської обласної ради, Олексій Петров.
Якщо припустити, що Шеремету, який перед загибеллю літав у Москву на переговори з давнім приятелем Борулька Олександром Клименком, передали для оприлюднення матеріали щодо високих відносин між Борульком і Петровим, то можна пояснити не тільки зустріч Шеремета з громадянином «Боцманом», себто Сергієм Коротких за кілька годин до смерті під наглядом екіпажів зовнішнього спостереження Департаменту оперативного документування СБУ. Стає зрозумілим і мотив вбивства – показати колегам з КДБ Республіки Білорусь, що буває з тими, кого намагаються використати для шантажу начальника 5 Управління Департаменту контррозвідки Служби безпеки України.
Але не те що перевірити таке припущення, а навіть завершити фоноскопічну експертизу запису розмови між Борульком і Петровим, який КДБ Білорусі передав через Борулька в Генеральну прокуратуру України, неможливо – аудіозапис, як і матеріали кримінального провадження, знаходяться в НАБУ, у екс-адвоката Ситника, який був учасником цього кримінального провадження, представляючи Юрія Гайсинського.
Що прикметно: коли першим заступником директора Державного бюро розслідувань був призначений Олександр Бабіков, професійні громадські активісти влаштовували публічні істерики, заявлячи, що Бабікова треба звільнити – мовляв, він колись працював у адвокатській конторі, яка надавала правову допомогу громадянину Януковичу. І оскільки тепер ДБР розслідує кримінальне провадження щодо витівок «міцного господарника», то, мовляв, Бабіков не може працювати в цій установі через конфлікт інтересів (хоча особисто Бабіков адвокатом Януковича не був і в кримінальному провадженні відносно 4 президента участі ніколи не брав). Та що там професійні громадські активісти – навіть голова Національного агентства з питань запобігання корупції Олександр Новіков і той заявляв, що Бабікова треба звільнити з ДБР.
Але НАЗК не бачить нічого дивного в тому, що НАБУ «розслідує» кримінальне провадження, в якому раніше Ситник брав участь як адвокат і партнер по адвокатському об’єднання одного з потенційних підозрюваних. Мовчить Олександр Федорович Новіков, мовчать професійні громадські активісти. Мовчить Альона Притула, чию машину висадили в повітря 20 липня 2016 року. Бо мовчання – золото…
А кураторам Артема Сергійовича в спецслужбах США все ж таки треба було ретельно подумати перед тим, як давати «добро» на оприлюднення запису розмови, що відбулась 11 квітня 2012 року в кабінеті тодішнього голови Комітету державної безпеки Республіки Білорусь Вадима Зайцева. Бо тепер виникають запитання не тільки до колишнього начальника Департаменту контррозвідки СБУ, але й до самозваного директора НАБУ.
